politologija_2

прогнозувати, комунікативну майстерність, організаторські здібності, арбітражні задатки” [16, с. 259].

Ситуативна теорія стверджує, що причина лідерства залежить від ситуації, в якій може виявитися лідерство окремої особистості. Згідно з цією теорією, лідерство виявляється лише за певних обставин, які надалі зумовлюють поведінку лідера.

Психологічна теорія трактує лідерство, зважаючи на психіку людини, природу людської сутності. “Людина за своєю природою є егоїстичною і владолюбною істотою, прагне до панування над іншими людьми, її дії визначаються волею до влади (Ф. Ніцше), підсвідомими сексуальними інстинктами (З. Фройд) або іншими психічними мотивами. Наслідуючи З. Фройда, деякі дослідники вважають лідерство виявом невротичного стану особи лідера і навіть певним видом божевілля” [5, с. 67–68].

Теорія визначальної ролі – це теорія взаємозв’язку керівника і підлеглого. Ця теорія ґрунтується на суб’єктивній та об’єктивній ролі, яку виконують обидві сторони. Лідерство проявляється у взаємодії керівника і підлеглого, до того ж підлеглий сам визначає роль керівника, обираючи його.

Питання для самоконтролю

1.Розкрийте суть особистості та лідера.

2.Назвіть причини політичної бездіяльності.

3.Які типи політичного лідерства Вам відомі?

4.Назвіть функції політичного лідерства.

5.Оцініть ситуативну та психологічну теорії політичного лідерства.

6.Як розмежовуються поняття політична еліта і політичні

лідери?

МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ

План семінарського заняття

1.Особистість і лідер, їх значення у суспільстві.

2.Політична участь особи.

3.Функції та типи політичного лідерства.

4.Підходи і теорії політичного лідерства.

5.Суспільне значення еліт та лідерів.

Список рекомендованої літератури

1.Бебик В. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика : моногр. – К., 2000.

2.Гидденс Э. Устроение общества: очерк теории и структурации. – М. : Академический проект, 2003.

3.Литвин В.М. Політична арена України. Дійові особи та виконавці. – К., 1994.

Тематика рефератів та доповідей

1.Політична участь суспільства у політичному процесі.

2.Проблеми політичного лідерства в Україні.

3.Характеристика основних політичних лідерів українського політичного процесу.

Тема 14

ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА

Зміст заняття

1.Зміст, структура та функції політичної культури

2.Політична свідомість та поведінка у структурі політичної

культури

3.Типи та види політичної культури

4.Сучасний стан політичної культури в Україні

Вивчаючи тему “Політична культура”, студент зобов’язаний зрозуміти суть термінів “політична культура”, “політична свідомість”; визначити роль політичної свідомості та поведінки в структурі політичної культури; виокремити типи та види політичної культури, серед яких важливе місце посідають: патріархальний тип, підданський тип, активістський тип, традиційний тип; зосередити увагу на проблемах сучасного стану політичної культури в Україні.

Зміст, структура та функції політичної культури

Поняття політичної культури щораз частіше використовується як одна з ключових категорій політичної науки. Зумовлене це насамперед інтересом до людини як суб’єкта політики, її цінностей, політичної поведінки та свідомості. Адже саме аналіз політичної культури дає можливість зрозуміти, наприклад, чому групи людей або цілі народи, діючи в межах ідентичних політичних систем, але все ж виховані на різних цінностях та, маючи різноманітний історичний досвід, по-різному сприймають одні й ті самі політичні події, по-різному поводяться в одних і тих самих політичних ситуаціях.

КУЛЬТУРА (лат. сultura – вирощування, виховання, розвиток) – рівень розвитку суспільства, його цінності, правила і норми поведінки у різних типах і формах суспільної діяльності, що виражаються матеріальними цінностями і духовними здобутками.

