lekci_z_istori_svitovo_ta_vitchiznyano

111

відроджувалися демократичні ідеали раннього християнства. Але найважливішою силою іконоборства була фемна знать, котра виступала за обмеження могутності церкви і поділ її майна. Тому політика імператорів-іконоборців (а вони були її виразниками) звелася до вилучення церковно-мо-настйрських скарбів.. ' ' ч

Другий період іконоборства у IX ст. завершився перемогою іконошанувальників. їхній лідер і теоретик Феодор Студіт виступав за повну незалежність чернецтва та самоізоляцію монастирів від мирського життя. Перехід влади до іконошанувальників відбувся в епоху нової Каролінгської династії. На церковному соборі у 843 р. було урочисто відновлене іконошанування з його концепцією містичного зв'язку ікони з прототипом божества та піддано анафемі всі єресі. Масовий иавлікіанський рух, що протиставляв селянські маси та їхні релігійні громади церкві й державі як "світу зла", був придушений. Отже, боротьба між іконоборцями й іко-ношанувальниками завершилася перемогою останніх. Одночасно був досягнутий компроміс між державою і церквою, яка підпорядковувалась імператорській владі.

Іконоборці не заперечували світське образотворче мистецтво та архітектуру, тому іконоборчий рух привів до їх нового злету у Візантії. На розвитку архітектури позначився вплив мусульманської традиції. Один з відомих константинопольських палаців Вриас був споруджений за зразком палаців Багдада, оточений парками з фонтанами. В образотворчому мистецтві на зміну офіційно-парадних зображень імператорських прийомів прийшли сцени битв, полювання, народних свят та ігор. Іконоборча естетична доктрина принесла в образне бачення світу візантійців вишукану абстрактну символіку в поєднанні з привабливим декоративним орнаментом. У мистецтві утвердились і такі форми зображення, як пейзаж і побутові сцени. Вони органічно ввійшли у візантійське релігійне мистецтво, що містило певну спрямованість на народ. Саме ця ознака відрізняла його від класич-

160

них елліністичних канонів, хоча траплялися спроби наголосити на приматі спіритуалістичного начала старими художніми прийомами — скороченням пропорцій і розмірів фігур, збільшенням розмірів голови та очей, що повинно було 'символізувати панування духовного начала.

Друга половина IX - XI ст. — період найвищого державного піднесення середньовічної Візантії. В історії країни це була двохсотлітня епоха правління імператорів Македонської династії (867 — 1056 pp.), коли склалися класичні форми візантійської централізованої державності. Управління здійснювалось з імператорської канцелярії. Величезна роль належала бюрократичному апарату, в якому панувала сувора ієрархія, згідно з табелем про ранги. У цей "золотий вік" візантійської державності почав оформлюватися пишний етикет константинопольського двору, утверджуватися принцип легітймності імператорської влади через інститут співправителів. Зміцнювались фемний лад і влада фемної знаті.

161

Епоха правління імператорів Македонської династії відома як період так званого македонського відродження. Передусім це стосується відродження міст. Розвиток торгівлі та міжнародний попит створювали сприятливі умови для розквіту ремесел з виготовлення предметів розкоші, виробів з кераміки, скла, перегород-частої емалі, шовкових тканин і парчі. У візантійські "паволоки" одягалася феодальна верхівка всіх європейських країн. Технологія виготовлення "паволок" становила предмет особливої цінності й була державною таємницею Візантії.

З перемогою іконршанування створюються нові прийоми іконопису. Глибока одухотвореність, ідея спіритуалістичного начала почали висловлюватися через особливу манеру зображення обличчя, експресію почуттів, відображених на ньому.

112

УХ ст. завершується складання детально розробленої системи символіки у зображенні євангельських персонажів і святих — канону, що індивідуалізував їхню зовнішність, надаючи рис портретності. — Особливої досконалості у зображенні спіритуалістичних начал досягло мистецтво

візантійської мозаїки. Багатоманітність фарб і відтінків кубиків смальти створювала ілюзію "божественної вічності". У константинопольських монастирях розквітло мистецтво мініатюри. Книжкові ілюстрації виконувались у рукописі декількома художникамимініатюристами у характерній для кожного з них манері.

В культурі македонської епохи остаточно складаються основні принципи візантійської спіритуалістичної естетики. Суспільна думка, література, мистецтво відриваються від земної дійсності, замикаючись у колі вищих, абстрактних ідей. Ідеальний естетичний об'єкт переноситься в духовну сферу. В художній творчості переважають традиціоналізм і канонічність. Мистецтво тепер не суперечить догматам офіційної християнської релігії, а активно служить їм.

