politologija_2

неність громадянських позицій; недостатньо розвинутий індивідуалізм; підданське ставлення до будь-якого центру реальної влади [65, с. 99].

Сучасній Україні загалом властива прихильність до західноєвропейських політичних цінностей, але помітними є риси ментальності та культури східних народів, зокрема орієнтація на харизматичних лідерів, етатизм, патерналізм, підпорядкованість церкви державі [12, с. 29–30].

Загалом політична культура має свій історичний вимір. Отже, характерні особливості політичної культури в Україні сформувалися під впливом таких обставин:

1)український народ, починаючи від Київської Русі, виступає основним суб’єктом політичних процесів і формує свою політичну культуру;

2)в Україні надзвичайно рано, як для Європи, структурно розвинулися форми демократії у сфері як політичних інститутів, так і політичної культури;

3)українські землі протягом багатьох століть були розділені між різними державами;

4)становлення української політичної культури було складовою національно-визвольної боротьби проти поневолювачів

[25, с. 62–64].

Зважаючи на це, важливим видається забезпечення неперервності такого спрямування та розвитку політичної культури в Україні, який би був заснований на культурній самобутності, з одного боку, але з іншого, – відповідав би вимогам часу.

Питання для самоконтролю

1.Хто із філософів досліджував проблеми політичної культури?

2.У чому полягає сутність понять “культура”, “політична культура”?

3.Назвіть структурні елементи політичної культури.

4.Що таке політична свідомість?

5.Які компоненти становлять структуру політичної свідомості?

6.У якій функції політична культура є засобом пізнання?

7.Які типи політичної культури виділив Є. В’ятр?

8.Назвіть типи політичної культури, у чому їх суть?

9.Опишіть сучасний стан української політичної культури.

10.У чому полягає особливість політичної культури України?

МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ

План семінарського заняття

1.Суть і функції політичної культури.

2.Структура політичної культури.

3.Політична свідомість у структурі політичної культури.

4.Типи політичної культури.

5.Види політичної культури.

6.Специфіка політичної культури України.

Список рекомендованої літератури

1.В’ятр Є. Социология политических отношений / Є. В’ятр. –

М., 1979.

2.Донченко О., Романенко Ю. Архетипи соціального життя

іполітика. Глибинні( регулятиви психологічного повсякдення):

моногр. – К.: Либідь, 2001. – 334 с.

3.Політологія / [А. Колодій, Я. Космина, Л. Климанська та

Тематика рефератів та доповідей

1.Особливості політичної культури у структурі національних культурних традицій.

2.Політична свідомість як чинник суспільної свідомості.

3.Взаємозв’язки політичної культури і свідомості.

4.Історичні аспекти політичної культури.

Тема 15

СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ

Зміст заняття

1.Становлення міжнародних відносин у країнах Стародавнього Світу

2.Розвиток зовнішньої політики епохи Середньовіччя

3.Зовнішня політика епохи Відродження

4.Зовнішньополітичні відносини Нового часу

5.Міжнародні відносини у ХІХ–ХХ століттях

Вивчаючи тему “Становлення і розвиток зовнішньої політики”, студенти повинні: з’ясувати періоди зародження дипломатії; вивчити основну термінологію, до якої належать терміни “дипломатія”, “ідеологія”, “державний інтерес”; вивчити основні періоди розвитку зовнішньополітичних відносин; звернути увагу на історичні постаті і дослідити їх роль у розвитку зовнішньої політики.

Становлення міжнародних відносин у країнах Стародавнього Світу

Вважається, що зовнішня політика виникає разом із виникненням та формуванням перших в історії людської цивілізації держав, які так чи інакше вступали у певні відносини (мирні чи військові) між собою, а отже проводили певну визначену чи стихійну політику.

Історія свідчить, що вже в країнах Стародавнього Сходу – Єгипті, Вавилоні, Ассирії й інших сформувались деспотичні держави, які проводили відповідну внутрішню та зовнішню політику.

У ІІ тис. до н.е. єгипетські фараони вже вели доволі активну зовнішню політику. Із цією метою вони тримали при своїх дворах спеціальні загони службовців, яких посилали гінцями в інші країни дляз’ясування відносинЄгиптуізсусіднімидержавами.

