lekci_z_istori_svitovo_ta_vitchiznyano

101

став Пантеон — храм усіх богів, перекритий високим куполом діаметром 43,2 м. Цей храм і досі вражає ідеальними, досконалими пропорціями. Най-грандіознішою спорудою імператорського Риму вважається Колізей — амфітеатр на 50 тис. глядачів. Зовні він мав три яруси з арками, колонами тосканського, іонічного та корінфського ордерів, скульптурами, розташованими в арках. На його арені відбувались улюблені римлянами гладіаторські бої — від парних до постановок сцен із відомих в історії битв. Гладіатори — спеціально навчені раби — бились на арені для розваги римлян. Криваві видовища захоплювали римлян поєднанням військової майстерності та презирства до смерті. У боях брали участь навіть вільні римляни, щоб похизуватись майстерністю та хоробрістю. І якщо кожне грецьке місто мало театр, то римське — амфітеатр для гладіаторських боїв, що віддзеркалювало характер цього хороброго і жорстокого народу.

5. СВІТОВЕ ЗНАЧЕННЯ АНТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ. "ГРЕЦЬКЕ ДИВО"

Досягнення античної культури, зокрема грецької, не перестають дивувати світ. Афінська держава, вільні громадяни якої становили близько 200 тис. осіб, лише за V ст. до н.е. дало людству таких "вічних супутників" його культури, як Сократ, Платон і Арістотель, Есхіл, Софокл, Еврипід і Арістофан, Фідій і Фукідід, Перікл і Геродот. Дослідники пояснюють "грецьке диво" то розповсюдженням заліза, то національним характером, то соціальними умовами, то демократичним ладом. Національний характер стародавніх греків проникнутий атональним (полемічним, змага-льницьким) духом, зокрема бажанням слави. Цей дух пронизував усі сторони життя; політику, спорт, мистецтво, економічні стосунки. У давніх греків змагалися навіть боги. Культ слави, невгамовне бажання зберегти своє ім'я в пам'яті потемків (навіть як Герострат) були для грека вищим, духовним способом життя, непідвладним закону смерті. Духовні, моральні й інтелектуальні інтереси переважали над матеріальними. Це засвідчує виникнення філосо-

146

фії — теоретичного знання, якому греки віддавали багато часу і сил. Вони цінували істину заради істини, знання заради знання, а не задля практичної користі. Час показав, що саме безкорислива любов до істини і тяжіння до мудрості становить одну з психологічних передумов фундаментальних відкриттів і творчих досягнень взагалі. Перехід від емпіричних уявлень до понятійно-доказового знання знаменував відкриття науки як нового виду інтелектуальної активності.

Дух змагання і прагнення слави, що вимагали великого напруження духовних сил, сприяли досягненню численних значних результатів у різних галузях життя й культури греків. Проте це і заважало їм об'єднатися, створити міцну державу. На відміну від давніх римлян, давні греки — народ громадянської общини, а не державний. Вони так і не об'єдналися у федерацію чи конфедерацію, і дивує те, як цей талановитий народ винищував сам себе на ґрунті суперництва партій та громад — полісів. На думку істориків, Елладу знищила "любов до незгоди".

Дух суперництва, однак, породив "змагання в мові" — діалектику. Це становить оригінальний продукт грецької національної культури. Фундаментом тези про те, що "в суперечці народжується істина", була висока оцінка греками свободи як найвищого дару і впевненість у тому, що вільна людина може сама домогтися можливого щастя власними зусиллями. Свобода виділяла греків з-поміж інших людей, Зовнішнім виразом внутрішньої свободи греків стала їх демократія, хоча вона також могла, як зазначав Платон, призводити до тиранії.

Однак антична демократія як політичий устрій греків — унікальне явище у стародавньому світі. Повіривши у свободу як вищу цінність, греки обрали соціально-політичний устрій, назвавши його демократією. На такому шляху розвитку вони досягли успіхів у різних сферах життя і діяльності, яких немає ніде в історії. Демократична парадигма греків

102

надихала людей у періоди Відродження і західноєвропейських буржуазних революцій. Вона й донині вселяє надію в людські можливості.

