politologija_2

Кардинально іншу позицію щодо засад устрою Української держави займав Дмитро Донцов (1883–1973). Події 1917–1921 рр., з погляду Д. Донцова, підтвердили, що ні монархізм, ні демократія не були прийнятними для української державності. Аналізуючи кризу демократичного устрою у той час, Д. Донцов виокремлює такі її причини: по-перше, хоча демократія була всезагальним рухом, вона була безсила розбурхати народну стихію; по-друге, демократичний устрій не запропонував народові яскравої мети-легенди; по-третє, демократичні партії, які були при владі не мали вірної тактики втілення своїх програм у життя [4, c. 59–63]. Однак, якщо демократія побудована на активності народу, то монархічний устрій взагалі заперечує цю його роль, і саме в цьому, вважав Д. Донцов, і треба шукати причину нежиттєвості монархічної концепції. Він проголошував, що державою повинна керувати національна еліта, виховання якої має стати одним із провідних завдань української нації.

Д. Донцов став ідеологом націоналізму в Україні, основні засади якого він виклав в однойменній праці “Націоналізм”. Він виділив п’ять принципів своєї ідеології інтегрального націоналізму. Перший принцип проголошував, що національна ідея має будуватися, насамперед, на волі – інстинктивному прагненні нації до життя, влади і панування. Другий принцип передбачав виховання в народу прагнення до боротьби, усвідомлення ним кінцевої мети. Третій принцип ґрунтувався на романтизмі і фанатизмі, який надає національним почуттям релігійного змісту, а ідеям – догматичностіі спонукав маси до експансії насильства за торжество своїх ідей. Четвертий принцип проголошував імперіалізм як синтез між націоналізмом і інтернаціоналізмом, що був загальнолюдським, оскільки цивілізував би народи. І п’ятий – ставив за мету формування національної еліти – ініціативної меншості, яка продукує для несвідомої маси ідеї і мобілізує цю масу на боротьбу за них.

Володимир Винниченко (1880–1951), на відміну від своїх політичних опонентів, а саме М. Грушевського і В. Липинського, не був прихильником ні монархізму, ні демократії. Він вважав, що ці устрої не стільки мають недоліки з питань політичної організації влади, скільки з економічного боку. В. Винниченко виступав за соціалістичний устрій, який вимагає знищення влади, сили й навіть самого існування буржуазних класів.

М. Хвильового як і В. Винниченка переважно зараховують до представників націонал-комуністичної ідеології. М. Хвильовий вбачав

майбутнє України у відмежуванні від Росії, в орієнтації на європейську культуру, у подоланні малоросійства, українофільства і москвофільства. Тому він зазначав, що в Європу треба їхати, щоб навчатись, але з думкою через короткий час реалізувати власний шлях розвитку.

І.2. Зміст, структура та функції політичної культури. Поняття політичної культури щораз частіше використовується

як одна з ключових категорій політичної науки. Зумовлене, передусім, інтересом до людини як суб’єкта політики, її цінностей, політичної поведінки та свідомості. Адже саме аналіз політичної культури дає можливість зрозуміти, наприклад, чому групи людей або цілі народи, діючи в межах ідентичних політичних систем, але все ж виховані на різних цінностях та маючи різноманітний історичний досвід, порізному сприймають одні й ті ж політичні події, по-різному поводять себе в одних і тих самих політичних ситуаціях.

Політична культура (від лат. cultura – вирощування; виховання, розвиток) – частина загальної культури, яка формується і проявляється упродовж політичного життя; історично та соціально зумовлений продукт політичної життєдіяльності людей, їх політичної творчості, який відображає опанування суспільством, націями, класами, іншими соціальними групами та індивідами політичних відносин.

Політична культура як соціальне явище виникла раніше, ніж оформилося саме поняття, – з появою держави, у IV–III тис. до н.е. Вона була предметом уваги Платона, Аристотеля, Макіавеллі, Монтеск’є, Токвіля, Маркса, Мангейма та інших мислителів. А сам термін був запроваджений у науковий обіг німецьким філософом епохи Просвітництва Йоганом-Готфрідом Гердером (1744–1803). Систематично використовувати це поняття почали з середини XX ст.

