politologija_2

−масові партії – це партії, які об’єднують велику кількість людей, мають первинні партійні осередки та фіксоване членство. Поділ партій на кадрові та масові запропонував французький політологМ. Дюверже упраці “Політичні партії” (1951 р.) [96, с. 82];

−партії виборців – це партії, що синтезують окремі риси кадрових та масових партій.

За видом внутрішньої субординації виокремлюють такі типи партій:

–централізовані з авторитарною або авторитарно-демокра- тичною вертикаллю управління;

–децентралізовані з горизонтальними координуючими і управлінськими ланками;

–фракційні партії.

За методами і засобами діяльності вирізняють партії авангардного та парламентського типів:

−авангардні партії (радикальні) вдаються переважно до силових методів політичної боротьби (страйки, маніфестації, пікети таін.), частоїхнідіїмежуютьзекстремізмом ієпротиправними;

−партії парламентського типу є поміркованими й діють у правових межах.

За політичним статусом місце і роль партії у суспільстві визначаються юридичним, територіальним і владним аспектами.

За “юридичним статусом партії бувають легальні та нелегальні, за географічною поширеністю і густотою організації – регіональні, що діють у певному регіоні, національні, діяльність яких поширюється на всю територію держави, наднаціональні, що мають розвинені міжнародні структури. Владний статус передбачає представництво партій у державних органах. За владним статусом партії поділяються на опозиційні, парламентської більшості і парламентської меншості” [16, с. 189].

За соціальною структурою та електоратом виділяють робітничі, селянські та інші політичні партії. Цей тип характеризує соціальнийсклад партії, партійнісимпатіїпевнихсоціальнихгруп.

За релігійною ознакою партії можуть бути християнськими, мусульманськими, юдейськими чи відображати інші релігійно-культурні особливості.

Найпопулярнішою є класифікація партій за місцем у політичному спектрі: ліві, праві, центристські, лівоцентристські та правоцентристські, крайні ліві та крайні праві.

До центристів зараховують ті політичні партії, рухи та об’єднання, які: 1) підтримують існуючий порядок (або обраний напрям змін у перехідних суспільствах); 2) виступають за поступові, помірковані зміни на основі консенсусу; 3) толерантно ставляться до своїх ідейних та політичних супротивників, здатні на угоди та компроміси. Лівоцентристи більш схильні до інноваційної діяльності (у західних країнах це ліві ліберали та права частина соціал-демократів), а до охоронної, стабілізувальної – правоцентристи (політичні сили консервативної орієнтації). Партії і рухи, що пропонують радикальні суспільні зміни в напрямі розширення демократії, політичної і соціальної рівності, прийнято називати лівими (від ліволіберальних до соціалістичних і комуністичних). Ті політичні сили, що стоять на позиціях елітарності, охорони традиційних цінностей і стосунків, враховуючи відносини нерівності (соціальної, національної, расової), вважають правими.

Як серед лівих, так і серед правих політичних сил виділяють найрадикальніші групи й об’єднання, яких називають крайніми, або екстремістами. Вважається, що крайні ліві позиції займають комуністи, особливо ті з них, які дотримуються концепції “диктатури пролетаріату” або схвалюють терор та інші збройні методи боротьби; крайні праві – непримиренні (фашистські та інші) угруповання, що поділяють ідеї національної або расової винятковості та готові заради її впровадження на будьякі, зокрема й збройні методи захоплення влади. Як крайні праві, так і крайні ліві угруповання негативно сприймають демократію і прагнуть встановити авторитарний чи тоталітарний режим, що, на їхню думку, є синонімом сильної влади і порядку.

Базову точку розбіжностей між правими і лівими партіями треба шукати у ставленні до соціальних проблем. Ліві вважають, що вирішення соціальних проблем – це прерогатива і функція держави (обов’язкова освіта, державна медицина, субсидіювання менш заможних верств населення, вирішення проблеми безро-

−гегемоністську (передбачає домінування однієї партії та наявність ще кількох партій-сателітів);

−домінування (передбачає в умовах партійної конкуренції перемогу однієї партії на виборах та формування лише нею уряду протягом тривалого часу);

−двопартійну (передбачає почергову участь у формуванні влади двох потужних партій);

−обмеженого плюралізму (передбачає існування партій політичного центру, лівої та правої опозицій);

−поляризованого плюралізму (передбачає наявність багатьох партій, але формують уряд тільки декілька з них);

−атомізовану систему (передбачає наявність великої кількості малочисленних та маловпливових партій) [16, с. 190].

