politologija_2

князя Володимира Мономаха. Автор зробив спробу знайти раціональне співвідношення між особою і державою, в якому інтереси держави визначаються як пріоритетні, але водночас серед функцій державної влади важливою є потреба піклування про бідних і слабких, знедолених і беззахисних. Гарантом усіх соціальних благ у такій державі, на думку В. Мономаха, виступав ідеальний князь, який одновладно здійснював правління, звертаючи значну увагу на усунення суперечностей між багатими та бідними [100, с. 55]. В. Мономах рішуче засуджував князівські міжусобиці, які підривали єдність і послаблювали Київську Русь перед зовнішньою загрозою.

Автор “Повісті временних літ” (1113 р.) монах Києво-Пе- черської лаври Нестор виклав ідею богообраності слов’янського народу, участь слов’янства в контексті християнської історії, порушуючи проблему рівності Київської Русі з іншими європейськими державами. У творі викладено думки про необхідність єдиної держави з централізованою політичною владою, яка можлива на основі добровільної домовленості народу з князями. Найраціональнішим державним устроєм Нестор вважав порядок, що його встановив князь Ярослав Мудрий [100, с. 55]. Автор подає схему колективного володіння Київською Руссю князівським родом Рюриковичів. Ідея єдності руських земель розглядається як духовна під верховенством християнської церкви. Нестор, по суті, сформулював концепцію релігійного проводу над світською владою.

Феодальна роздробленість, яка почалася на землях Київської Русі й загрожувала розпадом держави, була основною темою “Слова о полку Ігоревім” (1187 р.). Його автор закидає удільним князям непослух великому князю Київському й ставлення своїх інтересів вище загальнодержавних. У творі виразно обстоюється ідея об’єднання руських земель та концентрації влади в руках сильного князя заради збереження цілісності держави та протистояння зовнішній загрозі – ордам степових кочівників.

Політична думка в Україні у ХVІ–ХVІІІ ст.

Втративши державність під тиском монголо-татарського нашестя у ХІІІ–ХІV ст., українські землі поступово опинилися під владою Литви та Польщі. Подальший розвиток феодальних відносин зумовив особливості політичних процесів у цей період. На рубежі між Середньовіччям та Новими часами відбувалося посилення ролі окремих станів, з’являлися нові державні інститути, загострювались соціальні та релігійні суперечності у суспільстві. Масове покатоличення й ополячення усіх прошарків українських феодалів створювало загрозу втрати українським народом своєї ролі як провідної політичної верстви, що, своєю чергою, актуалізувало питання самоідентифікації. На історичній арені постали козацтво, православні церковні братства, ГрекоКатолицька Церква. Помітний вплив на зміст політичної думки мало проникнення із Заходу в Україну ідей, сформованих культурою Відродження й рухом Реформації та Контрреформації.

Нове розуміння сутності суспільних відносин і політичних процесів у цей період започаткували праці Юрія Дрогобича, Станіслава Оріховського, а також твори представників полемічної літератури.

ПОЛЕМІЧНА ЛІТЕРАТУРА – це твори, на сторінках яких велися наукові дебати між прихильниками і противниками Брестської церковної унії (1596 р.).

Юрій Дрогобич (1450–1494 рр.) – доктор філософії та медицини Болонського університету – був прихильником сильної влади правителя та верховенства світської влади над церковною.

Станіслав Оріховський-Роксолан (1515–1567) у працях “Про турецьку загрозу”, “Про природне право”, “Напучення польському королю...” та інших виклав свої погляди на походження і сутність держави, проаналізував форми державного правління [59, с. 111]. С. Оріховський вважав, що король отримує владу від народу, і тому основним його обов’язком є захист підданих та піклування про них. В основі підкорення королю повинні лежати не страх і приниження, а повага й

любов, без яких, на думку мислителя, не може бути сильної влади. Водночас він був упевнений, що й громадянинові слід спрямовувати свою діяльність на забезпечення інтересів суспільства і держави [17, 46].

Бурхлива дискусія з релігійних питань, які за своєю суттю були політичними, що спалахнула після укладення Брестської церковної унії (1596 р.), відобразилася у так званій полемічній літературі, відомими представниками котрої були Мелетій Смотрицький, Христофор Філалет, Іван Вишенський, Іов Борецький, Захарія Копистенський.

Іван Вишенський (1550–1620) – визначний український письменник-полеміст (найвідоміший твір “Писання до єпископів, які втекли від православної віри”) – творив свій суспільно-полі- тичний ідеал, основними напрямами якого були питання рівності, свободи людини й народу. Він був переконаний, що християнська віра за духовною чистотою містить демократичні основи рівності, свободи і справедливості, а насильство, деспотизм і тиранія є наслідками світського життя, багатства й розкошів, бажання необмеженої влади [100, c. 185].

