politologija_2

їхати, щоб навчатись, але з думкою через короткий час реалізовувати власний шлях розвитку [49, с. 48–49].

У цьому розділі розглянено лише основні етапи та ключові постаті української політичної думки. Насправді політична думка України значно багатоманітніша як за своїми ідеями і концепціями, так і за їхніми творцями.

Питання для самоконтролю

1. У яких творах викладено основні політичні ідеї Княжої

доби?

2.Які основні проблеми політичної думки Київської Русі?

3.Назвіть представників української полемічної літера-

тури.

4.На які принципи спиралася Конституція Пилипа

Орлика?

5.Яким бачив М. Костомаров об’єднання слов’янських

народів?

6.Назвіть основні ідеологічні напрями української політичної думки кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. та їх представників.

7.У чому суть політичної програми М. Драгоманова?

8.У чому подібність та відмінність поглядів на державу і націю В. Липинського та Д. Донцова?

МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ

План семінарського заняття

1.Пам’ятки української політичної думки Княжої доби.

2.Українська політична думка у Литовсько-польську добу.

3.Конституція Пилипа Орлика.

4.Програмні принципи Кирило-Мефодіївського братства.

5.Основні ідеологічні напрями української політичної думки кінця ХІХ – першої половини ХХ ст.: лібералізм, націоналдемократія, соціалізм, консерватизм, націоналізм, націоналкомунізм.

Список рекомендованої літератури

1.Політологія. Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст. : хрестоматія / [О. І. Семків, О. І. Гринів, В. І. Остудін [та ін]; за ред. О. І. Семківа. – Львів : Світ, 1996. – 800 с.

2.Українська державність у ХХ ст.: історико-політологічний аналіз / [О. Дергачов, Є. Бистрицький, О. Білий [та ін.]; за ред. О. Дергачова. – К. : Політична думка, 1996. – 448 с.

3.Шульженко Ф.П. Історія політичних і правових вчень /

Ф. П. Шульженко, Т. Г. Андрусяк – К. : Юрінком Інтер, 1999. – 304 с.

4. Шляхтун П. П. Політологія (теорія та історія політичної науки) / Петро Панасович Шляхтун. – К. : Либідь, 2002. – 576 с.

Тематика рефератів та доповідей

1.Конституція Пилипа Орлика як пам’ятка української політико-правової думки.

2.Політичні погляди Тараса Шевченка.

3.М. Драгоманов про державний устрій.

4.Концепція Української монархічної держави В. Липин-

ського.

5.Еволюція політичних поглядів І. Франка.

Тема 4

ПОЛІТИЧНА ВЛАДА

Зміст заняття

1.Сутність політичної влади та її специфіка

2.Структура політичної влади

3.Ресурси та принципи політичної влади

4.Основні концепції політичної влади

5.Сутність та типи легітимності політичної влади

Тема “Політична влада” займає центральне місце у політологічному знанні. Вивчаючи цю тему, студенти знайомляться із сутністю політичної влади та її структурою, ресурсами, принципами, основними концепціями політичної влади. Вони повинні оволодіти термінами “політична влада”, “державна влада”, “ресурси влади”; зрозуміти у яких ознаках виявляється політична влада; знати, які є типи ресурсів влади; вивчити суть легітимності та вміти визначити тип легітимності. Крім того, значну увагу потрібно звернути на вивчення типології політичної влади, яка поділяється: за видом примусу, за ступенем публічності, за типом владного суб’єкта, за джерелами формування, за теорією поділу влади.

Сутність політичної влади та її специфіка

Сутність влади полягає у здатності однієї людини підпорядкувати, підкорити своїй волі іншу людину чи групу людей. Сьогодні владні відносини існують у будь-якій суспільній структурі. Саме тому безпосереднє розуміння влади є доволі широким і згідно з типологією поділяється на політичну, матеріальну, культурну, релігійну, сімейну тощо. Цей перелік може бути продовжений, оскільки влада проявляється вже там, де є взаємини принаймні двох людей.

Історично зумовлено, що відколи виникло вивищення одних людей над іншими, з’явилися перші підвладні, підневільні і владарі, відтоді розпочалася боротьба за владу, яка є притаманною і сьогоднішньому суспільству.

