politologija_2

Список рекомендованої літератури

1.Головатий М.Ф. Мистецтво політичної діяльності : навч. посіб. / М. Ф. Головатий. – К. : МАУП, 2002. – 176 с.

2.Малахов В.А. Етика і політика: проблеми взаємозв’язку / В.А. Малахов, А.М. Єрмоленко, О.О. Кисельова. – К. : Стилос, 2000. – 216 с.

3.Бебик В.М. Політологія: наука і навчальна дисципліна : підруч. / В. М. Бебик. – К. : Каравела, 2009. – 496 с.

4.Політологія : підруч. / .С[І. Дзюбко, К.М. Левківський, В.П. Андрущенко та ін.]; за заг. ред. І.С. Дзюбка, К.М. Левківського. –

К. : Вища шк., 2001. – 415 с.

Тематика рефератів та доповідей

1.Приклади сучасних глобальних, регіональних та національних політичних процесів.

2.Причини політичного відчуження в Україні.

3.Використання “чорного піару” у виборчих технологіях.

4.Історичні приклади застосування на практиці макіавеллістського підходу до проблеми взаємодії політики і моралі.

5.Досвід вирішення політичних конфліктів в Україні.

Тема 13

ОСОБИСТІСТЬ ТА ПОЛІТИКА. ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО

Зміст заняття

1.Політична участь особи

2.Політична бездіяльність та її види

3.Політична еліта

4.Природа, типи, функції та теорії політичного лідерства

Вивчаючи тему “Особистість та політика. Політичне лідерство”, студенти зобов’язані засвоїти терміни “особистість”, “політичне життя”, “політичний лідер”. Розглядаючи цю тему, студенти повинні: з’ясувати грані залученості особистості до політичного життя, мотиви політичної участі; виділити типи політичного статусу особи; розкрити причини та види політичної бездіяльності; визначити природу і функції політичної еліти; з’ясувати сутність та теорії політичного лідерства; зосередитися на вивченні типів та функцій політичних лідерів.

Політична участь особи

Політична участь – це форма активної поведінки особи у політичній сфері суспільства, дії пересічних громадян, які намагаються впливати на процес прийняття владою політичних рішень або на вибір політичних лідерів різного рівня.

Спонукою до політичної участі виступає певний інтерес, реалізації якого прагне людина. Інтерес – спрямованість людини чи групи людей на певний об’єкт або діяльність.

Існують різні види суспільних інтересів, зокрема: соціальні, економічні, культурні, духовні, політичні. Власне політичний інтерес виступає спонукою до політичної участі громадян. Під час реалізації політичних інтересів людина самоутверджується та має змогу продемонструвати своє ставлення до влади. Оскільки політика регулює всі сфери життя суспільства, то під час політичної діяльності задовольняються й інші види потреб та інтересів.

Мотиви політичної участі не можна зводити лише до прагнення виконати свій громадянський обов’язок. За даними соціологічних досліджень, політична участь дає людині можливість задовольнити базові потреби людини. Це – потреба спілкування, особистого контролю над перебігом політичного процесу та потреба самореалізації.

Політична участь може набувати різних форм, серед яких:

–активна і свідома або пасивна і неусвідомлена;

–організована або неорганізована;

–постійна або епізодична;

–санкціонована (легітимна) або несанкціонована (нелегітимна);

–пряма або опосередкована.

Докладніше розглянемо пряму та опосередковану політичну участь.

Пряма політична участь можлива у межах невеликих політичних спільнот і передбачає прийняття політичних рішень більшістю голосів на всенародних зборах (наприклад, Афінська демократія, Запорізька Січ). У межах цілої держави пряма політична участь реалізується через референдуми та плебісцити.

Референдум (від лат. referendum – “те, про що треба сповістити”) – всенародне голосування, яке проводиться для вирішення важливого питання державного чи суспільного життя; безпосереднє звернення до виборців з метою остаточного вирішення певного політичного питання.

Плебісцит – опитування населення через голосування щодо питання належності території, на якій воно проживає до тієї чи іншої держави.