Упродовж сотень і тисяч років уважкій міждержавній боротьбі, війнах і мирних домовленостях формувалася стратегія й тактика зовнішньої політики, вироблявсяосновнийїїзасіб– дипломатія.

прав і свобод громадян, земельних та політичних прав, зародженням демократичних основ.

За давньогрецької рабовласницької демократії зовнішня політика визначалась зборами громадян, які обирали посольські місії та формулювали їх дипломатичні завдання. Усяка зміна обставин, умов ставила ці місії у невизначене становище, і вони змушені були відсилатигінців назад уполісдляотриманнянових указівок.

І все ж, аналізуючи зовнішньополітичну діяльність старогрецьких полісів, зауважимо, що ця діяльність була історичним кроком вперед.

По-перше, у зовнішньополітичну стратегію й тактику старогрецьких міст-держав було внесено, хоч іноді суто інтуїтивно, принцип недопустимості порушення домовленостей між державами. Щоправда, у самому дипломатичному процесі домовленостей, переговорів не визнавались ці принципи. Платон у праці “Держава” зазначав, що “у ставленні до правителів інших держав дипломатія повинна застосовувати брехню… для користі своєї держави” [63, с. 74].

По-друге, у житті старогрецьких полісів вперше в історії зовнішня політика почала мати важливе значення громадськополітична діяльність: її активно обговорювали на зборах громадяни міст-держав, демократичним способом обирали дипломатичні місії та визначали їх завдання, обрані на цих зборах дипломатичні органи змушені були періодично звітувати перед громадянами про проведену роботу тощо.

По-третє, давньогрецька зовнішньополітична стратегія й тактика зробила перший політичний внесок у розроблення теоретичних основ зовнішньої політики. Так, давньогрецький філософ Платон (Арістокл) (427–347 рр. до н.е.) у праці “Держава” вказує на величезне значення дипломатичного мистецтва у проведенні успішної зовнішньополітичної діяльності держави.

Інший видатний давньогрецький мислитель Аристотель (Стагірит) (384–322 рр. до н.е.) у праці “Політика” сформулював нову зовнішньополітичну доктрину зовнішньополітичних домовленостей, яка має не агресивно-загарбницький, а оборонний зміст:

військова справа повинна бути налагоджена не для поневолення інших держав, а для того, щоб самим не потрапити в рабство. Аристотель доходить висновку, що “якщо кінцевою метою всіх наук та мистецтв є добро, то вище добро є переважною метою найголовнішогоз усіхнаук та мистецтв, асаме, політики” [2, с. 84–85].

Зовнішньополітична діяльність стародавньої Греції мала величезний вплив на подальший розвиток теорії та практики в галузі міжнародних відносин держав Європи і передусім Римської республіки, а потім імперії.

Римська республіка певною мірою запозичила зовнішньополітичну теорію та практику греків і, зокрема, її державну внут- рішньо-структурну організацію зовнішньої політики. З часів ранньої республіки і фактично до пізньої імперії Римська держава становила своєрідну федерацію номінально політично незалежних одиниць – провінцій, муніципалій, союзів, корпорацій. З погляду державного права Риму всі ці політичні одиниці наділялися, по суті, державними правами, були своєрідними державами у величезній світовій імперії. Ці політичні одиниці мали свої посольства, що їх посилали з певними політичними завданнями в центр або до сусідів, і навіть до тих, що не входили до Римської держави, укладализ ними договори, тобто діяли як самостійні юридичні сторони вміждержавних відносинах. Саме на політичних правах провінцій, муніципалій тощо ґрунтувалося відоме римське “право народів”. Внутрішня політика Риму, в основу якої покладено “право народів”, безпосередньо впливала на її зовнішню політику. Дипломатичні зв’язки центруз провінціями, а провінції між собою та з усім тодішнім світом становили складну розгалужену системуміжнароднихполітичнихвідносин.

