politologija_2

Зміна суспільного ладу спонукала нове осмислення відносин як внутрішньополітичних, так і міжнародних. З’являються нові теорії, нові поняття: “політична рівновага”, “свобода морів”, “непорушність міжнародних договорів” та інші. Політична думка як теоретична основа розвитку держави набула значної ваги, розглядалися різні підходи до внутрішньої та зовнішньої політики. З утворенням абсолютних монархій у Європі починається організація постійних дипломатичних представництв, встановлюються дипломатичний церемоніал і етикет.

У ХVІ ст. могутні держави надавали великого значення своїм дипломатичним представництвам в інших країнах. Започаткував створення представництв у серпні 1513 р. на зборах кардиналів папа Лев Х. Нунціїв (так називалися папські постійні представництва) призначав папа уФранції, Англіїта Німеччині[35, с. 239].

НУНЦІЇ – постійні дипломатичні представництва папи римського, своєрідні посольства в іноземних державах.

Становлення та розвиток папських нунціатур, світських дипломатичних представництв та дипломатичного церемоніалу мали важливе значення для розвитку зовнішньополітичних відносин. У церемоніях прийомів визначалася певна роль держави, її значення та політична сила.

З утвердженням дипломатичних представництв було покладено початок розвитку так званого принципу “дипломатичного церемоніалу”. Цей принцип проявляється у зовнішньополітичному ставленні великих країн до менших та слабших. Так, наприклад, держави, які прямо залежали від імператора чи іншого монарха, могли мати приньомутількипростихдипломатичнихагентів.

Епоха Відродження внесла радикальні зміни у міжнародні дипломатичні відносини між державами Європи. Насамперед набув розвитку дипломатичний етикет, сформувалися перші нерелігійні дипломатичні місії та представництва. Хоча й непослідовно, але втілювалася в міждержавні відносини правова практика, що ставило зовсім на іншу основу зовнішньополітичні відносини тогочасних держав. Набули поширення доктрини “державного інтересу”, “політичної рівноваги” та “природних кордонів”.

З часом виробилася світська дипломатія, яскравим представником якої став Нікколо Макіавеллі (1469–1527). Він один із небагатьох, хто зміг зробити повний аналіз політичних процесів, що відбувалися у міжнародній дипломатії, і єдиний, хто бачив напрям розвитку політичних відносин. Н. Макіавеллі одним із перших виділив державний інтерес як принцип політики.

Н. Макіавеллі схвалював жорстокість, грубість та насильство, якщо вони використовувалися заради державного інтересу. У праці “Володар” Н. Макіавеллі пише про таку діяльність, як про цілком допустиму й виправдану. Вади політика, серед них і аморальність, виправдовуються ним, бо вони дають державцю “благополуччя й безпеку” [41, с. 46]. Крім цього, Н. Макіавеллі наділяв свого державця не тільки людськими чеснотами, але й звірячими інстинктами. Управляючи державою, необхідно бути хитрішим від хитрих і сильнішим від сильних: “…з усіх звірів нехай державець уподібниться двом: леву й лисиці. Лев боїться капканів, а лисиця – вовків, отже, потрібно бути подібним на лисицю, щоб уміти обійти капкани, і налева, щобвідлякувати вовків” [50, с. 52].

Саме в абсолютному монархові Н. Макіавеллі вбачав повного і єдиного керівника національних інтересів, могутнього творця долі нації. Зважаючи на це Н. Макіавеллі, перепрошуючи за сміливість, дозволяє собі давати правителям поради, пов’язані з управлінням та зміцненням влади. Його поради вражають цинізмом, у них Н. Макіавеллі санкціонує будь-які методи, що зміцнюють владу: жорстокість, убивство, віроломство. Його логічні виклади підводять до висновку, що правитель повинен бути дволиким; він палко вітав тип правителя безсовісного й діяльного.

Моральні принципи, за працями Н. Макіавеллі, це свідчення слабкості, а не совісті. Державець, зокрема абсолютний монарх, повинен сам створювати мораль як “похідну від закону й державного правління” [81, с. 316]. Тобто Н. Макіавеллі ставив свого державця посередині між моральними принципами й беззаконням. Державець ставав у цьому разі над законом і над мораллю (беззаконням і аморальністю), він був поза цими нормами.

Зовнішньополітичні відносини Нового часу

У ХVІІ ст. англійська буржуазна революція поклала початок нового витка в історії людства – Нового часу. Цей період як продовження епохи Відродження насичений політичними, дипломатичними змінами, а також багатий на процеси становлення політичної думки, яка з перших десятиріч ХVІІ ст. розпочала звільнятися від теології.

