Історія

451

П. Могила усі свої знання і статки віддав справі національнокультурного відродження України в умовах польського панування. Він заснував школу у Вінниці, монастир та друкарню при Київському братстві. Його діяльність мала й міжнародне значення: у 1640 р. в Яссах відкрилася за його участю перша румунська вища школа. Митрополит витратив на улаштування церкви і колегії більшучастинусвоєї маєтності.

П. Могила – визначний релігійний письменник. Він автор численних творів та проповідей, частина з яких використовувалася у духовних навчальних закладах як підручники навіть на початку ХІХ ст. У 1629 р. П. Могила видав “Служебник”, схвалений митрополитом І. Борецьким та українськими єпископами.

Після Київського собору 1640 р. видано “Требник” (1646 р.) – докладний збірник богослужінь. Могила додав до нього пояснення і настанови, отож цей требник набув ваги наукової книги для духівництва. Він відчував необхідність популяризувати всю систему православного віровчення.

Під його керівництвом укладений православний катехізис, який надрукований у стислому вигляді (1645 р.). Побудований у запитаннях і відповідях катехізис за способом свого викладу став праобразом наступних катехізисів.

П. Могила брав діяльну участь у тодішній літературній полеміці з католиками. Митрополит написав великий твір “Ліфос альбо камінь” (1644 р.). Він ставився непримиренно до Римської церкви, але не з причини відмінностей богослужіння, а через її догматичні, на думку П. Могили, помилки, з яких визнання (абсолютного) глави в особі Римського Папи займає перше місце.

Про високі моральні якості Петра Могили красномовно свідчить духовний заповіт: “Бачачи, що занепад святого благочестя в народі руському (тобто українському) відбувається від абсолютного браку освіти та вчення, я дав обітницю Богові – все моє майно…, обертати частиною на відбудову зруйнованих храмів Божих, частину на заснування шкіл у Києві…”. Своєму улюбленому дітищу – Колегії – він заповів грошові заощадження, усю свою бібліотеку.

Петро Могила не дожив трохи більше року до могутнього вибуху Хмельниччини, що привела до створення козацько-гетьманської держави. Він зробив надзвичайно багато для формування інтелігенції, утвердження державницької свідомості козацтва, що створили цю державу. З ім’ям П. Могили пов’язаний цілий період піднесення православної церкви України, який правдивоотримав назвув історії– “Могилянська доба”.

452

Гетьман Богдан Хмельницький

Хмельницький Богдан (бл. 1595– 1657) – гетьман Війська Запорізького, видатний український політичний і державний діяч, полководець. Народився на хуторі Суботів у сім’ї чигиринського сотника Михайла Хмельницького. Навчався у Київській братській школі, Ярославському (Львівському) колегіумі. Знав польську, латинську, турецьку й татарську мови. Замолоду брав участь у козацьких походах проти турків і татар, збройних виступах проти Речі Посполитої. У серпні 1620 р. разом з батьком вирушив до війська ко-

ронного гетьмана С. Жолкевського, яке готувалося до походу на Молдову. Брав участь у Цецорській битві 1620 р., в якій загинув його батько, а сам Хмельницький потрапив у полон. Після повернення з неволі служив у Чигиринському полку. Обирався до складу посольств, що вели переговори з польським королем про послаблення утисків та французькими послами щодо найму козаків на службу до короля Франції. У 1647 р. разом із сином Тимошем прибув на Запоріжжя, а у 1648 р. на козацькій Раді був обраний гетьманом. Цього самого року під його керівництвом почалася національно-визвольна війна проти Польщі. Для результативних воєнних дій проти Речі Посполитої був змушений шукати союзників – укладав військово-політичні угоди з Трансільванією, Туреччиною, Московським царством. Займався питаннями створення Української козацької армії, розбудови державності: запровадив статут “Про устрій Війська Запорізького”, козацький-адмі- ністративно-територіальний устрій, надавав значення зміцненню кордонів, активізації зовнішньополітичних відносин. У складній геополітичній ситуації держави Хмельницький був змушений укласти з Московщиною Переяславський військово-політичний союз. 27.03 1654 р. у Москві були затверджені царем “Статті Б. Хмельницького (Березневі статті)”. Але після цього Хмельницький намагався зміцнити суверенітет Української держави. Проте раптова смерть гетьмана 27.07 1654 р. зупинила його величезну діяльність, спрямовану на об’єднання і зміцнення суверенітету Української держави. Хмельницький похований 23.08.1657 р. в Іллінській церкві в Суботові.