У будь-якій державі існує проблема влади, її стабільності, сили, тривалості. Більше того, ця проблема постійно загострю-

ється, їй властива динаміка демократичного або антинародного спрямування. Тематика політичної влади у політологічній науці посідає центральне місце, оскільки всі інші політологічні проблеми є похідними від владних. Влада як суспільне явище є визначальним чинником, який безпосередньо впливає на формування та функціонування цілісної політичної системи.

Політична влада як одна із видів влади найбільше цікавить політологічну науку, оскільки рівень політичної влади свідчить про рівень політики всього суспільства. Предметом політичної влади є політичні відносини, а у будь-яких взаємовідносинах чітко виділяються їх об’єкт та суб’єкт. Отже, об’єктом політичної влади є народ, підвладний, а суб’єктом – той, хто владарює, творить владу, користується нею, “слуги народу”.

ПОЛІТИЧНА ВЛАДА – це здатність та готовність соціального індивіда виявити політичну волю, враховуючи політичні потреби та інтерес держави.

Політична влада вважається найважливішим видом влади, яка має свої характерні ознаки, особливості, класифікацію, принципи, джерела, ресурси, функції та інше. “До характерних ознак влади належать: домінування владної волі, наявність особливого апарату управління, суверенітет органів влади щодо інших держав, монополія на регламентацію життя суспільства, можливість примусу щодо суспільства й особистості, легітим-

ність” [70, с. 150].

Специфіка політичної влади виявляється у низці особливостей, які повніше характеризують її сутність. Першою особливістю є здатність і готовність певного суб’єкта виявити політичну волю, проте не кожен, хто має здатність проявити таку волю, готовий її виявити. Другою особливістю є існування у політичному просторі різних політичних організацій, які створюють певну конкуренцію, ведуть політичну боротьбу, намагаються здобути державну владу. Третьою особливістю є можливість політичного волевиявлення суб’єкта політичної діяльності через політичні організації. Ще одна особливість – розуміння, осмис-

лення державного інтересу у внутрішньополітичному житті та на міжнародній політичній арені, а також реалізація соціальнополітичних потреб суспільства.

“Політична влада включає державну владу, владу органів самоврядування, владу партій і груп тиску, владу політичних лідерів, засобів масової інформації. Центральною у політичній владі є влада державна. Специфіка державної влади полягає в тому, що, по-перше, вона здійснюється спеціальним, відокремленим від решти суспільства апаратом, по-друге, є реальною на території, на яку поширюється державний суверенітет, по-третє, володіє монополією на прийняття законів, а також здійснення за потреби засобів інституціалізованого примусу” [16, с. 78].

ДЕРЖАВНА ВЛАДА – це реалізація політичної влади через систему державних органів.

Структура політичної влади

Відомо, що політологія – досить давня і водночас малодосліджена наука, багато основоположних тверджень перебувають на стадії формулювання, остаточного визначення. На такому ж рівні залишається і структуралізація політичної влади, яка є вкрай необхідною для глибшого дослідження самої суті цього поняття. Серед учених немає одностайної згоди щодо її структури, проте окремі політологи подають достатньо чітку типологію політичної влади. Наприклад, вчені Львівської комерційної академії С. Гелей та С. Рутар вдало окреслили політичну владу за такими критеріями:

1. За видом примусу:

а) насильницька, яка оперує такими інструментами, як терор, репресії, шантаж у синтезі із узаконеними формами примусу;

б) конституційна, яка ґрунтується на дотриманні конституційних прав та свобод громадян.

2. За ступенем публічності:

а) прозора влада, висвітлена громадською думкою сповна;

б) напівприхована влада, яка використовує офіційні механізми управління разом із тіньовими механізмами;

в) прихована влада, за якої громадськість отримує лише ту інформацію, у котрій зацікавлена влада.

3. За типом владного суб’єкта:

а) інституціалізована – це влада, яка фіксує повноваження та компетенції державних органів, регіонального та місцевого самоврядування;

б) групова влада – це влада, що фіксується у повноваженнях певних організацій, партій, соціальних груп;

в) особиста влада “визначається як інституціональними можливостями, так і особистими рисами політичних керівників”.

4. За джерелами формування:

а) суб’єктна – така, що створена суб’єктами політичного процесу;

б) інституційна – створена інституціональними механізмами. 5. За теорією поділу влади: законодавча, виконавча, судова

[16, с. 80–82].