Під час референдуму чи плебісциту громадяни мають можливість самостійно прийняти рішення з винесеного на голосування питання.

В умовах сучасних цивілізаційного та глобалізаційного процесів використання прямих форм участі громадян у політиці стає дедалі складнішим. На перший план виходить впровадження опосередкованої участі, яка реалізується у формі представництва.

Опосередкована політична участь – голосування під час виборів з метою обрання представників владних структур, які безпосередньо реалізовують політичні курси та приймають політичні рішення від імені своїх виборців.

Опосередкована форма участі має істотні недоліки. Вона допускає викривлення волі народу, захист представниками влади власних інтересів, які не завжди збігаються з інтересами виборців, та втрату контролю з боку громадян над своїми представниками.

У сучасній політології дедалі більшої уваги набуває питання сполучення обох форм політичної участі. На думку науковців, на місцевому рівні доцільно застосовувати інститути прямої демократії, а на загальнодержавному рівні ефективнішим є поєднання представницької демократії з формами прямої участі громадян.

Політична участь – це відкритий тип політичної поведінки, який виявляється через пряму політичну дію.

Політична дія – активне, безпосереднє втручання людини у політичний процес, метою якого є зміна політичної реальності.

Політична дія має певну структуру, що складається з таких елементів:

–суб’єкт дії (той, хто здійснює певну діяльність);

–об’єкт дії (інститут, процес, середовище, на які спрямована дія);

–обставини реалізації (правові норми, традиції, закони, які визначають допустимі для цього суспільства межі дії);

–цільові установки (конструктивні або деструктивні наслідки дії).

Окрім відкритого типу політичної поведінки – політичної участі, існує і закритий тип – політична неучасть або бездіяльність, що проаналізовано у наступному питанні теми.

Політична бездіяльність та її види

Закрита політична поведінка, що виявляється у формі політичної бездіяльності є складним соціально-психологічним феноменом, який може бути викликаний різними чинниками та проявлятись у різних формах:

1.Абсентеїзм – відмова громадянина брати участь у виборах внаслідок недовіри до кандидатів на владні пости, або небажання змінювати владу;

2.Вилученість із політичних відносин, викликана низьким рівнем розвитку особистості;

3.Політична неучасть як наслідок заполітизованості системи, відсутності або низької ефективності механізмів зворотного зв’язку між політичною системою і громадянським суспільством, розчарування у діяльності владних інституцій, байдужості до їх функціонування, що призводить до відчуження людини від політики;

4.Політична апатія – форма несприйняття політичної системи, що виникає внаслідок різних причин, зокрема: чужоземного завоювання (окупації) власної території іноземною державою, перемоги контрреволюції, збройного придушення громадянських соціальних та політичних рухів;

5.Політичний бойкот – вияв активного і ворожого ставлення до політичної влади, всіх інститутів політичної системи, державної політики загалом;

6.Політичний нейтралітет – вираз задоволення існуючим

уполітичній сфері станом справ, що ґрунтується на високому рівні легітимності влади та ефективності її діяльності в умовах стабільних розвинених демократичних систем.

Отже, політична участь і політична бездіяльність (неучасть) – це дві різні форми політичної поведінки особи (відповідно відкрита і закрита), два способи практичної взаємодії особи та політичного середовища, через які людина висловлює своє ставлення до політики, влади, держави.

Політична еліта

ЕЛІТА (від фр. elite – краще, вибране, відбірне) – соціальна група, яка займає найвище положення в суспільній ієрархії та керує у певній галузі суспільного життя.

Серед усіх еліт особливе значення має політична еліта.

ПОЛІТИЧНА ЕЛІТА – достатньо самостійна, порівняно привілейована меншість суспільства, яка володіє психологічними, соціальними та політичними якостями й бере безпосередню участь у прийнятті політичних рішень, пов’я- заних з використанням державної влади чи впливом на неї.

