lekci_z_istori_svitovo_ta_vitchiznyano

341

митців, хоча й існують певні програми сприяння талановитим творцям, митцям, науковцям, зокрема молодим, а також система президентських стипендій, різні фонди допомоги розвитку культури. Проте проблема значно глибша.

В сучасній українській дійсності панує певна розгубленість митців, оскільки поки що надто свіжа трагедія Олександра Довженка, у випадку з яким відчутне надзавдання влади — зламати творця, примусити його піти проти народу, його історії, зробити елементарним знаряддям пропаганди. Чим талановитіший митець, тим сильнішим був тиск тоталітарних структур. Так народжувалися у свій час хрестоматійні твори — "Із-за гір та з-за високих", "Партія веде", "Людина стоїть в зореноснім Кремлі".

Важливо відчути, збагнути справжню трагедію художника і відрізнити його, митця, від запобігливих трубадурів і панегіристів режиму. Якщо в першому відбувається стражденний процес ламання характеру, психологічного тиску, приневолення, то поруч існували людці без жодних моральних, етичних правил. Вони справно виконували всі директиви на ниві культури.

Ринкові відносини, в яких сьогодні вчиться виживати і діяти людина, митець, часто боляче вдаряють по сподіваннях. Частина творчої інтелігенції переходить від благань до відвертиих вимог, тиску на владу — випускає "Маніфести", влаштовує "Конгреси", організовує вуличні демонстрації з показовими "похоронами" національного кіно, літератури, театру тощо.

Держава не дає дотацій, обманула надії... Не кожен може справді дати собі раду, вижити в умовах вільної конкуренції. Влада — це не лише держава, церква, партія та їх структури, які захищають лояльних. Є влада понад цими структурами — влада грошей. Примус — не обов'язково батіг, ґрати, "гулаг", примус — це перспектива безробіття, голоду, відсутність перспективи. Держава, де править ця найвища влада, не чинить політичного насильства над мистецтвом, не заохочує до художньої творчості, вважаючи її суто приватною справою. Митець, позбавившись суспільних умовностей як творчих пут, залишається сам на сам зі своєю творчістю. Настає кінець нормативній естетиці: суспільство (а не лише держава) відвертається від мистецтва і митця. Якщо митець воліє привернути увагу суспільства до своєї особи і творчості, повинен подбати про це сам. Може шукати товариства собі подібних і зацікавлених комерційно. Чи існує альтернатива?

Альтернативою є пошук прихильності у держави, церкви, партії, запобігати ласки будь-кого, хто має гроші і владу, шляхом створення чергового ідеалізованого портрета, або навіть витворити, сформулювати якусь (національну, місіанську чи месіанську) ідею, озброїти нею державу чи народ — і спробувати шляхом погроз, шантажу, страйків і громадянської непокори примусити владу утримувати мистецтво.

Водночас заслужено здобули і здобувають визнання талановиті особистості, заявляють про себе молоді художники. Поступово відвойовують інтерес спеціалістів і публіки малярство та графіка, повільніше — скульптура, шукає нових форм декоративно-ужиткове мистецтво.

Досвід переконує, що найбільший інтерес викликає творчість художників, які, зберігаючи глибинні, зовні практично невідчужні, зв'язки з національними традиціями, є, проте, яскравими, неповторними індивідуальностями, і у високоінтелектуально-му мисленні, і в засобах виразу та формах втілення соціальних задумів. Зазначимо, що при значній перенасиченості суто формальними експериментами, західних спеціалістів і шанувальників талантів знову приваблює присутність та інтерпретація у творах певних фігуративних форм, складний, філософськи осмислений контакт з реальним світом. Надзвичайно важливим моментом у процесі мистецтвознавчої та грошової оцінки творів залишається естетика подачі, бездоганна загальноприйнята, а ще більше — авторська, техніка й технологія виконання. Яскравим свідченням цього може слугували творчість львівських митців Любомира Медвідя (малярство), Романа Романишина (графіка), Оксани Риботицької (ткацтво), Андрія Бокотея (скло), Уляни Ярошевич (кераміка), Ігоря Стеф'юка (дерево). Кожен з них виявив яскраво неповторні, індивідуальні форми виразу свого світорозуміння, а об'єднує їх високий професіоналізм, неординарність мислення, вміння поєднати глибинні

342

національні корені з пріоритетами загальнолюдських цінностей і вразливою, емоційною відкритістю духу сучасності.

