2009 сочинений(укр)

4.Вірно й віддано кохає Мирославу.

5.Ненавидить ворогів, зневажає життя в неволі.

6.Любить свій край, гордиться своїм селом.

7.Максим — достойний син свого батька.

ХАРАКТЕРИСТИКА ОБРАЗУ МИРОСЛАВИ

План

1.Мирослава — донька боярина.

2.Гармонійна приємна зовнішність.

3.Рішучий, прямий характер.

4.Сміливість, відвага, розум.

5.Здатність сильно і вірно кохати.

6.Палкий патріотизм.

ОБРАЗ МИРОСЛАВИ

(За повістю І. Франка «Захар Беркут»)

Із великою любов’ю змальовує І. Франко образ дівчини Мирослави у повісті «Захар Беркут». Мирослава — молода вродлива дівчина, рано втративши матір, знала лише любов і турботу батька. Для неї головне — бути вірною собі, діяти так, як підказують сумління і серце. Тому вона і виступає проти батька на боці народу, стає справжньою патріоткою своєї вітчизни. Зрозумівши, на чиєму боці правда, дізнавшись про зрадництво свого батька, Мирослава пориває з ним і йде до тухольців. Дівчина, по бачивши, що всі намагання врятувати честь батька марні, що шляху по вернути батька до примирення і єдності з народом нема, виступає проти нього. Вона звертається до Захара Беркута з проханням прийняти її за дочку, бо «Тугар Вовк перестав бути моїм батьком, відколи зрадив свій край і пристав у службу монголів».

Мирослава полюбила простого селянського хлопця. В особі Макси ма Мирослава бачить усіх тухольців.

Мирослава — один із перших образів дівчини патріотки в українській літературі.

«СЕРЦЯ, ОГРІТІ ПЕРШОЮ ЛЮБОВ’Ю»

(За повістю І. Франка «Захар Беркут»)

Перу Івана Яковича Франка належить величезна кількість праць найрізноманітнішого спрямування. Виявив він себе і як талановитий по вістяр. Доказом тому є його повість «Захар Беркут». Написана вона була 1822 року, але й сьогодні, на початку третього тисячоліття, цікавить і бен тежить читача.

Описані події відбуваються 1241 року — у найтяжчий для українських земель час боротьби з монгольською навалою. У такі страшні й водночас героїчні часи найкраще і найповніше виявляються людські характери.

Найсвітлішими образами, що увібрали найкращі і найчистіші риси ук раїнського народу, стали двоє закоханих — Максим і Мирослава. Від почат

ку знайомства з Максимом ми спостерігаємо за ним, дивуючись його силі

імужності. У важких випробуваннях — у боротьбі з несамовитим смер тельним ворогом — яскраво виявляється чиста, цілісна і шляхетна натура. Таке серце здатне міцно й вірно кохати і захищати свою любов.

Із великою приязню і ніжністю виписаний образ Мирослави. Зна йомлячи читача з нею, автор відразу наголошує на тому, що вона — не звичайна, дивовижна. Це не зманіжена татова пестунка, а смілива й відважна дівчина, яка не боїться небезпеки і разом із чоловіками бере участь у ловах на ведмедів. Мирослава — мужня патріотка своєї землі. Згодом, зрозумівши, що її батько — зрадник, залишає його й воює проти нього й монголів разом із тухольською громадою.

Увесь час вона у перших лавах вояків: спочатку приносить Захару Беркуту звістку про сина, передає його поради, потім бере активну участь у захисті тухольців, навчає їх робити метавки, лікує поранених.

Водночас із розвитком трагічних подій розквітає ніжна і сильна любов між Мирославою і Максимом. Їхні серця сповнені палкого почуття один до одного, і вони долають усі перешкоди на шляху до єднання. Цікаво, що Мирослава не змирилася з гнівною відмовою батька Максимові. Як влас тиво гордій і незалежній натурі, вона говорить відкрито про свої почуття

іклянеться хлопцеві в любові й вірності. Мирослава дотримала свого сло ва — ніжною ластівкою лине до нього, полоненого, в монгольський табір, пропонує йому тікати, а сама хоче залишитися замість нього. Максим не пристав на ту пропозицію, але доля ласкава була до двох закоханих — по при всі небезпеки, що загрожували їм, поєднала люблячі серця.

Із великою вдячністю до автора перегорнула я останні сторінки повісті. Думаю, що Максим і Мирослава — це герої, вчинки яких варто наслідувати. Учитися любити один одного і свою Батьківщину — велике щастя на землі.