Існує безліч підходів та визначень поняття “політична культура”, це пояснюється насамперед його складністю та неоднозначністю. В 50-ті роки ХХ ст. в західній політології виникає теоретичне спрямування, що досліджує соціокультурний зміст, процесів, в основі якого було розуміння зумовленості політики культурою. Скажімо, американські політологи, знані дослідники в галузі політичної культури Г. Алмонд і С. Верба у праці “Громадянська культура” (1963 р.) визначають політичну культуру як сукупність психологічних орієнтацій людей стосовно політичних об’єктів, як знання, почуття та оцінки політичних явищ. Тобто вони наголошують на суб’єктивних рисах

політичної культури і не зараховують до неї політичну діяльність. Отже, політична культура виступає загалом як сукупність психологічних орієнтацій людей стосовно політичних об’єктів.

На противагу вище зазначеному підходу, англійські дослідники А. Карднер, С. Вайт закцентували увагу на об’єктивному аспекті явища, а саме на політичній діяльності й поведінці носіїв політичної культури. З такого погляду політичну культуру можна охарактеризувати як типову характеристику індивідуального чи колективного соціального суб’єкта та соціальних інститутів, усього суспільства, що фіксує рівень розвитку їx політичної свідомості, політичної діяльності та поведінки.

Очевидно, доцільним є поєднання в трактуванні політичної культури обох аспектів, оскільки її можна виявити та оцінити тільки через реальність політичної дії, а також через світоглядно-ментальне підґрунтя поведінки суб’єктів.

Треба розрізняти політичну культуру особистості і політичну культуру суспільства. Для характеристики політичної культури особистості важливо прищепити усвідомлення його суті та мети політичного процесу, знання своїх прав і обов’язків, міру заглиблення в реалізацію політичної влади. Політична культура суспільства – інституалізований та неінституалізований історичний і соціальний досвід національної і наднаціональної спільнот. Історичні традиції справляють активний формуючий вплив на політичну діяльність індивідів великих і малих соціальних груп. Інакше кажучи, політична культура суспільства є зафіксований у законах, звичаях, традиціях, політичний досвід суспільства, рівень уявлень про політичний процес [2, c.78].

Політична культура – це система історично сформованих відносно тривких настанов переконань, уявлень, ціннісних орієнтацій, моделей поведінки в діяльності суб’єктів політичного процесу. Вона містить культуру політичної свідомості, культуру політичної поведінки і культуру функціонування політичних інститутів. Тому структурними компонентами політичної культури є: політичний досвід (знання про політику, оцінка політичних процесів та явищ), політична свідомість та політична поведінка.

У науковій літературі виокремлюють такі функції політичної культури:

– гуманістична (людинотворча), тобто розвиток суспільного (політичного) потенціалу людини;

244Навчально-методичний комплекс дисципліни

–пізнавальна (гносеологічна), бо політична культура є засобом пізнання і самопізнання політичного життя суспільства;

–інформаційно-комунікативна – функція трансляції соціального досвіду, яка забезпечує зв’язок та тяглість політичних досягнень поколінь всіх часів;

–ціннісно-орієнтаційна, тобто політична культура задає певну систему координат, своєрідну “картку політичних, життєвих цінностей”, у яких існує і на які орієнтується людина;

–нормативнорегулівна- (управлінська), яка виявляється в тому, що політична культура є засобом соціального контролю за поведінкою людини.

ІІ. 1) Анархізм – політичні погляди, що заперечують будь-яку владу, розглядаючи її як таку, що обмежує права та свободи людини.

2)Асиміляція – процес, під час якого окремі народи (переважно нечисленні) внаслідок тривалого спілкування з іншим народом поступово засвоюють його культуру та мову, зливаючись із ним. Засіб досягнення етнічної однорідності.

3)Аристократія – форма правління, за якої державна влада належить привілейованій знатній меншості.

4)Геноцид (від грец. genos – рід і лат. caedere – вбивати) – цілеспрямовані дії, що мають на меті знищити будь-яку етнічну, расову або релігійну групу населення. ООН визнав геноцид найбільшим злочином проти людства.

