politologija_2

4.Про судоустрій і статус суддів: Закон України від 7 липня 2010 р. № 2453-VI. [Електроннийресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/про%20судоустрій%20і%20ста тус%20суддів

5.Конституція України. – К. : Атіка, 2011р.

6.Політологія. Кн. перша: Політика і суспільство. Кн. друга:

Держава і політика / [А. Колодій, Л. Климанська, Я. Космина, В. Харченко]. – 2-ге вид., перероб. та доп. – К. : Ельга, Ніка-Центр, 2003. – 664 с.

7.Політологія: навч. посіб. / [О. О. Волинець. М. П. Гетьманчук. В. В. Гулай, С.І. та ін.] – (Сер. “Дистанційне навчання”). –

№28. – Львів : Вид-во Нац. ун-ту “Львівська політехніка”, 2005. – 360 с.

8.Політологія : підруч. / М. М. Вегеш та ін.; ред. М. М. Вегеш. – 3-тє вид., перероб. і доп. – К. : Знання, 2008. – 384 с.

Тематика рефератів та доповідей

1. Структура та повноваження Конституційного Суду Украї-

ни.

2.Права і свободи людини й громадянина в Україні та конституційно-правові механізми їх забезпечення.

3.Система стримувань і противаг у структурі владної горизонталі.

4.Еволюція конституційного процесу в Україні.

5.Організаційно-фахова і політична структуризація Верховної Ради України.

Тема 9

ПОЛІТИЧНИЙ РЕЖИМ, ЙОГО СУТНІСТЬ ТА ТИПОЛОГІЯ

Зміст заняття

1.Поняття “політичного режиму”, його типологія

2.Поняття демократії, її ознаки та характеристики, концепції демократії

3.Суть авторитарного та тоталітарного режимів, їхні риси та

різновиди

4.Політичний режим сучасної України

Вивчаючи тему “Політичний режим, його сутність та типологія”, студенти повинні засвоїти зміст поняття “політичний режим”, підходи до його типологізації, визначити поняття “демократія”, її ознаки та характеристики, ознайомитись із концепціями демократії, охарактеризувати суть авторитарного та тоталітарного режимів, їхні риси та різновиди, усвідомити особливості становлення і розвитку демократії в Україні.

Поняття “політичного режиму”, його типологія

Політичний режим можна визначити як систему способів і методів здійснення політичної (державної) влади, взаємодії особи та органів політичної влади, суспільства та держави.

ПОЛІТИЧНИЙ РЕЖИМ – це сукупність характерних для певного типу держави політичних відносин, засобів і методів реалізації влади, відносин між державною владою і суспільством, домінантних форм ідеології, стану політичної культури [64, с. 294]. Інколи поняття “політичний режим” використовують як характеристику форми держави (поряд із поняттями “форма державного правління” і “форма державного устрою”), зводячи, по суті, його зміст до поняття “державний режим”. Насправді ж поняття “політичний режим” є ширшим, оскільки охоплює усі структурні елементи політичної системи суспільства. Це поняття характеризує передусім політичні інститути – державу, політичні партії,

громадсько-політичні об’єднання, а також політичні відносини, політико-правові норми, політичну культуру тощо. Тому політичні режими і різняться насамперед своєю політичною системою (її структурою, відносинами між політичними інститутами, відносинами між громадянином та політичними інститутами, політичними пріоритетами, методами діяльності тощо). По суті, “зміст політичного режиму визначається взаєминами між двома політичними субстанціями – владою і свободою. Саме обсяг повноважень влади, способи і методи її діяльності, ступінь свободи індивідів дозволяють належно оцінити характер існуючого у певному суспільстві політичного режиму” [62, с. 126].

Основними характеристиками політичного режиму є: способи формування органів влади; співвідношення між гілками влади; рівень розвитку місцевого самоврядування; становище і роль політичних партій та громадських організацій; зміст і співвідношення дозволеної і забороненої політичної діяльності; правовий статус особи; рівень економіко-господарського розвитку; рівень політичної стабільності суспільства; порядок функціонування правоохоронних і каральних органів; встановлена правова система, її особливості та характер; історичні, культурні традиції, звичаї народу тощо [99, с. 380].