"Македонське відродження" вплинуло на пожвавлення будівництва. Основним будівельним матеріалом стала цегла, що надавала спорудам більшої легкості та пластики. На відміну від багатьох гігантських споруд середньовічної Європи, збудовані у Константинополі палаци Вуколеон і Влахерни були невеликими за розмірами, але привабливими і затишними. Візантійські храми не домінували над місцевістю, як західноєвропейські собори, а природно вписувалися в пейзаж. У IX—X ст. складається той тип купольного храму, який зберігся до кінця візантійської історії. Центральний купол храму не підносився на максимально можливу висоту. Конструкція забезпечувала плавне з'єднання стін і купола, їх непомітний перехід від "земного до небесного".

Період нового культурного піднесення у Константинополі та в інших, провінційних, містах IX—X ст. характеризувався масо-

162

вим поверненням до античної спадщини, що виявилось насамперед у зверненні до ранньовізантійського законодавства. Це зумовило появу "Василік" — переробки юстиніанівського права, яка стала основною законодавчою збіркою середньовічної Візантії. Імператорська влада знову повернулася до державного церемоніалу ранньої Візантії, її військового та дипломатичного досвіду. З'явилися лекції, трактати, що узагальнювали цей античний досвід і пристосовували його до сучасних умов. Так була створена "Тактика" Лева і "Стратегікон" Никифора — настанови з військової справи. Відродилося і переписування античних творів.

УX ст. узагальнюється і класифікується все досягнуте в науці, богослов'ї, філософії, літературі. З'являються енциклопедії з історії, географії, сільського господарства, політики, медицини. Обширна інформація про політичну й адміністративну структуру Візантійської держави містилась у трактатах імператора Константина Багрянородного (905 — 959 pp.) "Про управління імперією", "Про феми", "Про церемонії візантійського двору". Починає відроджуватися у Візантії вища світська освіта. В Константинополі 1045 р. поновив роботу університет* з юридичним та філософським факультетами, функціонували наукові гуртки при дворі.

Відроджується світська література, з'являються громадянські історії та світські біографії, настанови і поради світського змісту на зразок "Порад" Какавмена — своєрідного синтезу житійної мудрості.

Уполітичній ідеології Візантії чимала увага приділялася державному патріотизмові. Воїни йшли у бій за "Вітчизну" ("Патріа"). Виховувалося почуття "еллінської спільності" людей, які розмовляють грецькою мовою, є носіями високої культури та цінностей візантійського християнства. Сформувався культ "переваги і винятковості" візантійців. Отже, у

113

Македонську епоху склались завершені принципи і форми "класичної" візантійської культури.

В післяіконоборчій епосі головна роль у консолідації різнонле-менного населення імперії належала християнству. Місіонерська діяльність візантійської церкви у цей час досягала небаченого розміру. Великого успіху вона набула в християнізації слов'ян. Боротьба іконоборців з іконошанувальниками сприяла розвиткові богословської думки, релігійнополемічної практики та літератури. У цей період викристалізовувались основні відмінності між православ'ям і католицизмом, що відображено у візантійській і західноєвропейській культурах. Якщо римська курія неухильно відстоювала доктрину про примат духовної влади над світською, то православні ієрархи не претендували на зверхність над могутньою імператорською владою у Візантії, проповідуючи ідею

* Константинопольський університет заснований 425 р. за імператора Феодосія II.

163

єдності церкви з державою. Православна церква традиційно гнучкіше ставилася до своєрідної культури іноплеменного населення, не вимагала поширення літургії грецькою мовою (як у католицизмі з його обов'язковим богослужінням латинською мовою). Не випадково знамениті "солунські брати", просвітники Кирило і Мефодій започаткували розповсюдження перекладеної слов'янською мовою Біблії та богослужебних книг серед сусідніх слов'янських народів.

Уполеміці з папством візантійська церква сформулювала свої догматичні розходження з католицизмом, а також особливості в обрядовості, вимогах до духовенства і віруючих. Вихідним пунктом догматичних розходжень стало вчення Римо-католицької церкви про "філіокве*". Візантійці, на противагу римо-католикам, заперечували сходження Святого Духу від Бога-Сина, ставлячи першу іпостась Бога вище за другу. На Заході причастя хлібом і вином було привілеєм духовенства, а миряни причащалися лише хлібом. Візантійське ж християнство зрівняло духовенство і мирян, дозволяючи останнім причастя під "двома видами". Все це призвело до "схизми Керуларія" й остаточного розколу між православ'ям і католицизмом (1054 p.).