Функції політичної еліти:

–реалізація волі народу, суспільних груп, класів щодо здійснення політичної влади, задоволення суспільної потреби у владному регулюванні;

–артикуляція інтересів великих суспільних груп;

–аналіз політичної ситуації, політичне прогнозування, вироблення стратегії та тактики політичної діяльності;

–формування інституційно-організаційної волі суспільних

груп;

–політичне представництво суспільних груп та їх інтересів;

–регулятивно-контролювальна;

–підготовка та висунення кадрів, формування адміністративного апарату.

Одним з важливих питань теорії політичних еліт є їх типологізація. В основу типології еліт покладено різні критерії, які дають змогу зарахувати певну еліту до того чи іншого типу:

За стадіями історичного розвитку еліти поділяють на: аристократичну (еліта крові) – існує в доіндустріальному, традиційному суспільстві; еліту багатства й успіху (олігархія) – притаманна індустріальному, капіталістичному суспільству; бюрократичну еліту – характерна для індустріального суспільства тоталітарного типу (соціалізм, комунізм); еліту знань (меритократія) – притаманна сучасному, постіндустріальному суспільству.

За обсягом політичного простору: загальнонаціональна, регіональна, місцева.

За сферою діяльності: адміністративна, комунікаційна.

За ідеологією: ліберальна, консервативна, соціалістична, націоналістична.

За видом політичного режиму: демократична, авторитарна, тоталітарна.

За можливістю доступу в еліту нових членів: відкрита, закрита.

Умежах політичної еліти вирізняють: еліту влади, еліту впливу, субеліту (суспільна верства, яка за своїм соціальним статусом наближається до політичної еліти і за рахунок якої відбувається поповнення політичної еліти).

Уконтексті співвідношення владної, управлінської та опозиційної діяльності виділяють:

–правлячу еліту, яка в цей період має владу;

–опозицію, яка критикує діяльність правлячої еліти та прагне завоювати владу;

–контреліту (політично активна верства, з якої в майбутньому може утворитись нова еліта, яка прийде на зміну теперішній).

Отже, політична еліта – це активна, компетентна з високим ступенем організації група, що безпосередньо здійснює управління державою та суспільними справами. Діяльність політичних еліт передбачає наявність у ній авторитетної особи – лідера, про що йдеться у наступному питанні.

Природа, типи, функції та теорії політичного лідерства

Лідер (від англ. leader – ведучий) – це член групи, за яким визнається право приймати відповідальні рішення в тій чи іншій ситуації; авторитетна особа, яка має провідну роль в організації групи і регулює взаємини між її членами.

Конкретніше, політичний лідер визначається як особистість, що здатна об’єднати суспільні маси для досягнення

суспільно-політичної мети. Цей вплив є постійним і поширюється на все оточення лідера. Крім цього, лідер усвідомлює, що його вплив реалізується підконтрольними засобами, які прямо залежать від нього і можуть значно впливати на інших, може домінувати над іншими особами, що основується на авторитеті, легітимності, харизматичності.

Першу типологію політичного лідерства ще наприкінці ХІХ ст. розробив німецький соціолог Макс Вебер. Його вчення про три типи політичного лідерства стало класикою політологічного знання. Згідно з цим вченням існують традиційний, харизматичний та раціонально-легальний типи лідерства.

Традиційний тип лідерства сягає глибин історії, означає владу лідера, сформовану на основі історично-культурних цінностей. Лідер цього типу користується авторитетом не завдяки власних здобутків, якостей чи психологічних рис, а використовує авторитет, сформований упродовж історичного становлення. Прикладом традиційного лідерства є влада монарха, авторитет якого, посада, право на лідерство переходить спадково.

Харизматичний тип лідерства ґрунтується на особистісних якостях лідера, який володіє неповторними рисами, здібністю, має природне відчуття авторитету, власної гідності, дар переконання.

ХАРИЗМА – це сукупність власних якостей особи, які можуть слугувати засобом впливу. Харизматичний лідер використовує арсенал своїх якостей, які мають силу прикладу, до яких належать сильний характер, відмінні ораторські здібності, манера поведінки, зовнішність, акуратність та інше.