Класифікація політичних режимів доволі різноманітна:

за ступенем розвиненості політичної системи виділяють режими: а) відкриті; б) закриті; в) командно-адміністративні; г) плюралістичні;

за рівнем довіри, підтримки та визнання громадськістю: а) легітимні; б) нелегітимні;

за ступенем готовності до модернізації та методами її проведення політичні режими можна поділити на: а) революційні; б) реформаторські; в) консервативні; г) реакційні;

за ідеологією виділяємо режими: а) комуністичні; б) соціалдемократичні; в) ліберальні; г) консервативні; д) фашистські.

Класифікують політичні та державні режими відповідно до форм правління. За цим критерієм виділяють такі режими як абсолютизм (абсолютна монархія), парламентаризм (парламент-

ська республіка та парламентська монархія), дуалізм (президентська республіка та дуалістична монархія) [99, с. 383–385].

Окрім наведених вище, запропоновано ще таку класифікацію політичних режимів: постійні та тимчасові; нормального та надзвичайного функціонування; конституційні та неконституційні; режими функціонування правової держави, революційної законності та сваволі (відсутності законності); світські, релігійні та атеїстичні; безпартійні, одно-, двота багатопартійні; цивільні та військові; режими, що мають доволі стабільну і надійну внутрішню опору, та такі, які потребують постійної підтримки ззовні; режими, що спираються лише на національні (тобто не на іноземні) інституції влади, та ті, які підтримують за допомогою діючих на території країни політичних інституцій, котрі представляють закордонні сили; режими, які мають постійною й активною сферою своєї діяльності весь світ, та такі, що обмежені рамками своєї країни й мають лише окремі компоненти власної глобальної (загальнопланетарної) системи забезпечення національних інтересів [75, с. 307]. Інколи назва режиму персоніфікується з ім’ям лідера держави (режим Піночета, Хусейна, Кастро тощо).

Найпоширенішою у сучасній політології є класифікація політичних режимів за рівнем демократичності на тоталітарні, авторитарні та демократичні. Саме у такій послідовності розміщуємо ці типи режимів у проміжку між двома політичними субстанціями – владою і свободою. Окремі дослідники виділяють в окремий тип ліберальний режим, інші визначають його як різновид демократичного.

Поняття демократії, її ознаки та характеристики, концепції демократії

Термін “демократія” буквально означає “народовладдя” (в перекладі з грецької demos – народ і kratos – влада). У сучасній політичній термінології це поняття вживається в багатьох значеннях. У широкому значенні демократія – це спосіб органі-

зації будь-якого об’єднання, що функціонує на принципах рівноправості його членів, періодичної виборності керівних органів та прийняття рішень відповідно до волі більшості (партійна, профспілкова, кооперативна, молодіжна демократія тощо). У загальносуспільному розумінні демократія мислиться як “спосіб ведення суспільних справ і критерій оцінки процесів, що відбуваються” [67, с. 398].

В іншому значенні демократія – це ідеал суспільного устрою, що ґрунтується на певних світоглядних концепціях та ціннісних орієнтирах. Водночас демократія є рухом за народовладдя з досить широким спектром ідеологічного спрямування: соціал-демократія, ліберальна демократія, націонал-демократія, християнська демократія.

Однак найбільше поняття “демократія” цікавить політичну науку як форма функціонування політичної системи, як спосіб політичної організації суспільства та здійснення державної влади, що ґрунтуються “на визнанні народу як джерела влади, на його праві брати участь у здійсненні державних справ, і наділяє громадян достатньо широким колом прав і свобод” [80, с. 139].

Вислів американського президента А. Лінкольна “Демократія – це влада народу, обрана народом, для народу” яскраво характеризує сутність цього політичного режиму: визначальний вплив на процес формування та реалізації політичної і державної влади здійснює народ.