Війна за лідерство у світовому господарстві стала провідним завданням Нового часу. На таку першість претендували Англія, Франція, Португалія, Іспанія, Нідерланди.

На фоні іспанської політики Нового Часу з’явився відомий теоретик міжнародного права Гуго Гроцій (1583–1645). Він перший у ХVІІ ст. звернув увагу на міждержавні відносини суверенів, що мали природне право. Разом із цим він розглядав суверенітет як суб’єкт влади– суспільнийчиодноособовий, тобтодержавуабоуряд.

Природне право є першоосновою державного права. Воно характеризується аксіоматичністю і не потребує доказів, оскільки жоден з авторитетів не спроможний заперечити закони природи і здорового глузду.

Закон природи Г. Гроція згодом розвинув англійський філософ Томас Гоббс (1588–1679), який був найбільшим прибічником Гроцієвих поглядів. Б. Спіноза у Голландії довів свою етику природного права з усією математичною точністю за допомогою теорем, аксіом, коментарів та висновків. Трохи інакше поставився до теорії Г. Гроція Семюель Пуфендорф. Він розширив вчення Г. Гроція до меж “природної релігії і раціональної етики”, які були панівними протягом сімнадцятого й вісімнадцятого століть. Девід Г’юм же дав критичний аналіз природному праву Гроція [81, с. 382–384].

Значення Гроцієвого внеску в історію людства і, зокрема, в науку політики вимірюється не закінченістю, а власне ідеєю просвіти. Завдяки піднесенню цієї проблематики політика, і навіть вся філософія, стали надбанням середнього класу, який “перебував на боці лібералізму”.

У ХVІ ст. активна дипломатична діяльність і жорстокі баталії Франції започаткували розвиток французької політики. Причому жорстокість була притаманна усім французьким монархам, які чітко втілювали макіавеллівські позиції державного інтересу й утримували провідне місце у світовому господарстві. Крім жорстокості, французькій дипломатії були притаманні виваженість і хитрість.

Король Франції Генріх ІV (1553–1610) успадкував наймогутнішу європейську державу ХVІІ ст. Головний помічник Генріха ІV – дипломат і відмінний політик Сюллі створив для французького монарха Генріха ІV цікавий документ під назвою “Ліга націй”. Цей проект передбачав “звести Габсбургів до рівня держави одного Піренейського півострова, прогнати турків і татар в Азію, відновити Візантійську імперію і перекроїти всю політичну карту Європи” [35, с. 270]. Для реалізації плану “Ліги націй” було сформульовано доктрину “політичної рівноваги”. Ця доктрина мала цілком визначену політичну мету – перешкоджати державам у їх економічному, соціальному чи духовному розвитку. Її реалізація передбачала обов’язкове утворення під шляхетними мотивами коаліцій, об’єднань, зусиллями яких легко можна було впливати на внутрішньополітичні процеси у будьякій окремій державі, а вміле маніпулювання цією доктриною ставало джерелом дипломатичних перемог.

Генріх ІV вважається творцем ще однієї доктрини міжнародної політики – доктрини “природних кордонів”. Він стверджував, що іспаномовна територія повинна належати Іспанії, англомовна – Англії, німецькомовна – Німеччині, а територія, де говорять по-французьки, повинна належати йому. Зовнішньополітична доктрина “природних кордонів” була вигідною теоретичною основою захисту інтересів Франції. Річ у тому, що значні тогочасні франкомовні території належали австрійським монархам. Тож доктрина мала на меті повернути їх під юрисдикцію Франції. Вкинена Генріхом ІV у гарячі політичні події у Європі напередодні відомої в історії Тридцятилітньої війни доктрина мала своє значення.

Загалом в історії розвитку дипломатії i зовнішньої політики ХVІІ–ХVІІІ ст., крім державців i дипломатів, значно впливали релігійні чинники, а також церковні мужі. Яскравим прикладом став “перший прем’єр і фактичний правитель Франції” кардинал Рішельє Арман Жан дю Плесси (1585–1642), який був відповідальним за французьку політику у 1610–1642 рр.