Політична культура як соціальне явище виникла раніше, ніж оформилося саме поняття, – з виникненням держави у IV–III тис. до н.е. Вона була предметом уваги Платона, Аристотеля, Н. Макіавеллі, Ш. Монтеск’є, А. Токвіля, К. Маркса, К. Мангейма та інших мислителів. Сам термін ввів у науковий обіг німецький філософ епохи Просвітництва Йоган-Готфрід Гердер (1744–1803). Систематично використовувати це поняття почали з середини XX ст. [65, с. 93].

Є багато підходів та визначень поняття “політична культура”. Це пояснюється, передусім, його складністю та неоднозначністю. У 50-ті роки ХХ ст. в західній політології виник теоретичний напрям, що досліджував соціокультурний зміст процесів, в основу якого покладено розуміння зумовленості політики культурою. Скажімо, американські політологи, знані дослідники в галузі політичної культури Г. Алмонд і С. Верба у праці “Громадянська культура” (1963 р.) визначають політичну культуру як сукупність психологічних орієнтацій людей стосовно політичних об’єктів, як знання, почуття та оцінки політичних явищ. Тобто вони наголошують на суб’єктивних рисах політичної культури і не включають до неї політичну діяльність. Тож політична культура загалом є сукупністю психологічних орієнтацій людей щодо політичних об’єктів.

На противагу зазначеному вище підходу англійські дослідники А. Кардинер та С. Вайт акцентували увагу на об’єктивному аспекті явища, а саме на політичній діяльності й поведінці носіїв політичної культури. Під таким кутом зору політичну культуру можна визначити як типову характеристику індивідуального чи колективного соціального суб’єкта та соціальних інститутів, суспільства загалом, що фіксує рівень розвитку їx політичної свідомості, політичної діяльності та поведінки [65, с. 94].

Очевидно, у трактуванні політичної культури доцільне поєднання обох аспектів, оскільки вона може бути виявлена та оцінена тільки через реальність політичної дії, а також через світоглядно-ментальне підґрунтя поведінки суб’єктів.

ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА – частина загальної культури, яка формується і проявляється під час політичного життя; історично та соціально зумовлений продукт політичної життєдіяльності людей, їх політичної творчості, який відображає опанування суспільством, націями, класами, іншими соціальними групами та індивідами політичних відносин.

Треба розрізняти політичну культуру особистості і політичну культуру суспільства. Для характеристики політичної культури особистості важливе усвідомлення суті і мети політичного процесу, знання своїх прав і обов’язків, участь у реалізації політичної влади. Історичні традиції активно впливають і певною мірою формують політичну діяльність індивідів великих і малих соціальних груп. Інакше кажучи, політична культура суспільства – це зафіксований у законах, звичаях, традиціях політичний досвід суспільства, рівень уявлень про політичний процес [15, с. 78].

Політична культура становить систему історично сформованих, порівняно тривких настанов, переконань, уявлень, ціннісних орієнтацій, моделей поведінки в діяльності суб’єктів політичного процесу. Вона містить культуру політичної свідомості, культуру політичної поведінки і культуру функціонування політичних інститутів. Тому структурними компонентами політичної культури є: політичний досвід (знання про політику, оцінка політичних процесів та явищ), політична свідомість та політична поведінка.

У науковій літературі виокремлюють такі функції політичної культури:

–гуманістичну (людинотворчу), тобто розвиток суспільного (політичного) потенціалу людини;

–пізнавальну (гносеологічну), бо політична культура є засобом самопізнання і пізнання політичного життя суспільства;

–інформаційно-комунікативну – функцію трансляції соціального досвіду, яка забезпечує зв’язок та розвиток політичних досягнень поколінь усіх часів;

–ціннісно-орієнтаційну, тобто політична культура задає певну систему координат, своєрідну “картку політичних, життєвих цінностей”, в яких живе і на які орієнтується людина;

–нормативно-регулюючу (управлінську), яка проявляється

втому, що політична культура виступає засобом соціального контролю за поведінкою людини [65, с. 95].

Політична свідомість та поведінка у структурі політичної культури

Розглядаючи дуже загально, то свідомість – це вищий рівень духовної активності людини – соціального суб’єкта.

ПОЛІТИЧНА СВІДОМІСТЬ – це багатогранне складне системне явище, що виражається способом, формою людського ставлення чи розуміння політичних процесів.