Відомий політолог та економіст Б. Гаврилишин виділив такі три форми сучасної політичної влади:

1.Влада типу противаги, яка характеризується існуванням

усуспільстві правлячої групи та опозиції, чітким розподілом влади та реалізацією принципу контролю та рівноваги, періодичністю виборів та прийняттям рішень згідно з волевиявленням більшості. Така форма влади переважає у англосаксонських та англомовних країнах.

2.Колегіальна влада значною мірою виявляється у суспільній згоді (консенсусі) в суспільстві, відсутності гострих чвар та конфліктів, участі населення у прийнятті політичних рішень, що поєднується з їх активною прихильністю до вироблених владою політичних курсів, які, зазвичай, реалізуються ефективно. Такий тип влади притаманний для Швейцарії та Японії.

3.Унітарна влада характеризується концентрацією влади в одних руках, відсутністю реальної опозиції чи противаги, ідеологічним виправданням владних рішень. Такий тип влади може

бути ефективним під час криз, воєн, подолання економічних труднощів, втім за зростання масової освіченості, політичної свідомості така влада демонструє свою неефективність.

Крім того, за суб’єктом політичної влади виділяються такі типи, як автократія, монархія, тимократія, аристократія, плутократія, теократія, олігархія, бюрократія, технократія, партократія, охлократія, ідеократія, інфократія.

Шукаючи способів уникнути зосередження влади в одних руках та не допущення зловживання нею, філософи Нового часу запропонували принципи децентралізації та розподілу влад. У XVIII ст. Ш. Монтеск’є активно виступав за реалізацію цих принципів як необхідної умови забезпечення свободи у суспільстві та попередження деспотизму й тиранії. Сутність потрійного розподілу влади на законодавчу, виконавчу та судову полягає у тому, що ці гілки повинні взаємно доповнювати, стримувати та контролювати одна одну.

Ресурси та принципи політичної влади

Для реалізації політичної волі суб’єкт політичної влади використовує систему ресурсів, за допомогою яких здійснюється управління державним інтересом. У політології вчені застосовують різні підходи до визначення типів ресурсів влади, проте із них найчастіше виділяють утилітарні, примусові, нормативні, економічні, соціальні, інформаційні, політико-правові, демографічні, силові, суб’єктні, політичні ресурси.

РЕСУРСИ ВЛАДИ – це сукупність систематизованих засобів, через які реалізується політична воля.

Утилітарними ресурсами є усі матеріальні та соціальні цінності, що супроводжують щоденні інтереси людей. Примусовими є засоби адміністративного впливу та покарання. Нормативні – “засоби впливу на внутрішній світ, ціннісні орієнтації та норми поведінки людини”. Економічними є матеріальні ресурси, без яких неможливе суспільне виробництво. Соціальні – це місце у суспільстві, освіта, соціальне забезпе-

чення, рівень медичного обслуговування. Інформаційні – засоби масової інформації, комунікаційні системи, рівень їх отримання та розповсюдження, статус. Політико-правовими є законодавча та нормативна база, основою якої є конституція. Демографічні ресурси – це індивідуально людський чинник. Силовими є система фізичного примусу, що містить спеціально сформовані органи: міліцію, армію, службу безпеки, суд, прокуратуру. Суб’єктними є особистісні характеристики суб’єктів влади, їх здатність та вміння приймати політичні рішення, брати на себе відповідальність, їх освіченість та компетентність. Політичними є механізми формування апарату управління, державні механізми, політичні традиції та інше [70, с. 153–154].

Отримавши владу, суб’єкти влади зобов’язані дотримуватися основних принципів влади, щоб втримати її. Основними вважаються принципи збереження, легітимності, таємності, дієвості, культурності та інші. Кожний владний принцип регулює діяльність владного суб’єкта, іноді обмежує, часто регламентує дії.