У наукових дослідженнях кардинала Рішельє вважають прихильником макіавеллізму [35, с. 238]. Однак таке трактування не зовсім виважене. Річ у тому, що Рішельє діяв у дуже складний історичний час у житті не тільки Франції, а й всієї Європи. Точилася Тридцятилітня війна (1618–1648). Він став прем’єром, коли йому не було ще й 40 років. До політичних процесів ставився виключно обережно та зважено. Він боявся відкритої дипломатії, бо дипломатичну таємницю вважав “душею добрих успіхів”, не був дволиким і завжди дотримував слова. Тому “методи Рішельє не можна називати макіавеллівськими, бо хоча він і захоплювався реалізмом Макіавеллі – відчуттям можливого – однак не схвалював його цинізму” [95, с. 255].

Як церковний муж Рішельє здобував багато перемог у світських державних справах. Найбільшою з них стало завершення Тридцятилітньої війни підписанням Вестфальського трактату

24 жовтня 1648 р.

Кардинал Рішельє увійшов в історію світової цивілізації ще однією справою. Одним із методів політичної боротьби кардинал обрав пропаганду, а її засобом – газету. Отже, французький прем’єр і правитель Франції став засновником першої в історії людства газети [35, с. 273].

Франція у кінці ХVІІ ст. стала наймогутнішою європейською державою, політична система якої була зразком для наслідування. Як наслідок французька мова стала мовою міжнародної дипломатії.

Найпопулярнішим серед англійських теоретиків політики був Томас Гоббс (1588–1679). У працях “Про громадянина” і особливо у трактаті “Левіафан” він висунув таку теорію про державу й право, яка ґрунтується винятково на природному ста-

новищі суспільства. У кожному суспільстві діє закон самозбереження, отже, точиться війна між усіма. Вихід із цієї ситуації Т. Гоббс убачає в утворенні держави на основі суспільного договору. Теорія Т. Гоббса набула величезної популярності в колах тодішніх політиків. Але ця популярність була дещо обмежена спрямованістю політичної думки Т. Гоббса у бік “інтересів лібералізму середнього класу” [81, с. 408]. Хоча Гоббсова теорія була наближеною до теорій Т. Сміта і Ф. Бекона, вона глибше була пов’язана з науковими методами, навіть більше, ніж треба. Справді, Т. Гоббс знав секрети політики як науки, але поєднуючи її з основами психології, він спробував вивести її на рівень точних наук. Очевидно, таке його бачення випливало із Гроцієвої науки про природне право, прибічником якої він був. Убачаючи логіку у ланцюгу “психологія – природне право – політика”, вважав дедуктивний метод його основою, а отже, і точною наукою. Про це свідчить і його вислів “війна всіх проти всіх”, побудований на психології окремого індивіда, який прагне власної безпеки і покладає надії на владу. Але якщо цивільна влада не спроможна забезпечити таку безпеку, то всі підуть війною проти всіх. По суті в концепції Т. Гоббса обґрунтовується виважена співпраця суспільства [81, с. 414].

Міжнародні відносини у ХІХ–ХХ століттях

Період ХІХ–ХХ ст. покликав до життя нові концепції, спрямовані на вирішення не тільки міждержавних, але й світових політичних проблем. Склалися дві тенденції у їх розвитку. Одна з них була спрямована на мирне дипломатичне розв’язання міждержавних і світових проблем. Друга тенденція зростала й посилювалася на основі ідеї їх силового розв’язання.

ХІХ–ХХ ст. стали періодом стрімкого розвитку міжнародних відносин, в основі яких стояли особистості, що визначали політичні події всього світу.

Розвиток міжнародних політичних подій у Європі на початку ХІХ ст., безумовно, був пов’язаний із діяльністю видатної історичної особи – Наполеона Бонапарта (1769–1821).

Видатний французький полководець, політичний і державний діяч, імператор Франції відзначався неабиякими дипломатичними здібностями. Ще генералом він виконував дипломатичні функції, ніким на це не уповноважуваний. Його сильна й владолюбна натура, амбіції політичного лідера стали запорукою стрімкого злету й зосередження верховної влади в одних руках. Отримавши вісімнадцятого брюмера (9.11.1799 р.) повну владу над Францією і запровадивши диктатуру, Наполеон утримував її упродовж 15 років. Як повноправний правитель Франції, він одноособово приймав усі рішення щодо управління внутрішньою й зовнішньою політикою, а призначені міністри були лише помічниками, канцеляристами.

