Дещинський Л. Є. "Історія України та її державності" [2009]

441

Жорстоко розправилася із древлянами за вбивство чоловіка – князя Ігоря: майже 5 тис. осіб перебито, спалено їхню столицю м. Іскоростень. Змінила та упорядкувала збір данини (полюддя), встановила її розміри, час і місце збору. Це забезпечило княжу владу постійними прибутками і дало можливість виробникам використати частину додаткового продукту на вдосконалення свого господарства. Інтересам держави відповідала і зовнішня політика великої княгині Ольги. Міжнародний авторитет Київської Русі зміцнювала не військовими, а дипломатичними

заходами. Відвідала у 957 р. Столицю Візантійської імперії Константинополь, де була прийнята імператором Костянтином VІІ Багрянородним. Достеменно не встановлено, чи саме під час цього візиту, чи ще до нього прийняла християнство і намагалася його поширити на Русі. Чисельність християнської громади збільшилася у Києві саме у період її володарювання, що створило сприятливий ґрунт для майбутнього хрещення Русі її онуком Володимиром Великим. За це православна церква зарахувала княгиню Ольгу до чину святих. Підтримувала дипломатичні стосунки також із іншою великою на тойчас державою – Німеччиною. Коли повнота державної влади перейшла до сина Святослава, то часто заступала його під час військових походів. Померла 11 липня 969 р. Її останки перезахоронено у збудованій вроки правління князя ВолодимираВеликого Десятинній церкві.

Князь Святослав Хоробрий

Святослав (бл. 939 – 972) – великий київський князь. Син князя Ігоря і княгині Ольги. Після смерті батька і до його повноліття фактичним правителем держави була його мати. Зійшов на престол у 964 р. Головну увагу звернув на те, щоб розширити свої володіння. Тому більшість часу перебував у військових походах, за що М. Грушевський назвав його “козаком на престолі”. Підкорив в’ятичів, завдав поразки волзькокамським болгарам, розгромивХозарський

442

каганат, переміг ясів (осетинів), касогів (черкесів) на Північному Кавказі, закріпив владу Київської Русі на Таманському і Керченському півостровах. У 968 р. на пропозицію Візантії як її союзник здійснив військовий похід у Болгарію і підкорив собі майже усю територію цієї держави. В результаті володіння Київської Русі помітно розширилися, зокрема у південному напрямку. У зв’язку з цим мав намір перенести столицю держави на Дунай у м. Переяславець. Проте успіхи князя Святослава у Подунав’ї стурбували візантійський уряд, який вдався до підступних дій. За його намовою печеніги напали на Київ, але зазнали поразки і змушені були відступити ще до прибуття Святослава Ігоровича з Болгарії. Однак князь Святослав не відмовився від своїх завойовницьких намірів щодо Балкан. У 970 р. він вдруге пішов туди. Замість матері, яка померла у 969 р., призначив своїх синів намісниками окремих земель: Ярополка – у Києві, Олега – у древлянській землі, Володимира – у Новгороді. Разом тепер уже з болгарами і угорцями розпочав війну з новим візантійським імператором Іоанном Цимісхієм. Проте зазнав поразки і у липні 971 р. Змушений був підписати мирний договір з Візантією, згідно з яким відмовився від придунайських земель. На зворотному шляху до Києва потрапив у засідку біля Дніпрових порогів разом з військовою дружиною, влаштовану печенігами за намовою візантійців. У ході битви загинув. Це сталося навесні 972 р. Відзначався хоробрістю, мужністю, лицарською вдачею. Своїх ворогів попереджав про початок воєнних днів – “іду на ви!” Його ім’я гриміло по всій Східній Європі, Західній Азії, було відоме письменникам візантійського та арабського світу.