Принцип збереження передбачає втримання, збереження влади у будь-яких політичних ситуаціях. Це означає, що владу треба завойовувати, за неї необхідно боротися і не віддавати добровільно. Принцип дієвості змушує суб’єкта влади активно діяти у будь-яких складних ситуаціях. Влада, яка пасує перед складними рішеннями, є слабкою. Принцип таємності доволі складний і неоднозначний. Він полягає у скритності влади, яка використовує систему прихованих засобів. Серед них – таємна канцелярія, дипломатія, листування, закриті від населення. Принцип взаємної несвободи обмежує свободу владного суб’єкта від населення та у зворотному напрямку населення від суб’єкта влади. Принцип колегіальності передбачає партнерство; у партнерських взаємовідносинах суб’єкт влади отримує можливість конкурувати за першість у владі. Принцип толерантності зобов’язує суб’єкта влади вести неупереджений доброзичливий діалог із конкурентами у владу. Принцип культурності окреслює діяльність влади у межах культури свого народу. Принцип відповідальності означає, що влада сповна відповідає за свою

політичну діяльність. Недотримання цього принципу може призвести до негативних режимів, необмеженої влади та свавілля. Принцип диференціації координує діяльність влади через поділ владних повноважень [70, с. 155–156].

Основні концепції політичної влади

Вище зазначено, що політологія як наука є давньою, тож вона має певний історичний досвід, набутки, корені, дослідження. Такий історичний підхід до визначення як усієї політологічної науки, так і окремого понятійного апарату дає змогу виокремити концептуальний розвиток політичної думки.

КОНЦЕПЦІЯ – це система розуміння, бачення конкретного суспільного явища у його сутності та всебічності.

В історії політологічної практики виділяють такі концепції, як біхевіористська, реляціоністська, системна, телеологічна, інструменталістська, структурно-функціональна, конфліктна, психологічна та інші. Серед усіх концепцій влади важко виокремити важливіші чи головніші, кожна заслуговує на докладне вивчення, проте політологи найчастіше акцентують на окремих із них.

Реляціоністська концепція розглядає владу як певний зв’я- зок між суб’єктом та об’єктом політичної влади, взаємозв’язок у владному процесі часто є конфліктним і становить суть політики.

Телеологічна концепція розглядає владу як результат досягнення певного результату, крім того, вона розглядає не лише “владу людини над людиною, а й владу людини над природою”

[99, с. 181–182].

Системна концепція утверджує владу як певну політичну систему суспільства, яка об’єднує суб’єкт та об’єкт влади, регулює між ними взаємовідносини.

Біхевіористська концепція пояснює феномен влади з погляду типів поведінки, за яких одні люди підкоряються іншим.

Психологічна концепція пояснює владні відносини психологічними мотивами [99, с. 181–182].

Сутність легітимності політичної влади

Становлення та існування політичної влади є часто суперечливим, що здебільшого залежить від політичного режиму. Окремі політологи зазначають, що “елементи свавілля, правопорушення притаманні будь-якій владі” [76, с. 99]. Крім цього, відомо, що проблеми аморальності влади порушувалися ще в епоху Стародавнього Світу. До нині ця проблема не втратила своєї актуальності і є важливою в дебатах політиків, політологів, журналістів та широких верств населення. З огляду на це політологія як наука досліджує політичну владу за її законністю, легітимністю.

ЛЕГІТИМНІСТЬ – визнання народом правомірності існування влади, підтримка та схвалення її дій з боку широких кіл громадськості.

Поняття легітимності, його означення виникло у першій половині ХІХ ст. у Франції, а найвідомішим теоретиком легітимності досі вважається німецький соціолог, історик, економіст і юрист М. Вебер. В основу його теорії покладено розмежування знання і цінностей, концепція ідеальних типів. Він виокремив три основні типи легітимності: традиційний, харизматичний та раціонально-легальний; хоча треба зауважити, що кожний із них існує не самостійно, реально, а лише як синтез різних типів з домінуванням одного.

Традиційний тип легітимності політичної влади передбачає домінування традицій і загальноприйнятих звичаїв. Влада розуміється як божественний дар, що не потребує жодних пояснень, а існує тому, що вона існувала завжди. Такий тип притаманний, як правило, монархіям, у яких влада передається з покоління у покоління як спадок.

Харизматичний тип легітимності характерний для суспільств із низьким рівнем політичної свідомості громадян, містить психологічні мотиви підвладних верств, які беззастережно вірять у силу та в авторитет політичного лідера. “Такий тип притаманний суспільствам з невисоким рівнем розвитку демократії і політичної культури його членів. Нерідко він вини-