Рисою української культури можна вважати і той факт, що поступово творці та шанувальники українського мистецтва долають колись планомірно формований комплекс неповноцінності.

Засвідчує це філософська концепція, яку реалізовує українське малярство зокрема. Якщо на початку XX ст. митці несподіваними моментами формотворчості виходили з протестом "маленької" людини (або "надлюдини") проти ворожого, здичавілого суспільства, то наприкінці століття філософською ідеєю в малярстві стає боротьба митця зі своїм внутрішнім світом, з самим собою, старим і новим. Перемогою у цій боротьбі може бути лише перехід в інший, невідомий нам вимір, який ще 1914 р. пророкував Казимир Малевич у "Чорному квадраті". Ознакою нового тисячоліття є духовність. Надзвичайна увага до неї становить основну рису мистецтва, зокрема малярства. Вона притаманна всім попереднім епохам, але доходила до глядача через новації формотворення. Третє тисячоліття вимагає мистецьких творів, де духовність виявлитиметься передусім внутрішньою сутністю творів, сприйматиметься серцем, що прагне краси.

Характерною рисою української культури на рубежі тисячоліть є розмаїття творчих спілок і об'єднань митців поза межами офіційних організацій,»утримуваних або субсидованих державою. Так, лише у Львові, поряд зі Спілкою художників та Спілкою письменників у 90- х роках XX ст. функціонували мистецьке товариство "Шлях" (1988 —середина 1990 р.), "Клуб українських митців" "КУМ" (1989 p.), Секція мистецтвознавства НТШ (1989 р.), "Бу- Ба-Бу" (80-ті роки), "Лутосад" (80-ті роки), Мистецька секція Спор-тивно-Мистецької Асоціації "Галицька Січ" (1989—1991 pp.), Мистецько-літературне об'єднання "Січкарня" (1991 — 1995 pp.), Творча майстерня "Марко" (1992 p.), Творча корпорація "Лір-Артіль" (1993—1998 pp.), Мистецьке об'єднання "Дзига" (1994 p.), Мистецько-літературне об'єднання "Трипілля" (1996—1997 pp.), Галицька асоціація ковалів (ГАК)(1997 р.), Мистецько-спортивно-оздоровча Асоціація "Аркан" (1938 p.), Спілка критиків та істориків мистецтва (СКІМ) (1998 p.), Творчо-виробничий фонд "Фабрика Івана Левинського" (1992 р.) та ін. Ці товариства й асоціації об'єднують самобутньо обдарованих митців, яскравих особистостей, влаштовують виставки, презентації, вечори пам'яті, турбуються про збереження найвизначніших шедеврів української культури, їх популяризацію у світі, підтримують нові ідеї, апробують нові форми і підходи у мистецтві. Подібні осередки виникають і в інших містах — Харкові, Києві, Одесі, Дніпропетровську, Луцьку, Полтаві, Тернополі, але провідними центрами культурного життя залишаються Київ і Львів, що засвідчив і державний візит Папи Римського Йоана Павла II 23 — 27 червня 2001 р. Оптимістичними настроями, бажанням утверджувати самобутню українську культуру в світі пронизана діяльність численних культурно-просвітницьких і мистецьких об'єднань в усій Україні. Багато з них дістають підтримку та сприяння дипломатичних корпусів іноземних держав, як наприклад осередок сучасного мистецтва "Брама", заснований у квітні 1993 р. в Києві. Ініціатива невеликої групи художників і шанувальників мистецтва, об'єднаних ідеєю створення Центру сучасних мистецтв у незалежній

Україні, захопились і дипломати Бельгії, Голандії, Італії, Швейцарії, Німеччини, США, Канади, Великобританії, члени творчих спілок і окремих громадян — іноземних та українських. Завдання "Брами" — популяризація всіх форм і сфер сучасного українського мистецтва, співпраця й обмін думками з різними українськими, іноземними митцями в галузі музики, образотворчого та фотомистецтва, театру, відео, перфоманс-арту, модерного танцю тощо. Яскравий приклад міжнародної співпраці — втілення грандіозного проекту української опери третього тисячоліття "Мойсей" (музика М.Скорика) (червень 2001 p.). Кращі зразки сучасного українського мистецтва презентує галерея "Аліпій" Центру "Український Дім" (1994 р.) і "Триптих" (галерея сучасного декоративно-ужиткового мистецтва (кераміка, текстиль, металопластика) та ін. Такі групи об'єднують митців, котрі