УXI ст. військовослужбове панство у провінціях почало бунтувати проти центральної імператорської влади. Впродовж цього періоду політична історія Візантії була насичена зіткненнями константинопольської знаті з місцевими феодалами. Це була, по суті, постійна боротьба доцентрових і відцентрових сил у Візантійській імперії, що посилювалася в міру її феодалізації.

В останній чверті XI ст. після тривалого періоду міжусобної боротьби, внутрішніх смут і зовнішніх невдач всі сили Візантійської імперії консолідувалися навколо наступної династії Комні-нів (1081 — 1185 pp.). Візантія у цей час знову виступає на міжнародній арені як велика світова держава. На деякий час їй вдалося зупинити навалу турків-сельджуків і приборкати держави хрестоносців, що утворилися після першого та другого хрестових походів. Період панування Комнінів — важливий етап візантійської історії. Вона не тільки повернула собі минулу велич, а й відродила колишню централізацію.

З кінця XII ст. в історії Візантії спостерігається нова смуга економічного та політичного занепаду. Італійські міста-республіки Венеція і Генуя перехопили у Візантії монополію на середземноморську торгівлю^ Політика привілеїв, яку надавала їм династія Комнінів,

114

негативно позначилася на долі візантійських міст. За цих умов падав авторитет Константинополя. Місто — символ

* Філіокве (лат. filioque — й від сина), додаток, зроблений, у VII ст, західною церквою до християнського "Символу віри" IV ст. Згідно Ф., Святий Дух сходить не лише від Бога-Отця, а й від Бога-Сина.

164

відродженої слави Риму, почало сприйматися у суспільній думці як джерело всіх нещасть країни, "царство несправедливості". Країну охопило безладдя, зростав опір місцевої знаті, відокремлювалися цілі області, що лише номінально підкорялися Константинополю. Епоха панування над країною монопольного центру державної влади, економіки та культури закінчилась.

Ізоляцією Константинополя скористалися хрестоносці під час IV хрестового походу 1204 р. Оскільки столиця імперії втратила підтримку провінцій, завойовники без особливих зусиль оволоділи містом. Константинополь був підданий нечуваному грабунку, після чого значна частина культурної спадщини Візантії була знищена. Однак навіть те, що дійшло до наших часів, засвідчує великі надбання культурного життя "класичної" Візантії епохи Комнінів.

Саме на епоху Комнінів (XI —XII ст.) припадає найвищий розквіт візантійської культури. Збагачення духовного життя візантійського суспільства зумовлене розвитком міст, тісним спілкуванням із країнами Заходу та Сходу. В цей час поширюються світські розваги, зокрема ярмаркові видовища і спортивні змагання (кінне поло, шашки, боротьба). Багаті меценати утримували поетів,, музикантів, танцюристів, створювали домашні літературні та "наукові" гуртки. Середньовічне невігластво стало предметом сатиричних виступів письменників, котрі висміювали неосвічених монахів. Певні здобутки мали місце у сфері наукових знань, розширенні, уявлень про Землю і Всесвіт.

Новий етап відродження античної культури на візантійському ґрунті тісно пов'язаний із зародженням раціоналістичних ідей у філософській думці. На основі спільності грецької мови і культурного зв'язку зі світом еллінської античності візантійці-ромеї почали відчувати себе греками. Вони стали більш творчо, ніж у Македонську епоху, осмислювати античну спадщину, здійснювати спроби науково-порівняльного коментування античних текстів. Візантійські юристи, становлячи численні схолії — тлумачення пам'яток права, — фіксували у них своє розуміння античних юридичних норм. У суспільній думці чіткіше простежується інтерес до людської особистості та її внутрішнього світу. Поява перших паростків раціоналізму з його ідеєю незалежності світських знань від релігії зумовлена глибшим зверненням до античності, зокрема відродженням інтересу до античної філософії.

_ Візантійські мислителі XI —XII ст. сприйняли від античних філософів повагу до мудрості. В їхніх дослідженнях причинність явищ природи та суспільства, прагнення поєднати віру з розумом. Відомими виразниками раціоналістичних віянь у XI ст. були Михаїл Пселл, Іоанн Італ та їхні послідовники, які відстоювали самостійну пізнавальну цінність філософії, намагалися прикласти логіку до богослов'я, розглядаючи її як засіб пізнання Бога. Не

165

115

зважаючи на те що представників раціоналізму та релігійного вільнодумства засудила церква, їхня діяльність не пропала марно. Вони підготували ґрунт для гуманістичних ідей у пізній Візантії.