Генетичною передумовою надзвичайної обдарованості давніх греків, зокрема афінян, вчені вважають той факт, що в них були надзвичайно розвинуте логічне мислення — властивість лівої півкулі мозку та образно-художнє — правої. Платон слугує прототипом грецького генія. В його творчості поєднуються риси поета і мислителя, мрійники і політика. Проте в такій "універсальній обдарованості" греків дослідники вбачають джерело не лише успіхів, а й поразок і нещасть. Наприклад, спортивні ігри греків переважно мали на меті здобуття слави, а не утилітарно-військові цілі. Римляни, які створили могутню армію і завоювали півсвіту, вважали негідним воїна та громадянина заняття спортом чи атлетичні змагання. Якщо для грека "споглядання", філософські роз-

147

думи во ім'я істини і знання як такого без корисливої мети були найкращою формою життя, то для римлянина це вважалося втратою часу. Сократ, закинувши господарство, шукав істину як етичну цінність, а Катон Старший старанно займався господарством, хвалив селянську працю, хоча був відомим державним діячем. Тому саме римляни мали успіхи в політиці й юриспруденції. Можна стверджувати, що греки були певною мірою абстрактними мрійниками і теоретиками, а римляни — строгими реалістами і прагматиками. Вони не зраджували себе навіть тоді, коли зверталися до грецької філософії, запозичуючи переважно лише її практичну частину — вчення про мораль і Державу, тобто те, що відповідало національному вподобанню і до сприйняття чого вони були підготовлені власною історією. Отже, греки, переважаючи римлян в одному напрямі, уступали їм в іншому. Елліни, які дали світові великих філософів і вчених, поетів і митців, були на диво висо-кообдарованим народом. Та це не забезпечило їм жодних переваг в історичній долі. Навпаки, римляни, котрі здавалися менш обдарованими інтелектуально, підкорили еллінів, довівши своєрідну перевагу здорового глузду, орієнтованого на практику, над теоретичним розумом. Та це перевага у, зовнішньому суспільно-політичному житті, а не у внутрішній сфері, тобто у власне культурній галузі.

Якщо стародавні греки не зуміли відповісти на виклик історії, подолавши свій партикуляризм, полісну систему, і тому врешті-решт потерпіли поразку, то римляни — народ державний, імперський. Завоювавши все Середземномор'я і створивши на основі нещадної експлуатації провінцій" своєрідне суспільство масового споживання, римляни стали народом-паразитом, який вимагав "хліба і видовищ". Саме тому деградовані й розбещені в гедонізмі римляни не могли вистояти перед натиском "варварів" — германських племен.

Історія культури античного світу переконує в істинності слів Геракліта про те, що характер народу визначає його долю. У цьому полягає повчальний урок для всього світу, поданий народами античності.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ Античность как тип культуры. — М., 1988.

Антична культура і вітчизняна філософська думка. — К., 1990. Боннар А. Греческая цивилизация: У 3 т. — М., 1992.

Верная Ж.П. Происхождение древнегреческой мысли. — М, 1988. Гнащенко В.І., Гнащенко В.Н. Антична література.— К., 2001. Кун М.А. Міфи давньої Греції. — К„ 1993.

Кнобе Г.С. Древний Рим — история и современность. — М., 1986. Колпинский Ю.Д. Великое наследие античной Эллады. — М., 1988. Куманецкий К. История культуры Древней Греции и Рима. — М., 1990. Лісовий ІЛ. АНТИЧНИЙ світ у термінах, іменах і казках. — Львів, 1989

103

148

Левек П. Эллинистический мир. — М„ 1989. Лосев А.Ф. История античной эстетики. — М., 1962—1988. Лосев А.Ф. Философия, мифология, культура. — М., 1991. Парандовський Я. Міфологія. Вірування та легенди стародавніх греків і римлян. — К., 1977.

Полікарпов B.C. Лекції з історії світової культури. — X., 1995. Содомора А. Жива античність. — К., 1983.

Цимбалюк Ю.В. Латинські прислів'я і приказки. — К., 1990.

В.І.Стеценко ЛЕКЦІЯ 6. Візантійська культура

1.Особливості культури Візантії

2.Ранньовізантійська культура

3.Класична візантійська культура

4.Культура тзньої Візантії

5.Світове значення візантійської культурної спадщини

1.ОСОБЛИВОСТІ КУЛЬТУРИ ВІЗАНТІЇ

Візантійська цивілізація та її культура — унікальне явище, яке посідає'Чільне місце в історії європейської та світової культури. Вона мала вагомий вплив на культуру країн південно- і східноєвропейського регіону. Тому без урахування величезної й оригінальної культурної спадщини Візантії не може бути й мови про належне розуміння як пізньоантичного, так і середньовічного періоду в культурному розвитку Європи.