ДЕМОКРАТІЯ – форма політичної організації суспільства, за якої головним джерелом влади є народ.

Поняття “демократія” вперше застосовано у політичній практиці давньогрецьких міст-держав – полісів (антична демократія). Сьогоднішні демократії (передусім ті, що існують у західному світі) значною мірою ґрунтуються на принципах класичної ліберальної демократії, що сформувалася у ХVІІІ ст. (про концепції демократії йтиметься далі). Попри розмаїття моделей і концепцій виділяють спільні ознаки та характеристики демократичного режиму:

–ідея народного суверенітету, що передбачає визнання народу єдиним носієм та джерелом влади, базовим суб’єктом політики;

–здійснення влади народом за допомогою прямої (волевиявлення на референдумі, пряме голосування) і представницької (передавання суверенітету від усіх громадян окремим їх представникам, делегування владних повноважень органам, що формуються виборністю) демократії; вирізняють також безпосередню демократію (демократію участі), через розмаїті форми якої народ реалізує своє право контролю за діяльністю владних структур, чинить на них тиск, вимагаючи задоволення своїх інтересів та потреб. Правові і політичні механізми безпосередньої демократії створюють максимально сприятливі умови для самоорганізації громадян, щоб активно впливати на політичний процес та участь у здійсненні влади;

–виборність органів влади; влада в демократичних країнах “народжується тільки з виборів. Уряд утворюється, відправляється у відставку, періодично змінюється або безпосередньо волею виборців, або обраним ними представницьким органом” [67, с. 424]. Чесність, прозорість і реальна (а не формальна) конкурентність виборів є одним із головних критеріїв демократичності політичного режиму;

–суспільна згода, панування принципів компромісу та консенсусу як способів вирішення політичних суперечностей;

–розвинена ринкова економіка з високим рівнем прибутку громадян, що робить із них союзників режиму (демократії), сприяє підвищенню рівня освіти та залучення до громадського життя;

–високий рівень політичної свідомості та культури, освіченості та політичної грамотності, який перетворює громадян на активних учасників політичного процесу та свідомих прихильників демократії;

–політичний плюралізм, багатопартійність, вільна діяльність суспільно-політичних об’єднань, організацій та рухів;

–розподіл влади з метою запобігання її концентрації в єдиному центрі (розподіл повноважень між законодавчою, вико-

навчою та судовою гілками влади та система стримувань та противаг між ними; розподіл влади між центром та регіонами, органами місцевого самоврядування);

–верховенство права в усіх сферах суспільного життя, порядок та законність;

–прийняття політичних рішень відповідно до волі більшості; врахування інтересів меншості, право меншості на легальну опозицію;

–ідейний плюралізм, свобода слова, панування принципу гласності (відкритості, прозорості органів влади, їх підконтрольності громадськості), вільний розвиток ЗМІ та відсутність цензури.

Зазначені вище ознаки та характеристики є необхідними умовами становлення сучасної демократії.

ПРЕДСТАВНИЦЬКА ДЕМОКРАТІЯ – форма народовладдя, що полягає у передачі суверенітету від усіх громадян окремим їх представникам, делегуванні владних повноважень органам, що формуються виборністю.

СИСТЕМА СТРИМУВАНЬ І ПРОТИВАГ – механізм взаємодії і взаємоконтролю вищих органів державної влади в демократичних державах.

КОНСЕНСУС – спосіб прийняття рішення через згоду усіх учасників цього процесу.

ЛЕГІТИМНІСТЬ – визнання народом правомірності існування влади, підтримка та схвалення її дій з боку широких кіл громадськості.

СУВЕРЕНІТЕТ – верховна влада, абсолютне верховенство. Суверенітет держави означає верховенство державної влади на території країни та її незалежність від влади будь-якої іншої держави.