5)Соціалізм (від лат. socium – суспільство) – ідеологія і рух, які відстоюють ідеал суспільного устрою, заснованого на суспільній власності, справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей. Соціалізм у своїй крайній формі – комунізмі – призводить до тотального одержавлення усіх сфер суспільного життя, утвердження тоталітаризму (доказом чого є досвід СРСР).

ІІІ.

1)– а

2)– а, в, г, д, е

3)– а

4)– в

5)– а

ІV.

1)Мажоритарна система абсолютної більшості та відносної.

2)Д. Белл виділяв еліту крові, еліту багатства та еліту знань.

3)Існують такі концепції походження держави: патріархальна, теологічна, договірна теорія, насильницька теорія, психологічна теорія, марксистська теорія.

4)Автор праці “Листи до братів-хліборобів” – В. Липинський, “Націоналізм” – Д. Донцов.

5)Д. Сарторі виокремив такі партійні системи: однопартійну, гегемоністську, систему домінування, двопартійну систему, систему обмеженого плюралізму, систему поляризованого плюралізму, атомізовану систему.

Список використаної літератури

1.Габермас Ю. Структурні перетворення в сфері відкритості. – Львів : Літопис, 2000. – 318 с.

2.Гаджиев К. Политическая культура: концептуальний аспект //

Полис. – 1991. – № 6. – С. 22–34.

3.Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. – К.:

Знання, 1991. – 240 с.

4.Донцов Д. Bella sine capite. (З нагоди пятилітніх роковин проголошення незалежности України) // Літературно-науковий вісник. –

1923. – № 1. – С. 58–71.

5.Липинський В. Реліґія і церква в історії України. – 2-ге вид. – Нью-Йорк: Видавнича корпорація “Булава”, 1956. – 111 с.

6.Шульженко Ф. Історія політичних і правових вчень / Ф. Шульженко, Т. Андрусяк. – К. : Юрінком Інтер, 1999. – 304 с.

МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ ДО ВИКОНАННЯ КОМПЛЕКСНОЇ КОНТРОЛЬНОЇ РОБОТИ СТУДЕНТІВ ДЕННОЇ ФОРМИ НАВЧАННЯ

Комплексна контрольна робота, далі ККР, виконується для перевірки поточного та залишкового рівня знань студента.

Кожен варіант ККР складається з двох теоретичних питань, п’яти понять і термінів, п’яти тестових завдань. Максимальна кількість балів, яку може отримати студент – 100 балів (з них: теоретичні питання по 25 балів, поняття і терміни – по 5 балів, тестові завдання – по 5 балів).

Під час оцінювання теоретичних питань враховується ступінь розкриття теми, логічність та послідовність у викладі матеріалу, аргументованість оцінок, індивідуальний творчий підхід студента та власна інтерпретація висновків і фактів, використання політологічних понять та категорій. Визначення поняття чи терміна має бути точним та вичерпним. Тестові завдання передбачають вибір правильної відповіді з кількох варіантів відповіді.

Наприкінці цієї методичної розробки наведено список рекомендованої літератури, яка буде корисною для студентів до підготовки комплексної контрольної роботи. Під час підготовки до контрольної роботи заохочуємо до самостійного пошуку додаткової літератури.

ККР складена з урахуванням вимог державного стандарту нормативної програми з дисципліни “Політологія”, затвердженої МОН України.

ЗРАЗОК ВИКОНАННЯ ЗАВДАННЯ КОМПЛЕКСНОЇ КОНТРОЛЬНОЇ РОБОТИ

Завдання № 31

І. Дайте відповідь на теоретичні питання:

1.Н. Макіавеллі – основоположник політичної думки Нового часу. Макіавеллізм.

2.Політичний процес, його структура та класифікація.

ІІ. Розкрийте зміст понять і термінів:

1. Харизма 2. Консерватизм 3. Теократія 4. Етнос 5. Лобізм

ІІІ. Тестові завдання:

1. Федерація – це союзна держава: а) так; б) ні.