Князь Володимир Великий

Володимир Великий – один із найвизначніших державних діячів Київської Русі. Рік народження невідомий. Син Святослава Ігоровича. З 969 р. князював у Новгороді. У 980–1015 рр.– великий князь київський. Завершив об’єднання всіх східнослов’янських племен у складі Київської Русі. Внаслідок чого вона стала найбільшою державою у Європі. На 1000 рік її територія становила близько800 тис. кв. км, населен-

443

ня– близько5 млн. осіб. Не тількизначно розширив, але йзміцнив кордони своєї держави. Збудував укріплену лінію з містами – фортецями по р. Стугні, Десні, Ірпені, Трубежі й Сулі для захисту від кочівників. Головну увагу зосередив на внутрішній розбудові державно-політичного устрою Київської Русі. У зв’язку з цим першорядне історичне значення мало запровадження християнства візантійського зразка як єдиної офіційної державної релігії. Спочатку князь охрестився сам у 987 р., а у 988 – 990 рр. – охрестив Русь. В результаті значно зріс її міжнародний авторитет, укріпилася єдність країни, великокнязівської влади, всебічного розвитку набула культура. Розгорнулося будівництво храмів, при яких відкривалися школи, поширювалися писемність візантійського зразка, наукові знання тощо. Провів адміністративну реформу, наслідком якої стала ліквідація племінної автономії, запровадження замість неї нового територіально-земельно-уділь- ного поділу країни із центром у великих містах. Колишні місцеві племінні князі були замінені представниками Києва – намісниками, передусім із числа князівської династії. Це значно зміцнило централізовану великокнязівську владу. Місцева знатна молодь залучалася не тільки до освіти, християнської культури, але й поповнювала ряди дружинників і служилого люду. Військову службу зобов’язані були виконувати і власники земельних уділів, наданих великим князем. Запровадив новий звід законів звичаєвого права, який згодом послужив основою відомої “Руської правди”. З’явився збірник церковних законів під назвою “Устав Володимира”. Започаткував карбування власної монети (золотої та срібної), на яких з одного боку зображений князь на престолі, а з іншого – родовий знак у вигляді тризуба, верхнячастина якого– скіпетр – символізувала владу. До цьогомонетними одиницями були гривні, зливки срібла певної форми. Володимир Святославович нав’язав політичні, економічні та культурні зв’язки з Візантією, Болгарією, Польщею, Угорщиною, Чехією, західноєвропейськими країнами. Важливу роль у зміцненні цих зв’язків відігравали відповідні династичні шлюби. Така різноманітна реформаторська діяльність не тільки сприяла розквіту Київської Русі, утвердженню її у колі європейських християнських народів, але й залишила глибокий слід в історії України загалом. Тому історики справедливо назвали Володимира Святославовича “Великим” а церква визнала його святим. Помер Володимир Великий 15 липня 1015 р. Похований у збудованій за період його правління Десятинній церкві уКиєві поруч із дружиною Анною.

444

Князь Володимир Мономах

Володимир Мономах (1053–1125 рр.) – видатний державний діяч Київської Русі. Син Всеволода Ярославовича і дочки візантійського імператора Костянтина ІX Мономаха (звідси його прізвисько). Коли у 1078 р. його батько став великим князем київським, то він отримав у володіння Чернігівське князівство. З 1094 р. князював у Переяславі. Незаперечний авторитет здобув успішними військовими походами проти половців (1103, 1107, 1109, 1111 роках), а також провідною роллю у врегулюванні стосунків між удільними князями з метою стабілізації суспільнополітичного життя у Київській Русі. Він став

ініціатором проведення декількох з’їздів князів на зламі ХІ–ХІІ ст., які запровадили пряме родове успадкування влади замість складної системи сеньйорату. Після смерті великого князя київського Святополка Ізяславовича у 1113 р. був запрошений на князювання у Київ. Йому вдалося припинити князівські усобиці та відновити єдність Київської держави. Під його владою перебувала переважна більшість її території. Своєю розумною, послідовною і виваженою політикою забезпечив у країні спокій і мирне процвітання. Цьому сприяла також його законотворча діяльність. “Статут Володимира Мономаха” якісно доповнив “Руську правду”: скасував боргове рабство (холопство), обмежив відсотки (проценти) за борги. Зміцніли міжнародні позиції Київської Русі. Змусив половців відступити на схід у глибинні райони степів, внаслідок чого різко скоротились їх спустошливі напади. Підтримував добрі стосунки не тільки з Візантією, але й з багатьма європейськими, зокрема скандинавськими країнами. Підтвердженням високого міжнародного авторитету Київської держави стали відповідні династичні шлюби. Володимир Мономах був високоосвіченою людиною, володів п’ятьма іноземними мовами. Залишив літературну спадщину, серед якої особливо вирізняється “Повчання дітям” – своєрідний заповіт не тільки своїм дітям, але й нащадкам – урядовцям взагалі. Його головна ідея полягає в тому, що запорукою безпеки і успішного розвитку держави має бути її єдність, а також законність, справедливість, гуманність, відповідальність, компетентність і висока моральність влади. Залишився у пам’яті народу як мудрий і далекоглядний правитель, поборник єдності та добробуту руських земель. Помер Володимир Мономах 19 травня 1125 р. Похований уСофіївському соборі Києва.

