politologija_2

Тема 12

ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЦЕС ТА ЙОГО НОРМАТИВНІ РЕГУЛЯТОРИ. ПОЛІТИЧНИЙ КОНФЛІКТ

Зміст заняття

1.Суть політичного процесу, його структура та класифікація

2.Нормативні регулятори політичного процесу. Політика і мораль

3.Політичні конфлікти

Вивчаючи тему “Політичний процес та його нормативні регулятори. Політичний конфлікт”, студенти повинні зрозуміти сутність поняття “політичний процес”, засвоїти його структурні елементи, типологію, визначити підходи до проблеми взаємовідносин політики та моралі як основних нормативних регуляторів суспільного життя, усвідомити поняття та класифікацію політичних конфліктів, виділити способи їх вирішення.

Суть політичного процесу, його структура та класифікація

ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЦЕС – функціональна характеристика політичної системи, зміст якої визначається виконанням суб’єктами політики своїх специфічних ролей і функцій

[67, с. 80].

Політичний процес – форма функціонування політичної системи суспільства, сукупна діяльність суб’єктів політики. Розрізняють базові або первинні суб’єкти політики (нації та інші великі соціальні групи – класи, етнічні, релігійні та соціальнодемографічні спільноти), вторинні суб’єкти, що виконують роль посередників між суспільством та державною владою (політичні партії, різноманітні громадсько-політичні організації, профспілки, групи тиску, лобі) і безпосередні (політичні лідери, владні структури, керівні органи політичних партій, тобто групи осіб, які самі приймають політичні рішення). Інколи виділяють ще суб’єкти політики, що відображають приховані групові інтереси (кліки, мафії, родинно-земляцькі угруповання) [16, с. 231].

Масштаби впливу суб’єктів політики різних рівнів (а також окремих суб’єктів політики в межах одного рівня) визначаються значною мірою формою державного правління, типом політичного режиму, наявністю чи відсутністю правової держави, культурно-історичними традиціями та ментальними особливостями конкретного суспільства. Так, за абсолютної монархії, тоталітарного чи авторитарного режиму реальний вплив на політичний процес мають лише безпосередні суб’єкти політики (монарх, вождь, диктатор та їх оточення). Політична діяльність вторинних та базових суб’єктів формалізована, суворо регламентована та контрольована державною владою. У демократичній республіці (як і конституційній парламентській монархії), а особливо під час функціонування інститутів правової держави базові суб’єкти реально впливають на політичне життя суспільства. Вторинні суб’єкти політики створюються з ініціативи базових і виступають знаряддям їх впливу та тиску на безпосередні суб’єкти.

Залежно від просторових меж можна виділити світові (глобальні), регіональні (у масштабі кількох держав певного регіону) та національні (внутрішньодержавні) політичні процеси.

ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ – діяльність суб’єктів політики, спрямована на досягнення певних політичних цілей (переважно через посередництво влади), їх (суб’єктів) вплив на політичне середовище з метою його пристосування до власних інтересів.

Зміст політичного процесу розкривається у таких видах політичної діяльності, як політична участь та політичне функціонування. У першому випадку йдеться про рівень масової участі у політиці, у другому – про елітарний рівень. Формами політичної участі є належність громадян до політичних партій та громадсько-політичних об’єднань, діяльність у виборних органах державної влади, участь у виборах, референдумах та масових політичних акціях – мітингах, демонстраціях, маніфестаціях, зборах, страйках, пікетуваннях тощо.

РЕФЕРЕНДУМ – вияв прямої демократії, одна із найпоширеніших форм громадянського волевиявлення, спосіб прийняття політичних рішень з найважливіших питань суспільно-державного життя через всенародне голосування.

Через різні форми політичної участі народ здійснює свій суверенітет. Політична участь визначається значною мірою моделлю політичної соціалізації та типом політичної культури.

ПОЛІТИЧНЕ РІШЕННЯ – це вольовий, свідомий вибір варіанта політичної діяльності.

Під політичним функціонуванням розуміємо професійну політичну діяльність, функціонування політико-владних структур. Сюди зараховуємо парламентську, державно-управлінську та партійно-управлінську (партійний менеджмент) діяльність, політичний маркетинг та політичний менеджмент.

ПОЛІТИЧНИЙ МАРКЕТИНГ – сукупність методів цілеспрямованого впливу того чи іншого суб’єкта політики на різні соціальні групи з метою вироблення їх ставлення до конкретних політичних діячів, організацій, ідей та концепцій.

