politologija_2

–підготовка умов для розвитку приватного страхування;

–удосконалення системи пенсійного забезпечення, зокрема накопичувальної пенсійної системи поряд із солідарною;

–забезпечення випереджального зростання вартості робочої сили;

–орієнтація стратегії економічного зростання на створення нових робочих місць;

–забезпечення доступності житла для різних верств населення (розвиток соціального будівництва та державного іпотечного кредитування);

–поліпшення системи охорони здоров’я, забезпечення доступності медичних послуг;

–покращення демографічної ситуації через стимулювання народжуваності з використанням фінансових механізмів;

–продовження реформування системи освіти України в напрямі її інтеграції у світовий освітній процес;

–зміцнення середнього класу як основи забезпечення соціальної стабільності;

–забезпечення соціального миру та злагоди, запобігання соціальним конфліктам.

Серед найбільших позитивних наслідків здійснення соціальної політики на сучасному етапі варто наголосити на посиленню соціальної зорієнтованості бюджетної системи. Наслідком цього є істотне зростання видатків соціального спрямування у загальній структурі видатків держаних бюджетів 2005–2008 років (близько 80 %), у результаті чого вдалося значно підвищити соціальні стандарти та виплати громадянам. Передовсім це стосується найменш забезпечених верств населення, зокрема пенсіонерів, студентів, людей з обмеженими можливостями.

ЕКОНОМІЧНА КРИЗА – сукупність негативних явищ в економічній системі суспільства, що призводять до руйнування фінансово-кредитної системи, банкрутства підприємств, зменшення обсягів виробництва, зростання безробіття, зниження життєвого рівня громадян та соціальних стандартів.

В умовах світової економічної кризи, що розпочалась восени 2008 року, винятково важливою для України є мінімізація її негативних наслідків для національної економіки з метою збереження досягнених темпів економічного розвитку та зростання соціальних стандартів. Лише вирішення усього спектра економічних проблем у базових галузях економіки та фінансовій сфері держави створить необхідні передумови для виходу із кризи. Водночас реалії організації вітчизняної економіки на сучасному етапі дають змогу помітити її залежність від політичного життя суспільства. У цьому контексті можна стверджувати, що успішне подолання кризових явищ перебуває у тісній залежності від політичних чинників. Лише комплексне вирішення політичних та економічних проблем є запорукою досягнення позитивного результату та оздоровлення національного господарства.

Питання для самоконтролю

1.Охарактеризуйте два механізми державного впливу на економіку: “управління процесом” та “спрямування розвитку”.

2.У чому полягає зміст соціальної політики держави?

3.Розкрийте специфіку відносин соціальної держави, правової держави та громадянського суспільства.

4.У чому полягають особливості державного регулювання сучасної ринкової економіки?

5.Якими є основні завдання економічної та соціальної політики України.

МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ

План семінарського заняття

1.Економічна політика держави, її основні моделі.

2.Соціальна політика держави, поняття соціально зорієнтованої ринкової економіки.

3.Соціальна держава та громадянське суспільство: діалектика відносин.

4.Державне регулювання в правовій соціальній державі.

5.Економічна та соціальна політика України.

Список рекомендованої літератури

1.Основи політичної науки : курс лекцій [Б. Кухта, А. Романюк, Л. Старецька та ін.]; за ред. Б. Кухти: Частина 2: Політичні процеси, системи та інститути. – Львів : Кальварія, 1997. – 336 с.

2.Політологія / А[ . Колодій, Я. Космина, Л. Климанська та ін.]; за ред. А. Колодій. – К. : Ельга, Ніка-Центр, 2003. – 664 с.

3.Шевчук П. І. Соціальна політика / П. І. Шевчук. – Львів :

Світ, 2003. – 400 с.

Тематика рефератів та доповідей

1.Способи побудови економічної системи суспільства: історична ретроспектива.

2.Модель соціально зорієнтованої ринкової економіки.

3.Концепція держави загального добробуту.

4.Специфіка державного регулювання у країнах з перехідною економікою.

Тема 8

СИСТЕМА ДЕРЖАВНОГО ПРАВЛІННЯ В УКРАЇНІ

Зміст заняття

1.Конституційні засади розбудови системи державного правління в Україні

2.Структура та повноваження Верховної Ради

3.Конституційний статус Президента України

4.Кабінет Міністрів: процедура формування та повноваження

5.Судова влада

6.Особливості системи місцевого самоврядування в Україні

Вивчаючи тему “Система державного правління в Україні”, студенти повинні: визначити основні етапи процесу конституційного будівництва в Україні; охарактеризувати основні функції Верховної Ради України; з’ясувати конституційний статус Президента України та Кабінету Міністрів України, а також сфери їх повноважень; визначити конституційні засади діяльності судів України; розкрити суть поняття місцевого самоврядування.