343

ще пам'ятають стару державу, але живуть і працюють у новій. їм притаманне бажання пошуку, відкриття нових істин, захованих у мистецтві як виразі життя, вони, раз у раз вибухають запереченням, спротивом чи то формі, ідеї, естетиці чи ще чомусь. Розмаїття творчих натур, особистостей, їхня первісна незапрограмованість, впевненість у художній правоті, входження у культуру (літературу) в часі руйнування одних політичних реалій і творення нових, теоретичне розуміння потреби перетворень і їх трагічних втілень, крайнощів у всьому: від економіки та політики до культури, балансування всього народу на тонкій линві невизначеності й суперечностей — все це разом породило бажання втечі.. Варіант втечі — створення угрупувань. Завдання влади — не заважати цій втечі, починанням нового витка — творення української культури, яка вже досягла "точки біфуркації" і шукає можливих напрямів задоволення потреб людини у самовираженні.

2. Проблема типології української національної культури

На межі XX —XXI ст. минуло 80 років від дати виходу у світ праці німецького культуролога Освальда Шпенглера "Присмерк Європи" (1918 p.). Роздуми вченого про долю людства, зокрема Європи, відразу привернули увагу всього світу, і думки його наприкінці століття виглядають не менш актуальними, ніж на початку. Стосуються вони і майбутнього української культури, незважаючи на те, що вже наприкінці XX ст. нав'язувалися спроби обговорювати тезу про відсутність української культури на основі російськомовної більшості населення на її теренах, зокрема у східних областях, і наявності у складі українського народу великих національних меншин.

Вчення О.Шпенглера про кілька рівноцінних за рівнем досягнутої зрілості культур дає змогу пильніше придивитися до української культури. Існування семи зрілих світових культур — єгипетської, індійської, вавилонської, китайської, греко-римської, західноєвропейської та культури майя — свідчення, за Шпенглером, не єдиного процесу світової історії, а єдності вияву життя у Всесвіті. Він відстоює циклічну теорію, яка повинна подолати механізм одномірних еволюційних схем розвитку. Ідея круговороту, що стверджує циклічність розвитку в розрізнених у просторі та в часі культурних світах, які навіть при одночасному існуванні не пов'язані між собою, зумовлює особливу увагу до їх індивідуальності, винятковості, внутрішньої єдності.

Культура, за Шпенглером, — це певна внутрішня єдність форм мислення, що виділяє епоху і навіть творить її як цілість; єдність стилістики, відображеної у формах економічного, політичного, духовного, релігійного, практичного і художнього життя. Аналіз цієї стилістичної єдності форм — основний спосіб розгляду Шпенглером історії. Всупереч догматичним, на його думку, принципам наукового пізнання, вчений обґрунтовує пріоритет "ліричного первня", "почуття життя" у підході до історичного цілого як живого організму, що розвивається. Для його характеристики важлива ідея "прасимволу" — ключа до розуміння культури.

Шпенглер виділяє в розвитку культурно-історичного індивіда такі фази: мікросимволічну, ранню культуру, метафізично-релігійну високу культуру іпізню, закостенілу культуру, яка переходить у цивілізацію. Весь цикл триває приблизно тисячоліття. Цивілізація всюди має однакові ознаки. Вона є симптом і вираз відмирання цілого культурного світу як організму, затухання культури, що його оживляла і надихала, повернення культури в "небуття", етнічний хаос, який не породжує більше культурної індивідуальності. Ознаки таких симптомів Шпенглер простежує у "фаустівській" культурі Заходу, виділяючи з-гюміж них передусім надлишок техніки, гіперурбанізацію, війни, підкорення людиною всієї природи. Все це руйнівні фактори цивілізації, що ведуть до загибелі культури.

Постає питання: чи вписується у концепцію О.Шпенглера українська культура? Якщо вона належить до "фаустівської", тобто західноєвропейського культурного світу, то до неї механічно застосовуються характеристики цього типу культури, і, на думку Шпенглера, давно вступила у фазу цивілізації, втрачаючи індивідуальність.

У сучасній науковій та навколонауковій (назвемо її так) літературі обговорюється декілька ідей України, тобто типів української культури, українського менталітету тощо. Зупинимось

344

лише на основних. Так, ще з часів українського романтизму сформувалася ідея України як особливої слов'янської цивілізації (М.Костомаров "Книги буття українського народу'): "І встане Україна з своєї могили, і знову озоветься до всіх братів своїх слов'ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина... Україна буде неподлег-лою Річчю Посполитою в союзі слов'янськім". Подібною до цієї є ідея української самобутності в межах християнського світу, культивована також ще в XIX ст. її прихильниками були члени КирилоМефодіївського товариства — українські романтики, зокрема, Тарас Шевченко, культивувалася вона й у XX ст. представниками української релігійної філософії— Іваном Огієнком, Василем Липківським, нинішніми прихильниками автокефалії української національної чи помісної церкви, а також дослідниками Берестейської унії.