453

Гетьман Петро Дорошенко

Народився у козацькій родині в Чигирині в 1627 р., внук гетьмана М. Дорошенка. Здобув широку освіту, добре знав латинську і польську мови. Став реєстровим козаком. Брав участь у бойових діях та виконував важливі дипломатичні доручення під час національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького. Далі – прилуцький, чигиринський полковник, генеральний осавул правобережного гетьмана П. Тетері, знову полковник, але на цей раз черкаський; і нарешті у 1665 р. козацька старшина обрала його гетьманом Правобережної України. Козацька рада на

початку 1666 р. підтвердила цей вибір старшини. Здійснив багато важливих реформ: утворив постійне 20-тисячне військо з найманих частин (так званих серденят, що у перекладі з турецької мови означає одчайдухів), яке унезалежнювало його від козацької старшини; для зміцнення фінансової системи почав карбувати власну монету і встановив на українському кордоні нову митну лінію; часто скликав ради, де вислуховував думку рядових козаків. Розгорнув широку зовнішньополітичну діяльність. Упродовж 1665–1676 рр. здійснював наполегливу і важку збройну і дипломатичнуборотьбуза об’єднанняПравобережної і ЛівобережноїУкраїни під своїм верховенством, згуртування козацьких сил. На короткий час йому вдалося цього домогтися у 1668 р. Однак на перешкоді остаточної реалізації цієї високопатріотичної мети стали як внутрішні фактори – міжусобна боротьба за гетьманську булаву тих чи інших представників козацької старшини, так і зовнішні – втручання Московії та Польщі (Андрусівське перемир’я між ними у 1667 р. про поділ території України), зокрема збройна агресія. Дорошенко шукав підтримки у Туреччини та Кримського ханства. Проте ця орієнтація не виправдалася. І коли він це зрозумів, то заради об’єднання України у 1676 р. погодився віддати владу лівобережному гетьману І. Самойловичу, який був під зверхністю Московії. Після цього через деякий час Петро Дорофійович на вимогу царського уряду змушений був переїхати до Москви. У 1679–1682 рр. виконував обов’язки в’ятського воєводи. Решту життя колишній гетьман провів ус. Ярополка під Москвою, деі помер у1698 р. Там йогоі поховано.

Усе життя та діяльність гетьмана Петра Дорошенка були спрямовані на досягнення державної незалежності та збереження територіальної єдності України – у надзвичайно складних умовах руїни.

454

Гетьман Іван Мазепа

Мазепа Іван (бл. 1639–1709 рр.) – гетьман України, політичний діяч і дипломат. Народився на Київщині в шляхетській українській родині. Освіту здобув у КиєвоМогилянській академії, згодом – у Варшаві в Єзуїтській колегії. Кілька років жив за кордоном – у Німеччині, Франції, Італії, Нідерландах, де вивчав дипломатію, військову справу та мови. У 1659–1663 рр. був на службі при дворі короля Польщі, виконуючи дипломатичні доручення. В Україну повернувся у 1663 р., а в 1669 р. став командиром особистої охорони гетьмана П.