Конституційні засади розбудови системи державного правління в Україні

28 червня 1996 року Конституцію України прийнято на п’ятій сесії Верховної Ради. У третьому читанні за неї проголосувало 315 депутатів, проти – 36, утрималося − 12, не голосувало − 30. Конституція як результат численних компромісів між президентом (Л. Кучмою) і парламентом утвердила нову систему розподілу повноважень між гілками влади. Прийняття Конституції, з одного боку, дало змогу Україні уникнути глибокої політичної кризи з такими можливими наслідками, як розпуск парламенту, всенародна недовіра владі; з іншого – нова система організації державної влади залишила потенційні можливості для загострення протиріч між її гілками.

Незважаючи на те, що Конституція України була оцінена світовою спільнотою як така, що відповідає міжнародним демократичним стандартам, під час її реалізації виникли певні

проблеми. Частина політичної еліти, невдоволена розподілом повноважень у системі органів державної влади та існуючою системою стримувань і противаг між її гілками, ставить питання про внесення змін до Конституції. Протягом 2001–2004 рр. з’явилося багато проектів конституційної реформи. Зміни до Конституції України внесено у 2004 р. під час політичної кризи як наслідок компромісу між прихильниками кандидатів-конку- рентів у президенти – В. Ющенка та В. Януковича.

8 грудня 2004 року Верховна Рада 402 голосами ухвалила Закон України “Про внесення змін до Конституції України”, який передбачав перехід від президентсько-парламентської до парла- ментсько-президентської форми правління, змінивши баланс повноважень щодо контролю за виконавчою владою в країні на користь парламенту (закон набув чинності з 1 січня 2006 року). Однак із впровадженням у життя конституційної реформи характеристиками української політики стали безперервні політичні конфлікти і кризи у владному трикутнику “президент (В. Ющенко) – парламент – уряд”, які різко знижували ефективність політичного функціонування, зокрема результативність діяльності державних структур. Практика політичного процесу переконливо продемонструвала неприйнятність нової форми державного правління для українських політичних реалій. Політична еліта та громадськість країни солідаризувалися у переконанні про необхідність чергової конституційної реформи. Пропонувалися такі варіанти конституційного реформування державного правління в Україні: 1) повернення до президентсько-парламентської (з певною корекцією балансу повноважень між гілками влади), а то й запровадження суто президентської моделі республіки; 2) перехід до парламентської форми державного правління.

30 вересня 2010 р. Конституційний Суд України визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), Закон України “Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 у зв’язку з порушенням конституційної процедури його розгляду і прийняття та зобов’язав органи державної влади невідкладно увідповіднити нормативно-правові

акти Конституції України від 28 червня 1996 року в редакції, що існувала до внесення у неї змін.

Правове поле країни повернулося до Конституції від 28 червня 1996 р. (президентсько-парламентська модель республіки). Тоді як у владному, так і в опозиційному політичному середовищі не зникло усвідомлення потреби продовження процесу конституційних змін. 21 лютого 2011 р. президент України В. Янукович видав Указ про створення науково-експертної групи з підготовки Конституційної Асамблеї, покликаної проаналізувати концепції реформування Конституції України з врахуванням думки науковців та широких кіл громадськості. Пошук оптимального варіанта Основного Закону в Україні досі триває.

Структура та повноваження Верховної Ради

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України. Конституційний склад Верховної Ради України – 450 народних депутатів, яких обирають на основі загального, рівного і прямого виборчого права таємним голосуванням терміном на 5 років (1 лютого 2011 р. Верховна Рада внесла зміни до Конституції, продовживши термін, на який обирається парламент, з чотирьох років до п’яти). Народні депутати працюють на постійній основі і не можуть мати іншого представницького мандата чи бути на державній службі, а також займатися іншими видами прибуткової діяльності (окрім викладацької, наукової та творчої); не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах; не можуть бути (без згоди Верховної Ради) притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані. Народним депутатом може бути громадянин України, який на день виборів досяг 21 року, має право голосу, проживає в Україні протягом останніх 5 років. Не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не скасована і не знята у встановленому законом порядку.

ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ – вищий орган представницької та єдиний орган законодавчої влади в Україні.

Верховна Рада України працює сесійно. Верховна Рада України обирає зі свого складу голову Верховної Ради, першого заступника і заступника голови Верховної Ради України.

Організаційно-фахова структуризація Верховної Ради передбачає поділ на комітети, які здійснюють законопроектну роботу, готують і попередньо розглядають питання, що стосуються їх компетенції. Верховна Рада України у межах своїх повноважень може створювати тимчасові спеціальні комісії та тимчасові слідчі комісії.