УЧИТЕЛЮ ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ

(За поезією В. Сосюри «Учитель»)

Вчителько моя, зоре світова...

А. Малишко

У кожного з нас є в житті Вчитель у найвищому розумінні цього сло ва: мудрий порадник, суворий наставник, лагідний помічник. Поетові Володимиру Сосюрі пощастило — в його житті був учитель, що завою вав повагу і щиру любов своїх учнів. Йому присвятив поет свого вірша через багато років після закінчення школи. Вдячний учень пам’ятає найдрібніші і найпростіші деталі його зовнішності: «тихий карий зір і ка шель... сухий». І це невипадково: учитель наставник став рідною, близь кою людиною. Особливої довірливості, інтимності віршу надає його фор ма — звертання до вчителя. Це неначе сповідь, звіт дорослої людини. Автор

стверджує, що праця вчителя не була марною, він залишив глибокий слід у душах своїх вихованців:

Ти вчив любити подвиги людини, Красу труда й безсмертний рідний край.

Учитель допомагав їм дорослішати й пізнавати світ:

З тобою наша молодість розквітла І наших дум пориви огняні.

Нині говорять, що бути вчителем непрестижно, несучасно, але я не згодна з цим. Чи може хтось бути сучаснішим за людей, які виховують майбутнє країни? Я погоджуюсь із Володимиром Сосюрою, що вчительсь кий «благородний, безкорисливий труд» є «подвигом високим». І дока зом тому є цей чудовий вірш.

МОЄ ВРАЖЕННЯ ВІД ОПОВІДАННЯ О. ДОВЖЕНКА «ВОЛЯ ДО ЖИТТЯ»

(Твір роздум)

Оповідання про війну О. П. Довженка — це великої сили твори, які в ті грізні роки допомагали людям вистояти і перемогти. Багато з них про ре альних людей і невигадані події, бо письменник сам пройшов дорогами війни.

Мене дуже вразило оповідання «Воля до життя». А слова: «Є воля — є людина! Нема волі — нема людини! Скільки волі, стільки й людини» примусили й мене замислитися над своєю волею і вчинками.

Я був вражений тим бажанням жити і боротися за своє життя зране ного Івана Карналюка. Навіть хірурга, який, здавалось, вже все бачив на війні, вразила сила волі пораненого, життя якого ледь у знівеченому тілі. Мужність, бажання жити воїна прогнали і втому хірурга, який почав пра цювати натхненно, рятуючи воїнові життя.

А епізод, коли палата аплодувала Іванові після повернення з опера ційної,— це епізод, який і нас вчить жити, боротися за життя, дошукува тись своїх вершин буття, з надією дивитись у майбутнє.

Оповідання О. Довженка примусило мене і моїх ровесників замис литися над ціною і сенсом нашого життя, над такою рисою нашого ха рактеру як воля. Це оповідання мені так сподобалося, що я почав читати й інші твори письменника.

НАМ УСІМ НЕОБХІДНА ВОЛЯ ДО ЖИТТЯ

(За оповіданням О. Довженка «Воля до життя»)

Роки Великої Вітчизняної війни — це страшний, грізний і водночас славетний період нашої історії. В цей час весь народ став на захист своєї землі. Олександр Довженко бачив гіркоту поразок і відступів початку війни. У листі до своєї дружини від 4 червня 1942 року він пише: «Я буду писати про страждання, і героїзм, і трагедію свого народу».

А вже 13 листопада 1942 року в газеті «Известия» було опубліковане його оповідання «Воля до життя», яке і дало відповідь на питання: завдя ки чому вистояв і не загинув народ?

Це оповідання — величний гімн солдату, який не дав ворогу знищити себе, переміг смерть своєю волею до життя. Головний герой — Іван Карналюк — звичайний солдат, якого було поранено під час бою. Незважаючи на нестерп ний біль і страшну коровотечу, він вибирається з небезпечної ділянки. Опри томнівши після втрати свідомості, він не дає собі заснути словами «втрачаю свідомість». І, щоби цього не сталось, закрив рану, щільно притулившись до дерева, і широко розплющив очі. Вся поведінка Івана після поранення — при клад величезної напруги всіх фізичних і душевних сил з єдиною метою: вижити. Після ампутації руки лікування не дало результатів і газова гангрена «поповзла» далі. Лікарі зрозуміли, що надії немає. Але не здався солдат! Заради коханої, заради золотого свого Поділля, заради самого життя він змагався зі смертю. Він не тільки зумів підняти своє помираюче тіло, а й захопив усіх присутніх своєю волею до життя. Хірург був вражений такою мужністю, «ніколи ще не хотілось йому так палко врятувати життя людині, як зараз». Вони зробили ще одну спробу і перемогли!