Центральна зовнішня політика Риму перебувала в руках спочатку Сенату, а згодом у руках імператора. Першим із римських імператорів, хто розгорнув активну зовнішню політику і досяг у цій справі значних успіхів, був Гай Юлій Цезар (100–44 рр. до н.е.). На початку другої половини І ст. до н.е. перед Римом гостро постало питання підкорення Галлії, яка в ті часи перебувала у стані переходу від первіснообщинного ладу до рабовласництва у зв’язку з чим загострилася ворожнеча між племенами та поглибилися соціальні

конфлікти. Цезар замість безпосереднього військового загарбання цих земель, а це були території сучасної Франції, Люксембургу, Бельгії, частково Нідерландів і Швейцарії, вдався до дипломатичних хитрощів. Видаючи себе за “захисника загальногалльських інтересів”, він спочатку добився того, що був обраний лідером дипломатичного конгресу представників усіх галльських племен, а потім, вміло маніпулюючи боротьбою за владу місцевих вождів, розділяючи своїх ворогів та об’єднуючи своїх прихильників, без особливих зусиль розбив окремі ополчення галльських племен і підкорив усюГаллію[35, с. 77].

Головний зміст зовнішньої політики Риму, незалежно від зміни тактики та форм її проведення, не змінювався – це була політика зовнішньополітичних завоювань та підкорення народів, яку Г. Нікольсон назвав “римською доктриною імперіалізму” [58, с. 46]. Ця доктрина засновувалася на переконанні римлян, що їм від Бога дано право підкорювати інші народи, придушувати будь-яку опозиціювладіРимуімилувати лишетих, хто визнавїхнєпанування.

Римська зовнішньополітична доктрина імперіалізму логічно завершує розвиток стародавньої теорії та практики людства в галузі міжнародних політичних відносин.

Розвиток зовнішньої політики епохи Середньовіччя

У 476 р. Західна Римська імперія впала. Почався відлік Середньовіччя, зовнішню політику якого визначали Візантія, феодальні держави та папський Рим.

Візантійська зовнішня політика. Візантія як східна частина колишньої єдиної Римської імперії, незважаючи на величезні соціально-історичні зміни у Західній Європі, зберегла свою державність протягом усього Середньовіччя. Більше того, Візантійська імперія була могутньою середньовічною державою, яка мала важливе значення для міжнародних справ того часу.

Візантійці вважали себе єдиними спадкоємцями еллінської культури стародавнього Риму, продовжувачами римських тради-

цій, навіть називали себе ромеями, а столицю Константинополь – другим Римом. На цьому ґрунті точилася непримиренна боротьба Візантії і Риму за політичну, ідеологічну та релігійну першість.

ІДЕОЛОГІЯ – сукупність політичних, правових, філософських ідей і поглядів, які визначають оцінку реальності і соціально-політичну свідомість суспільства.

Зовнішньополітична доктрина Візантії полягала в тому, щоб “управляти варварами”, спрямовувати їхні дії на користь Константинополя. Саме з цією метою й була розроблена ціла “наука для управління варварами” [35, с. 105]. Її складовими, а фактично дипломатії, були: розгалужений державний апарат відбору та вишколу дипломатичних кадрів, використання у зовнішньополітичних цілях торгівлі та церкви.

Візантія вперше поставила справу зовнішньої політики на ґрунтовну державну основу. При імператорському дворі діяв величезний державний апарат зовнішніх справ, був вироблений спеціальний складний порядок прийому посольств та нагляду за ними під час їх проживання у спеціальних приміщеннях і перебування на території імперії. Візантійці, як ніхто інший у тодішній Європі, навчилися використовувати засоби психологічного впливу на послів іноземних держав із метою вразити їх уяву могутністю Візантії, посіяти сумніви і облишити навіть думати про військовий напад на неї [35, с. 105].

Для організації зовнішньої політики Візантія широко використовувала не тільки спеціальні посольські місії, але й купців та релігійних місіонерів, які виконували фактично розвідувальну роботу. Купці мали завдання докладно описувати звичаї, настрої, політичні прагнення жителів тих країн, у яких вони перебували, з’ясовувати наміри, характер поведінки вождів та королів, чвари у палацах тощо і передавати всі добуті відомості після повернення у Візантію до органів зовнішніх справ. Отримана в такий спосіб інформація ставала основою для розроблення візантійською дипломатією зовнішньополітичних акцій щодо тих чи інших вождів, королів, нерідко для цькування їх один на одного з метою взаємного ослаблення.