Харизматичний лідер власним прикладом здатний впливати на суспільні маси, генерувати ідеї. Історії політичної думки відомо багато прикладів харизматичного лідерства, серед яких А. Гітлер, Й. Сталін, Наполеон, У. Черчилль і багато інших. Прикладом українського політичного харизматичного лідерства слугує В’ячеслав Чорновіл.

Раціонально-легальний тип лідерства розуміється як законно вибране лідерство. Статус лідера основується на раціональності і законності його існування. В процесі виборів особа наділяється легітимною владою, в результаті чого стає легально вибраним лідером із низкою повноважень та відповідальностей. Прикладом раціонально-легального лідерства слугує будь-яка бюрократична система, в якій існує ієрархічна підпорядкованість. Чим вищий щабель системи, тим більшою владою наділений лідер.

Із розвитком політичної думки збагачувалася типологія політичних лідерів, і на сьогодні склалася ціла система їх класифікації. Серед всієї сукупності ознак найяскравішими видаються такі:

–за видами (формальне і неформальне лідерство);

–за стилем управління (демократичний, авторитарний, диктаторський лідер);

–за масштабами (лідер малої групи, організації, населеного пункту, регіону, країни);

–за формою розуміння суспільних порядків (консерватор, реформатор, революціонер) [99, с. 468].

Система функцій політичного лідерства є доволі великою.

Зусієї сукупності її класифікацій простежується низка категорій,

уяких сходяться практично всі політологи. З цієї позиції вдалою теоретичною основою для обґрунтування функцій політичного лідера вважається класифікація провідного вченого Петра Шляхтуна, який виділив функції вираження інтересів, новаторську, інтегративну, організаторську, комунікативну.

1.Функція вираження інтересів виявляється в тому, що лідер будь-якого рівня свідомо чи підсвідомо є виразником інтересів певної спільноти людей. Від рівня соціальної спільності, яка може бути класовою, етнічною, професійною, регіональною чи іншою залежить масштаб лідерства. Навпаки, якщо суспільна група не вбачає у лідері виразника власних інтересів, то особа лідером не може бути.

2.Новаторська функція гласить, що кандидат на пост лідера повинен запропонувати певні новітні конструктивні зміни, які покращать “життя вже сьогодні”. Претендент на лідерство, стараючись зайняти крісло лідера, часто пропонує нереальні зміни, що у подальшому зводить ці зміни до “обіцянок–цяцянок”.

3.Інтегративна функція реалізується у сконсолідованості команди політичного лідера. Політична програма лідера об’єднує однодумців, прихильників, довкола неї згуртовуються маси. Проте, ця функція може мати зворотний ефект. Реалізуючи інтереси певної групи населення, програма може розділити суспільство на ворожі табори.

4.Організаторська функція полягає у реалізації конкретної діяльності, яка відображає низку послідовних планованих дій. Ця функція може мати місце, якщо лідер має організаторські здібності і вміє зорганізувати, об’єднати маси навколо своєї ідеї.

5.Комунікативна функція полягає у взаємозв’язку суб’єктів

іоб’єктів політичного процесу, в забезпеченні лідерами зв’язку між різними учасниками соціально-політичного процесу. Лідери координують та узгоджують дії усіх суб’єктів політики. Проте ця функція також може бути дезкомунікативною у річищі між суперечними політичними програмами [99, с. 460].

Вісторії політичної науки склалося багато різних теорій та розуміння політичного лідерства. Серед цієї різноманітності основними теоріями політичного лідерства фахівці виділяють теорії рис, ситуативну, психологічну та визначальної ролі.

Теорія рис розглядає лідерство за особистістю, яка є втіленням певних психологічних особливостей, рис, що природно формують лідера. До таких рис зараховують розум, волю, енергійність, комунікабельність, компетентність, відповідальність, ораторські здібності та інші. Особистість, природно наділена відповідними рисами, приречена бути лідером.

“Основними рисами сучасного політичного лідера прийнято бачити: політичну освіченість, політичну досвідченість, поінформованість, володіння ораторським мистецтвом, здатність