Політичні погляди в Україні розвивались за часів Гетьманщини, яка існувала впродовж 116 років (1648–1764 рр.). Біля витоків гетьманської держави стояв Богдан Хмельницький (1595–1657 рр.). Політико-правові погляди Б. Хмельницького докладно викладені у “Березневих статтях” 1654 р. Аналізуючи їх, можна зробити висновок, що в сучасному розумінні йшлося про автономію України. Вся влада на території України зосереджувалась у руках гетьмана, якого мали обирати на демократичних засадах без участі представника царя. Московському цареві мали лише доповідати про вибори, а він – приймав присягу гетьмана. У міжнародних відносинах Україна залишалася вільною, гетьман лише мав інформувати царя про міжнародну діяльність [100, с. 188].

“Гадяцький трактат” (1658 р.), укладений гетьманом Іваном Виговським, тлумачив статус України як автономного Великого Князівства Руського в Речі Посполитій, яка, відтак, перетворю-

валась із двоєдиної держави у складі Королівства Польського і Великого князівства Литовського на триєдину на засадах федералізму.

Найвизначнішою пам’яткою політико-правової думки козацько-гетьманської доби була так звана Конституція гетьмана Пилипа Орлика 1710 р. (“Пакти і Конституції законів та вільностей Війська Запорізького”), зміст якої охоплював увесь спектр проблем державного устрою та владних відносин.

Конституцією встановлювався національно-державний суверенітет України, до її складу мали увійти всі історичні землі з обох боків Дніпра на час правління Б. Хмельницького. Гарантом незалежності України виступав шведський король, а сам він та його нащадки діставали титул протекторів України [84, с. 36].

Конституція наближалася до реалізації принципу розподілу влади на три гілки: законодавчу, виконавчу і судову. Законодавча влада відводилася Генеральній раді, до якої мали входити генеральна старшина, городові полковники, сотенна старшина, по одному депутатові від кожного полку (на які поділялася Україна) із заслужених козаків, а також депутати від запорозького козацтва.

Виконавча влада належала гетьману, але обмежувалася генеральною старшиною, з якою він мав радитися під час прийняття рішень. Обмеження гетьманської влади стосувалося міжнародних відносин, фінансів, суду, виборів старшин. У державі з елементами парламентського устрою гетьман був підзвітний у своїй діяльності. Вищим органом судової влади проголошувався Генеральний суд. За Конституцією всі державні посади в незалежній Україні були виборними і затверджувалися гетьманом. Конституція Пилипа Орлика стала показником розвитку української політико-правової думки, свідченням високого рівня політичної і правової культури українців, сприяла входженню України в політичні процеси Європи і навіть їх випередженню, зміцненню її міжнародного авторитету.

Політична думка України ХІХ – першої половини ХХ ст.

З 40-х років XIX ст. починається політизація українського національного руху, що спочатку розвивався переважно як культурницько-просвітній. Однією з перших і найвідоміших політичних організацій було Кирило-Мефодіївське братство (1846–1847), програмні положення якого були викладені у “Книзі буття українського народу” і “Статуті Слов’янського братства св. Кирила і Мефодія”, основним автором яких був Микола Костомаров (1817–1885). В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і панславізму.

Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі через низку реформ; створення демократичної федерації слов’янських народів, на принципах рівності і суверенності; знищення самодержавного царського ладу і скасування кріпосного права; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах усіх слов’янських народів щодо їх національної мови, культури й освіти. Кирило-мефодіївці, єднаючись на основі спільних політичних поглядів, бачили різні шляхи проведення їх у життя – від ліберально-поміркованого реформізму (М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш) – до революційних методів боротьби (Т. Шевченко, М. Гулак, Г. Андрузький).

Основу політико-правової концепції головного ідеолога Кирило-Мефодіївського братства Миколи Костомарова складали думки про федерацію слов’янських народів, республіканський устрій та громадянські свободи. Ці ідеї він виклав у програмах кирило-мефодіївців, а також в окремих статтях і працях “Думки про федеративний принцип у старій Русі”, “Книга буття українського народу”, “Дві руські народності” [46, с. 315–322] та ін.

Тарас Шевченко (1814–1861) був противником абсолютної монархії взагалі і російського самодержавного ладу зокрема. Поет схилявся до ідеї буржуазної республіки, оскільки за такого

устрою не було єдиновладдя, функціонував представницький орган, громадяни мали рівні права. Гарантом від сваволі, на його думку, повинен стати “праведний закон”, що розглядається як синонім права і справедливості. Т. Шевченко прагнув утворення незалежної демократичної Української держави з колегіальною формою реалізації політичної влади на засадах участі в управлінні широких верств населення. Важливою передумовою побудови такої держави була правова реформа після насильницької зміни форми державного устрою [100, с. 194].