Однак раціоналістичні тенденції візантійської філософії, не отримавши необхідного розвитку у XII ст., поступилися ідеям християнського містицизму, що ґрунтувалися на проповіді Григорія Сінаїта. Християнський містицизм впливав на зростання пасивноспоглядальної свідомості візантійців і давав надію всім, хто не знаходив її у реальному житті, зміцнюючи духовний авторитет церкви у середньовічній Візантії. Поширення ідей християнського містицизму призвело до Того, що світська вища школа (Константинопольський університет) була остаточно ліквідована, а вища освіта повністю контролювалась кліром.

Візантійській літературі XI—XII ст. притаманне глибоке і творче звернення до античної літературної спадщини. З'явилася велика кількість "відроджених" грецьких романів — сміливих переробок і численних наслідувань, в яких при збереженні класичного сюжету зображувалась тогочасна Візантія, що приближало античні твори до сучасного читача. В літературній творчості посилювалися тенденції до демократизації мови та сюжету, індивідуалізації авторської позиції. Зароджувалося критичне ставлення до аскетичного середньовічного ідеалу. Почали з'являтися перші твори розмовною (народною) мовою, що відображали процеси демократизації культури з підкресленою дегероїзацією, увагою до "маленької людини", її турбот і переживань, скромних радощів життя.

Водночас характернішою ознакою культури Візантії у період династії Комнінів була не її демократизація, а "аристократизацїя", бо у зверненні до античності велика роль належала інтересам панівної верхівки. Класична освіченість була для феодальної еліти засобом духовного оформлення того аристократизму за походженням, що став визначальною ознакою родовитості середньовічної візантійської знаті; Античні герої з їх винятковістю надихали претензії візантійської аристократії на власну винятковість і героїзацію. Тому візантійський лицарський роман створювався насамперед на основі грецької традиції. Цей еллінський патріотизм став характерним не тільки для світської знаті, а й для візантійської церкви, яка доводила перевагу греко-православної релігійної думки над католицьким богослов'ям Західної Європи, що "вийшла з варварства". Верхівка православного кліру активно прилучалася до вивчення античної спадщини. її найвідомішими знатоками були переважно представники духовенства.

Значного розквіту в XI — XII ст. досягли архітектура та мистецтво Візантії. Міське будівництво стало легким і відкритим, будинки не відгороджували від вулиці, прикрашали балконами та лоджіями. Широко застосовували тесаний камінь з цегляною кладкою, що надавало спорудам життєрадісного вигляду.

166

Вархітектурі культових споруд простежується також тенденція до вдосконалення їх декору. З'явилися багатокупольні церкви з підкресленою центральною частиною, пропорції храмів стали стрункішими і витягнутими вгору. Склалися основні зразки будівництва монастирів як замкнутих локальних центрів духовного життя та господарської діяльності: з головною церквою, каплицями, трапезною, келіями ченців і майстернями.

Вобразотворчому мистецтві найвищого розвитку досягло виготовлення емалі. Чудовим твором, виконаним у цій техніці, є зображення царя Соломона в соборі св.Марка у Венеції. Досягнення у виготовленні фарб широко використовувались також у мистецтві мозаїки і фрескового живопису. Нові колористичні можливості давали змогу краще передати портретні риси, характер і настрій персонажа.

116

Візантійське мистецтво досягло в цей період великого міжнародного значення. Характерними ознаками творчості візантійських митців стали гармонія глибокого звернення до почуттів з під-

167

кресленим аристократизмом при зображенні персонажів, поєднання земної і небесної влади (образ фрескового портрета Христа Пантократора в монастирі Дафні), урочистість і піднесеність зображення. Все це мало великий вплив і на романський живопис Заходу, і на живопис християнського Сходу. Візантійські майстри прикрашали собор св.Марка у Венеції, собор у Чефалу (Сіцілія), брали участь у будівництві та внутрішньому оформленні храмів і монастирів у Сербії та Київській Русі (Софія Київська, Володи-мирський собор).

Розвиток візантійської культури в XI —XII ст. засвідчив, що вона залишалась традиційно середньовічною. Однак у духовному житті, незважаючи на міцні канонічні традиції, прокладали собі шлях передренесансні явища.