Антична демократія, проголошуючи принцип народного суверенітету, не визнавала інтересів меншості та персональних прав і свобод особи. На зазначених вище ознаках і характеристиках демократичного режиму сповна ґрунтується класична ліберальна демократія. Теоретичним підґрунтям цієї концепції демократії є ідея індивідуальної свободи та автономності особи

(як підвалина ідеології лібералізму). Ця свобода має два аспекти: громадянський та політичний. Громадянська свобода полягає у незалежності особистого життя індивіда від політичної влади, що забезпечується здійсненням особистих прав і свобод – права на життя, свободу, недоторканність і безпеку, права на приватну власність і підприємницьку діяльність, права на свободу совісті, слова, друку, вибору місця проживання, – визнаних і гарантованих державою.

Політична свобода дає право і створює можливості для активної і безпосередньої участі громадян у здійсненні державної влади з метою захисту своїх прав і свобод та задоволення різноманітних суспільних інтересів. По суті політична свобода є гарантом забезпечення громадянської свободи. Захист від самочинної поведінки влади та окремих громадян гарантує Конституція (у встановлених нею межах здійснюється суверенітет народу), яка узаконює державні органи та інститути, покликані зреалізовувати принципи ліберальної демократії, модифікацією яких є сучасні концепції демократії. Серед них найближчою до уявлень про демократію як владу народу, що її він здійснює безпосередньо, є концепція партисипаторної (учасницької) демократії. На відміну від ліберальної демократії, яка обмежується формально-правовим, інколи лише декларативним забезпеченням рівності і свободи (особливо для бідних, соціальнонезахищених прошарків суспільства), партисипаторна демократія скерована на досягнення дієвої свободи і рівності, забезпечення реальної участі якомога ширших суспільних верств у здійсненні влади. Партисипаторна демократія найбільшою мірою асоціюється з масовою участю у політичному процесі. Участь народних мас у політиці не варто ототожнювати з впливом на політику юрби, який є можливим за умов кризових явищ. У стабільній ситуації на рівні масової участі відбувається політична організація громадян у групи тиску, політичні рухи та партії для безпосередньої участі у політичному процесі. Саме на рівні масової участі, на думку прихильників партисипаторної демократії, найадекватніше реалізується ідея народного сувере-

нітету. На їхній погляд, партисипаторна система повинна гармонійно поєднувати принципи прямої (безпосередньої) та представницької демократії. На низових ланках управління, у трудових колективах, закладах освіти має застосовуватися пряме народовладдя, а на вищих рівнях – принцип представництва. Умовою активної та компетентної участі народних мас у політиці є належний рівень освіченості та політичної грамотності громадян.

Протилежних поглядів на участь у політиці широких народних верств дотримуються прихильники елітарної концепції демократії, яка виступає спробою поєднання несумісних, на перший погляд, теорії демократії і теорії еліт. Прибічники цієї концепції стверджують, що у будь-якому суспільстві реальна влада має належати еліті як носію особливих психологічних і соціально-політичних якостей та необхідних управлінських здібностей. Еліта стримує радикалізм народних мас, коригує ірраціональні чинники людської психіки, властиві масовій політичній свідомості. Роль народу зводиться до права електорального контролю (права періодично обирати) за складом еліти, що постійно оновлюється завдяки відкритості доступу для представників різних суспільних верств. Елітаристи, очевидно, є прихильниками представницької демократії, розглядаючи її як запоруку ефективності політичного функціонування, високого професіоналізму і відповідальності осіб, що ухвалюють рішення.

Однією із найвідоміших сучасних теорій демократії є концепція плюралістичної демократії, яку можна розглядати як певний компроміс між двома попередніми теоріями. В її основі покладено твердження, що в умовах значної соціальної стратифікації (поділу суспільства на велику кількість соціальних груп) сучасного постіндустріального суспільства народ не може виступати єдиним суб’єктом політичної дії. Політична влада стає результатом вільної гри інтересів, конкуренції різних соціальних груп, розподіляється між різними суб’єктами, що є вираженням плюралізму групових інтересів. Настає “дифузія влади” (поліархічність), тобто її розподіл між різними центрами впливу. Роль