Політична структуризація Верховної Ради передбачає створення депутатських фракцій та депутатських груп. Депутатські фракції – це об’єднання депутатів, сформовані на основі партійної належності. До складу депутатської фракції можуть входити й позапартійні депутати, які підтримують програмні документи відповідної партії. Депутатські групи формуються на позапартійній основі й об’єднують депутатів, які поділяють однакові або схожі погляди з питань державного розвитку. Згідно із попередньою редакцією Конституції, що діяла з часу набуття чинності Закону України “Про внесення змін до Конституції України”, у парламенті формувалася коаліція депутатських фракцій, до складу якої входила більшість народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради України, яка висувала кандидатуру прем’єр-міністра України. Відповідно до чинної на сьогодні Конституції існування коаліції депутатських фракцій із стійкою більшістю політичних сил вже не є необхідною умовою функціонування парламенту. Стабільна політична структура Верховної Ради із усталеним поділом депутатів на правлячу більшість і опозицію не є обов’язковою. Для ухвалення законопроектів та прийняття рішень парламентом достатньо ситуативної більшості. Кандидатуру прем’єр-міністра тепер висуває президент України. За цих умов важелі впливу депутатських об’єднань на процес формування Кабінету Міністрів відчутно послабшали. Попри це конфігурація уряду та

посада його глави й надалі значною мірою залежить від розкладу політичних сил у парламенті.

Повноваження Верховної Ради може достроково припинити президент України, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися. Повноваження Верховної Ради, що обрана на позачергових виборах, проведених після дострокового припинення президентом України повноважень Верховної Ради попереднього скликання, не можуть бути припинені протягом одного року з дня її обрання. Також повноваження Верховної Ради не можуть бути достроково припинені в останні шість місяців строку повноважень президента України.

Функції, що здійснює Верховна Рада України, можна поділити на законодавчі, установчі, контролюючі, фінансові.

До законодавчих функцій Верховної Ради належить внесення змін до Конституції України в межах і в порядку, передбачених розділом ХІІІ Конституції. Зміни не можуть стосуватися скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина та не можуть бути спрямованими на ліквідацію незалежності чи порушення територіальної цілісності України. Лише Верховна Рада України визначає засади внутрішньої і зовнішньої політики Української держави, затверджує загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля. Лише закони України регулюють питання прав і свобод людини і громадянина, громадянства, прав корінних народів і національних меншин, основ соціального захисту, правового статусу власності, територіального устрою України, судоустрою і судочинства, національної безпеки, організації Збройних сил, спрямування підрозділів Збройних сил України до інших держав, допуску та умов перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України.

Установчі функції Верховної Ради стосуються впливу на формування інших органів державної влади: призначення виборів Президента; надання згоди на призначення президентом прем’єр-

міністра, генерального прокурора, голови Антимонопольного комітету, голови Фонду державного майна, голови Державного комітету телебачення і радіомовлення; призначення на посаду за поданням президента голови Національного банку, членів Центральної виборчої комісії; призначення третини складу Конституційного Суду; обрання суддів безстроково.

Контролюючі функції Верховної Ради передбачають контроль за діяльністю інших органів державної влади: усунення президента України з поста в порядку імпічменту; контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України, розгляд питання про його відповідальність та ухвалення резолюції недовіри йому; висловлення недовіри генеральному прокурору, що має наслідком його відставку з посади; ратифікація підписаних президентом і урядом міжнародних договорів і угод; проведення парламентських слухань та звернення із депутатськими запитами до керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Парламентський контроль за дотриманням конституційних прав і свобод людини і громадянина здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (омбудсмен).

Повноваження Верховної Ради у фінансовій сфері передбачають затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього, а також контроль за його виконанням, який здійснює Рахункова палата; затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам, а також рішень про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, здійснення контролю за їх використанням. Винятково законами України встановлюються: система оподаткування, податки і збори; засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти та іноземних валют на території України; порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу державних цінних паперів.

Конституційний статус президента України

ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНИ – глава держави, що виступає від імені України, є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина.

Президента обирають громадяни України на основі загального, рівного і прямого виборчого права таємним голосуванням терміном на п’ять років. Одна й та сама особа не може бути президентом України більше ніж два строки підряд. Президентом може бути обраний громадянин України, який досяг 35 років, має право голосу, проживає в Україні протягом 10 останніх років та володіє державною мовою. Президент України користується правом недоторканості на час виконання повноважень.

Можна виділити повноваження Президента України у сферах зовнішньої політики, оборони і національної безпеки, законодавчій та виконавчій.

До зовнішньополітичних повноважень Президента України належать представництво держави в міжнародних відносинах, здійснення керівництва зовнішньополітичною діяльністю держави, ведення переговорів та укладання міжнародних договорів України, прийняття рішення про визнання іноземних держав, призначення глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях, прийняття вірчих грамот дипломатичних представників іноземних держав.

Значними є повноваження президента України у сфері оборони і національної безпеки. Він є Верховним головнокомандувачем Збройних сил України, призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних сил, інших військових формувань, здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави, очолює Раду національної безпеки і оборони України (РНБО), приймає рішення про використання Збройних сил у разі збройної агресії проти України.

До законодавчих повноважень Президента України належить право законодавчої ініціативи (законопроекти, визнані ним