Дорошенка. У 1682 р. призначений генеральним осавулом при лівобережному гетьмані І. Самойловичу. У 1687 р. на раді старшин його обрали гетьманом України. На початках свого гетьманства зумів здобути прихильність московського царя Петра І та його двору. Проте дбав про збереження у Гетьманщині прав і вольностей. Здійснював політику об’єднання українських земель на основі станової держави західноєвропейського зразка з одночасним збереженням традиційного козацького устрою. Піклувався про інтереси козацької та аристократичної верхівки, що викликало невдоволення у нижчих верств населення. Незадоволений політикою московських можновладців, потайки шукав союзу з Річчю Посполитою та Швецією, сподіваючись з їх допомогою відновити незалежність України від Московщини. При цьому жорстоко розправлявся з політичними конкурентами із числа козацьких ватажків. Після поразки шведсько-українського війська у Полтавській битві (1709 р.) разом зі шведським королем Карлом ХІІ відступив у землі, контрольовані турками. Помер у 1709 р. в передмісті Бендер. Похований у Святогорському монастирі румунського міста Галаца.

Гетьман Пилип Орлик

Орлик Пилип (1672 – 1742 рр.) – гетьман України в еміграції (1710–1742 рр.). Народився у Косуті Ошм’янського району неподалік від Вільнюса (Литва). Походив з литовсько-чеського роду. Навчався в Єзуїтському колегіумі уВільнюсі, а в1694 р. закінчив Києво-Могилянську

455

колегію. 1698–1700 рр. – працював писарем у канцелярії Київського митрополита. 1700– 1706 рр. – старший військовий канцелярист, згодом регент справами Генеральної військової канцелярії. З 1706 р. – генеральний писар, найближчий радник гетьмана І. Мазепи. 1708–1709 рр. разом з гетьманом намагався створити за участю східноєвропейських держав та Швеції антимосковську коаліцію, яка б стала гарантом політичної незалежності України. Поразка шведсько-українських військ у Полтавській битві 1709 р. змусила Орлика емігрувати разом з І. Мазепою і значною частиною козацької старшини. Піс-

ля смерті І. Мазепи на козацькій раді 5 (16) 04.1710 р. П. Орлик був обраний гетьманом і відразу визнаний шведським королем та турецьким султаном. Під час його обрання між гетьманом, старшиною і запорожцями було укладено угоду– “Пакти і Конституція прав і вольностей Запорізького Війська”. Цей документ пізніше отримав назву “Конституція П. Орлика 1710 р.”. Прагнучи домогтися швидкого визволення України з-під московської влади, Орлик уклав союзний договір із Швецією (10.5.1710 р.) та Кримським ханством (23.01.1711). 8.02.1710 р. Туреччина, підтримуючи позицію Орлика, оголосила війну Московській державі. Навесні 1711 р. П. Орлик здійснив військовий похід на Правобережжя України. Посланці гетьмана налагоджували зв’язки з Запоріжжям, Буджицькою та Кубанською ордами, донськими козаками, башкирами, казанськими й астраханськими татарами. Ці дії спонукали російську розвідку розгорнути справжнє полювання за ним та його соратниками; 1719 р. уВроцлаві Орлик ледь не був захоплений місією П. Ягужинського. У 1721 р. у Вроцлаві було зроблено невдалу спробу захопити сім’ю Орлика. Деякий час опальний гетьман проживав у Швеції, Німеччині, Франції, Греції, Молдові. Помер у

1742 р. ум. Ясси.

Михайло Сергійович Грушевський (1866–1934) –

історик, громадський і державний діяч; голова Центральної Ради (1917–1918)

Народився Михайло Сергійович Грушевський 29 вересня 1866 рокув м. Холмі. “Я походжуз давньої (звісної зXVIII в.), але бідної духовної родиниГрушів, пізнішеГрушевських, що загніздилася в Чигиринськім повіті.