Вони, з одного боку, виявлялися не лише у відродженні інтересу до античності, а й у появі раціоналізму та вільнодумства, посиленні боротьби демократичної й аристократичної, тенденцій. З іншого боку, монополія у розвитку візантійської культури до кінця її існування належала духовенству. З цього часу православ'я стало визначальним фактором згуртування візантійської середньовічної народності, Православна Церква — головним носієм культури Візантії, а монастирі — центрами освіченості.

4. КУЛЬТУРА ПІЗНЬОЇ ВІЗАНТІЇ

Загарбання Константинополя хрестоносцями 1204 р. стало причиною короткочасного існування на окремій частині території Візантії, заснованої завойовниками Латинської імперії (1204 — 1261 pp.). У цей період посилюється культурна взаємодія грецької та західноєвропейської цивілізацій. Католицька Церква доклала багато зусиль для поширення серед греків латинської культури і католицького віровчення. Православну патріархію у.Константинополі замінила католицька. Одночасно була зроблена спроба заснувати там католицький університет.

Центром поширення католицизму в Латинській імперії став монастир св.Домініка у Константинополі, де чернець Бартоломей написав полемічний трактат "Проти помилок греків". При дворах латинських імператорів, князів і баронів укорінювалися західні звичаї та розваги, проводилися турніри лицарів, театральні вистави. Помітним явищем у культурі Латинської імпе-. рії стала пісенна творчість трубадурів. Одночасно й візантійська культура впливала на освічених людей, які прибували зі Заходу. Під її впливом католицький архієпископ Корінфу Гі-йом де Мербеке переклав латиною окремі праці Аристотеля, г Гіппократа, Архімеда і Прокла, що згодом сприяло формуванню філософських поглядів видатного католицького теолога Фоми Аквінського.

168

Спроби введення католицького віросповідання в Латинській імперії зумовили опір православного духовенства і широких верств населення, серед якого зміцнювалися ідеї еллінського патріотизму. Водночас взаємний вплив західної та візантійської культур підготував ґрунт для подальшого їх зближення в пізній Візантії епохи Палеологів. — Завоювання Константинополя хрестоносцями прискорило розпад Візантійської імперії. В її прикордонних областях, які тяжіли' до самостійності, утворились Епірське царство (1204— 1337 pp.), Трапезундська (1204-1461 pp.) та НЇкейська (1204-1261 pp.) імперії. В 1261 р.

нікейському імператору Михаїлу VIII Палеологу вдалося відвоювати у хрестоносців Констащинополь і відновити Візантійську імперію, але вона мало нагадувала Візантію до латинського завоювання. До її складу входила лише незначна частина Балкан. Була втрачена

117

майже вся Мала Азія, де змінцюва-лась Османська держава. Занепадали візантійські міста, багато з них знову перетворилися на фортеці.

Великі зміни відбулися також у культурі візантійського суспільства. Події IV хрестового походу поклали кінець культурному пануванню Константинополя. Нікея відтіснила його з провідних позицій у культурному житті. В ній сконцентрувалася константинопольська знать, котра втекла із завойованої хрестоносцями столиці Візантії й перетворила Нікею в своєрідний "Константинополь у вигнанні". Цим була забезпечена спадкоємність візантійської культури, яка продовжувалась у Нікеї. Константинопольська трагедія дала новий поштовх вивченню античної спадщини .у зв'язку з прагненням знайти пояснення тому, що сталося в історії Візантії. Ось чому саме в Нікеї зміцніли основи "енциклопедизму", який став згодом характерним для візантійської культурної еліти XIII — XIV ст. і перетворив її представників на непереверше-них знатоків античної спадщини.

За таких умов наприкінці XIII — початку XIV ст. зароджується "візантійський передгуманізм", його представники з духовної еліти не зуміли створити нічого нового, окрім засвоєння античної спадщини. Авторитет останньої поєднався з авторитетом християнського богослов'я, і візантійські інтелектуали виявилися здатними лише протиставити пануванню схоластичної думки ідеї язичницького політеїзму, а у політичній теорії відтворити тугу за ідеальною формою платонівської держави. Вони були непідгото-вленими й до осмислення наслідків громадянської війни у 40-х роках XIV ст., після якої до влади прийшов Іоанн Кантакузін — ватажок нової феодальної аристократії.

Візантія вийшла з громадянської війни надзвичайно ослабленою і розореною. Перемога феодальної аристократії сприяла дальшому занепаду централізованої візантійської державності. За правління Кантакузіна Візантія поділяється на окремі апанажі й

169

уділи, що їх роздавали в управління родичам імператора. Феодальне дроблення Візантії посилювалося. Виникли декілька, фактично | незалежних від столиці, державних утворень на зразок Містрій-ського деспотату. Вони безперервно суперничали з Константинополем, що послаблювало його опір завоюванню Балканського півострова турками. Наприкінці XIV ст. Візантія була змушена визнати себе васалом Османської імперії.