Українська політична думка кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. була представлена всіма ідеологічними напрямами: ліберальним (М. Драгоманов, Б. Кістяківський), націонал-демо- кратичним (І. Франко, М. Грушевський, Ю. Бачинський, С. Дністрянський), соціалістичним (І. Франко, М. Грушевський, Ю. Бачинський, В. Винниченко), консервативним (В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський), націоналістичним (М. Міхновський, Д. Донцов, М. Сціборський), націонал-комуністичним (М. Хвильовий, О. Шумський, М. Скрипник, В. Винниченко).

ІДЕОЛОГІЯ – система поглядів на основні принципи організації суспільства, його ідейні цінності та місце в ньому людини.

Ідейні засади українського лібералізму: права і свободи людини та громадянина мають вищу цінність, ніж інтереси держави, нації, класу чи соціальної групи; функції держави зводяться до мінімуму, держава має будуватися за правовими принципами; федералізм та самоврядування – основа державного устрою; автономія України у складі Російської федерації.

Значний внесок у розвиток політичної та правової ідеології лібералізму в Україні зробив Михайло Драгоманов (1841–1895). Його політичні погляди найповніше відображені у проекті програми “Вольный союз – Вільна спілка” [84, c. 52–60]. М. Драгоманов розробив проект конституційного перетворення Російської імперії на децентралізовану федеративну державу. Він був переконаний, що терор і диктатура не можуть бути засобами

побудови прогресивного суспільно-політичного ладу. У його проекті передбачався новий устрій держави на засадах політичної свободи, яка гарантуватиме права людини і громадянина, скасування тілесних і смертної кар, недоторканність житла без судової постанови, таємність приватного листування, свободу слова, друку, совісті й віросповідання [84, c. 53]. Церква відмежовувалась від держави. Главою держави мав бути імператор з успадкованою владою чи обраний голова Всеросійського державного союзу. Глава держави призначав міністрів, відповідальних перед Державною та Союзною думами [84, c. 57–58]. Разом із державною ланкою влади на місцевому рівні передбачалося самоуправління: громадське (у містах і селах), волосне, повітове та обласне.

Ідейні засади української націонал-демократії: вимога самоуправління національно-культурних спільнот; апеляція до “народу”, або “нації” як джерела суверенітету та підстави легітимності влади; “народ”, який оголошується джерелом влади, має бути не абстрактним конгломератом індивідів, а історичною (етнічною, мовною, культурною тощо) спільнотою; увідповіднення державного кордону до культурно-етнічних кордонів.

НАЦІЯ – це етнополітична спільнота, якій притаманні високий рівень консолідації та самоусвідомлення, залученість у політичне життя, творення або прагнення до творення власної держави.

До представників цього напряму зараховуємо Михайла Грушевського (1866–1934). До подій національно-визвольного руху у 1917–1920 рр. він дотримувався думки, що інтересам України найбільше відповідає статус автономії у складі Російської федерації. Однак після ліквідації УНР більшовицькою Росією визнав необхідність незалежності Української держави. М. Грушевський відкинув можливість повторення будь-якого з тогочасних устроїв держави, будучи прихильником і речником демократії (народовладдя). М. Грушевський чітко визначив принцип побудови вертикалі влади на засадах самоврядування,

залишаючи міністерствам тільки функції загального контролю, координування й заповнювання тих прогалин, які можуть виявлятися у діяльності органів самоврядування [26, с. 172].

Ідейні засади українського соціалізму: суспільно-політич- ний устрій має будуватися на засадах соціальної справедливості та рівності; політичними засобами реалізації ідеалів соціалізму є поєднання представницької та прямої демократії, а також федеративний державний устрій; розв’язання національного питання підпорядковане вирішенню питання соціального визволення українського народу, звільнення селян та робітників від капіталістичної експлуатації.

Політичні погляди Івана Франка (1856–1916) зараховуємо водночас до двох ідеологічних напрямів – націонал-демократії та соціалізму. Він був прибічником думки про те, що політичні інститути, політика і право випливають з економічних відносин, які панують у суспільстві. Суспільно-політичні погляди І. Франка, його ставлення до проблеми вирішення українського питання, ідеалу державного і суспільного устрою, пройшли тривалий еволюційний шлях. Почавши з популяризації марксистських ідей, мислитель поступово переходить на ліберальнодемократичні позиції, позначені чітко вираженим національним спрямуванням.