«Ви виграли генеральну битву майже без всяких засобів до перемо ги»,— констатував лікар. Особисто мене цей твір багато чому навчив. Часто я здаюсь під тиском обставин і припиняю боротьбу. Труднощі зда ються непереборними. Але прочитавши оповідання Довженка, я по но вому подивився на себе, свої вчинки. Я збагнула, що справді необхідно мати волю до життя, і не тільки на війні.

ЛАГІДНИЙ СВІТ ДИТИНСТВА

(За дилогією М. Стельмаха «Гуси лебеді летять», «Щедрий вечір»)

Серед багатьох творів Михайла Стельмаха окремо стоять дві повісті — «Гуси лебеді летять», «Щедрий вечір». Автобіографічні за своїм змістом, вони передають ту атмосферу, в якій зростав і формувався маленький Михайлик, розкривають таємниці його дитячих переживань і мрій.

Ми бачимо героя у звичайних щоденних клопотах сільської людини: він пасе конячину, збирає гриби, ягоди, допомагає батькам по господар ству. Але життя його не можна назвати сірим і буденним. У світі дитин ства хлопчика неначе злились в одне два начала: казкове і реальне. Так і зростає він серед чудової загадкової природи, вірячи й не вірячи в таєм ницю жар птиці, виглядаючи по садках і левадах літо, яке залишає по собі то розквітлі суниці, то стиглі вишні. Михайлик — непосидючий, беш кетливий, і, разом з тим, доброзичливий і чуйний. Є в Михайлика і ще одна риса, яка виділяє його з поміж інших дітей : «слабість» або «дурість», за словами односельців невситима — жага до читання. Михайлик читає все підряд, що не встигли докурити в «селі». Заради можливості читати він терпить багато прикростей: і нарікання матері, і глузування інших дітей. Але той потяг до знань не залишився марним: Михайлик із

задоволенням і успіхом учиться в школі. Вражає розповідь його про бать кову кирею. В ній носив його батько до школи взимку, коли Михайлик не мав взуття, «я мало не заплакав і з жалю, і з тієї радості, що батько не дасть мені покинути науку».

Із вдячністю згадує Михайло Панасович про всю свою сім’ю. Не освічені, бідні люди мали красиві шляхетні душі. «Мати перша в світі навчила мене любити роси, легенький ранковий туман», «вона першою показала, як плаче од радості дерево, коли надходить весна». З особли вою теплотою говорить Стельмах і про свої діда й бабу. «Жодна крихітка житейського бруду не виповзла з двору моїх дідів, недобре слово з їхніх вуст не торкнулась жодної людини».

А «з незвичайної делікатності дідуся дивувалися і потроху підсмію валися» сусіди. Бо «де ж видано так жалувати в селянстві жінку, як жалу вав він?»

Справжню науку проходить Михайлик, спостерігаючи життя доросло го світу. Він бачить і по своєму сприймає не тільки добро, а й зло. Нестатки у власній сім’ї навчили співчувати чужому горю, глибоко вражає його будь яка несправедливість. Палко протестує дитяча душа проти людської зажуч ливості, нечесності, підступності. Вчинки Юхрима Бабенка, сім’ї сільського священика, братів батька викликають у хлопця обурення.

«Прямо над нашою хатою пролітають лебеді» — так починається пер ша повість. Цим образом вона і завершується. Гуси лебеді — своєрідний символ Михайликового дитинства, який сяє йому все доросле життя. Не дарма ж бо «Гуси лебеді летять... над моїм дитинством, ...над моїм життям!»

РОЗДУМИ НАД ПОЕЗІЄЮ

(За віршем В. Симоненка «Ти знаєш, що ти — людина?»)