У цей заключний період історії візантійського суспільства застій у ньому зумовлювався кризою середньовічно-ортодоксального світогляду. Це посилювалося внутрішніми незгодами і зовнішніми бідами. Вони викликали духовне бродіння, яке, на відміну від італійського гуманізму, не було спрямоване на підрив підвалин цього світогляду. Йшлося не про завершену культуру гуманізму, а лише про гуманістичні тенденції, пов'язані з відродженням античної освіченості. Проблема протистояння віри і знання, номіналізму і реалізму не стала головною у візантійській філософії, як у західноєвропейській. Центр її пошуків становило лише питання причинності розвитку, необхідності та випадковості, що знайшли конкретний вияв у осмисленні проблеми величі Візантії та її занепаду.

Поняття "візантійський гуманізм" стосується насамперед того духовно-інтелектуального потенціалу ерудитів Візантії у XIV—XV ст., що певною мірою передував італійському гуманізму і сприяв його формуванню. Енциклопедичні знання таких уславлених візантійських мислителів, як Георгій Геміст Плифон, Дмитро Кидоніс, Емануїл Хрисолор та Віссаріон Нікейський", викликали захоплення італійських гуманістів, багато з яких стали їхніми учнями і послідовниками. Саме вони відкрили західним гуманістам чудовий світ греко-римської культурної спадщини, ознайомили їх з класичною античною літературою та філософією.

Водночас із розвитком гуманістичних поглядів у пізній Візантії спостерігається посилення впливу містицизму. Ідеї фаталізму, неминучості долі стали закономірним підсумком еволюції візантійської свідомості, що формувалася за умов безвихідного становища імперії. В атмосфері безнадії, зумовленої смертельною зовнішньою небезпекою та феодальними

118

чварами, серед візантійців зростало переконання, що пізнання істини та спасіння від земних бід можливе лише за пасивного споглядання, повного заспокоєння (ісихії) — самозаглибленого екстазу, що настає внаслідок містичного злиття з Богом. Це спіритуалістичне вчення паламістсь-кого ісихазму ґрунтувалося на аскетичній проповіді Григорія Палами (1297—1360 pp.) про відсутність зв'язку духовного життя з довкіллям.. Воно й отримало перемогу над слабкими паростками ідеалів Ренесансу з їх раціоналістичною логікою.

Богословська та філософська думка Візантії того часу не знайшла іншого виходу з духовної кризи суспільства. Ось чому візан-

170

тійські гуманісти виявилися самотніми і відірваними від загальної течії розвитку суспільної думки, зумовленої суперечностями візантійського середньовічного суспільства. Гуманістичні риси візантійської культури XIV—XV ст., так само як і суперечності останнього періоду історії Візантії, відображені також у будівництві та художній творчості. Для візантійської архітектури залишалась характерною розробка попереднього типу будівель; однак з більшою елегантністю і вишуканістю їх зовнішнього та внутрішнього оформлення. До чудових пам'яток архітектури цього періоду належать Кахріє-Джамі, церква монастиря Хора у Константинополі, храм Св.Софії у Трапезунді, комплекс церковномонастирських споруд і палац деспотів у Містрї.

Характерними ознаками візантійського живопису стали чуттєвість і динамізм. Фігури в русі, яскраві фарби і використання жанрових сцен створювали не тільки емоційну напругу, а й підвищений драматизм, характерний для фресок Містри незадовго до загибелі Візантії. Цей стиль відображав реальний стан візантійського суспільства — нестійкість буття, неспокій очікування біди.

Суперечливість суспільних відносин пізньої Візантії, слабкість паростків Відродження, наступ турків і перемога містичних течій у ідейній боротьбі призвели до того, що цей новий напрям у художній творчості, подібний до італійського Ренесансу, Так і не дістав завершення. Стилізація й умовність зображення згодом суттєво видозмінили попередню манеру, віддалили її від живопису західноєвропейського Відродження, звідси — відмова від жанрових сцен, динаміки і насиченого тла. У візантійському живописі почала переважати атмосфера суворого аскетизму, посилилась асиметрія облич. Все це стало яскравим виявом перемоги ісихазму в образотворчому мистецтві, що так само, як і у філософській думці, заперечував зв'язок духовного життя з навколишнім світом, розглядав духовні явища ізольовано від матеріальної реальності. Зображені на іконах божественні та святі лики перетворювалися на окремий, замкнутий світ зі своєю внутрішньою напругою та чуттєвою атмосферою, незалежний від буття людей з їхніми земними пристрастями.