Візантійська держава виникла IV ст. у східній частині Римської імперії внаслідок її розколу, проіснувавши до середини XV ст. Столиця Візантії Константинополь була заснована імператором Константаном І 324-330 pp. на місці колишньої мегарської колонії — містечка Візантій. Звідси й назва цієї держави, яку їй дали пізніше, вже після загибелі Візантійської імперії, європейські гуманісти-історики. Самі ж -візантійці називали себе римлянами (грецьк. "ромеі"), а свою державу — "Ромейською". Фактично із заснуванням Константинополя Візантія виокремлюється в межах Римської імперії і від цього часу починається відлік її історії. Завершенням усамостійнення Візантії вважається 395 p., коли після смерті останнього імператора єдиної Римської імперії Феодосія І (його правління — 379-395 pp.) відбувся її остаточний поділ на Західну Римську і Східну Римську (Візантійську) імперії, імпера-

149

тором останньої з яких було проголошено Аркадія (395 — 408 pp.). У своїй багатовіковій історії від пізньої античності до Середньовіччя вона пройшла три етапи: ранній, класичний і пізній.

Рання доба візантійської історії (IV—середина VII ст.) характерна розладом рабовласницького ладу і формуванням феодальних відносин. Найбільшого територіального розширення Візантія досягла у період правління Юстиніана І (482-565 pp., імператор — з 527 p.), перетворившись на могутню середземноморську державу.

104

Класичний період історії Візантії епохи раннього Середньовіччя (друга половина VII —XII ст.) позначився інтенсивним розвитком феодалізму. В цей час утвердилась фемна система, яка призвела до децентралізації країни. У зовнішній політиці Візантії IX — X ст. важлива роль належала відносинам із Київською Руссю.

У пізній Візантії (XIII —перша половина XV ст.) посилилась феодальна роздробленість, ослабився опір зовнішній агресії. Константинополь 1204 р. захоплюють латинські хрестоносці. На початку 1453 p., зазнавши навали турків-сельджуків, Візантію завоювала Османська імперія, і вона припинила існування.

В культурному житті Візантії сучасна культурологія виділяє такі основні періоди: 1) відмирання старої античної та становлення нової середньовічної культури в дусі християнського віровчення (IV— VII ст.); 2) культурний спад у зв'язку з економічним занепадом та аграризацією міст (кінець VII —початок IX ст.); 3) нове культурне піднесення Константинополя та провінційних міст (середина IX— X ст.); 4) найвищий розвиток візантійської культури, зумовлений розквітом міського життя (XI —XII ст.); 5) занепад культури, викликаний політичним послабленням Візантії (кінець XII —XIII ст.); 6) зародження наприкінці XIII —початку XIV ст. "візантійського передгуманізму" і становлення обмеженого "візантійського гуманізму", характерною ознакою якого було відновлення античної освіченості (XIV—початок XV ст.).

Упродовж усієї тисячолітньої історії Візантія була центром блискучої та своєрідної культури, що формувалась під впливом римської, грецької й елліністичної античних традицій, водночас відчуваючи культурні впливи сусідніх східних цивілізацій і тих східних народів, які входили до складу її населення, що й зумовлювало певною мірою надетнічний, космополітичний характер "її культури. Крім того, розвиток візантійської культури відбувався в процесі еволюції суспільства Візантії від античності до Середньовіччя, боротьби античної і християнської ідеологій, у підсумку якої християнство стало ідеологічною основою візантійської культури. Таке переплетення європейських та азійських впливів, греко-римських і східних, античних і середньовічних християнських традицій позначилося на суспільному житті, релігійно-філософсь-кій ідеї, літературі та мистецтві Візантії, зробивши її культуру надзвичайно яскравою, багатоманітною, неповторною

150

Насамперед, наголосимо, що культура Візантії, яка була логічним історичним продовженням греко-римської античності, це — своєрідний "міст" від античності до Середньовіччя. Оскільки Візантія репрезентувала впродовж усього існування синтез західних і східних духовних начал, цей "міст" єднав також культури Заходу і Сходу, становив особливий вияв їх синтезу, зумовленого географічним положенням і багатонаціональним характером Візантійської держави, яка була "сплавом" етнічних культур, носієм культури симфонічного типу.