«Ти знаєш, що ти — людина?» З таким вимогливим запитанням звер тається Василь Симоненко до кожного свого читача. Без зайвих слів і «кра сивостей», чітко, ясно, лаконічно. Задуматися має кожен. Хто я в цьому світі? Навіщо живу? З відповідями на ці питання рано чи пізно доводить ся визначатися кожній людині. Будучи дуже молодим, Симоненко відчу вав, що життя надто швидкоплинне, аби розбазарювати його. Автор нага дує про найвищу цінність, неповторність людського життя. Хто не вірить в себе, свої сили, має пам’ятати про свою унікальність на цій землі. Кожен з нас несе відповідальність за себе, тому що тільки «сьогодні усе для тебе». Залишити по собі гарні спогади, добрі діла — нелегка справа. Тому й «жити спішити треба», «кохати спішити треба», аби «не проспати».

Як на мене, вірш надзвичайний. Без розлогих художніх засобів вираз ності, динамічний, напружений, змістковний. Мені здається, що настано вами, проголошеними в поезію, керувався насамперед сам Василь Симо ненко. І хоч прожив лише 28 років, він «не проспав» своє життя, а встиг злетіти за цей час яскравою зіркою не виднокрузі української культури.

Був митцем. Був людиною.

МАТЕРІ ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ...

(За творчістю українських поетів і письменників)

Кожному з нас дорогу в цей світ дала найдорожча людина. Хто що дня проводжає нас до школи, зігріваючи нашу путь ласкавим поглядом? Хто переживає за наші успіхи й поразки більше, ніж за свої? Хто любить нас не за досягнення й результати, а за те, що ми є?

Мама.

Найніжніше в світі слово. Найрідніша в світі людина. До теми мате ринства звертались чи не всі письменники і поети різних часів і народів. Загадка материнської любові притягує до себе все нових і нових митців. «Сива ластівка», «чаєчка небога», «моя босонога Ярославна», «мамо го лубка» — перелік поетичних образів матері нескінченний. Мені надзви чайно подобається «Пісня про рушник» Андрія Малишка. Слухаю її, і в уяві постають невтомні руки матері трудівниці, яка завжди пильнує своїх діточок, і її безсонні ночі, і цілоденна праця. Визнанням ролі матері в житті людському, справжньою сповіддю і подякою звучать рядки вірша В. Підпалого «Матері»:

Ти все дала й нічого не взяла:

ні крихти хліба, ні спасибі навіть.

Все те, що мав, і те, що в мене є, що від людей, що від землі святої, що радістю в рядок моїх встає, передане в моє життя тобою...

Кажуть, що матерів не вибирають. Та коли б і трапилась така фанта стична нагода, з поміж тисяч найкращих матусь кожен вибрав би для себе свою єдину, рідну, неповторну. І ми повинні бути свідомими того, що не семо відповідальність в майбутньому за своїх матерів. Аби не сивіли вони завчасно від горя, не залягали на рідному обличчі зморшки печалі й гірко ти, а якомога частіше сяяла лагідна, щаслива посмішка.

ДИТИНСТВО, ОПАЛЕНЕ ВІЙНОЮ

(За повістю Г. Тютюнника «Климко»)

Війна несе горе всім. Кров, біль, страждання випали на долю дорос лих, які зі зброєю в руках пішли на фронт. Та як почувалися діти і підлітки, багато з яких залишилися без піклування старших, без даху над головою, перед щоденною смертельною небезпекою? На собі, своїй долі відчув чорний подих смерті і Григір Тютюнник. Пізніше, ставши письменником, він не зміг не описати тих страхіть, які випали на долю покоління. Розповідь про дітей війни — основна тема його творчості, зокрема повісті «Климко».

Головний герой, як і сам письменник, залишився сиротою, вихову вався у дядька, доки той не загинув від німецької бомби. Вже з початку

повісті ми бачимо, що хлопчик серйозний, відповідальний. А зі смертю дядька йому і зовсім довелося покладатись тільки на себе. І Климко, і його друг Зульфат — чуйні, чутливі до чужого горя. Самі беззахисні, вони прихистили у себе свою вчительку з її немовлям. Зрозумівши, що запасів на зиму обмаль, Климко вирішив іти у Слов’янськ по сіль, на яку можна було наміняти харчів. Подорож далека й безпечна, але Клим ко готовий терпіти холод і голод заради Зульфата, заради Наталії Ми колаївни і її дитинчати. Взаємодопомога — характерна риса майже всіх героїв оповідання. На перший погляд безпорадна людина у трагічній ситуації знаходить сили і можливість допомогти іншій: хлопці допома гають вчительці, старий безногий швець разом з голодним Климком ря тують молоденьку дівчину від облави, чужа жінка доглядає хворого Климка і навіть запрошує залишитися жити у неї. Біда зближує, згур товує людей, виявляє глибини людської душі: доброту, порядність од них і жорстокість та підлість інших.