Достатньо близька за змістом до названих ідея візантизму України, що покликана зберегти самобутність східного християнства перед загрозою латинізації. Ця ідея має глибоке історичне коріння, що сягає часів Київської Русі, періоду утвердження нової релігії. Апогею розвитку вона досягла в часи першого культурно-національного відродження (кінець XVI — перша половина XVII ст.), у період гострого протистояння православ'я і католицизму, підготовки й утвердження Берестейської унії 1596 p., виникнення уніатської церкви. Умови збереження візантійського обряду, зокрема стосовно догмату про походження Святого Духа та обряду Літургії рідною мовою вміщені першими в "Артикулах про з'единения з Римською церквою". Прихильником і палким захисником цієї ідеї були Петро Могила, Андрій Шептицький, а також Гавриїл Костельник. Митрополит Андрій Шептицький такими переконаннями заслужив немилість не лише католицької польської ієрархії, а й Святого Престолу. Прямо звинувачений прихильниками латинізації греко-католицької церкви у симпатіях до православ'я, обороняючи в дусі згаданих "Артикулів..." питомий для української церкви східний обряд і чистоту Літургії, Гавриїл Костельник стверджує, що "те, котре правдиво католицьке, повинно випливати не тільки з західної церковної традиції, але й зі східної". Уніатська церква, на його думку, покликана "заступати, продовжити й розвивати традицію", яку залишив давній християнський Схід, "ще той зщэред часів роздору". Нині подібну ідею відстоює православна ортодоксія, частково й представники української автокефальної церкви, Українська православна церква Київського патріархату.

Побутувала в українській культурі також оригінальна ідея України як необхідного елемента католицького світу — її активно проповідував Йосиф Сліпий. Нині ця ідея має прихильників серед дослідників, котрі шукають і знаходять коріння українського християнства не у Візантійській імперії, а в Римі, оскільки існують свідчення, що Володимир Великий хрестився у Корсуні й привіз до Києва мощі Папи Климента. Найвагомішим аргументом на користь такої ідеї слугує факт, що християнство прийшло і вкоренилося у Київській Русі в X ст., тобто ще до офіційного розколу і оформлення його двох центрів.

Не менш поширена серед дослідників ідея України як межі між Сходом і Заходом, між ірраціональним, емоційним, романтичним степом і раціональним, врівноваженим Заходом, тобто Європою. Цю думку особливо яскраво обґрунтовує в 50-х роках Микола Шлемкевич у праці "Галичанство", простежуючи історію України від найдавніших часів до середини XX ст. Зіставлення українського політичного ідеаліста зі Сходу з українцем — політичним реалістом Заходу — приводить автора "Галичанства" до висновку про неминучість формування нового психологічного типу справжнього українця-соборника. Ідею України — межі між Сходом і Заходом переконливо пропагує відомий історик Ярослав Дашкевич. Якщо у його працях ідея особливо виразна, то Микола Шлемкевич може бути віднесений одночасно до прихильників ідеї -української специфіки, вираженої в поєднанні східних і західних характеристик, або у коливанні між Сходом і Заходом. Ця ідея особливо яскраво обговорювалась в літературі з нагоди святкування 400-літнього ювілею Берестейської унії, а деякі дослідники піднесли її до ідеї месіанства України в поєднанні Сходу та Заходу, очевидно, не лише стосовно християнських церков, хоча насамперед у такому розумінні. Подібну ідею української специфіки, вираженої в поєднанні східних і західних характеристик, сповідував і Михайло Грушевський. Учений наголошував, що дві частини

345

України у_ своєму житті йшли різними шляхами під натиском чужих політичних систем, економічних ситуацій, під впливами сусідніх культур. Проте у могутньому національному леті завжди співпрацювали два українські крила — східне і західне. Залежно від обставин, писав Михайло Грушевський, "то одне крило працювало сильніше, то друге, і відповідно змінявся курс то на Захід, то на Схід... Так було і так буде, бо мусить бути — бо того вимагає повнота і доцільність нашого національного життя".