2. Поєднайте основні напрями політичної думки з їх представниками у вигляді комбінацій букв і цифр:

3.За якою виборчою системою пройшли вибори до ВР України у

2006 році:

а) мажоритарною абсолютної більшості; б) мажоритарною відносної більшості; в) пропорційною.

4.Поділ політичних лідерів на традиційний, раціонально-легаль- ний та харизматичний типи здійснив:

а) М. Вебер; б) С. Верба; в) Є. В’ятр.

5. Відсутністю в суспільстві інтересу до політичної системи характеризується:

а) паройкіальний тип політичної культури; б) підданський тип політичної культури; в) активістський тип політичної культури.

Відповіді на завдання № 31

І.1. Настання Нового часу пов’язане з розвитком капіталізму і ранніми буржуазними революціями в країнах ЗахідноїЄвропи, насамперед у Голландії та Англії (XVII ст.). У цей час буржуазія вимагала ліквідації станового ладу і встановлення юридичної рівності, забезпечення свободи і безпеки особи і приватної власності за допомогою створення необхідних

політичних і правових гарантій. У боротьбі проти абсолютної монархії, дворянства й церкви ідеологи буржуазії прагнули відокремити питання політики, державиі права відрелігії. Зцієюметою вони зверталися до ідей природногоправаі договірногопоходженнядержави.

Найяскравішим представником політичної думки цього періоду був знаменитий італійський мислитель іполітик Ніколо Макіавеллі (1469–1527), відомий передусім своїми працями “Володар”, “Роздуми про першу декаду Тіта Лівія”, “Історія Флоренції”. Н. Макіавеллі увійшов в історію політичної думки як творець нової науки про політику. Тлумачення ним політики відокремлюється як від теології, так і від етики. Він доводить, що політичні події, зміни в державі відбуваються не з Божої волі, не з примхи чи фантазії людей, і є об’єктивними. Недоречно також осягати й вирішувати політичні проблеми, керуючись моральними міркуваннями, бо влада, політика вже засвоєю природою єпозаморальними явищами.

Н. Макіавеллі намагається розкрити закономірності суспільнополітичних явищ, з’ясувати причини зміни однієї форми держави іншою, визначити найкращу з них, розглянути проблеми співвідношення влади правителя і народу. Державу створили не Бог, а люди. Зважає на потребу спільного блага. Спочатку люди жили розрізнено, а потім почали об’єднуватися, щоб краще захищатися. Вони обрали зі свого середовища найсильнішого і найхоробрішого ватажка й почали йому підкорятися. Метою держави є забезпечення кожному вільного користування майном і безпеки. Абсолютна влада, вважає мислитель, швидко розбещує як правителів, так і підданих. Макіавеллі розрізняє монархію, аристократію і народне правління, спотворенням яких є тиранія, олігархія та охлократія. Перші три форми правління він називає правильними, але вважає їх нестійкими й недовготривалими. Найкращою, на його думку, є змішана форма, в якій поєднуються елементи всіх правильних форм. Н. Макіавеллі віддає перевагу республіці, бо вона найбільше відповідає вимогам рівності і свободи. Республіка є більш стійкою, ніж монархія, вона краще пристосовується до різних умов, забезпечує єдність і міць держави, породжує у людей патріотизм. Народ ставить вище від монарха, вважаючи його розумнішим. Заради досягнення політичних цілей правитель може використовувати будь-які засоби, незважаючи на вимоги моралі: вдаватися до обману, діяти лестощами і грубою силою, фізично знищуватисвоїх політичнихпротивників. Політика врозумінні мислителя, – це сфера підступності й віроломства. Відтоді аморальна політика за принципом “мета виправдовуєзасоби” дісталаназву “макіавеллізм”.

Люди, на думку мислителя, за своєю природою є порочними, егоїстичними і злими істотами. Їх турбують не благо держави, а

передусім власні матеріальні інтереси. Люди можуть змиритися із втратою свободи, влади, навіть із смертю батька, але ніколи й нікому не пробачать втрати власного майна. Політика покликана відповідати порочній природі людей. Покірність підданих найкраще гарантують примус і страх. Благодійництво треба виявляти в малих дозах, щоб воно тривало довше і щоб піддані відчували його якомога повніше і краще. Самозбереження і зміцнення політичної влади будь-якими засобами є головним інтересом державності.