456

Були се переважно дячки, паламарі ...” – читаємо в автобіографії, написаній Михайлом Грушевським. Виростав на Кавказі – спочатку в Ставрополі, а потім у Владикавказі. Навчався у Тифліській гімназії, Київському університеті (історико-філологічний факультет). У 1890–1894 рр. Грушевський під керівництвом Володимира Антоновича працював при Київському університеті як професорський стипендіат. Проявив себе як активний член київської громади. З 1894 р. працює професором історії України у Львівському університеті, одночасно – голова Наукового това-

риства ім. Т.Г. Шевченка у Львові, редактор “Наукових записок” цього товариства. На початку Першої світової війни Грушевський приїхав до Києва. Влада була вороже налаштована до вченого – засилає його до Симбірська як українського сепаратиста і “мазепинця”. Волю принесла Лютнева революція в Петрограді. З березня 1917 по квітень 1918 року – голова Української Центральної Ради. 29 квітня 1918 року Центральна Рада обрала Михайла Грушевського Президентом УкраїнськоїНародноїРеспубліки.

Після падіння Центральної Ради Грушевський перебував деякий час у Кам’янці-Подільському, де редагував газету “Голос Поділля”, пізніше – у Празі, Відні, Женеві. У березні 1924 року Грушевський із сім’єю приїжджає до Києва. Через шість років його обирають дійсним членом Академії наук СРСР. Помер у Кисловодську 25 листопада 1934 року. Тіло Грушевського перевезено до Києва. Похованийна Байковому кладовищі.

Високістю духу, благородством помислів він заклав найглибші ідейні підвалини національного відродження, очолив перший у XX столітті прорив українського народудосамостійності.

Михайло Грушевський – це вчений світового рівня, творча спадщина якого вражає своїм тематичним діапазоном, енциклопедичністю, фундаментальністю. Його перу належать близько двох тисяч праць з історії, соціології, літератури, етнографії, фольклору. Він увійшов у вітчизняну історію як її великий літописець, автор фундаментальної “Історії України-Руси”, справедливо названої метрикою нашого народу. Створена ним цілісна концепція українського історичного процесу увібрала в себе кращі здобутки сучасної йому світової української науки, була осяяна високою свідомістю і тому стала стрижневою ідеєю українського відродження. Михайло Грушевський – блискучий, непере-

457

вершений організатор наукового життя, голова Наукового товариства імені Шевченка, Українського наукового товариства, історичної секції Всеукраїнської Академії наук, керівник університетської та академічної кафедр, засновник львівської і київської наукових шкіл, які становлять цілу епоху у вітчизняній історіографії.

Симон Васильович Петлюра (1879–1926) –

український політик, державний і військовий діяч, літератор, публіцист

Народився в Полтаві в сім’ї міщан козацького походження. Освіту здобув у Полтавській духовній семінарії. Член РУП з 1900 р. (з 1905 – УСДРП). За участь в українському національному русі зазнавав переслідувань. До Першої світової війни займався журналістикою. У 1912–1917 рр. разом з О. Саліковським редагував журнал “Украинская жизнь”. У 1916–1917 рр.– заступник уповноваженого “Союзу земств” на Західному фронті. У квітні 1917 р. обраний Головою Української фронтової ради військ Західного фронту. Делегат І Українського військового з’їзду, на якому

обраний Головою Українського Генерального Військового Комітету. 28 червня 1917 р. Призначений Центральною Радою на посаду Генерального секретаря військових справ. Велику енергію спрямовував на створення Українських збройних сил і переведення в Україну з Росії українізованих військових частин. 31 грудня 1917 р., не погоджуючись з політикою Голови Генерального Секретаріату, вийшов з уряду. У січні 1918 р. перед загрозою більшовицького наступу виїхав на Лівобережжя для створення “Українського Гайдамацького Коша Слобідської України”, який відіграв головну роль у боях за Київ і придушенні більшовицького повстання в місті. Після гетьманського перевороту очолював Всеукраїнський союз земств. Перебував в опозиції до уряду гетьмана П. Скоропадського, був заарештований. 14 жовтня 1918 р. виїхав до Білої Церкви, звідки керував антигетьманським виступом. Стає членом Директорії, очолює Армію УНР. Після відступу військ УНР з Києва і виїзду В. Винниченка за кордон став Головою Директорії (11 лютого 1919 р.), одночасно перервавши членство в УСДРП. Протягом 1919 р.