4. Схема А. Лейпхарта, який поділив партійні системи “за способом утворення коаліцій на підставі їхнього ставлення до наявних у суспільстві протиріч: лівоцентристська, правоцентристська, ліво-права, ліво-центр-права” [16, с. 190]. Аналізуючи партійне життя у 21 країні світу, А. Лейпхарт також вирізнив сім типів суперечностей, згідно з якими можна типологізувати партійні системи. Це соціально-економічні, релігійні, культурно-етнічні суперечності, суперечності між селом та містом, суперечності щодо підтримки існуючого режиму, суперечності у міжнародній політиці, індустріальні та постіндустріальні суперечності, що ґрунтуються на основі партисипітарноїдемократіїта інвайроменталізму.

5. Класифікація Є. Вятра, який виокремив:

1) альтернативні партійні системи – багатопартійної роздробленості (жодна з партій не має переваги і владу здійснюють коаліції зі змінним складом), двоблоковості (партії поділяються на два блоки, які змагаються між собою);

2) неальтернативні партійні системи – система кооперації партій (головні партії блокуються й роль опозиції є фіктивною), система партій національної згоди (одна партія постійно займає домінантні позиції, а решта мають обмежений вплив).

6. Класифікація В. Євдокимова, згідно з якою існують:

1)поляризована коаліційна партійна система, за якої жодна з

партій не має переважного впливу на виборців; 2) поляризована коаліційна система, за якої дві партії з протилежними політичними орієнтаціями мають значну перевагу над іншими партіями; 3) партійна система з двома панівними партіями, які за своїм впливом на виборців реально претендують на формування однопартійного уряду [66, с. 299–300].

Особливості функціонування партій та партійної системи України

Перша політична партія сучасного типу в Україні виникла ще наприкінці ХIХ ст. Це була Русько-українська радикальна партія, створена у 1890 р. Серед її організаторів були I. Франко, М. Павлик, О. Терлецький, В. Охримович та інші відомі діячі. У 90-х рр. ХIХ ст. Русько-українська радикальна партія в Галичині відображала й захищала інтереси селянства, намагаючись внести в селянський рух організованість та цілеспрямованість [37, с. 24].

Короткотривале відродження української державності у 1917–1921 рр. позитивно вплинуло на розвиток багатопартійності в Україні. На жаль, цей процес був штучно перерваний радянською окупацією та встановленням в Україні тоталітарного однопартійного комуністичного режиму. Лише наприкінці 80-х років ХХст. вУкраїніпоступовопочалавідновлюватисябагатопартійність.

Згідно зі ст. 36 Конституції України 1996 р. “громадяни України мають право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей. Політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах. Членами політичних партій можуть бути лише громадяни України. Обмеження щодо членства у політичних партіях встановлюються виключно Конституцією і законами України” [44, с. 28–29].

3.Як змінюються ідеологічні відмінності у партіях крайнього

іцентристського спрямування?

4.Назвіть ознаки типології політичних партій.

5.Що таке партійна система?

6.Які існують класифікації партійних систем?

7.Як закріплена правова інституалізація української партійної системи?

МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ

План практичного заняття

1.Суть і типологія політичних партій.

2.Функції та структура політичних партій.

3.Сутність партійної системи.

4.Класифікації партійних систем.

5.Партійна система в Україні.

Список рекомендованої літератури

1.Шведа Ю. Теорія політичних партій та партійних систем / Ю. Шведа. – Львів : Тріада плюс, 2004. – 528 с.

2.Шведа Ю.Р. Політичні партії: Енциклопедичний словник / Ю. Р. Шведа. – Львів : Астролябія, 2005. – 988 с.

3.Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику : підруч. / М. І. Горлач, В. Г. Кремень. – К. : Центр учбової літератури, 2009. – 840 с.

4. Політологія у запитаннях і відповідях : навч посіб. / І. Г. Оніщенко, Д. Т. Дзюбко, І. І. Дуднікова та ін.; за заг. ред. К. М. Левківського . – К. : Вища шк., 2003. – 263 с.

Тематика рефератів та доповідей

1.Місце партій у політичній системі.

2.Партійний рух в Україні: аналіз і оцінка.

3.Партії крайнього спрямування: історія та сучасний розви-

ток.

4. Правова інституалізація української партійної системи.

Тема 11

ВИБОРИ ТА ВИБОРЧI СИСТЕМИ

Зміст заняття

1.Вибори як елемент демократії, їх принципи та типологія

2.Основні типи виборчих систем: загальна характеристика

3.Технології передвиборчої боротьби

4.Еволюція виборчої системи України

Зважаючи на сучасні реалії, важливою темою курсу вважається тема “Виборчі системи”. У цій темі студенти ознайомлюються з термінами “вибори”, “виборче право”, “виборча система” тощо. Для розуміння всього спектру проблем цієї теми студентам необхідно: вивчити основні типи виборчих систем (пропорційний, мажоритарний та змішаний); розуміти сутність та особливості функціонування виборчої системи; окремо звернути увагу на вивчення головних засад формування та розвитку виборчої системи України; а також зосередитися на вивченні сутності понять “політичний маркетинг”, “політичний менеджмент”.