Окремі політики сьогодення як світового, так і національного масштабу демонструють на практиці дію макіавеллістського гасла “мета виправдовує засоби”. На наше переконання, у разі конфлікту між моральними нормами та політичною доцільністю перевага повинна віддаватися першим.

І.2. Політичний процес – форма функціонування політичної системи суспільства, сукупна діяльність суб’єктів політики. Розрізняють базові або первинні суб’єкти політики (нації, класи, етнічні, релігійні та соціально-демографічні спільноти), вторинні суб’єкти (політичні партії, громадсько-політичні організації, групи тиску, лобі) і безпосередні (політичні лідери, владні структури, керівні органи політичних партій, тобто групи осіб, що самі приймають політичні рішення). Залежно від просторових меж можна виділити світові (глобальні), регіональні та національні (внутрішньо-державні) політичні процеси.

Зміст політичного процесу розкривається у різних формах політичної діяльності, що є найважливішою його складовою. Політична діяльність – специфічна форма активного ставлення окремих індивідів чи груп людей до суспільного середовища, яка має на меті цілеспрямоване його регулювання та перетворення за допомогою фактора влади в цілях пристосування до своїх інтересів, цінностей та ідеалів. Це комплекс дій як окремих осіб, так і великих груп людей і цілих народів спрямований на здобуття та здійснення влади або впливу на неї. Структурними елементами політичної діяльності є: політична участь (належність до партії чи політичного об’єднання, діяльність у виборних органах державної влади, участь у виборах, референдумах), політичне функціонування (професійна політична діяльність, зокрема державно-управлінська, партійний менеджмент, політичний маркетинг).

Існують різні критерії класифікації політичної діяльності. За місцем суб’єктів політики в суспільній ієрархії виділяють: елітарний рівень функціонування владних структур; рівень масової участі, через різні форми якої народ здійснює свій суверенітет.

За кількістю суб’єктів політики діяльність може бути: індивідуальна; колективна (демонстрація, що виникає стихійно під впливом масових емоцій); групова (політичний страйк, повстання); загальносуспільна (національно-визвольна боротьба, революція).

За змістом політичну діяльність поділяють на: діяльність, спрямовану безпосередньо на здобуття влади (діяльність спрямована на підготовку і проведення виборчих кампаній, опозиційна діяльність та заколот або переворот); діяльність, спрямовану на створення, удосконалення і заміну політичних інститутів; діяльність, спрямовану на вироблення та виконання політичних курсів.

Відповідно до суспільно-політичної спрямованості політична діяльність буває: інноваційна (орієнтована на впровадження нових інституцій); стабілізуюча (спрямована на збереження всього прогресивного в існуючих політичних структурах); консервуюча (націлена на недопущення суттєвих змін); реставраційна або реакційна (спрямована на відновлення віджилих інститутів). Залежно від характеру і методів політичних дій, що їх застосовують для запровадження змін, в інноваційній діяльності виділяютьреволюційну іреформаторськудіяльність.

ІІ. 1) Харизма – особливий тип легітимності, організації влади і лідерства релігійного чи політичного діяча, авторитет якого ґрунтується на вірі громадян у його видатні здібності, виняткові лідерські якості, непогрішимість, святість.

2)Консерватизм – політична ідеологія і практика, яка орієнтується на збереження і підтримання існуючих соціальнополітичних порядків, традиційних цінностей і морально-правових засад, заперечує будь-які радикальні революційні зміни.

3)Теократія – форма державного ладу, за якої верховна влада належить духовенству.

4)Етнос – культурна спільнота, що має спільну історичну територію, мову, ментально-психологічніриси, щосформувалисяпротягомстоліть.

5)Лобізм (від англ. lobby – кулуари) – діяльність соціальних груп, які відстоюють свої політичні інтереси, груп тиску на органи влади з метою прийняття вигідних для себе рішень.

ІІІ.

1)а

2)а – 3, б – 2, в – 1, г – 4

3)в

4)а

5)а