458

керує боротьбою проти червоних і денікінських військ. У 1920 р. очолює війська УНР, які разом з польськими силами вступають в Україну. Внаслідок невдачі наступу і договору між РСФРР та Польщею виводить свої війська за Збруч, де вони були інтерновані польською владою. На еміграції перебував у Польщі, згодом (1923) у Будапешті, потім у Відні, Женеві, з 1924 р. – у Парижі. Керував діяльністю уряду УНР в екзилі, редагував тижневик “Тризуб”, виступав зі статтями й брошурами, присвяченими боротьбі українського народу за державність. 25 травня 1926 р. був убитий в Парижі агентом НКВС Шварцбартом.

Володимир Кирилович Винниченко (1880–1951) –

письменник, громадський і державний діяч. Голова Директорії (1918–1919)

Народився 1880 року в селі Веселий Кут Єлисаветградського повіту на Херсонщині (тепер Григор’ївка Кіровоградської області). Навчався усільській народнійшколі, згодом у Єлисаветградській гімназії, на юридичному факультеті Київського університету. Брав участь у діяльності Революційної української партії, потім УСДРП. З 1903 р. – на професійній революційній роботі. Член та заступник Голови Центральної Ради, перший Голова Генерального секретаріату, Генеральний секретар внутрішніх справ. Очолював українську делегацію, яка у травні 1917 р. передала Тимчасовому урядові вимоги

Центральної Ради про надання Україні автономії. Автор усіх головних законодавчих актів УНР. Після відставки з поста прем’єра засудив гетьманський переворот. З листопада 1918 до лютого 1919 р. очолював Директорію. Усунутий за ліві погляди. Виїхавши за кордон, організував в Австрії Закордонну групу українських комуністів. У 1920 р. повернувся в Україну, але спроби співпрацювати з більшовиками закінчилися невдало. Політичну діяльність він продовжував спершу у Чехословаччині. Спочатку підтримував тісні зв’язки з українською національною еміграцією, а також з групою російських літераторів – Бєлим, Еренбургом, Ремізовим. Перу Винниченка належить і проект програми антибільшовицького “Єдиного революційнодемократичного національного фронту”. На жаль, об’єднати розбиті емігрантські групи не вдалося. Він усе більше зосереджується на літературній

459

діяльності. Його п’єси “Брехня”, “Чорна Пантера і БілийМедвідь”, “Закон”, “Гріх” перекладаються німецькою мовою і з’являються в театрах Німеччини та інших європейських країн. Друкуються і перекладаються його романи “Чесність з собою”, “Записки Кирпатого Мефістофеля”… На екранах Німеччини у 1922 р. Демонструється фільм “Чорна Пантера”, сценарій якого побудовано за п’єсою В. Винниченка “Чорна Пантера і Білий Медвідь”. Не забувають про Винниченка і в Україні. Київський державний драматичний театр імені Івана Франка здійснює постановку п’єси “Над”. Щераніше його п’єси ставилися не лише в Києві і Харкові, але й в Одесі, Львові, Чернівцях, Коломиї, Москві і Петрограді, у театрах Саратова, Самари, Тифліса, Ростова-на-Дону, Баку. Проблеми сценічного втілення п’єс обговорювали з драматургом К. Станіславський і В. Неми- рович-Данченко, М. Садовський і Г. Юра. З кінця 1920-х років жив у Франції. Помер 6 березня1951 року. Прахпокоїться на цвинтаріМужена.