Водночас культура Візантії — це особливий, оригінальний, осібний і самоцінний тип культури, незважаючи на пережитий нею вплив сирійців, арабів, коптів, маврів, германців, слов'ян, персів, тюрків, вірмен, грузинів та ін. Зокрема, своєрідність візантійської цивілізації полягає в тому, що вона відрізняється від середньовічної культури Західної Європи елементами східних цивілізацій і спадкоємністю з культурою стародавніх Греції та Риму, хоча у Візантії існувала мовна та релігійна спільність. Етнічну основу цієї держави становили греки й еллінізоване населення областей, де панували грецька мова, античні звичаї. Тут тривалий час зберігалася романізація адміністративного апарату, армії та судочинства. Державною мовою була латинь, у VII ст. — грецька мова. В духовному житті візантійського суспільства панувало, християнство, антична культурна спадщина у Візантії піддавалась відчутному впливу його греко-православної різновидності. Відмінності православ'я від католицизму відбилися у своєрідності філософсько-богословських поглядів

105

грецького Сходу, догматиці, літургії й обрядовості Православної Церкви, системі християнських етичних і естетичних цінностей Візантії.

Візантійська держава вважалася законним наступником християнсько-імператорського Риму Константина Великого. Вона була першою православною державою з офіційно сповідуваною вірою — православним християнством як державної релігії з характерним для неї "цезаропапізмом" (примат світської влади візантійського імператора як світського глави й офіційного покровителя візантійської церкви над церковною владою). Тобто, на відміну від Католицької Церкви, яка панувала у суспільному житті Західної Європи, Православна Церква Візантії розглядалась як невід'ємна складова частина держави, підпорядкована "самодержавству" (самодержавному правлінню візантійського імператора).

Відповідно у свідомості громадян Візантії культивувався моноліт держави і церкви, а у візантійському суспільстві панував примат ідеології в усьому житті, здійснювався тотальний контроль держави і церкви за усіма життєвими ситуаціями, будь-яка свіжа думка обмежувалася регламентуючими постановами світської та церковної влади. Подібно можуть бути охарактеризовані всі со

151

ціокультурні умови, в яких розвивалася візантійська культура. Тому саме у Візантії виникла і досягла найвищого розквіту православна гілка середньовічної культури. Йдеться не тільки про греко-візан-тійське віросповідування, а й про особливий тип культури, який склався під впливом східнохристиянського світорозуміння і після загибелі Візантії продовжував розвиватися у країнах православного ареалу, передусім у давній Київській Русі, а згодом і в культурі України.

Візантійська культура започаткувала ту своєрідність, що стала відмінним знаком середньовічної культури. Вона забезпечила домінанту духовного в життєдіяльності, орієнтувала людину на ідеальний, ірреальний, неземний світ, де перебуває істина, — світ вищої, позаматеріальної християнської духовності. По суті, саме ця якість, цей унікальний стан культури Візантії, пов'язані з її високою релігійною духовністю, і забезпечили їй особливе значення в середньовічній європейській культурі й загалом надзвичайно помітне місце в історії світової культури.

Згадані особливості візантійського життя не могли не позначитися на художніх процесах, що відбувалися в культурі, зумовлюючи особливості візантійського, художнього феномену, у тому числі візантійського художнього стилю, передусім — спіритуалізм візантійської естетики. Найістотнішим у загальній концепції візантійської художньої культури було те, що мистецтво Візантії не орієнтувалося на відтворення в художніх образах дійсності, не було інструментом виявлення краси світу і завершення справи природи, а сама художня творчість не стала засобом -самовираження митця.

Візантійська художня культура вбачала головною метою наближення через сакральне мистецтво до невпізнаваного — до Бога. Головними образами художніх творів виступали тільки Бог, святі, апостоли, в окремих випадках — божественний імператор та його родина. Сюжети творів ґрунтувалися на Святому Письмі, воно ж визначало іхні персонажі, композиції, типи фігур, атрибути святих та іншу християнську символіку. При цьому зображення образів і композицій, як і їх ієрархію, затверджувала церква. Вони вважалися непорушними і обов'язковими. Канонізація культурних процесів була важливою для духовного життя Візантійської імперії. Канон, з одного боку, поставав як узагальнююча основа художньої творчості, а з іншого — стримував свободу митця.

