Мовна типологія —

порівняльне вивчення структурних і функціональних особливостей мов незалежно від їх генетичної природи.

Типологія, предметом якої є вивчення типів мови за їх внутрішньою

організацією, структурою, називається структурною, а типологія, яка вивчає

мови через призму виконуваних функцій, називається функціональною.

Справжнє типологічне дослідження мов виникло в 1809 р., коли Ф. Шлегель поділив мови на дві групи — мови з афіксами і мови з флексіями. Пізніше А. Шлегель виділив аморфний тип, а флективні мови поділив на два підтипи — синтетичний і аналітичний. В. фон Гумбольдт виділив як окремий тип ще інкорпоративні (полісинтетичні) мови американських індіанців. Ця класифікація, в основу якої покладено способи вираження граматичних значень і за якою всі мови поділяються на чотири типи — кореневі (аморфні, ізолятивні), аглютинативні, полісинтетичні (інкорпоративні) і флективні, стала найбільш відомою і традиційною.

Мовні універсалії — суттєві властивості, важливі характеристики, наявні в усіх мовах або в більшості з них.

Їх визначають на основі трьох параметрів:

1)спільність властивостей усіх мов на відміну від мови тварин;

2)сукупність змістових категорій, що виражаються певними засобами в мові;

3)спільність властивостей самих мовних структур.

Універсалії показують, що може бути в мові і чого не може бути в мові, тобто вони визначають ті обмеження, які накладаються на мову, і демонструють спільність принципів побудови всіх мов. Очевидно, універсалії зумовлені особливостями фізіологічної будови мовленнєвого апарату (фонетичні універсалії) й існуванням єдиних для всього людства способів осмислення дійсності .

Мовні універсалії поділяють на дедуктивні

(встановлюються шляхом припущення, обов'язкові для всіх мов) та індуктивні

(встановлюються емпірично і є в усіх відомих мовах); абсолютні (які не мають винятків) і статистичні (позначають явища високого

ступеня ймовірності, але не охоплюють усі

мови; їх називають фреквенталіями); прості (елементарні), які стверджують наявність або відсутність чогось (у всіх мовах є X) і складні (імплікаційні), які стверджують певну

залежність між різними явищами (якщо в мові є X, то в ній є й У).

Для встановлення структури мови і систематизації її одиниць використовують структурний метод.

Структурний метод — метод синхронного аналізу мовних явищ лише на основі зв'язків і відношень між мовними елементами.

Цей метод виник у 20-х роках XX ст. як антитеза порівняльно-історичного. Поштовхом до появи цього методу і взагалі структурного напрямку в мовознавстві стали праці Ф. де Соссюра і І. О. Бодуена де Куртене.

Основні ідеї теорії структуралізму:

1)реальним є не окремий факт (звук, морф, слово та ін.), а реальною є мова як система; система не є сумою, що складається з елементів, вона визначає ці елементи;

2)відношення домінують над елементами; основними є опозиційні відношення;

3)оскільки в мові основним є відношення, то для вивчення мови можна застосовувати математичні методи.

Основні принципи дистрибутивної методики розробив у 20-х роках XX ст.

Л. Блумфільд, а в 30—50-х роках їх розвинув З. Харріс, якого вважають творцем цієї методики.

Дистрибуція — сукупність усіх оточень, у яких перебуває досліджуваний елемент на відміну від оточень інших елементів. Дистрибутивний аналіз —

методика дослідження мови на основі оточення (дистрибуції, розподілу) окремих одиниць у тексті.

Перед лінгвістом у дистрибутивному аналізі стоять такі завдання (їх можна інтерпретувати і як послідовні етапи аналізу):

1)сегментація тексту (мовленнєвого потоку) на одиниці певного рівня (звуки, морфи, слова тощо);

2)ідентифікація виділених одиниць, тобто об'єднання їх у певні класи (фонеми, морфеми, лексеми тощо);

3)виявлення відношень між виділеними класами. Для ідентифікації мовних одиниць використовують прийом субституції (в межах того самого оточення підставляють різні елементи):

Якупив п'ять книг

Якупив п'ять олівців

Якупив п'ять яблук

Якупив п'ять картин

Якупив п'ять жоржин тощо.

При визначенні класів іноді виникають такі труднощі:

два елементи в одному оточенні взаємозамінюються, а в іншому — ні.

Янаписав листа, *Я написав борщ;

Язварив борщ, *Я зварив листа;

Це гарний лист, Це гарний борщ. У цьому випадку елементи належать до одного класу;

один елемент може замінятися двома чи більше послідовними елементами.

Я писатиму лист, Я буду писати лист. У цьому разі елементи належать до одного класу, але різних підкласів (тут дієслова майбутнього часу, але перше становить синтетичну форму, а друге — аналітичну);

та сама форма трапляється в різних позиціях, як було показано вище на прикладі англ. too. У такому разі ця форма представляє різні класи елементів.