У зеніті своєї слави самовпевнений Наполеон зробив перші фатальні дипломатично-стратегічні помилки. Перша з них – наполеонівський декрет про континентальну блокаду від 21 листопада 1806 р. Цей декрет підготував і видав Наполеон після завоювання Пруссії. Аналізуючи історично-політичну ситуацію, яка склалася у Європі на той час, Бонапарт дійшов висновку, що вся Європа лежала упокорена біля його ніг. Так чи інакше кожна держава Європи змушена була виконувати його політичну волю. З іншого боку, Наполеон не мав морського флоту, яким би міг висадити свої війська на береги Англії. Він вирішив подолати опір Англії економічною війною, закривши для англійських товарів усі її закордонні ринки. Наполеон не врахував, що блокада впаде великим економіко-господарським тягарем не тільки на Англію, але й на всі країни Європи. Навіть Російська імперія потерпала від цієї блокади, зазнаючи великих збитків у фінансах, торгівлі, виробництві. Російське купецтво та дворянство виступило з гострою критикою союзу із Францією. Суспільство збунтувалося. В усій Європі наростав глухий протест проти владного режиму Наполеона. Перед європейським імператором-завойовником постала реальна загроза втрати влади. Однак сп’янілий від дипломатичних і військових успіхівНаполеонїї небачив.

Другою суттєвою помилкою дипломатії Наполеона було переконання, що Росія не знайде підтримки у Європі, адже для

цього він особисто доклав так багато зусиль. Наполеон справді довго й старанно псував відносини Росії з багатьма країнами, передаючи їй завойовані території. 15 серпня 1811 р. на урочистому прийомі дипломатичного корпусу Наполеон самовпевнено переконував російського князя Куракіна: “Континент проти вас! Не знаю, чи розіб’ю я вас, але ми будемо битися!” [35, с. 482]. Проте з початком військових дій Наполеон зрозумів, що його прогнози були хибними. Майже весь континент піднявся на боротьбу із французькою гегемонією.

ГЕГЕМОНІЯ – абсолютне, непорушне і довготривале домінування одної політичної сили, особистості чи ідеї.

Третьою помилкою дипломатичної тактики Наполеона вважають участь дипломата Талейрана у мирних переговорах з Олександром І, що відбулися 27 вересня – 14 жовтня 1808 р. Оскільки сам Наполеон у той час активно готувався до війни з Австрією, він доручив переговори Талейрану, який в Ерфурті уперше його зрадив, вступивши в таємні дипломатичні переговори з Олександром І. Під час секретних розмов з Олександром І Талейран переконував царя: “Ви повинні врятувати Європу” [35, с. 481]. Він рекомендував царю не підписувати з Наполеоном жодних документів.

Помилки наполеонівської дипломатії прискорили падіння створеної ним величезної європейської імперії. Щоправда, процес цей був доволі важкий і тривалий.

Питання для самоконтролю

1.Що є основним засобом зовнішньополітичної діяльності?

2.На яких засадах ґрунтувалася зовнішня політика Стародавнього Єгипту?

3.Які принципи зовнішньої політики виникли у Стародавній

Греції?

4.У чому суть давньоримської доктрини імперіалізму?

5.Охарактеризуйте візантійську зовнішню політику.

6.Яке значення мала церква для розвитку зовнішньополітичних відносин?

7.Що таке принцип “державного інтересу”?

8.Як зароджувалися дипломатичні представництва і цере-

моніал?

9.Охарактеризуйте зовнішньополітичні відносини Нового

часу.

10.У чому особливість міжнародних відносин у ХІХ–ХХ століттях?

МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ

План семінарського заняття

1. Зародження дипломатії у державах Стародавнього

Світу.

2.Візантійська зовнішня політика.

3.Зовнішня політика папського Риму.

4.Міжнародні відносини епохи Відродження.

5.Розвиток зовнішньополітичних теорій у період Нового

часу.

6. Міжнародна політика у ХІХ–ХХ століттях.

Список рекомендованої літератури

1. Горбач О. Історія і теорія зовнішньої політики / Олександр Горбач. – Львів : Манускрипт, 2010. – 142 с.

2.Бжезінський З. Велика Шахівниця / Збігнєв Бжезінський. – Львів–Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 2000. – 236 с.

3.Макиавелли Н. Государь. / Нікколо Макіавеллі. – М. :

Планета, 1990. – 84 с.

4.Арістотель. Політика/ Арістотель. – К.: Основи, 2000. – 239 с.

Тематика рефератів та доповідей

1.Дипломатія у країнах Стародавнього Сходу.

2.Зовнішньополітична доктрина Візантії.

3.Політичні принципи епохи Відродження.

4.Зовнішня політика у творах Н. Макіавеллі, Ж. Бодуена, Б. Аялли, А. Джентілі.