Сам творчий акт у візантійській художній системі вважався чудесним осяянням, яке посилалося з неба, надприродним видінням, що відкриває істину, а художник — лише виконавцем божественної волі, цілковито підкореним їй. Загалом художня творчість у В'ізантії була наповнена трансцендентним змістом, підкорена йому і не існувала поза формами виявлення його надреаль-

106

152

ної, ідеальної духовної першооснови. Водночас для неї характерні особлива урочистість і пишність зображення. Отже, у візантійській художній системі гармонійно зливалися дві основи — витончений спіритуалізм і розкішна видовищність, що реалізовувалися практично в усіх видах мистецтва. Особливо яскраво це простежується в архітектурі, іконописі (фресковому, мозаїчному, станковому) та книжковій мініатюрі.

Водночас візантійська культура, на відміну від середньовічної західноєвропейської культури, мала риси не лише християнства, а й античної спадщини. Тому, незважаючи на всезростаючий вплив християнства, тут ніколи не згасала світська художня творчість. Освіта ґрунтувалась не тільки на Святому Письмі, а й на античних творах, які широко читали і вивчали. їх засвоєння було достатньо схоластичне, що зумовлювало появу різноманітних компіляцій. Взагалі істотна особливість візантійського суспільства — його тенденція до застою і ретроспекції, сліпого схиляння перед традиціями, авторитетами, стародавністю, стереотипами і штампами минулого. При виникненні ситуації історичного виклику зазвичай зверталися до античних мислителів, античної спадщини, книжники вважалися найшанованішими людьми в суспільстві. Одночасно наслідування художніх прийомів стародавніх авторів сприяло збереженню класичної грецької мови.

Процес змін у візантійській культурі відбувався нерівномірно. При цьому її традиціоналізм (наслідування античних традицій) не був синонімом духовного застою. Візантійська імперія переживала періоди напружених ідейних і художніх пошуків, богословських суперечок і філософських диспутів, хоч традиція часто виявлялася тягарем на шляху розвитку суспільної думки і культури загалом. Тому нові віяння не завжди могли розквітати на візантійському ґрунті.

Утвердження і розвиток такої культури відбувалися у певному соціальному контексті, який характеризувався тим, що Візантійська держава була зразком влади, недосяжної для ранньофеодальної Західної Європи, влади, яка дотримувалася висококваліфікованого стилю державної та дипломатичної практики, доповнюваного літературою і філософською культурою античного зразка. Відмінності візантійської культури від західноєвропейської пояснюються також збереженням культу імператора і централізованого управління. Однак у Візантії обожнювалася не особа самого імператора, якого могли вбити, позбавити влади внаслідок двірце-вого перевороту, а імператорський трон, сан, титул, імператорська влада, що вважалися священними.

Візантія — тип держави східної деспотії, яка успадкувала монархічний лад від Римської імперії, що генетично наближалася до режиму особистої влади видатних полководців (Цезар), правите-лів-узурпаторів і тиранів (Нерон), де завжди панувала ідея: у

153

політиці Бог — за переможця. Цим пояснюється і та ситуація, що у Візантії константинопольський престол був доступним будь-якому авантюристові. Водночас Візантія становила самодержавну монархію з необмеженою владою імператора (басилевса).

*

Найбільшим центром офіційної візантійської культури до кінця XII ст. залишався Константинополь, панівна роль якого (переважно нівелююча) завжди відчувалася в культурному поступі Візантії. З XIII ст. вагомого значення у культурному житті набули провінційні міста, зокрема Нікея, де власне і зароджувався "візантійський передгуманізм". Народна культура відображена в епосі, байках і піснях, виступах скоморохів, а також у святах, що зберігали язичницькі форми.

В історії європейської та світової культури візантійській культурі належала надзвичайно важлива і помітна роль не лише тому, що стала логічним історичним продовженням греко-

107

римської античності, своєрідним синтезом західної і східної духовної основи, а й тому, що справила великийІ( подеколи вирішальний вплив на формування і розвиток культури країн Південної та Східної Європи — Греції, Італії, Сербії, Македонії, Чорногорії, Боснії, Албанії, Болгарії, Румунії, України, Росії, Білорусі, Грузії, Вірменії.

2. РАННЬОВІЗАНТІЙСЬКА КУЛЬТУРА

В столиці Візантійської імперії Константинополі, вдало розташованій на кордоні європейських і азійських володінь цієї держави, перетиналися сухопутні та морські шляхи, що з'єднували Захід зі Сходом. Все це позитивно позначилося на піднесенні політичного становища Константинополя, його економіки, культури.