Фінал оповідання — трагічний. Климко загинув від фашистської кулі уже біля самого дома, а «з пробитого мішка тоненькою цівкою потекла на дорогу сіль».

Ця повість страшна своєю правдою про війну і красивою правдою про благородних людей.

Схиляючи голову перед пам’яттю дітей, що загинули на війні, ми має мо докласти всіх зусиль, аби не опалював вогонь війни душі дітей.

ОПИС ЗОВНІШНОСТІ ЛЮДИНИ ЗА КАРТИНОЮ І. ЇЖАКЕВИЧА «МАМА ЙДЕ!»

Іван Їжакевич правдиво передав ситуацію з селянського життя: батьки пішли на роботу, а найменшу дитину залишили зі старшою сестричкою.

Я думаю, що уже вечір, бо діти, відчуваючи, що скоро повернеться додому мама, вийшли її зустрічати. А може, вона вже поспішає до дітей, тому їх очі і личка засяяли радістю.

Постаті дітей художник змалював із великою любов’ю. На дівчинці білосніжна сорочка, вишивана червоними нитками, спідничка, сережки. Русяве волосся заквітчане віночком з польових квітів. Вона тримає на руках братика, якого загорнула в м’яку домоткану ряднину. З усього вид но, що діти люблять один одного. Підтвердженням цього є і довірливий, спокійний погляд хлопчика, і материнська турбота дівчинки про свого братика. Через портрети дітей художник показав високу духовність членів родини, лад і сердечність у їхніх стосунках. Спокійні, усміхнені личка, люблячі погляди, чистий, охайний одяг підкреслюють, що в сім’ї пану ють злагода і благополуччя.

Барв використано дуже мало, але вражає багатство відтінків: від темно коричневих до золотистих. Картина ненасичена дрібними де талями, тому читається легко, привертає особливу увагу, запам’ято вується.

ТВІР)ОПИС ЗА КАРТИНОЮ

І.ЇЖАКЕВИЧА «КРІПАКІВ МІНЯЮТЬ НА СОБАК»

Зпершого погляду картина І. Їжакевича «Кріпаків міняють на собак» вражає правдивість відтворення художником важкої долі селян кріпаків. Жахливе явище відобразив мистець: безправних, принижених людей кріпосники міняють на собак.

На передньому плані — поміщики. Господар у халаті й домашніх туф лях зручно вмостився на м’якому стільці біля круглого столу, застелено го білою скатертиною. В руках у нього чубук. Він спокійно веде розмову про обмін людей на собак. Поміщик гість сидить, спершись ліктем на стіл. По одягу видно, що він з дороги. Вказуючи руками на кріпаків, гість щось жваво говорить господарю, розпитує про тих, кого хоче обміняти на своїх собак. Торгується завзято, бо кожного з породистих псів оцінює дорож че, ніж кріпака.

Трохи далі — група селян кріпаків. Стоять вони тісним півколом, ніби шукають захисту і підтримки один в одного. Вони покірно чекають ви року. Кого забере приїжджий пан, відірве від сім’ї, вивезе в чуже село?

Упостатях людей відчувається німа покірність кріпацькій долі. Вони схилили голови, зіщулилися від усвідомлення неминучої біди. Зображені на картині слуга, що притримує собак, та старий візник, який сидить біля воза. Обом їм тяжко дивитися на жорстокий торг, боляче усвідомлювати, що життя нещасних кріпаків гірше від собачого. Група кріпаків розташо вана на фоні бідної селянської хатини. Це теж підкреслює безпросвітні злидні селян.

ТВІР)ОПИС ЗА КАРТИНОЮ С. В. ГЕРАСИМОВА «МАТИ ПАРТИЗАНА»

Картина С. В. Герасимова «Мати партизана» за своїм ідейним звучан ням близька до твору О. Довженка і на ній зображено героїчний подвиг жінки в роки війни.

На передньому плані картини зображено жінку — матір партизана —

інімецького карателя. Це проста жінка у звичайному селянському одязі: рясній спідниці темного кольору в червоні цяточки, просторій світлій кофті. На голові — хустина. Ноги босі — фашисти виштовхали її з хати,

івзутись не встигла. За її спиною — односельці, яких зігнали карателі, щоб залякати і примусити зізнатися, чий партизан.

