politologija_2

Аналітична функція реалізується через аналізування політичних процесів, позиції політичних лідерів, конфліктів чи стабільності тощо.

Методи вивчення політики, її категорії

Методологічну основу політологічної науки становлять загальнонаукові та емпіричні методи, які стали доробком зарубіжної, пострадянської та української політичної науки. У політології застосовуються історико-логічний та системний підходи, які дають змогу всебічно дослідити політичні процеси, практику, теорії, концепції в динаміці їх виникнення та становлення. Застосування порівняльного аналізу дає можливість з’ясувати особливості політичних концепцій у зв’язку з певними історичними умовами їх функціонування та специфікою держави, яка сповідує конкретну теорію.

Система методів становить основу вивчення навчальної дисципліни, її методологію. Методологічна база, якою керується політологічна наука, формувалася упродовж усього періоду її становлення. Тож сукупність методів є чималою. Найважливішими методами політології вважаються порівняльний, психологічний, структурно-функціональний, культурологічний, соціологічний, історичний, системний, нормативно-ціннісний та інші, за допомогою яких можна глибоко досліджувати політичні процеси, політичну систему.

Системний метод досліджує політику як окрему цілісність, як складну суспільну систему, яка постійно взаємодіє із суспільством. Політична система суспільства містить цілу низку елементів, які пов’язують політику з іншими суспільними науками, з різними сферами суспільного життя – соціальною, економічною, правовою, духовною та іншими.

Психологічний метод розглядає політику з погляду окремого індивіда, вивчає психологічні мотивації політичної поведінки людини, групи людей, суспільних мас.

Порівняльний метод аналізує політику на рівні зіставлення, класифікації, порівняння політичних ознак, явищ. Основною

проблемою цього методу є добір явищ і процесів, які доцільно порівнювати. Ще одна проблема порівняння полягає в тому, що цей метод можливий лише в однорідних політичних системах.

Структурно-функціональний метод розглядає політику з погляду взаємозв’язків політичних явищ, їх аналізу у реальному житті. Цей метод ґрунтується на дослідженні суспільства за його структурою та виконуваними функціями.

Культурологічний метод вивчає політику та політичні процеси у просторі політичної культури. Цей метод досліджує багато процесів, що пов’язані з етногенезом, національними, релігійними чи глобальними проблемами.

Соціологічний метод аналізує політичні процеси за соціальним взаємовпливом суспільства і політики. Цей метод доводить, що у системі “суспільство – політика” політика прямо залежить від суспільних настроїв, активності громадян.

Історичний метод досліджує динаміку розвитку політичних ідей, концепцій, доктрин у хронології їх виникнення. Крім того, історія політичних вчень становить окремий напрям політології – історію та теорію політичної науки.

Нормативно-ціннісний метод оцінює політичні процеси з погляду морально-етичних норм та правил поведінки у політичній дійсності. Цей метод формує ідеали політичної системи чи політичного устрою загалом.

Категоріальний апарат політології як науки про політику містить низку структурних елементів, що чітко відображають послідовність вивчення навчальної дисципліни. Центральними категоріями у політології є держава, влада, управління, авторитет, демократія. До функціональних належать політичні відносини, політична свідомість, політичний процес, політична участь, політична норма. До категорії розвитку належать політичний режим, політичний розвиток, політична революція. Структурні категорії – це політичний рух, політична організація, політична суб’єктивність, політична ідеологія, політична культура [29, с. 9].

Політологія та інші суспільні науки

Те, що політологія – соціальна дисципліна, об’єднує її практично з усіма суспільними науками. У системі політичних наук можливе їх поєднання з економікою, правознавством, культурологією, історією, психологією, які, своєю чергою, теж вивчають, аналізують, досліджують окремі проблеми політики.

Економіка утворює розділ політології – політекономію, яка досліджує, встановлює, регулює методи та прийоми державної політики щодо функціонування економічної системи суспільства, основи і напрями державного регулювання економічних процесів, економічну стратегію і тактику.