Політика і політичні відносини є частиною суспільного буття. Отже, і політична свідомість віддзеркалює у духовному житті людей їхнє політичне буття. Політична свідомість обов’язково є атрибутом політичної дії, її невід’ємним елементом. Проте таке визначення політичної свідомості зовсім не означає, що вона є пасивним елементом політичного процесу. Навпаки, політична свідомість виступає як активна складова політики і навіть може випереджати суспільну практику, прогнозувати розвиток подій та завдяки цьому стимулювати політичну діяльність [65, с. 95].

Структура політичної свідомості є складною та суперечливою. У контексті функціонального підходу в ній можна виділити такі компоненти: політико-психологічний (почуття, настрої, наміри, мотиви, принципи та переконання); політико-ідеологічний (цінності, ідеали, ідеї, доктрини, погляди та теорії); політикодійовий (свідомість ліберальна, консервативна, реформістська та радикальна).

Політична свідомість може належати тільки певним суб’єктам політичних відносин (індивідам, соціальним групам, класам, націям). Відповідно за суб’єктом розрізняють політичну свідомість індивіда, соціальної групи, класу, нації, суспільства.

Однак політична свідомість групи і суспільства не є простою сумою політичних уявлень індивідів, що їх становлять. І кожна соціальна група і суспільство загалом, що є суб’єктами політики, виробляють власні синтезовані політичні уявлення.

Порівняно самостійною формою політичної свідомості є такий феномен, як громадська думка. Громадська думка – історично зумовлений стан суспільної свідомості великих груп людей, що постійно змінюється і висловлюється публічно з проблем, важливих для суспільно-політичного життя. Суспільна думка не є сукупністю різноманітних думок, що висловлюються особами або групами, з яких складається суспільство. Це конкретні судження щодо певних соціально-політичних проблем, що їх поділяють багато членів суспільства. З окремих одиничних суджень, що збігаються, у певних умовах може виникнути громадська думка [14, с. 291–293].

За глибиною віддзеркалення дійсності політична свідомість поділяється на буденну, що основується на повсякденному досвіді людей та науково-теоретичну, яка формується певними соціальними групами на ґрунті цілеспрямованого дослідження політичного процесу.

Іншим не менш важливим компонентом політичної культури є політична поведінка. Визначається як форма практичної взаємодії соціального суб’єкта з політичним середовищем, через яку він виражає своє ставлення до політичної або суспільної системи загалом та до інших соціальних об’єктів зокрема [65, с. 96].

Типи та види політичної культури

Формування політичної культури відбувається передусім під впливом політичного життя, певних режимів, політичних систем. Рівень розвитку її зумовлює рівень політичної культури громадян. Виняткове значення в набутті політичної культури мають суспільні ідеали. Їх брак спустошує людину, робить її байдужою, аполітичною.

178 Тема 14

Класифікація політичної культури за типами дуже різноманітна, навколо неї точиться чимало дебатів. Проте найвдалішою є типологія політичної культури, яку запропонували вже згадувані американські політологи Г. Алмонд і С. Верба. Вони виділили три типи політичної культури:

Патріархальний тип. Він притаманний суспільству з несформованою політичною системою, де немає спеціалізованих політичних ролей та інтересу громадян до політики, а їхні політичні орієнтації невіддільні від релігійних і соціальних (спостерігається переважно у відсталих племен).

Підданський тип. Йому властиве здебільшого пасивне ставлення до політичної системи: особа в дусі підданської культури шанує авторитет уряду, пасивна в політичному житті (найпоширеніший цей тип у феодальному суспільстві).

Активістський тип. Він вирізняється чіткою орієнтацією індивідів на активну роль у політичній системі, незалежно від позитивного чи негативного ставлення до її елементів або системи загалом [65, с. 97].

У реальній практичній політиці спостерігаємо змішані типи: піддансько-активістський, патріархально-підданський та ін.