Ліворуч від матері — її син — партизан. По розірваній сорочці, змуче ному обличчю можна здогадатись, що його люто катували, але він ні в чо му не зізнався. І молодий партизан, і його мати, і селяни, що стоять щільно стіною за матір’ю, тримаються мужньо, гордо, з гідністю.

Обличчя карателя налилося кров’ю від люті і безсилля. Стара жінка, яку він думав залякати, поставити на коліна, зневажає не тільки його, а й саму смерть.

Укартині немає світлих, радісних барв. На тлі чорного диму і червоних язиків полум’я — гітлерівець у темно зеленому мундирі. Картина ви кли кає ненависть до фашистів. Мати партизана і селяни зображені в теплих кольорах, а біла кофта матері, підкреслює її душевну чистоту.

Умене картина викликала почуття гордості за наш народ, за його мужність і безстрашність.

ТВІР)ОПИС ЗА КАРТИНОЮ Т. ШЕВЧЕНКА «АВТОПОРТРЕТ» (1840 р.)

За своє життя Шевченко створив понад тридцять малярських та гра фічних автопортретів, в яких передав свої думки, почуття, переживання. Одним із них є автопортрет 1840 року.

На картині бачимо зосереджене обличчя молодої людини. Гарної, сповненої гідності, з граціозним поворотом голови. Світло вихоплює з півтемряви лише обличчя, все інше ховається у напівпрозорих тінях. Яскраво осяяне чоло і затінені очі. І хоча Шевченко затінює їх, все ж по мічаємо, що це всепроникний погляд очей, сповнений невисловленого запитання. Різкий злам брів і цей не по літах серйозний погляд здаються дивними на округлому юнацькому обличчі. Це образ юнака, якого суворі обставини рано зробили дорослим. Портретне зображення свідчить про високу гідність молодої людини, незламну волю, високий дух творчої особистості.

8 КЛАС

Написання твору на літературну тему завжди становило складність для учнів і, зокрема, восьмикласників, які часто зводять розкриття теми чи проблеми до переказу прочитаного, не вміють достатньою мірою розрізняти особу автора і ліричного героя, конкретне явище й типове, реальну подію й художньо узагальнену. Наприклад, часто учні заявляють, що їм не подо бається повість, оповідання, поема, тому що твір сумно закінчується або тому, що його герої вчинили підлість, зраду чи злочин. Тобто, літературні образи конкретизуються, переносяться в реальність, проектуються на власні почуття й проблеми. Але художній твір із негативними героями, не зовсім щасливим кінцем, якщо він справді талановитий, якраз і покликаний збу дити почуття читачів, викликати відповідні емоції, не залишити читачів байдужими.

Отже, при написанні твору на літературну тему передусім необхідно бути добре обізнаним із художнім текстом: сюжетом, композицією, сис темою образів, зображувально виражальними засобами. По друге, необ хідно продумати план твору, щоб кожне його питання «працювало» на розкриття теми та ідеї письмової роботи, давало відповідь на питання: що це доводить? про що свідчить? яка думка з цього випливає?

Обсяг твору для восьмикласників у класах з російською мовою на вчання — 1,5—2 сторінки зошита, з українською — 2—2,5 сторінки.

При написанні твору слід дбати про логічну послідовність викладу думок, цікавість, аргументованість, точність фактів, дотримання абзаців, використання художніх засобів.

Твір повинен складатися з коротенького вступу, основної частини і стислого висновку (такі елементи не обов’язкові при написанні твору в художньому стилі, жанрі оповідання, новели, есе). В учнівській роботі доцільно використовувати короткі уривки з художнього тексту (цитати) на підтвердження своїх думок. Цитати необхідно підбирати невеликими за обсягом і оформляти відповідно до правил. Не можна допускати по вторів, однакових чи спільнокореневих слів, виразів.

Після написання твору на чернетці бажано прочитати його вголос — одразу будуть помітні змістові та мовні недоліки.

ЩО ДАЛО МЕНІ ВИВЧЕННЯ БАЙКИ У ШКОЛІ?

Протягом навчання у школі я познайомився з байками Є. Гребінки, П. Гулака Артемовського, Л. Глібова. Байка увійшла в моє життя як своєрідна казка з життя тварин. Так байки я сприймав у ранньому ди тинстві, коли в початковій школі ознайомились ми з таким твором як байка. Байки вчили нас бути щедрими на добро, на правду, на красу.

Уже в 5—7 класах ми вчилися критично оцінювати події, заглиблю ватися в алегоричний зміст байок, що захищали інтереси скривджених і пригноблених.