Візантійський імператор Константин І (285 —337 pp.) не розглядав резиденцію в Константинополі як "нову християнську столицю" імперії і не протиставляв її "язичницькому" Риму. Однак він усвідомив роль і значення християнства для зміцнення єдності держави, а тому проголосив його державною релігією, рівноправною з іншими (язичницькими) культами. Водночас імператор сприяв формуванню християнської церкви, утвердженню її привілеїв. Лише після того християнство поступово набуло статусу офіційної візантійської ідеології, а Константинополь став не лише адміністративним, а й культурно-релігійним центром Візантії. Утвердження Константинополя як "християнської столиці" Сходу було прискорене завершенням відособлення Візантії у 395 p., коли відбувся остаточний поділ Римської держави на Західну Римську і Східну Римську (Візантійську) імперії.

Наприкінці IV ст. Константинополь перетворився на найбільший торгово-ремісничий центр Візантійської імперії, став своєрідною "майстернею Всесвіту", що приваблювала купців з усього світу. На початку V ст. були побудовані його нові стіни ("стіни

154

Феодосія") — вершина військово-інженерного будівництва. Близько 500 башт, три ряди сухопутних та ряд морських мурів зробили столицю Візантії неприступною фортецею. Візантійці не випадково залишили стару назву своєї держави. Саме в цьому виявилось усвідомлення своєї спадкоємності з Римом. Після падіння Західної Римської імперії 476 р. титул імператора, ідея світової монархії, а також традиції античної освіченості збереглися лише у Візантії. Вона об'єктивно постала з "римського кореня" і римських античних традицій.

Освіта у ранній Візантії підтримувала прямий спадкоємний зв'язок з античністю. Існувала її розгалужена міська система від муніципальних, приватних і монастирських шкіл до професійних носіїв вищої античної освіти: риторів, педагогів, філософів, лікарів та юристів. Продовжували діяти старі центри античної освіченості -І— Александрія, Афіни, Антіохія. Згодом ці центри занепали: Александрійська бібліотека згоріла, а Платонівська Академія в Афінах закрилася за наказом імператора Юсгиніана.

Візантійське суспільство, як і римське, було правовим суспільством. В основі його законодавства містилися кращі досягнення римської юридичної думки, де отримали теоретичне оформлення такі поняття юриспруденції, як закон і звичай, визначені норми карного права і процесу.

Візантія, як і римське суспільство, залишалась громадянським суспільством. Форми політичної активності її населення були зв'язані зі старою полісною традицією народних зборів, збереженням залишків античної демократії у вигляді права громадян висловлювати думку владі. "Конституційні" права, характерні для римських традицій, мав "народ" (населення) Константинополя, який формально брав участь у виборах імператора. Існували його своєрідні політичні об'єднання ("партії цирку").

Візантійська державність також продовжувала, хоч і неадекватно, римські традиції. Візантія перетворилася на необмежену бюрократичну монархію. Центром державного управління став "двір" (імператорський палац). Імператор як верховний правитель мав вищу

108

законодавчу, виконавську і судову владу. Із сенаторів, які обіймали вищі державні посади, складався консультативний орган при імператорові — консисторій (Державна рада). Основу політичної доктрини візантійського самодержавства становила християнська концепція богообраності імператорської влади. Вона продовжила римсько-елліністичу традицію "священства" влади, її благословення "милістю Божою". Церква з V ст. була залучена до церемонії коронації новообраних імператорів, символізуючи божественне освячення їх влади. Склався пишний імператорський культ. Однак візантійські імператори не обожнювались, як східні царі-деспоти. Священною була не особа імператора, а його державна влада.

155

Римські традиції виявилися не тільки в ідеї* божественного походження імператорської влади, а й у визнанні "богообраності" самого візантійського народу. Формула: "Глас народу

— глас Божий" стала християнським обґрунтуванням права висловлення "богообраним народом" своєї думки "богообраному імператорові". Не утвердились у Візантії абсолютна необмеженість і спадковість імператорської влади. Візантійських імператорів формально обирали представники держави за класичною формулою: "За згодою і загальною волею армії, сенату і народу".

Формування ранньовізантійської культури відбувалося в умовах гострої боротьби християнського віровчення з філософськими, етичними, естетичними та природознавчими поглядами пізньоантичного світу. Тому перші століття існування Візантії були важливим етапом становлення світогляду візантійського суспільства, що дотримувався традицій язичницького еллінізму, а також християнства. Цей період історії Візантії характерний ідеологічним обґрунтуванням християнством боговстановленос-ті своєї церковної організації, популяризацією християнського способу життя та боротьбою проти єретичних течій всередині самого християнства. Помітна роль у цьому належала відомим

156

християнським проповідникам Григорієві Богослову та Іоанну Златоусту, які здійснили систематизацію християнського богослов'я, заклавши основи його спеціального розділу— гомілетики (теорії і практики проповідницької діяльності). Водночас у патр^истичній літературі ранньовізантійської доби, працях Ва-силія Кесарійського, Григорія Назіанзина і Григорія Нисського був закладений фундамент середньовічної візантійської філософії, яка корінням сягала в історію еллінського мислення.