445

Князь Роман Мстиславович

Роман Мстиславович (бл. 1152–1205) – засновник Галицько-Волинської держави, найвидатніший князь України-Руси кінця ХІІ – початкуХІІІст. Син великого київського князя Мстислава Ізяславича та Агнеси – доньки польського князя Болеслава ІІІ Кривоустого. У 1168 р. почав князювати у Новгороді. Після смерті батька став володимир-волинським князем (1170). Завдяки особистим якостям незабаром домігся домінуючого впливу в усіх волинських землях. Коли у 1199 р. помер Володимир ІІ, останній галицький князь із династії Ростиславичів, то Роману Мстиславичу вдалося встановити свою владу у Галичі

та об’єднати волинські й галицькі землі в єдину Галицьку-Волинську державу. Внаслідок успішного походу на Київ у 1202 р. він оволодів і Київським князівством. Утворилася нова велика держава, яка зібрала українські землі від Карпат по Дніпро і стала спадкоємницею Київської Русі. Хоробрий та рішучий князь Роман дбав про авторитет влади. Тому йому довелося вести гостру боротьбу проти крамольного галицького боярства, спираючись на міщан і селян. Прославився як полководець, успішно воюючи проти половців і ятвягів. Своєю активною зовнішньою політикою справляв помітний вплив на сусідні західні держави. Підтримував приязні стосунки з Візантією, Угорщиною, мав контакти з Тевтонським орденом. Підтвердженням високого авторитету князя Романа є те, що Папа Римський Інокентій ІІІ

запропонував йомукоролівськукоронуза умови прийняття ним католицтва. Брав активну участь у князівських міжусобицях у Польщі, допомагаючи своїм союзникам. Мав намір прицьомунадійно убезпечити західний кордон своєї держави. Але реалізувати ці плани йому не вдалося: під час походу на Віслу загинув у бою біля міста Завихвост. Похований у ВолодимиріВолинському (за іншими даними – у Галичі). Залишив по собі вдячну пам’ять простого народу в його усній поезії, піснях, а також загалом у письменницьких колах. Літописець величає його “самодержавцем всієї Русі”, “царем в Руській землі”, “великим князем”, який “подолав усі поганські народи завдяки своєму розуму й мудрості і поводився згідно з законом Божим”. Навіть польський хроніст ХІІІ ст. справедливо визнав: “За короткий час він так піднявся, що правив над усіма землями і князями Русі”. А М. Грушевський підкреслив, що князь Роман Мстиславович став “найбільшоюполітичноюсилоюнаУкраїні” наприкінціХІІ– напочаткуХІІІст.

446

Князь Данило Галицький (1201–1264) –

князь Галицько-Волинської землі, король України, дипломат і полководець

Данило, син галицько-волинського князя Романа Мстиславича, народився приблизно у 1201 р. Крім нього, в родині князя Романа та княгині Анни був ще син Василько – пізніше волинський князь. 1211 року галицькі бояри під час однієї з усобиць виганяють княгиню Анну Романову з сином з Галича, а самі правлять від імені малолітнього князя Данила Романовича. Княгиня Анна Романова разом з сином Данилом перебували у вигнанні в Угорщині. У 1215 р. польський король Лешко відбив у князя Олександра Всево-