Не менш популярною у XX ст. була і залишається донині ідея винятковості України у світовій історії та культурі. Започаткована українськими романтиками як ідея винятковості України в християнському і слов'янському світі, нині вона розробляється істориками давньої України, зокрема Оленою Апанович. Найвиразніше ця ідея оформилася в українському радикальному націоналізмі Дмитра Донцова й Миколи Міхновського, підтримували її Вячеслав Липинський, Юрій Липа та ін. Ідею винятковості України культивують їхні прихильники, а також своєрідні "фантасти", котрі виводять українців від біблійних оріїв, а Ісуса Христа — з Галичини, Христофора Колумба — з Коломиї тощо або шукають ще давніші, глибші корені (Юрій Канигін "Шлях аріїв").

Нарешті, ще одна ідея — ідея України як Заходу, тобто Украї-ни-Європи. Особливо полюбляють її сучасні політики й ідеологи, вишукуючи риси подібності українського та західного менталітету, спільності культур. Спрацьовує тут ще й образ Сходу як Росії, що уособлює все ненависне, темне, відстале, особливо протилежне Україні, що зазначав ще Микола Костомаров у відомій статті "Дві руські народності". Європа асоціюється у прихильників такої ідеї з прогресом, культурою, свободою, раціональністю, добробутом — усім світлим і добрим, чого нам так не вистачає. Освальд Шпенглер, як відомо, вважав навпаки: Європа доживає епоху занепаду, стадію цивілізації, котра означає відчуження людини, крах духовності, нівеляцію особистості, розрив людини з природою — своїм середовищем. Сучасні ясновидці пророкують майбутнє за Східною культурою, котра традиційно сповідує гармонію людини з навколишнім світом, плекає духовність, остерігаючись втручання цивілізації у культуру духу. Згідно з нинішніми культурологічними теоріями Захід асоціюється з раціоналізмом, ризиком, енергією, активністю, ініціативою та сміливістю. Чи превалюють у нашій ментальності такі риси? Відповідь пошукаємо у авторитетів.

Дмитро Чижевський, як відомо, приписував українцям "філософію серця", емоційність, чуйність, вразливість, сентименталізм. Наголосимо: українцям взагалі — безвідносно до сходу чи заходу. Традиційно західними орієнтаціями і впливами гордилися галичани у зв'язку з близьким сусідством із Європою. Так, Михайло Грушевський зазначав: "Мені здається, що історична доля Галичини віками впливала на пониження в тутешній українській людности елементів ініціативи, сміливости, активности і заступила їх прикметами пасивної відірваности, пасивного завзяття, упер-тости... Все енергійніше, сміливіше, багате ініціативою тягнуло з Галичини на полуднє і схід, між те довільніше, рухливіше, гарячіше життє. На місці лишилося пасивніше, важче, органічно не здатне до риску, боротьби". Подібно висловлювався і Микола Шлемкевич: "Усе відважніше, готове до ризика, більш фантазійне, легше до руху, більш емоціональне — кидає західні землі і продирається на схід, у степ, де небезпечно жити від татарських наскоків, зате вільніше жити здалека від польської панщини...Отже, все спокійніше, більш слухняне до закону, менш ризикантське, сказати б,

— реалістичніше, — сиділо далі на своїй землі, хоч в чужій неволі".

Обидва авторитети схильні вбачати у галичанстві традиціоналізм і консерватизм, не відмовляючи, однак, у раціональності. Що ж переважає? Микола Шлемкевич ще додає: "Ми, галичани, це не плем'я геніїв і героїв, а плем'я організованої пересічі. І в цьому наша сила. Наша роль служебна, і наше завдання помагати при раціональногу оформленні ідей і починів багатої й обильнішої ними Східної України, Києва. І хочемо чи ні — так бувало досі". Додамо: так є і нині, мабуть, буде ще і в майбутньому. Ми приречені об'єднатися і творити самобутню українську культуру.

346

Такі численні думки стосовно типу української культури лише вирізняють її самобутність. У світлі новітніх досліджень головні галузі культури становлять наука, економіка і мистецтво. Держава та релігія внаслідок своїх претензій на владу й універсальність, а також юридичної оформленості їх статусу в законодавчих документах "не можуть вважатися спонтанними культурними утвореннями". Цитований автор Петер Козловскі свідомо звужує загальне поняття культури, що охоплює всі види ЛЮАСЬКО'І діяльності, до сфери науки, економіки й мистецтва, оскільки саме ці фактори тепер визначають і культуру епохи, і культуру суспільства.