Правознавство переплітається із політологією на основі спільного об’єкта дослідження, яким є держава. Проте політологія має ширші межі та, крім держави, досліджує інші політичні інститути, їх взаємодію, форми функціонування. До таких політичних інститутів належать політичні партії, органи місцевого самоврядування, інші групи.

Історія політики має дуже глибокі корені, без вивчення яких важко збагнути процес становлення політичної думки. Крім цього, політична історія вивчає конкретні події, факти у певних теоретичних узагальненнях, аналізує процеси виникнення, розвитку чи занепаду держав.

Психологія досліджує роль орієнтацій, переконань, мотивації політичної поведінки суспільства, окремих верств населення, політичні конфлікти [99, с. 14–15].

Специфіка української політики

Політологія як навчальна дисципліна для сучасного українського громадянина є наукою порівняно молодою та малодослідженою, хоча у наукових колах світу ця дисципліна є давньою і має глибокі історичні корені, які сягають Стародавнього Світу. Основна проблема української політології полягає в тому, що довгий час її межі були окреслені марксистськоленінським вченням та чітко визначені програмою комуністичної

партії. Перебування України під пильним оком цензури радянської влади спотворило розуміння основних положень політології. Радянський період в історії України послабив національну свідомість та самосвідомість народу, саме тому сьогодні актуально переосмислити та заглибитись у вивчення політології, її засад, принципів, концепцій.

“Специфіка державної політики в тому, що вона, відбиваючи та захищаючи інтереси певної соціальної групи, повинна враховувати також інтереси всіх інших соціальних верств та груп, що існують у суспільстві, немов інтегруючи їх. Тобто збереження цілісності суспільства, досягнення та підтримка громадського порозуміння – одне з найважливіших завдань державної політики” [76, с. 16].

Реалізація державної політики в українських умовах ускладнюється масштабністю української території, багатонаціональним складом населення, різним етнота націогенезом східних та західних земель України, відмінністю релігійних та культуротворчих процесів, різноманітністю світогляду та відсутністю національної ідеології, єдиної послідовної державної доктрини. Крім того, політичні інститути насичені малодосвідченими, але заможними політичними діячами, які перетворили міністерські крісла на засоби збагачення та наживи.

Питання для самоконтролю:

1.Що таке політика, політологія?

2.Що є об’єктом, предметом і змістом політології?

3.Назвіть функції політології, у чому вони полягають?

4.Які Ви знаєте методи політологічної науки?

5.З якими дисциплінами взаємодіє політологія?

6.Як політологія взаємодіє з правознавством, історією, економікою?

7.У чому полягає специфіка української політики?

МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ

План семінарського заняття

1.Політологія: суть і функції.

2.Роль політики у житті суспільства.

3.Взаємозв’язок політології з іншими суспільними науками.

4.Особливості української політики.

Список рекомендованої літератури

1.Гелей С. Політологія : навч. посіб. / С. Гелей. С. Рутар. – 5-те вид., перероб. і доп. – Львів : Світ, 2003. – С. 5–16.

2.Політологія / за ред. А. Колодій. – К. : Ельга, Ніка-Центр, 2003. – С. 9–40.

3.Політологія у запитаннях і відповідях : навч. посіб. / за заг. ред. К. Левківського. – К. : Вища шк., 2003. – 263 с.

Тематика рефератів та доповідей

1.Особливості політології у сфері суспільних наук.

2.Оцінка та аналіз української політологічної науки.

3.Сутність об’єкта та суб’єкта політології, їх роль у політиці.

Тема 2

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ СВІТОВОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ

Зміст заняття

1.Політична думка Стародавнього світу

2.Політична думка Середньовіччя

3.Політична думка Нового часу

4.Політична думка Новітньої доби. Сучасні ідейно-політичні течії.

Вивчаючи тему “Історія розвитку світової політичної думки”, студенти повинні дослідити основні етапи розвитку світової політичної думки, охарактеризувати погляди давньосхідних мислителів на політику, визначити основні політичні проблеми у творчості давньогрецьких філософів, відобразити основні риси політичної думки Середньовіччя, усвідомити зміст поняття “макіавеллізм”, ознайомитись з ліберальними концепціями політики епохи Нового часу, моделями влади та ідейно-політичними течіями Новітньої доби.

