Дещинський Л. Є. "Історія України та її державності" [2009]

221

Ліве крило, прихильники соціалізму М. Ганкевич, Ю. Бачинський, С. Вітик організували Українську соціал-демократину партію (УСДП). Однак усі ці політичні угруповання стояли на принципах незалежності Української держави.

Як бачимо, незважаючи на різнопланові політичні погляди, перші галицькі партії – НДП, РУРП, УСДП – на рубежі ХІХ–ХХ ст. рішуче визначили за остаточну мету своєї боротьби – утворення політично незалежної України.

Д. Дорошенко подав таку характеристику українського почуття самовизначення на початку ХХ ст.: у 1900 р. у двох кінцях України молодь маніфестувала свою відданість справі визволення України. У Харкові і Полтаві М. Міхновський виголосив доповідь на цю тему на таємних зборах української молоді, а Лонгин Цегельський у своєму публічному виступі у Львові закликав до створення незалежної української держави, яку слухачі сприйняли з ентузіазмом. Незважаючи на значне поширення, ідея незалежності України ще остаточно не вкоренилася у свідомості української спільноти Галичини. Навіть газета “Діло” розглядала цю ідею на початку 1899 р. як “утопічну мрію”.

Отже, підсумовуючи, зазначаємо: порядок, встановлений на українських землях в останній третині XVIII ст. через приєднання Правобережжя до Російської, а Галичини до Австрійської імперій тривав, в основному, незмінно аж до 1914 р. Цей довгий період стабільності спричинився до того, що усяка думка про зміну існуючого міжнародного порядку здавалася сучасникам далекою й нереальною. Політичні діячі Галичини виходили з того, що втілення ідеї державної незалежності України є доволі віддаленою перспективою. Їх зусилля, діяльність керованих ними політичних партій були спрямовані на наближення цієї перспективи. Проте суспільнокультурне життя Галичини майже усю другу половину ХІХ ст. проходило під знаком фатального поділу на два різні національні спрямування – москвофілів і народовців – та виснажливого протиборства між ними в культурній і політичній сферах. Наприкінці ХІХ ст. галицьке суспільство на основі ідеалу незалежності все більше згуртовувалося, ставало все більш одностайним.

Конституційний лад Австрії сприяв прискореному націо- нально-політичному розвитку української спільноти. Українці брали

222

участь у виборах, мали свої партії, пресу, кооперативні і громадські організації. За явне національне відродження на Західній Україні Галичину стали називати (першими – громадівці Антонович, Кониський) українським П’ємонтом. Упродовж 50-ти років, аж до російської революції 1905 року Галичина була центром української політично-громадської активності.

Здійнений аналіз фактичного матеріалу дає можливість зро-

бити такі загальні висновки:

1.У несприятливих обставинах ХІХ ст. українська нація продемонструвала свої великі потенційні можливості, показала, що українство здатне жити повнокровним самостійним політичним життям. Традиції державності й культури не були перервані.

2.Джерелами національного відродження України стали народницькі течії, військово-політичні традиції козацтва, романтизм

іукраїнська історична та художня література. Ідеологічне, а пізніше організаційне оформлення українства відбулося під знаком народництва. Вершиною розвитку національної думки першої половини ХІХ ст. стала політична доктрина Кирило-Мефодіївського Братства.

3.Протягом другої половини ХІХ ст. окреслюється перспектива політичного самовизначення українського народу та відновлення державності. Довготривала боротьба за національно-політич- ну самостійність зазнала величезного злету – від ідеї української автономії до великої національної ідеї – політично самостійної Української держави. З’явились видатні українські діячі і організації, які й повели боротьбу за їх реалізацію у життя.

З усвідомленням принципового значення незалежної України український народ вступив у смугу потрясінь війни, демократичних революцій та національно-визвольних змагань. У такій атмосфері завершувалося ХІХ і починалося ХХ ст., в якому і відродилася Українська державність.

223

Тема 9

УКРАЇНА НА ПОЧАТКУ XX ст.