Вибори як елемент демократії, їх принципи та типологія

ВИБОРИ – наймасовіший політичний процес, детермінанта легітимності політичної й державної влади, спосіб демократичного завоювання, що полягає у добровільному делегуванні частки влади кожного виборця окремій (активній) частині суспільства.

У демократичному суспільстві сутність виборів полягає у добровільному голосуванні громадян за одну із презентованих політичних сил, яка у майбутньому буде наділена політичною владою. Оскільки кожен громадянин наділений своєю часткою влади, то віддаючи свій голос за ту чи іншу політичну силу, він таким чином віддає свою частку влади. Голосування як основний механізм вирішення політичних конфліктів – це мирна конкуренція різних суспільних груп [70, с. 197].

У демократичному суспільстві вибори виконують багато функцій:

–Вибори є важливим інструментом реалізації народного суверенітету. Це проявляється у тому, що народ як єдине джерело влади в державі, делегує свою волю обраним представникам, які від імені народу управляють суспільством;

–За допомогою виборів народ залучається до процесу управління державою;

–Як спосіб формування і вираження громадської думки, вибори є своєрідним соціальним барометром політичного життя, оскільки через вибори виявляється ставлення громадян до політичних інститутів. За результатами виборів визначається рівень впливу різних політичних сил, ставлення громадян до правлячої еліти і опозиції, політичного режиму загалом, специфіки політичних уподобань громадян;

–Вибори виступають основним способом легітимації влади

вдемократичних державах. Якщо в попередні епохи народ визнавав владу спадкового монарха, владу завойовника, на сучасному етапі розвитку людства народ, як правило, визнає і підтримує лише легально обрану владу. Саме тому завдяки виборам забезпечується стабільний розвиток суспільства;

–Демократичні вибори сприяють послабленню соціальної напруги, досягненню суспільного консенсусу, оскільки є своєрідним способом вирішення протиріч, конфліктів у суспільстві;

–Вибори дають можливість громадянам періодично контролювати діяльність влади;

–Інститут виборів є своєрідним фільтром, який не допускає до влади непопулярних, некомпетентних політиків, сприяючи підвищенню рівня ефективності державного управління;

–Вибори виконують просвітницьку функцію – політичні сили беруть участь у виборах, пропонують свою програму, доводять її значення та важливість до відома виборців, сприяючи, тим самим, зростанню рівня політико-правової свідомості і культури громадян;

–Через інститут виборів налагоджується зв’язок між народом і владою;

–Вибори сприяють представленню інтересів різних суспільних груп;

–Через вибори відбувається процес рекрутування політичної еліти. Саме завдяки виборам громадяни мають можливість оновлювати склад політичної еліти, обирати тих, кого вони вважають достойними реалізовувати владні повноваження.

Виділяють такі демократичні принципи виборів: Принцип вільних виборів. Згідно з цим принципом вибо-

рець повинен сам вирішувати питання про участь чи неучасть у виборах, а у разі участі – про міру залучення до виборів. Принцип вільних виборів передбачає, що в процесі їхньої організації і проведення повністю виключається будь-який примус щодо участі або неучасті як у виборах загалом, так і власне у самій процедурі голосування, а також унеможливлюється тиск на виборця під час того, як він визначає, за кого йому голосувати на виборах.

Зпринципом вільних виборів безпосередньо пов’язане таке явище, як абсентеїзм – байдуже ставлення громадян до реалізації своїх політичних прав та обов’язків, яке проявляється передовсім

уформі ухиляння від участі у голосуванні на виборах.

Принцип рівних виборів. Суть цього принципу полягає в тому, що виборці повинні мати рівні можливості впливу на результати виборів. Для реалізації принципу рівних виборів необхідне дотримання низки умов. Так, принцип рівних виборів передбачає, що кожен громадянин, що бере участь у виборах, незалежно від віку, статі, раси, національності, майнового стану, соціального походження тощо, має однакову з іншими виборцями кількість голосів на виборах, а також у всьому іншому бере участь у виборах на рівних засадах.

Для функціонування принципу рівних виборів необхідно, щоб всі виборці країни були об’єднані в один виборчий корпус. Також обов’язковою умовою дотримання принципу рівних виборів є обрання депутатів одного органу однаковою кількістю