_ Для звичаїв пізньовізантійської аристократії характерною рисою стає прагнення до розкошів і комфорту. Придворні кола та чиновницький апарат були просякнуті задушливою атмосферою підлабузництва, вичікування нових посад, продажності, хабарництва, наклепництва. Ці моральні риси знаті, що увійшли в поняття "візантизму", збереглися до останніх днів існування Візантії.

У пізній Візантії були надзвичайно поширені різноманітні забобони, ворожба, віщування і магія. Суспільне безладдя посилювало думки про наближення кінця світу, яке ототожнювалося із загибеллю Візантії. Існували спеціальні книги ворожби ("Біблія

171

хрисмалогіка"), що пророкували майбутнє. Погане самопочуття, хвороба або невдача у справах пояснювалися впливом злих чар, ворожби чаклунів. Тому запідозрених у чародійстві піддавали страшним тортурам. Поряд із знанням фармакології, вживанням

119

наркозу у Візантії використовувалися й наївні знахарські рецепти лікування хвороб. Забобони існували й у сфері правосуддя у вигляді "божого суду". Подекуди звинувачений у злочині випробовувався вогнем. Навіть спірні питання теології богослови часом розв'язували за допомогою перевірки вогнем своїх манускриптів. Для вирішення судових справ іноді вдавалися до поєдинку між звинуваченим і позивачем.

Особливість пізньовізантійського суспільства — його релігійна налаштованість, що виявлялась у проповіді аскетизму, відчуженості від життя, анахоретства. Життя більшості населення було охоплене прагненням до самотності та молитви. Не дивно, що за таких умов багато з візантійських державних діячів йшли з політичного життя у монастир.

Перемога ісихазму стала фатальною як для культурного розвитку, так і для історичної долі Візантії, оскільки він не лише знищив паростки гуманістичних ідей, а й послабив волю народу до опору турецьким завойовникам. Не виправдалась і надія на допомогу Заходу після прийняття Ферраро-Флорентійським собором (1438—1439 pp.) унії між Католицькою і Православною церквами. Доля Візантії була вирішена. Візантійський престол зайняв останній імператор Константин XI Палеолог. У квітні J453 p. Константинополь був повністю оточений 200-тисячною армією і флотом турків з 400 кораблів, яким протистояли лише 7 тис. захисників столиці і флот з 25 суден. У травні 1453 р. почався останній штурм Константинополя. Візантійська імперія перестала існувати. '¦- Після загибелі Візантії залишились значні культурні надбання та .традиції — "Візантія після

Візантії", де чільне місце посідав синтез елементів античної культури з християнством. Реальною спадщиною візантійської історії стало формування грецького народу, новогрецької мови і культури та православної культурно-релігійної спільноти. Здобутки культурного життя візантійського суспільства значно вплинули не лише на подальший розвиток культури грецького народу, а й стали вагомим внеском у скарбницю світової цивілізації.

5. СВІТОВЕ ЗНАЧЕННЯ ВІЗАНТІЙСЬКОЇ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ

В історії світової культури візантійській цивілізації належить видатне місце. Для неї були характерні особлива урочистість, пишність, внутрішня шляхетність, витонченість форм і глибина

172

думки. Впродовж тисячолітнього існування Візантія, що увібрала античну спадщину грекоримського світу й елліністичного Сходу, створила своєрідну, воістину блискучу культуру. Аж до XIII ст. за рівнем розвитку освіченості, напруження духовного життя та барвистості художніх форм вона була попереду середньовічної Європи. її література сприяла виробленню нового естетичного ідеалу Середньовіччя: на противагу античній героїзованій особистості висувався образ маленької, слабкої, гріховної людини, яка щиро прагнула спасіння. У візантійському образотворчому та ювелірному мистецтві, що за технікою виконання довго перебували на недосяжному для інших країн рівні, особливо чітко були сформульовані принципи середньовічної художньої творчості.