1900–1916 рр. займають особливе місце у вітчизняній історії. Саме у цей період після втрати державності український націо- нально-визвольний рух розвивався з наростаючою силою власне у політичному напрямку. Хоча українські хемлі залишалися і далі пошматованими між Російською і Австро-Угорською імперіями із певними відмінностями у них, проте ідея Української самостійної соборної держави поступово перетворюється на спільний вирішальний об’єднавчий фактор. Її реалізація стала можливою в роки Першої світової війни, коли обидві імперії взаємно поборювали і тим самим істотно послаблювали себе.

1. Політичне становище українських земель у складі Російської імперії на початку ХХ ст.

Радикалізація національної державницької думки

Як відомо, основна частина українських земель на початку ХХ ст. і далі перебувала у складі Російської імперії. На той час вони вже давно втратили особливості свого політичного устрою. Царський уряд зробив все для того, щоб перетворити Україну на звичайну провінцію, утворивши на її території дев’ять губерній: Київську, Чернігівську, Волинську, Подільську, Харківську, Таврійську, Катеринославську, Полтавську, Херсонську. Назва “Україна” вилучена із ужитку. Політика царизму була спрямована на те, щоб придушити будь-які прояви української свідомості, знищити національну мову і культуру. Фактично, Наддніпрянщина знаходилася на колоніальному становищі.

І це при тому, що Україна була чи не найкращою перлиною корони Російської імперії. Адже порівняно з іншими національними окраїнами вона виявилась одним із найрозвинутіших районів країни. За тодішніми статистичними даними тут діяло 20 % промислових підприємств від загальної кількості, вироблялося 58 % сталі, 57 % –

224

прокату, 50 % – сільськогосподарських машин, 81 % – цукру тощо. Царизм добре усвідомлював величезне значення України для імперії, тому діяв із шовіністичних, великодержавницьких позицій і далі. Тобто навіть неприпускавможливості хоч якоїсьзміни їїполітичногостатусу.

Здавалося, що в умовах жорстокого терору і переслідувань ідеї українського відродження, особливо політичного, неможливі. Однак цього не сталося. У громадсько-політичне життя влилися свіжі сили молодого покоління, вихованого на безкомпромісних ідеях національно-визвольного руху. У 1900 р. у Харкові група представників студентської громади – Д. Антонович, М. Русов, Л. Мацієвич, Б. Камінський, О. Коваленко, П. Андрієвський та ін. – створила першу на східноукраїнських землях політичну партію – Революційну українську партію (РУП). До неї увійшли молодіжні громади інших міст. Її першим програмним документом стала брошура харківського адвоката М. Міхновського “Самостійна Україна”, видана у Львові. Головна мета партії: “Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ”. Цю мету повинна зреалізувати інтелігенція як лідер національного руху. Вести боротьбу потрібно криваву і безпощадну, всіма засобами, аби забрати “силою те, що нам належиться по праву, але віднято в нас теж силою”. Програма закінчувалася гаслом: “Україна для українців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружія”.

Звернемо увагу на те, що це гасло викликало вкрай негативну реакцію не лише у середовищі російських шовіністів, але й частини поміркованих українських політичних діячів. З аналогічних позицій його оцінювала радянська історіографія, кваліфікуючи як крайній прояв українського націоналізму, що межує з нацизмом. Однак такий підхід до пояснення цього програмного гасла РУП є надто спрощеним. Насправді воно лаконічно і всеохоплююче розкривало головну підставу повноцінного існування самої нації – наявність національної держави. Адже лише у її рамках нація може самореалізувати себе і зберегтись як етнічна одиниця. У той самий час у “Самостійній Україні” відсутні будь-які зазіхання українців на права інших народів або заклики до переслідування національних меншин, що проживали на території України.

Поява “Самостійної України” М. Міхновського як програми РУП відкрила якісно новий період в історії української політичної

225

думки. Вона справедливо вважається першим політичним маніфестом українського націоналізму. Адже в ній вперше після більш як двохсотлітнього мовчання знову на весь зріст було поставлено питання про суверенітет і соборність української нації. Відтак ідея самостійної України стала тим прапором, навколо якого стали гуртуватися патріотичні сили українського суспільства. Однак шлях до її реалізації виявився нелегким. Бо тривалий бездержавний період існування української нації значно послабив її державницькі традиції, що власне і призвело до захоплення деяких політичних діячів модними на той час утопічними соціалістичними теоріями. Проникли вони і в РУП, що спричинило її внутрішню кризу. Вірними ідеї самостійності України залишилися М. Міхновський та його однодумці, які вийшли із РУП і у 1902 р. утворили Українську народну партію (УНП). Політичне кредо цієї партії було сформульоване спочатку у “Десяти заповідях”, а пізніше у “Програмі”. Їх суть зводилася до боротьби за незалежну Українську демократичну республіку, яка мала складатися із союзу окремих українських земель. УНП не користувалася у той час значним політичним впливом, її члени активно заявили про себе у 1917 р., створивши Українську партію соціалістів-самостійників.