Середньовічна візантійська зовнішньополітична доктрина “управління варварами”, безперечно, була новим словом у галузі міжнародних політичних відносин. Уперше на повну силу запрацював основний засіб зовнішньої політики – дипломатія. Багатовекторна, нерідко витончена та продумана зовнішня політика, що основувалася на доктрині “управління варварами”, допомагала Візантійській імперії вижити протягом тисячолітньої історії Середньовіччя.

Зовнішня політика папського Риму. Другою великою потугою середньовічної зовнішньої політики була римська церква. За змістом та видом своєї діяльності, за силою впливу на тогочасну Європу це була велика міжнародна ідеологічна та політична організація. Папська курія проводила витончену зовнішню політику, що ґрунтувалася на давніх традиціях імператорської канцелярії Риму. Ця політика нерідко мала набагато більше значення, ніж духовний авторитет отців церкви.

КУРІЯ – своєрідний уряд Ватикану, система управління, яка охоплює багато секретаріатів, комісій, трибуналів, що є окремими міністерствами, які керують світським і церковним життям.

Зовнішня політика римського папства ґрунтувалася на концепції контролю за духовним життям християнських народів колишньої Римської імперії та завданнях християнізації інших, ще не християнізованих племен і народів Європи, і не тільки Європи. Політична складова цього процесу полягала у встановленні фактичного політичного зверхництва папського Риму над феодальними королівствами Середньовіччя. Це була основна зовнішньополітична доктрина апостольського престолу. Для її реалізації папство уміло використовувало арсенал таких “дипломатичних” засобів, як насильство, обман, зрада, жорстокість, приниження, плазування, підробка документів, підлабузництво, марнославство й інше. У цьому розумінні папство справді було “вчителями більшості володарів Європи” [35, с. 111].

Найбільший інтерес із погляду історії та теорії політичної науки викликає зовнішньополітична діяльність Григорія VII.

Григорій VII (1072–1085 рр.) увійшов в історію церкви як великий її реформатор саме у зв’язку з проведенням цілком визначеної зовнішньополітичної лінії папської курії на встановлення політичного зверхництва над державним життям тогочасної Європи. Плани організації своєрідної “світової держави” під керівництвом та опікою папського Риму Григорій VII виклав у 27 пунктах церковнополітичної програми “Діктатус Папе”. Нею передбачалося встановлення світового панування римських первосвящеників на основі біблійного положення, згідно з яким вищу владу на землі Ісус Христос дав через святого апостола Петра римському апостольському престолу. Закінчувався “Діктатус Папе” 27-м дуже важливим пунктом, у якому закріплювалося право вищої церковної влади на безпосереднє втручання у політичний процес у тій чи іншій державі: “папа може звільняти від присяги вірності, якщо імператор негідний” [95, с. 138], – зрозуміло з погляду папського Риму. Імператорам і королям заборонялися симонія та інвеститура, для всіх католицьких священиків уводився целібат, що перетворювало їх на величезну організовану та мобільну армію християнських місіонерів, вільних відбудь-якихсімейнихобов’язків.

СИМОНІЯ – право фактичної купівлі-продажу церковних посад і духовного сану в період Середньовіччя у Західній Європі.

ІНВЕСТИТУРА – право возведення у єпископський чи інший духовний сан, призначення посади імператором чи королем.

ЦЕЛІБАТ – непорушна, обов’язкова безшлюбність католицького духовенства.

Історичний досвід середньовічного папського Риму і прагнення збудувати своєрідну християнську “світову державу” вилилися у доктрину політичного зверхництва, яка принесла в політичну думку такі нові поняття у галузі міжнародних відносин, як підпорядкованість цивільної влади універсальній духовній, формування вищих наддержавних утворень, зокрема і побудови християнської цивілізації. Християнська зовнішньополітична доктрина зверхництва мала вирішальне значення для