Запеклі філософсько-богословські суперечки, що точилися у IV—V ст. навколо проблеми природи Христа та його місця в Святій Трійці, сприяли не лише систематизації християнської догматики. Філософським змістом цих суперечок стала й антропологічна проблема про сенс людського існування, місце людини у Всесвіті та про межу її пізнавальних можливостей..."*""

У IV—V ст. не відбулося глибокої християнізації свідомості візантійців. Релігійний фанатизм, суворі форми аскетизму та по-слушництва, віра у чудеса ще не стали , масовим явищем. При всьому захопленні візантійців релігійними проблемами вони зберігали філософсько-споглядальне сприйняття релігії. Це підтримувало збереження язичництва й існування різноманітних християнських течій. Достатньо поширеною була і стара антична (язичницька) критика християнства. Для освічених верств населення характерними були релігійний індиферентизм, формальне сприйняття християнства як офіційно-обов'язкового державного культу. Міська інтелігенція енергійно виступала за використання всього кращого з античної культури. Християнські богослови і письменники запозичували зі

109

скарбниці греко-римської філософської прози філігранні методи неоплатонівської діалектики, логіку Аристотеля, іскристу красномовність античної риторики.

Духовне життя ранньовізантійського суспільства вирізнялося драматичною напруженістю. В літературі та мистецтві спостерігалась еклектична суміш язичницьких і християнських ідей, різноманітних образів і уявлень, колоритне поєднання язичницької міфології з християнською містикою. Незважаючи на це, художня творчість досягла високої витонченості, поєднуючи вишукану елегантність форми з глибоким, спіритуалізмом змісту. В ранній період історії Візантія, як уже зазначалося, досягла найвищого розквіту за імператора Юстиніана І, котрий в умовах соціальної кризи і розкладу пізньоантичного суспільства у VI ст, прагнув зберегти "велич" імперії. Побудована ним на Балканах колосальна лінія фортець була останньою спробою закріпитися на "старих кордонах". За цих умов ще більше зросло значення Константинополя, що перетворився на найбільше місто імперії з населенням близько 350 тис, головний центр торгівлі, суднобудування, виробництва зброї і предметів розкоші.

157

За Юстиніана у культурі Візантії сформувалося багато з того, що стало типово "візантійським" в ідеології, естетиці, архітектурі, живописі. Саме тоді була здійснена знаменита Юстиніанівська кодифікація римського права, яку сучасники називали "храмом правової науки". Завдяки цьому кодексу громадянського права досягнення римської юридичної науки змогли дійти до юристів середніх віків.

З небаченою пишністю у 532-537 pp. збудовано храм Св.Софії, що впродовж віків став головною церквою всього східнохристиян-ського^ світу, чудом церковного будівництва. З ним утвердився основний тип купольного храму, характерний для візантійської архітектури. Він уособлював союз держави і церкви, значення Константинополя як .центру схіадого християнства. Його внутрішнє оформлення та високий 55-метровий купол (31 м у діаметрі) символічно підкреслювали органічну єдність земного та небесного порядку.

, Основу розвитку візантійського мистецтва та літератури VI ст. становить відображення пізньоантичного бачення художніх цінностей. Грунтуючись більше на роздумах, аніж на емоційно-чуттєвому сприйнятті, воно засвідчувало не лише глибину християнської духовності, а й світське розуміння духовних цінностей. Це виявилось у багатому за символікою "юстиніанівському класицизмі", Іцо відображав офіційний характер одержавленого християнства юстиніанівської епохи. Вона підсумовувала розвиток візантійської культури в період, коли були вичерпані можливості реформ у всіх сферах життя пізньоантичного суспільства.