Іншу типологію політичних культур, що основується на формаційному підході, запропонував польський політолог Є. В’ятр. На його думку, докапіталістичним формаціям притаманний традиційний тип політичної культури з такими рисами: визнання святості влади, регулювання прав і взаємин підданого та влади на основі традиційних норм; непорушність політичної системи, її усталених норм. Основні види цієї культури, за Є. В’ятром, – племінна, теократична, деспотична; другорядні – патриціанська, дворянська [4, с. 23–24].

Для капіталізму головним типом політичної культури є буржуазно-демокритична культура, яка, своєю чергою, поділяється на консервативно-ліберальну і ліберально-демократичну. Консервативно-ліберальна політична культура визнає головними цінностями громадянські права і свободи, традиції, але часто заперечує радикально-реформаторські зміни (особливо там, де

при владі консервативні сили). У ліберально-демократичній культурі визнання буржуазно-демократичних цінностей і взірців супроводжується більшою лібералізацією та очікуванням соціальних реформ (скандинавські держави з впливовими соціалдемократичними партіями). У капіталістичному суспільстві може сформуватися і другорядна політична культура – автократична у формі авторитарної чи тоталітарної (Німеччина за часів нацизму)

[65, с. 98].

До недавнього часу в українській політичній науці панувала типологізація політичних культур за історично-формаційним критерієм. Згідно з нею вирізняють рабовласницький, феодальний, капіталістичний та соціалістичний типи культур. У межах кожного з них виділяють класові види політичної культури: буржуазна, пролетарська та ін. На сучасному етапі політичну культуру здебільшого поділяють на: тоталітарний, плюралістичний і перехідний типи. Тоталітарна культура основується на принциповій одномірності соціального, економічного та духовного життя суспільства, на тяжінні до стирання політичного, ідеологічного та іншого розмаїття, до монополізму, тотального контролю, згортання прав і свобод людини. Плюралістичний тип політичної культури утверджує багатоманітність, множинність усіх форм матеріального, політичного, ідеологічного, соціального буття, свободу думки і вибору в межах закону, вільну змагальність та конкуренцію, захист прав і свобод людини. Перехідний тип політичної культури (від тоталітарного до плюралістичного) притаманний більшості постсоціалістичних країн, зокрема Україні [65, с. 98].

За територіально-національною ознакою виокремлюють національний тип політичної культури. Він відповідає традиціям і особливостям певного етносу в межах його території. Однак навіть у культурі порівняно “чистого” національного типу внутрішні політичні цінності та настанови – неоднорідні.

Сучасний стан політичної культури в Україні

Політична свідомість та політична культура – це найважливіші складові політичного життя, що визначають його зміст та напрями розвитку. Кожне суспільство має свої специфічні риси політичної свідомості та політичної культури.

Проголошення незалежності України та обрання курсу на демократизацію створили принципово нові умови для відродження української політичної культури. Політична культура українського народу сьогодні ще не є цілісною, бо немає окремих її компонентів, а багато з наявних мають ще несформований характер. Багато політико-культурних елементів не відповідають національним особливостям, традиціям української нації, тобто політичній культурі сьогодення ще властива певна неорганічність

[65, с. 99].

Сучасна політична культура в Україні повинна стати підґрунтям такого суспільного ладу, принципи якого проголошені та обґрунтовані в Декларації про державний суверенітет та Конституції України. Багато дослідників вважає, що українська політична культура досі не позбулась посткомуністичності, пострадянськості та постколоніальності.

За ставленням до демократії і держави політична культура України залишається авторитарною, етатистською, патерналістською. Але за умов суверенності відроджуються такі традиційні риси української політичної культури, як народоправство, толерантність, ліберальне ставлення до держави (не людина і нація для держави, а держава для людини і нації).

За ідеологічною спрямованістю для політичної культури України характерний розкол суспільства на прихильників комуністичних і соціалістичних цінностей, з одного боку, та націоналдемократичних – з іншого [65, с. 99].

Особливості політичної культури в умовах сучасної України: заідеологізованість мислення, непримиренність до будь-яких нетрадиційних поглядів; низька компетентність в управлінні справами суспільства та держави; правовий нігілізм; нерозви-