Політичний маркетинг “передбачає наявність суспільної потреби у попиті на політичні дії, на створення певного “ринку” пропозицій політичної поведінки”, його складовими є дослідження політичного ринку, виборча інженерія та політична реклама [75, с. 108 ].

ПОЛІТИЧНИЙ МЕНЕДЖМЕНТ – це система управління політичною сферою суспільства, наука і мистецтво аналізу тенденцій політичного розвитку, передбачення його наслідків, вироблення рекомендацій для політичного керівництва та забезпечення їх реалізації [80, с. 181].

Виокремлюють такі види політичного менеджменту: менеджмент виборчої кампанії та менеджмент владної команди [80, с. 181]. Способом досягнення політичних цілей у політичному функціонуванні виступають політичні технології.

ПОЛІТИЧНА ТЕХНОЛОГІЯ − система прийомів, технік послідовного досягнення бажаного результату в тій чи іншій сфері політичної діяльності.

Політична діяльність класифікується за різними критеріями.

За кількістю суб’єктів політики діяльність може бути: індивідуальна; колективна (демонстрація, що виникає стихійно під впливом масових емоцій); групова (політичний страйк, повстання); загальносуспільна (національно-визвольна боротьба, революція) [67, с. 87].

За змістом політичну діяльність поділяють на діяльність, спрямовану безпосередньо на здобуття влади (діяльність, спрямована на підготовку і проведення виборчих кампаній, опозиційна діяльність та заколот або переворот); діяльність, спрямовану на створення, удосконалення і заміну політичних інститутів; діяльність, спрямовану на вироблення та здійснення політичних курсів.

Відповідно до суспільно-політичної спрямованості політична діяльність буває інноваційною (орієнтованою на впровадження нових інституцій); стабілізуючою (спрямованою на збереження всього прогресивного у політичних структурах); консервуючою (націленою на недопущення суттєвих змін); реставраційною або реакційною (спрямованою на відновлення віджилих інститутів). Залежно від характеру і методів політичних дій, що їх застосовують для запровадження змін, в інноваційній діяльності виділяють революційну і реформаторську діяльність

[67, с. 229].

Нормативні регулятори політичного процесу. Політика і мораль

До нормативних регуляторів політичного життя належать: політичні норми; норми права, встановлені і санкціоновані державою; моральні норми; звичаєві норми; корпоративні норми (поширюються на членів політичних організацій).

МОРАЛЬ – система поглядів, уявлень і оцінок, що регулюють поведінку людей у межах визнаних суспільством правил цивілізованого співіснування.

Розмежування політики і моралі як різних форм соціальної практики породило проблему двох принципово відмінних підходів до їх співвідношення, або так звану моральну дилему в політиці. Її суть полягає у співвідношенні мети і засобів у політиці, у тому, що в політиці трапляються ситуації, коли проголошувані “позитивні під етичним кутом зору цілі досягаються за допомогою етично негативних засобів” [99, с. 425]. Принцип “мета виправдовує засоби” відображає несумісність політики і моралі. Його обґрунтування пов’язане з трактатом відомого італійського мислителя і політика XV–XVI ст. Н. Макіавеллі “Володар”. Політика в розумінні мислителя – це сфера підступу і віроломства. Правитель не повинен зупинятися перед вибором засобів досягнення політичних цілей, не гребувати аморальними діями: обманом, грубим тиском на опонентів, навіть фізичним знищенням політичних противників. Політика, на думку Макіавеллі, покликана відповідати порочній природі людей. Аристотелівський підхід не розділяє політику і мораль. У трактаті “Політика” давньогрецький мислитель наголошує, що політика повинна виконувати морально-виховну функцію, а її метою має бути досягнення загального блага. Керувати людьми можуть лише ті, хто має чіткі уявлення про добро, совість, чесність, гідність людини. Індивіди, які не відповідають цим критеріям, на думку Аристотеля, не мають права займатися політичною діяльністю.

Мораль і політика – це нормативні регулятори життєдіяльності індивідів. Упорядкування поведінки людей здійснюється за допомогою моральних і політико-правових норм (загальних правил, еталонів, зразків поведінки), які є загальнообов’язковими для всіх людей.