лодовича Галич і віддав місто галицьким князям Данилові та Василькові. У 1223 р. князь Данило Галицький збудував місто Холм, нову столицю держави, і перевів туди єпископат. Разом з іншими руськими князями Данило Галицький бере участь у битві з монголо-татарами на Калці. 1228 рiк пам’ятний смертю галицького князя Мстислава Удатного, усобицями між боярами за Галич, здобуттям галицького престолу Данилом. У 1236 роцi Данило Галицький остаточно оволодіває галицько-волинсь- кими землями, а згодом садовить у Києві свого намісника – воєводу Дмитра, стає великим князем Київським. 1245 року в битві під Ярославом українські війська на чолі з Данилом Галицьким завдали нищівної поразки угорсько-польським військам, чим забезпечили спокій на західних кордонах Галицько-Волинського князівства майже на 40 років.

Після 1241 р., коли під копитами ординців опинилася майже вся Україна, князь Данило вирішив розбудувати нові міста-фортеці, серед них нову столицю – місто Холм, для чого запросив з-за кордону майстрів-будівничих, малярів, іконописців, різьбарів, скульпторів. Водночас він розбудовує інші міста, споруджує могутні фортеці у Володимирі, Лучеську, Кременці, Бересті, Столп’ї, Білавині та інших містах, ставить своїх посадників та військові залоги навіть в окремих землях, які перебували під монгольською зверхністю (на Південному Бузі, Случі, Тетереві). Тоді ж він будує нове велике місто – Львів, назвавши його ім’ям свого сина, майбутнього князя.

447

У 1249–1252 рр. вiдбуваються походи князів Данила та Василька проти литовського князя Міндовга. Князь Данило бере участь у європейській війні за австрійський герцогський престол, щоб закріпити його за сином Романом. У 1253 р. Данило Романович прийняв від Папи Римського королівський титул і став королем Русі. У 1254–1255 роках Данило Галицький визволив від монголо-татар Україну. Помер перший король український Данило 1264 р. у своїй новій столиці – Холмі, знайшов спочинок у церкві Пресвятої Богородиці, яку сам збудував. Але зусилля Данила не пропали марно, бо в пам’яті нащадків він залишився як володар, який подавав приклад до єднання задля великої мети – утвердження державності. Його держава, поставши на терені Європи у XIII столітті на короткий час під владою руського монарха, рівного між європейськими володарями, відіграла визначну роль в історії України на першому етапі українського державотворення.

Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний

Сагайдачний (Конашевич-Сагайдач- ний) Петро (рік народження невідомий – 20.04. 1622 р.) – видатний державний і військовий діяч України, гетьман реєстрового козацтва. П. Сагайдачний – найвидатніший гетьман України до Б. Хмельницького, перший політичний лідер українського народу.

За походженням шляхтич з-під Самбора в Галичині, вихованець знаменитої Острозької колегії. Учасник, а потім керівник походів запорізьких козаків на Крим та Туреччину (1607–1617). Уславився походами 1614, 1615, 1616, 1620 рр.

Особливо вражаючим був штурм і взяття Каффи в Криму – головного невільничого ринку того часу. Військові здібності Сагайдачного стали головною причиною обрання його гетьманом (1614–1622 рр.). В той час гетьман виявив себе як здібний дипломат і культурний діяч.

Як гетьман Сагайдачний здійснив реформу козацького війська, перетворивши його з партизанських формувань на регулярну армію. Гетьман трансформував козацтво з суто військової формації у політичний чинник з державницькими цілями. Найбільшою заслугою Сагайдачного було поєднання діяльності козацтва з політикою української інтелі-

449

кої армії. Ці сутички не були вдалими. Вирішальні бої розгорнулися у вересні 1621 р. під фортецею Хотином. Польське військо розташувалося поблизу фортеці. 1 вересня до Хотина підійшло козацьке військо. Згодом туди прибув і П. Сагайдачний. Він звинуватив Бородавку у нерішучості і наказав стратити його, а сам очолив козацьке військо, зайнявши оборону в таборі на лівомуфланзі польсько-українськоїармії.