На противагу концепції О.Шпенглера сьогодні активно обговорюється інша типологія культури — модерна та постмодерна. У всіх основних галузях культури — в науці, економіці й мистецтві — можна простежити співвідносність антропоморфізму і техноморфізму. Культура модерну в основоположних принципах техномофна. Це випливає навіть із концепції О.Шпенглера про цивілізацію як царство техніки. Моделі технічного і неорганічного світу така культура переносить на процес саморозуміння людини, на її стосунки зі світом та іншими людьми.

Потстмодерна культура антропоморфна. Визначення, які людина дає власному досвіду, і визначення органічного, живого світу використовуються у постмодерній культурі стосовно форм культури в науці, мцстецтві й економіці. Визнається перевага принципу антропоморфізму, самопізнання людини й пізнання духу над принципами і моделями технічного та неорганічного світу.

На наш погляд, саме з таких міркувань сучасні ясновидці й культурологи пророкують майбутнє за східною культурою,. адже її характеристики більше відповідають антропоморфності культури постмодерну.

Щодо української культури, то внаслідок традиційного переважання у ній антропоморфного елемента, а також елемента релігійного та метафізичного, вона має майбутнє. Нині мислення знову відновлює в своїх правах релігійну форму знання і метафізику (по-українськи — "філософію серця"), а різні форми духовного первня — церковні, гностичні й містичні — привертають особливий інтерес. У сучасній науці визнаються численні методи, і тлумачення законів доповнюється розумінням проявів духу.

За тендерними схемами українська культура становить феміністичний тип культури, що орієнтує її на зближення зі східним типом.

Українське суспільство і його культура переживають непрості часи, вимальовуючи у своїй історії чергову криву соціальних наслідків "ліберальної". революції 1991 р. Хаос і невизначеність, навіть криза є наслідком довголітнього ігнорування об'єктивних законів суспільного та культурного розвитку. Завдання духовного відродження України вбачається у подоланні тоталітарного мислення в суспільній свідомості, у граничній мобілізації всіх рятівних засобів і резервів всередині України та за її межами, необхідності захисту справжніх цінностей національної культури в опорі на багатовікові духовно-моральні принципи, зібрання і відновлення всіх істинних цінностей, створених українським народом за його багатовікову історію.

Однак відрадно констатувати, що більшість громадян України — мільйони людей, які вийшли на майдан міст і сіл, вистояли 17 довгих холодних днів та ночей на Майдані Незалежності в Києві у період "помаранчевої революції", добре розуміють значення матеріальних і духовних цінностей у формуванні людини та її суспільного середовища. Уроки "помаранчевої революції" засвідчили, що наш народ не позбувся

347

Унавчальному посібнику висвітлена історія культурної еволюції людства, зокрема й українського народу, зясовано закономірності й основні етапи цієї еволюції, розглянута генеза та розвиток загальнолюдських гуманістичних цінностей.

Для студентів вищих навчальних закладів. ББК 63.3(03) + 63.3(4Укр)-7 Л90 Автори:

А.В. Яртись, СМ. Шендрик, СО. Черепанова, В.П. Мельник, М.В. Кашуба, Т.М. Ярошенко, СТ. Боруцький, В.І. Стеценко, Л.М. Пітусь, Н.М. Козачйшин, О.А. Матюхіна,

О.Б. Сінькевич, О.М. Мальчевський, А.М. Сімончик, А.Ю. Васьків, А.Ф. Карась Рецензенти:

д-р філос. наук, проф. І.В. Бичко {Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка) д-р філос. наук, проф. М.Г. Братасюк

(Терноп. академія народного господарства)

"Рекомендовано Міністерством освіти і науки України" (Лист № 14/18.2-2254 від 29.11.2002 p.)

Л90 Лекції з історії світової та вітчизняної культури: Навч. посібник. Вид. 2-ге, перероб. і доп./ За ред. проф. А. Яртися та проф. В. Мельника. — Львів: Світ, 2005. — 568 с з іл. ISBN 966-603-407-7.

Унавчальному посібнику висвітлена історія культурної еволюції людства, зокрема й українського народу, з'ясовано закономірності й основні етапи цієї еволюції, розглянута генеза та розвиток загальнолюдських гуманістичних цінностей.

Для студентів вищих навчальних закладів. ББК 63.3(03)+вЗ.З(4УКр)-7

© Яртись А.В., Шендрик СМ., Черепанова СО. та ін., 1994 © Яртись А.В., Мельник В. П., Кашуба М.В. та ін., 2005, зі змінами

http://www.readbookz.com/books/210.html