Павло Петрович Cкоропадський (1873–1945) –

гетьман України (1918)

Павло Петрович Скоропадський народився 3 травня 1873 року у Вісбадені в сім’ї повітового предводителя дворянства. Походив із славетного українського козаць- ко-шляхетського роду, пов’язаного з родинами Апостолів, Бутовичів, Гамаліїв, Дуні- них-Борковських, Кочубеїв, Миклашевських, Милорадовичів, Полуботків, Розумовських. Дитячі роки Павло Скоропадський провів у родинному маєтку в Тростянці на Полтавщині. Зростав серед книжок, старовинних портретів своїх пращурів: козацьких старшин, полковників, гетьмана Івана Скоропадського, Павла Полуботка, Данила

Апостола, предметів української старовини, пов’язаних з козацьким минулим його роду. 1886 року Павло Скоропадський вступає до Петербурзького Пажеського корпусу, у 1893 році закінчує його в чині корнета й стає командиром ескадрону кавалергардського полку. У 1895 році стає полковим ад’ютантом цього полку, а 1895 р. – поручиком. З квітня 1904 року Скоропадський бере участь у російсько-японській війні 1904–1905 рр. Восени 1904 р. його призначають командиром сотні 2-го Читинського козачого полку Забайкальського козачого війська, згодом – ад’ютантом командувача російськими військами на Далекому

460

Сході генерала Ліневича. Під час війни Скоропадського нагороджено Георгіївською зброєю та багатьма орденами. У грудні 1905 р. імператор Микола II призначив Скоропадського своїм флігель-ад’ютантом і водночас командиром 20-го драгунського полку. У 1912 році йому було присвоєно звання генерал-майора імператорського полку. Під час Першої світової війни Скоропадський командував кавалерійською дивізією. 22 січня 1917 року призначений командиром 34-го корпусу, що стояв на території України. У травні 1917 року в Києві відбувся І Всеукраїнський військовий з’їзд, який прийняв рішення про створення Української національної армії. У серпні 1917 року 34-й корпус перетворено на 1-й Український. У жовтні 1917 року Скоропадського на з’їзді вільного козацтва делегати від п’яти українських губерній і Кубані обирають отаманом Вільного козацтва. Після більшовицького перевороту в листопаді 1917 року Скоропадський зайняв позицію Центральної Ради і брав участь в організації оборони України від наступу більшовицьких військ під командуванням Є. Бош. Наприкінці року через незгоди з Секретаріатом Центральної Ради пішов у відставку. У січні 1918 року більшовики зайняли Київ, і Скоропадський переховується від арешту. У березні 1918 року Центральна Рада повернулася у Київ. Скоропадський, незгодний з соціалістичним напрямком дій керівництва Центральної Ради, організовує опозиційну “Українську Народну Громаду” і за погодженням з Німеччиною, з якою Центральна Рада вступила в союз, здійснив переворот 29 квітня 1918 року. 29 квітня 1918 року Всеукраїнський з’їзд хліборобів проголосив Скоропадського гетьманом України і утворив Українську державу на чолі з ним, ліквідувавши Українську Народну Республіку. За час правління Скоропадський прагнув зміцнити українську державність, запроваджував українські державні, культурні та наукові установи, вводив українську атрибутику, символіку. Водночас йому не вдалося подолати більшовицьку агітацію та опозиційні настрої в суспільстві, викликані автократичними методами правління гетьманської влади й невирішеністю аграрного питання. 14 листопада 1918 року, намагаючись зберегти владу, гетьман проголосив федерацію Української держави з майбутньою небільшовицькою Росією, що стало приводом до антигетьманського повстання 13 грудня, і в Києві було проголошено Директорію. Після повстання Скоропадський перебрався до Берліна, потім до Швейцарії, пізніше оселився у м. Ванзее поблизу Берліна. 1929 року бере участь в організації разом з В. Липинським “Українського союзу хлібо- робів-державників”, пізніше – “Союзу гетьманців-державників”. У 1925 році засновує при Берлінському університеті Український науковий