Вивчення історії політичної думки має важливе значення з погляду оптимального використання теоретичної спадщини та практичного досвіду минулого. На різних етапах розвитку людства політичні погляди були складовими загальної картини світу, зазнаючи впливу міфологічних та релігійних уявлень, а політичні ідеї здебільшого відображали основні етапи світової історії. Історія політичної думки характеризувалася постійним пошуком найкращої моделі державного устрою, здатної задовольнити різні прагнення та бажання людей. Розвиток уявлень про політику і владу відбувався у такій послідовності: релігійноміфологічне пояснення політики і влади; детермінація природними чинниками; детермінація соціальними чинниками; визнання самої “політичної людини” як носія політичних відносин

[94, с. 83].

Хоча політична наука лише зароджується у другій половині ХІХ ст., практичне вирішення актуальних політичних проблем розпочалося набагато раніше, з виникненням суспільства та необхідності ним керувати.

Політична думка Стародавнього Світу

Характерними ознаками цього періоду є міфологізація та абсолютизація державного життя.

Витоками політичної думки можна вважати міфи й легенди народів Стародавнього Світу. Наприклад, політична думка Стародавнього Сходу (Єгипет, Китай, Індія) характеризувалася надприродним трактуванням ролі держави, виправдовуючи її централізованість та деспотизм. Завдяки сприятливим кліматичним умовам, спільній організованій праці у цих державах створювалися усі умови для обожнювання влади та її відокремлення від маси напівграмотних людей.

Розуміння держави як цінності надприродного походження у політичній думці Стародавнього Сходу визначало її володаря як представника Бога на землі.

Давньокитайська держава була різновидом східної деспотії на чолі зі спадковим монархом, який водночас був першим жерцем та єдиним землевласником. Він спирався на спадкову земельну аристократію, що становила державний апарат. У VI–V ст. до н.е. у країнах Стародавнього Сходу вперше було зроблено спробу створити систему політичних ідей, теорій. Їх репрезентували різні мислителі того часу. Серед них можна виокремити Конфуція (551–479 рр. до н. е.). Його політична концепція містила ідеї розподілу обов’язків між членами суспільства, культ знання, правління найбільш гідних і талановитих та встановлення ідеальних відносин у державі за принципами “чого не бажаєш собі, того не роби іншим”, “живи у злагоді з іншими”, “будь вимогливим до себе”. Держава, за Конфуцієм, – це велика родина, де правитель – батько, а підлеглі – його діти. Політичну систему конфуціанства можна назвати м’якою моделлю деспотизму, спрямованою на досягнення внутрішнього миру між верхами і низами суспільства.

Політична думка античності розвивалася в інших умовах, адже у Стародавній Греції політичні ідеї набули ознак цілісності й системності. Активному розвитку політичних теорій сприяли поліси – унікальні форми організації суспільного життя.

Поліс – це місто-держава з нечисленним населенням та прилеглою сільською місцевістю. Правом і обов’язком усіх вільних громадян полісу було заняття політикою, які у формі голосування на народних зборах брали участь у вирішенні державних справ. У полісах тривала постійна боротьба за владу, тому було надзвичайно важливо шукати компроміс для спільного проживання груп з різними інтересами.

Відомий давньогрецький філософ Платон (427–347 рр. до н.е.) в діалогах (“Держава”, “Політика”, “Закони”) створив образ ідеального суспільства, котре складається з трьох прошарків: правителівфілософів (справедливо управляють), воїнів-стражників (охороняють суспільство), ремісників і землевласників (створюють матеріальні засоби для життя суспільства). Задля стабільності держава регулюєусе життягромадян, алеробить цесправедливо.

Платон також визначив різні типи державного устрою: тімократії (влада честолюбних), олігархії (влада небагатьох), демократії (влада народу), тиранії (незаконна влада однієї людини, заснована на насильстві); вказав на взаємозв’язок політики, держави і соціальних змін (розподіл праці, виникнення класів, нерівність).