Політичні відносини покликані виражати групові інтереси. Мораль же виражає духовні особистісні потреби. Норми моралі виникають на основі уявлень людей про добро й зло, совість,

справедливість. Вони стають обов’язковими для всіх у міру їх усвідомлення й визнання більшістю членів суспільства. Політичні норми встановлює держава, вони зафіксовані в законах, виконання яких є загальнообов’язковим. Норми моралі не закріплюються в спеціальних актах, а існують у свідомості людей. Здебільшого їх дотримуються добровільно. Політикоправових норм люди дотримуються добровільно лише в зрілому громадянському суспільстві. Для їх дотримання держава може застосовувати засоби примусу.

Мораль і політика різняться механізмом впливу на суспільство. Мораль є різновидом індивідуального регулювання, утвердження соціального в індивідуальному за допомогою найзагальніших правил поведінки. На цій основі забезпечується взаємозв’язок окремих індивідів за допомогою узгодження особистого інтересу із суспільним. Політика ж звернена до суспільних або групових інтересів, тому прямо не виражає індивідуальних потреб.

У реальній практиці взаємодія політики і моралі набагато складніша й суперечливіша, ніж у теорії. Їхньої збалансованої взаємодії можна домогтися тільки в зрілому громадянському суспільстві, де дотримання законів владою й індивідом є природним наслідком їх культурного, цивілізованого й інтелектуального розвитку. Однак найчастіше в історії спостерігаються крайнощі. Переважно політика на основі глобальних і часто утопічних цілей повністю підкоряла собі моральні норми й цінності. Потреби конкретної людини приносили в жертву інтересам суспільства, класу, партії. У такому разі політична доцільність підмінювала прості вимоги чесності, порядності, совісті.

Однак не варто захоплюватися і злиттям політики й моралі. Орієнтуючись на вічні цінності, мораль знижує ефективність і результативність політичних рішень. Адже щоразу під час прийняття рішень лідерам, елітам доводиться порівнювати їх з моральними нормами суспільства.

Моральне обґрунтування політичних рішень має найзагальнішу характеристику у вигляді відповідності загальнолюдським

цінностям, принципам гуманізму, волі тощо. Якщо під час ухвалення рішення виникає колізія між мораллю й можливими політичними результатами, обов’язок політика – максимально орієнтуватися на моральні критерії. Моральній оцінці піддаються й результати політичних рішень. Ця оцінка враховує, якими методами проводиться політика і які є наслідки політичних рішень для людей.

У діяльності політика надзвичайно важливо знаходити шляхи реального спрямування політичного життя у річище етичних цінностей. Такі пошуки неминуче передбачають зміцнення засад публічності, розвиток громадського дискурсу як “гарантії моральної орієнтації у прийнятті політичних рішень”

[51, с. 58].

Реалії українського суспільства засвідчують не стільки внутрішні етичні труднощі, скільки низький рівень політичної культури. Однак “іншого способу морально оздоровити політику, крім розвитку самої політичної культури, так само як і культури загалом, – у нас немає” [51, с. 70]. Актуальною є також проблема взаємозв’язку моралі і політики з погляду релігії, зокрема християнської. Суспільні потреби зумовлюють активізацію впливу церкви на громадське життя, яка “має актуалізувати свої позиції з соціально-політичних і багатьох інших питань” [51, с. 120].

Політичні конфлікти

Політичний конфлікт – різновид соціального. У політологічній літературі бачимо різні підходи до визначення сутності політичного конфлікту. Найпоширенішим є трактування конфлікту як зіткнення інтересів двох чи більше суб’єктів політики. Політичний конфлікт – це конфлікт з приводу розподілу владних повноважень, з приводу панування й управління. Більшість соціальних конфліктів знаходять продовження у сфері владних відносин, тому що для вирішення виниклих суперечностей часто необхідне прийняття політичних рішень.

ПОЛІТИЧНИЙ КОНФЛІКТ (від лат. сonflictus – зіткнення) – крайнє загострення суперечностей сторін, зіткнення, протиборство різних соціально-політичних груп, суб’єктів політики в їх прагненні реалізувати свої інтереси, пов’язані насамперед з боротьбою за владу.

В основу політичного конфлікту покладено соціальноекономічні, етнічні й політичні суперечності. Як незмінні супутники політичного життя, особливо гострих форм політичні конфлікти набувають у кризові, перехідні періоди розвитку суспільства. Створюючи стресові ситуації, конфлікти водночас виявляють назрілі проблеми та сприяють їх вирішенню, знімаючи соціальне напруження у суспільстві.

Типологізація політичних конфліктів є різноманітною.