Протягом місяця тривали кровопролитні бої під Хотином, в яких гетьман виявив талант полководця. Завдяки стійкості козаків турецькотатарські полчища зазнали великих втрат, що змусило султана розпочати переговори з польським гетьманом С. Любомирським. Крах агресивних планів султана вплинув на становище самої Османської імперії, наближаючи час її занепаду. Хотинська війна – найяскравіший приклад виконання запорізьким козацтвом своєї історичноїмісіїзахисника Європи.

Козацтво і Сагайдачний були розчаровані польським віроломством після Хотинської битви. Поранений отруєною стрілою під час боїв під Хотином, гетьман помирає в Києві у квітні 1622 р. Похований П. Конашевич-Сагайдачний в Києво-Братському монастирі.

Звитяга Сагайдачного є прикладом для військовослужбовців Збройних сил України. Показово, що Військовий інститут при Національному університеті “Львівська політехніка” носить ім’я П. Конашевича-Сагайдач- ного. Загальноукраїнське значення військово-політичної і культурної діяльності П. Конашевича-Сагайдачного визнавали вже сучасники. “В громадянстві славили Сагайдачного як дуже розважного, глибокого політика, що вмів поставити козаччину на службу загальнонародним справам і зробив з козацького війська опору національного українського життя. Сагайдачний відкрив тим новудобувісторії українського життя” (М. Грушевський).

Митрополит Петро Могила

Могила Петро (31.12.1596–11.01.1647) –

видатний церковно-політичний і культурний діяч України.

Син господаря Молдавії і Валахії Симеона. Рід Могил належить до древніх молдавських родів. Турки позбавили цей рід влади, який отримав притулок у Польщі, де Могили мали родичів серед полонізованих українськихмагнатів.

Петро отримав блискучу і ґрунтовну освіту. Він закінчив Львівську братську шко-

450

лу, потім вчився в Парижі (Сорбонна), слухав лекції в інших західноєвропейських університетах. Служив у польському війську. У 1625 р. постригся ученці вПечерській лаврі.

Після смерті печерського архімандрита Захарії Копистенського, у 1627 р. П. Могила обраний києво-печерським архімандритом за підтримки київського митрополита Іова Борецького (1620–1631).

Рішення П. Могили присвятити себе церкві надавало сильну підтримку православ’ю завдяки знатності і багатству роду. Новий архімандрит спрямував свою діяльність на розвиток давнього осередку християнства, задумав створити при Печерському монастирі вищу школу. Для підготовки викладачів власним коштом відряджав юнаків за кордон для навчання у західноєвропейських університетах (Іннокентій Гізель, Тарасій Земка, Ігнатій Оксенович-Старушич та ін.).

Запорізьке козацтво звернулося до П. Могили з проханням не створювати осібного училища, а об’єднати його з вищеіснуючим братським училищем на Подолі. У 1632 р. гетьман від імені всього війська Запорізького обіцяв у разі потреби захищати зброєю церкву, монастир і школу братства.

У квітні 1632 р. помер польський король Сигізмунд ІІІ, фанатичний католик. Новообраний король Володислав ІV розумів значення прихильності козаків і всього українського народу в умовах неприязних відносин з Московським царством та й взагалі був толерантнішим у релігійних питаннях. Духівництво і представники православної шляхти обрали у 1632 р. на митрополита П. Могилу. Митрополита Петра Могилу визнала польська держава: король затвердив обрання Могили митрополитом київським і галицьким.

Могила отримав патріарше благословіння, і волоський православний єпископ у Львові висвятив Петра Могилу в митрополити.

Новий митрополит здійснив багато ініціатив і реформ, що далиможливість розвиватися православній церкві, аразомз нею освітіі культурі.

Братське училище було перетворено на колегію (1632 р.). Київська колегія (колегіями називали у Західній Європі навчальні заклади вищого типу) на відзначення заслуг митрополита отримала назву КиєвоМогилянської колегії, а у 1706 р. – статус академії. (У 1817 р. Перетворена на духовну академію). Києво-могилянська колегія довгий час була єдиним вищим навчальним закладом слов’янства усієї Східної Європи. Мета київської колегії насамперед полягала в тому, щоб створити покоління вчених духовних осіб і обізнаних світських людей, які могли б свідомо бачити значення православної церкви і за своєю освітою стати в рівень з тими, проти яких довелося б їм боронити права церкви і народу.