Продовжив розробляти політичні ідеї Платона його учень – Аристотель (384–322 рр. до н.е.). Його основні політичні твори – “Політика” і “Афінська політія”. Аристотель заперечував можливість існування ідеальної держави, оскільки вважав державу результатом природного розвитку, а не вищих сил. Головна мета держави – досягнення “кращого життя”, спільного блага для всіх громадян. Він розділяє форми державного устрою на “правильні” (монархію, аристократію, політію – влада здійснюється в ім’я спільного блага) і “неправильні” (тиранію, олігархію, демократію, де механізм влади підкоряється інтересам правителів). “Правильні” за певних умов вироджуються, стають “неправильними”.

Найкращим державним устроєм Аристотель вважав політію, яка поєднувала кращі риси олігархії та демократії, її осердям був середній клас та мала приватну власність.

Серед римських мислителів особливої уваги заслуговують погляди Марка Туллія Цицерона (106–43 рр. до н.е.). У працях “Про державу” і “Про закони” він намагався сформулювати механізми удосконалення римської держави, яку визначав як “спільноту багатьох людей, пов’язаних між собою згодою у питаннях права і спільними інтересами”. Їхня згода основується на розумі й справедливості, які становлять вищий закон. Дотримуватись цього закону повинні усі громадяни без винятку.

Так, Цицерон ототожнював поняття “держава” з поняттям “право”. Це мало велике значення для розвитку практичної політики та юриспруденції. Формула Civis Romanum sum (“Я римський громадянин”) визначала належність особи до спільноти людей (громадян Риму), яких захищала Римська держава і які підпорядковувалися римським законам [34, с. 21].

АРИСТОКРАТІЯ – правління “кращих”, що піклуються про вище благо держави і суспільства.

ДЕМОКРАТІЯ – форма правління, яка представляє інтереси незаможної більшості (за Платоном і за Аристотелем).

МОНАРХІЯ – вид єдинодержавності, що становить за мету загальну користь (за Аристотелем).

Загалом для політичної думки античності характерні такі

риси:

–пошук ідеальної й справедливої державної моделі;

–розуміння політики як форми цивілізованої взаємодії людей, що передбачає спільні інтереси людини, суспільства і держави;

–ототожнення політичної науки з етикою і філософією.

Політична думка Середньовіччя

Типовими ознаками цього періоду можна визначити:

–домінування теологічного підходу до теорії політичної

влади;

–поширення суспільно-політичної думки зусиллями релігійних діячів;

20 Тема 2

– панівне значення релігії для політичної сфери. Головними мислителями періоду Середньовіччя вважають

Марка Аврелія Августина (Августина Блаженного) (354–430) та Тому Аквінського (Аквіната) (1225–1274).

На думку Марка Аврелія, держава має позитивну цінність і є виразом Божої волі в ім’я людей. Є чотири види права: вічне право – мудрість Бога; Боже право – заповіді; природне право – стандарти істини та справедливості; позитивне право – закони, які упроваджує держава.

Марк Аврелій виправдовував нерівність у суспільстві, пояснюючи це гріховною природою людини; вважав, що суспільне становище людини визначено світом небесним; розумів історію людства як боротьбу двох держав: “граду Божого” (що складається з праведників, Божих обранців) та світської держави (яка виборює тільки матеріальні блага). У підсумку “град Божий” має перемогти, а світські інститути повинні потрапити під церковну владу.

Тома Аквінський вважав, що сутність влади визначається Богом, тому для суспільного блага потрібне цілковите виконання кожною людиною своїх обов’язків. Держава має божественне походження, однак якщо правителі зловживають владою, народ має право на спротив і повстання.

Упродовж усього Середньовіччя відбувалися дискусії щодо співвідношення політичної ролі держави і церкви. Незважаючи на перемоги останньої, функції держави крок за кроком підходили до вирішення проблеми державного суверенітету.

Політична думка Нового часу

Головними ознаками цього періоду вважають:

–обґрунтування можливості визначення устрою суспільства на засадах раціоналізму, свободи та громадянської рівності;

–прагнення до вирішення актуальних соціальних проблем;

–поширення ідеології лібералізму та практичні функції політичної науки.