3. КЛАСИЧНА ВІЗАНТІЙСЬКА КУЛЬТУРА

В період раннього Середньовіччя (VII—VIII ст.) у соціальному житті Візантії відбулися суттєві зміни. Колонів замінили вільні селяни-общинники, занепали ремесло і торгівля в дрібних містах-полісах, які "розчинялися" сільською округою або перетворювалися на фортеці. За цих обставин ще більше зміцніло виняткове становище Константинополя, в чому важливу роль відіграли також невдалі війни з Іраном і арабами. Втрата імперією найбільших міст Сирії та Єгипту, розорення торгово-ремісничих центрів Малої Азії призвели до зосередження більшості видів ремісничого виробництва у її столиці, зокрема виготовлення 'грецького вогню" (секретної зброї візантійців). Недаремно сучасники уявляли Константинополь єдиним містом імперії і називали його просто поліс.

Глибока соціальна криза зумовила культурне "розлучення" візантійців з античним минулим. У духовному житті візантійського суспільства VII століття стало кінцем панування античної культури, що була насамперед культурою античного полісу. Із занепадом міст ця антична культура зникає.

110

158

ВVII —VIII ст. у візантійському суспільстві спостерігався занепад освіченості й писемності, інтересу до античної літературної спадщини. Натомість відживання античної системи мислення й утвердження емоційно-чуттєвого сприйняття зумовили зростаючу популярність поезії. Відомий літератор Писида описував походи імператора Іраклія проти Ірану вже не прозою, а у віршах.

Найпопулярнішим літературним жанром стала житійна література, що перетворилася на своєрідну енциклопедію географічних та історичних знань. Візантійська література того часу була розрахована головно не на читача, а на слухача. Основним пізнавальним джерелом стала мова і проповідь, оскільки "знання" порівняно з "вірою" втратило значення. У зв'язку з цим коло духовних потреб звузилося до суто релігійної літератури. Відома тоді типово церковна історична хроніка Феофана цілком задовольняла світського читача. Переписувались лише релігійні твори, професійних переписчиків замінили ченці.

Для VII—VIII ст. характерний занепад будівництва, однак це не позначилося на зведенні фбртець, церков і монастирів.

Складна ситуація VII—VIII ст. призвела до утвердження середньовічного військовослужбового (фемного) устрою. Головною військовою силою стають вільні селяни-стратиоти, а з фемних полководців формується новий (феодальний) панівний клас Візантії. Стратиг Малоазійської феми Анатолік Лев III Ісавр започаткував Ісаврійську династію (717 — 802 pp.). Це був переломний^ період в історії середньовічної Візантії — формування феодального ладу.

Імператори Ісаврійської династії здійснювали важливі реформи у сферах права, суспільних відносин і церковної політики. За Лева III була видана законодавча збірка "Еклога", спрямована на зміцнення імператорської влади і захист інтересів фемного панства — опору Ісаврів. Особливо суттєві наслідки були викликані церковними реформами перших Ісаврів дід час іконоборства, зумовленого глибокими соціальними і духовними протиріччями, переоцінкою релігійно-філософських й естетичних цінностей.

Перший період іконоборства розпочався у VIII ст. як стихійний рух проти іконощанування, що поширилось завдяки зростанню ролі "зримого образу" божества у християнському вихованні. Населенню імперії, яке розлучалося з язичництвом і звикло до ідолопоклонства, через культ ікон було легше прилучатися до нової релігій Іконоборці уявляли іконошанування спробою повернення до язичницького ідолопоклонства. Культ ікон і святих, надії на божественного Спасителя збільшували прибутки і авторитет церкви, а не імператорів. Тому з 726 p., коли Лев III заборонив пошанування ікон, іконоборство стало офіційною державною політикою, що втілювала прагнення імператорів підкорити собі церкву.

Відеологічній сфері боротьба проти ікон була пов'язана з подоланням античних основ світосприймання і формуванням ціліс-

159

ного середньовічно-християнського світогляду. В цьому розумінні іконоборство засвідчувало несприйняття старих античних зображувальних форм "образу" як засобу християнського виховання. Не випадково один із теоретиків християнського богослов'я Гоанн Дамаскін писав, що образ для неписьменного — мов книга для письменного. У гострих суперечках з іконошанувальника-ми навколо проблеми "образу" іконоборці обґрунтовували "непізнаваність", а отже, "невідтворюваність" божества. У спробі його зображення художніми засобами (ікона) вони вбачали єретичну помилку, виявлення грубого язичницького фетишизму, відхід від спїритуалістичих ідеалів раннього християнства. Середньовічне, глибоко містичне, чуттєво-емоційне сприйняття й естетичні норми іконоборців знайшли підтримку в селянстві, де стикнулися з павлікіанством, в якому