Візантійська культура — це закономірний етап розвитку світової культури, який, проте, мав неповторні особливості, зумовлені синтезом західних і східних духовних начал. Як за географічним, так і за етнічним становищем Візантія була своєрідним мостом між Заходом і Сходом, а в культурному розвитку виступала з'єднуючою ланкою між західною і східною культурами. При цьому відбувався їх плідний взаємовплив. До XI ст. у культурі Візантії домінували східні елементи, а з часу правління Комнїнів відчувався вплив Західної Європи. Культурні ^контакти з нею досягли апогею у XIII —XIV ст., коли зародження у Візантії та Італії пе-редренесансних течій, обмін їх досягненнями прискорювали розвиток гуманізму як загальноєвропейського явища.

Важливо, що при всіх процесах цього культурного синтезу зберігалась греко-римська культурна основа. Впродовж тривалого часу Візантія була прямою спадкоємницею античних

120

традицій у мистецтві, філософії, праві, політиці та літературі, хоч і просякнутих могутнім впливом християнства. Тому особливість візантійської культури полягала не просто у синтезі західних і східних елементів, а й у їх існуванні саме при домінуванні греко-римсь- ких традицій, збереженні античної спадщини, що стало надалі основою пізнішого розвитку гуманістичних ідей і зародження європейської культури епохи Ренесансу.

Як "золотий міст" між західною і східною культурами Візантія мала глибокий і стійкий вплив на розвиток багатьох краї» середньовічної Європи, зокрема Південної і Східної, де утвердилось православ'я. Через Візантію дійшли до нащадків стародавні пам'ятки:

переписані середньовічними писцями рукописи грецьких поетів і збірки римського права, збережені у працях візантійських письменників численні фрагменти античних творів. Через Візантію антична й елліністична культурна спадщина, духовні цінності, створені в Греції, Єгипті, Сирії та Палестині, Римі, передавалися іншим народам.

Візантія до ХІІІ ст. залишалася найвисокорозвинутішою державою Європи, а тому вона суттєво впливала на сусідні країни.

173

Особливо відчутно цей вплив виявлявся у галузі образотворчого мистецтва, релігії та філософії, суспільної думки та космології, писемності й освіти, політичних ідей та права. Візантійська реміснича техніка, архітектура і живопис, природознавство і література сприяли формуванню середньовічної культури європейських народів і країн мусульманського Сходу.

Велика роль належала візантійській культурній спадщині у зародженні гуманістичного руху XIV—XV ст. Освічені люди з Греції, поселяючись в інших країнах, приносили з собою "грецьку мудрість". Греки за походженням філософ Георгій Геміст ГІлифон і художник Ель Греко посіли помітне місце в культурі європейського Відродження. Безумовно, сприйняття візантійських традицій в Італії та Іспанії, Грузії та Вірменії, інших країнах Заходу і Сходу помітно сприяло подальшому прогресу їхніх національних культур. Особливо ці традиції були відчутні у самобутніх здобутках народів Греції, Румунії, Сербії та Болгарії.

Важко переоцінити значення візантійської культури для розвитку Київської Русі, а згодом України, і Московської держави. Вже з IX ст, починаються активні контакти Візантії та Київської Русі знаменитим шляхом "з варягів у греки". З легендарного походу князя Аскольда на Царгород у 860 р. було фактично започатковане хрещення Русі, У середині X ст. поїздка київської княгині Ольги до імператора Константина Багрянородного мала велике значення у дальшому розвитку торгово-політичних відносин між обома країнами і поширенні християнства на Русі. Шлюб сестри візантійського імператора Василія II — Анни з київським князем Володимиром довершив перетворення християнства на державну релігію Русі (акт хрещення 988 р.). У такому вигляді воно повністю успадкувало візантійську традицію. Візантійська християнська концепція богообраності імператорської влади відчутно вплинула на формування "самодержавства" Київської Русі. Церква тут також була залучена до коронації київських князів, символізуючи, як і у Візантії, божественне освячення їхньої влади.

Запровадження християнства на Русі сприяло поширенню серед її населення слов'янської писемності — кирилиці. З Візантії у великій кількості прибували богослужебні книги і предмети християнського культу, був запозичений церковний спів.

Найпомітніший вплив Візантії на мистецтво Київської Русі. Давньоруські князі запрошували до Києва, а згодом і до Володимира візантійських архітекторів і художників для спорудження храмів та монастирів. Збудований Ярославом Мудрим у Києві" 13-ку-польний собор Св. Софії був спроектований візантійськими зодчими, що використали й традиції давньоруської архітектури. У ство- ч ренні його мозаїк і фресок, поряд з візантійськими митцями, брали участь і місцеві майстри, переймаючи досвід. У Володимирі під час розпису Дмитріївського собору місцеві майстри працювали