І. Франко вважав, що кожна нація має природне право на політичну самостійність. Зокрема він стверджував, що без ідеалу національної самостійності неможливо реалізувати ідеали політичної свободи і соціальної рівності, а для повноцінного національного розвитку необхідне відтворення повної соціальної структури, тобто всіх верств, які б підтримували ідеал політичної самостійності України.

Ідейні засади українського консерватизму: обґрунтування унікальності українського руху, опора в державному будівництві на власний політичний досвід та історичні традиції; визнання домінантної ролі держави в суспільному житті, пріоритет інтересу держави над інтересом нації; критичне ставлення до ліберально-демократичних засад суспільного ладу; територіаль-

ний патріотизм – розуміння української нації як територіального об’єднання усіх громадян, що проживають в Україні; монархізм; елітаризм.

Найвизначніший представник української консервативної думки В’ячеслав Липинський (1882–1931) (основна праця – “Листи до братів хліборобів”), заперечуючи засади демократії, стверджував, “що «народовладний» демократичний метод організації громадського життя, опертий на спекуляції найгіршими інстинктами мас, веде народ до загибелі” [49, c. 8]. На думку В. Липинського, при демократії вибрана меншість, котра керує від імені народу, не несе за свої вчинки жодної відповідальності. Оскільки народні представники виправдовують свої рішення та дії користю для народу, то вся відповідальність тоді перекладається на суверенний народ, який їх обрав. В. Липинський був речником конституційно-монархічного правління. Його переконання мали в основі давні традиції українського народу, а саме – державницький досвід Галицько-Волинського князівства часів Д. Галицького та Гетьманщини – Б. Хмельницького та І. Мазепи. Він наголошував, що влада народу повинна бути обмежена конституцією та законами, в яких будуть зазначені права та свободи громадян. А монарх як гарант сильної влади, як представник всього народу репрезентуватиме та захищатиме суверенність та незалежність [49, с. 8]. Владу у державі повинні посідати не ті політики, які думають тільки про наступні вибори та про їх використання у власних цілях, а “державні мужі”, які дбатимуть про зміцнення держави та про її майбутнє.

Ідейні засади українського націоналізму: нація розуміється як культурна гомогенна спільнота, яка виступає джерелом суверенітету, переважним об’єктом лояльності та винятковою основою легітимності влади.

Творцем специфічної концепції так званого інтегрального націоналізму був Дмитро Донцов (1883–1973). Події 1917–1921 рр. з погляду Д. Донцова підтвердили, що ні монархізм, ні демократія не були прийнятними для української державності. Він проголошував, що державою повинна керувати національна

еліта, виховання якої має стати одним із провідних завдань української нації [31, с. 93–94].

Д. Донцов став ідеологом націоналізму в Україні, основні засади якого він виклав в однойменній праці “Націоналізм”. Він виділив п’ять принципів своєї ідеології інтегрального націоналізму. Перший принцип проголошував, що національна ідея має будуватися, передусім, на волі – інстинктивному прагненні нації до життя, влади і панування. Другий передбачав виховання прагнення народу до боротьби, усвідомлення ним кінцевої мети. Третій ґрунтувався на романтизмі і фанатизмі, який надає національним почуттям релігійного змісту, а ідеям – догматичності і спонукає маси до експансії насильства за торжество своїх ідей. Четвертий проголошував імперіалізм як синтез між націоналізмом і інтернаціоналізмом, що був би загальнолюдським, оскільки цивілізував би народи. І п’ятий – ставив за мету формування національної еліти – ініціативної меншості, яка продукує для несвідомої маси ідеї і мобілізує її масу на боротьбу

за них [32, с. 21–22].

Ідейні засади українського націонал-комунізму: боротьба за соціальне визволення поєднувалася з вимогою національного визволення; гасло утворення самостійної і незалежної Української Соціалістичної Республіки; революція в Україні є складовою всесвітньої соціалістичної революції.

Володимир Винниченко (1880–1951), на відміну від своїх політичних опонентів, а саме М. Грушевського і В. Липинського, не був прихильником ні монархізму, ні демократії. Він вважав, що ці устрої мають недоліки з питань не стільки політичної організації влади, скільки з економічного боку. В. Винниченко виступав за соціалістичний устрій, який вимагає знищення влади, сили й навіть самих буржуазних класів [13, с. 19].

Миколу Хвильового, як і В. Винниченка, переважно вважають представниками націонал-комуністичної ідеології. Він вбачав майбутнє України у відмежуванні від Росії, в орієнтації на європейську культуру, у подоланні малоросійства, українофільства і москвофільства. Тому він зазначав, що в Європу треба