За масштабами і рівнями прояву розрізняють зовнішньо-

політичні (боротьба між державами за сфери впливу на міжнародній арені, зіткнення національних інтересів) та внутрішньополітичні (міжкласові, міжетнічні, міжконфесійні, міжпартійні, між елітою та масами, між елітою та контрелітою) політичні конфлікти.

За рівнем публічності розрізняють відкриті та закриті політичні конфлікти, за тривалістю – короткотривалі та довготривалі.

За будовою конфлікти поділяються на горизонтальні та вертикальні. Горизонтальні розкривають зв’язки між однопорядковими суб’єктами політики, між різними політико-державними сегментами правлячої еліти, суперечності всередині самих політичних інститутів.

Класифікують горизонтальні конфлікти так:

–Конфлікт між гілками та інститутами влади.

Удемократичних країнах ці конфлікти нормативно регламентовані. Так, конституції багатьох країн передбачають такі способи їх легального вирішення, як розпуск парламенту, вотум недовіри уряду, процедура імпічменту президента.

–Конфлікт всередині політичних інститутів, зокре-

ма інститутів влади. Характерний для парламентських чи

парламентсько-президентських республік. Діяльність коаліційного уряду інколи супроводжується конфліктами між парламентськими фракціями політичних партій, що його формують (їх наслідком може стати розпад коаліції, її переформатування, розпуск парламенту і позачергові вибори).

–Конфлікт між партіями і суспільними рухами з

різними ідеологічними орієнтаціями. Міжпартійні конфлікти є нормою політичного життя за умов багатопартійності. Цивілізованість їх вирішення є критерієм демократичності держави.

–Вертикальні політичні конфлікти розвиваються по лінії “влада – суспільство”. В їх основі лежить різний доступ соціальних груп до управління, різні можливості впливу на прийняття політичних рішень. Влада як предмет конфлікту є засобом доступу цих груп до економічних і соціальних благ. Вертикальні конфлікти також розкривають відносини суб’єктів, що належать до різних рівнів влади.

Дослідники виділяють такі різновиди конфліктів, як конфлікт цінностей (зіткнення різних ціннісних орієнтацій, ідеологій, концепцій і програм розвитку), конфлікт інтересів (зіткнення різноманітних, насамперед політичних і соціальноекономічних інтересів), конфлікт ідентифікації (суперечність щодо вільного визначення громадянином своєї етнічної та громадянської належності).

Крайньою формою політичних конфліктів є кризи.

ПОЛІТИЧНА КРИЗА – крайня форма політичного конфлікту, тимчасове припинення функціонування окремих елементів політичної системи, загострення політичної напруженості.

До внутрішньополітичних криз належать: урядова (втрата урядом авторитету), парламентська (призводить до розпуску парламенту і позачергових виборів), конституційна (фактичне припинення дії конституції і потреба в її якісній зміні), загальнонаціональна (об’єднує всі попередні) [62, с. 270].

У політичній практиці є два способи вирішення політичних конфліктів – мирний та силовий. У демократичних суспільствах конфлікти вирішуються за допомогою діалогу винятково у правовій площині. Запорукою успішності переговорного процесу є досягнення компромісу (взаємоприйнятного рішення, досягненого через взаємні поступки).

ПОЛІТИЧНИЙ КОМПРОМІС – досягнення конфліктуючими політичними силами взаємоприйнятного рішення за допомогою взаємних поступок.

Найсприятливіші умови для компромісу виникають під час панування норм терпимості, прихильності до понять загального добробуту, визнання чужих інтересів як гарантії для досягнення інтересів власних, котрі набувають поширення в умовах громадянського суспільства. У практиці українського політичного процесу останніх років як спосіб вирішення політичного конфлікту ефективно використовується компроміс.

Питання для самоконтролю

1.Охарактеризуйте суб’єкти політики різних рівнів.

2.Що таке політична участь та політичне функціонування?

3.Назвіть критерії класифікації політичної діяльності.

4.Поясніть два підходи до проблеми співвідношення політики і моралі.

5.Охарактеризуйте природу політичного конфлікту.

6.Як типологізують політичні конфлікти?

МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ

План семінарського заняття

1.Сутність політичного процесу, його структура та класифікація.

2.Політичні технології: поняття та класифікація.

3.Нормативні регулятори політичного процесу.

4.Моральна дилема в політиці.

5.Політичні конфлікти: природа виникнення, класифікація, способи вирішення.