Прихильники соціал-демократичних поглядів на чолі із М. Меленевським-Баском та О. Скоропис-Йолтуховським також вийшли із РУП і у травні 1905 р. утворили Українську соціал-демок- ратичну спілку, яка на правах автономної секції увійшла до меншовицької фракції Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП). Спілчани вважали, що вирішення національного питання є похідним від вирішення на марксистській платформі соціальноекономічних проблем.

Наприкінці 1905 р. основна частина РУП на чолі із М. Поршем, В. Винниченком та С. Петлюрою перетворилась на Українську соціал-демократичну робітничу партію. Вона стояла на позиціях органічного поєднання національної орієнтації з марксизмом, домагаючись автономії України.

На початку ХХ ст. в Україні виникли також політичні партії ліберально-демократичного спрямування. У 1904 р. представники української ліберальної інтелігенції заснували Українську демократичну партію (УДП). Її фундатором був Є. Чикаленко, який доклав

226

чимало зусиль і коштів на потреби національно-визвольного руху. Своєю головною метою УДП оголосила домагання автономії України у складі конституційної монархічної Росії.

Проте серед членів цієї партії також виявились певні розбіжності у поглядах на принципові програмні положення. Внаслідок цього вже восени цього ж року частина колишніх членів УДП на чолі із Б. Грінченком, С. Єфремовим та Ф. Матушевським утворили Українську радикальну партію (УРД), яка виступала за автономію України як рівноправної складової частини Федеративної Росії.

Незабаром розбіжність вдалося подолати. Наприкінці 1905 р. УДП і УРП об’єдналися в одну організацію – Українську демокра- тично-радикальну партію (УДРП). Її програма складена на основі принципів федералізму і парламентаризму. Майбутня Російська держава повинна перетворитися на “федерацію рівноправних авто- номно-територіальних одиниць”.

Вищеназвані політичні партії змушені були діяти в умовах підпілля. Свої друковані органи видавали здебільшого за кордоном, зокрема у Львові, Чернівцях. Потім нелегально доставляли у Наддніпрянщину. Траплялися переслідування, арешти тощо активних українських громадсько-політичних діячів. Тому ці партії не могли відразу набрати масового характеру і значного впливу. Однак їх поява переконливо засвідчила про те, що українське суспільство стало політично зрілішим і не бажало далі миритися із колоніальним становищем у Російській імперії.

Активізувалась насамперед боротьба за відміну заборони української мови. Незважаючи на царські власті, почала зростати кількість українських видань, зокрема підручників для початкового навчання, виникли українські товариства. Важливою подією у культурному житті України стало відкриття пам’ятника І. Котляревському влітку 1903 р. у Полтаві, спорудженого на кошти пожертвувань. На церемонію його відкриття прибули гості з усіх кінців України, в тому числі Галичини і Буковини. У відповідь на заборону читати привітання українською мовою вони влаштували демонстрацію протесту. Такими самими загальнонаціональними святами всеукраїнського характеру стали ювілеї І. Нечуя-Левицького та М. Лисенка у Києві. Українське слово все голосніше звучало на громадських зборах. Багато земств і міських дум зверталися до

227

уряду з вимогами дозволити навчання українською мовою у школах. Подібні масові петиції вимагали скасування утисків над українською мовою взагалі. Внаслідок цього царський уряд змушений був піти на поступки. На засіданні Ради міністрів у 1904 р. спеціально розглядалося питання про скасування цензурних заборон над українським словом. Це була важлива перемога.

Поступливість царизму пояснювалася не тільки зростаючим тиском українського руху, але й поглибленням загальної кризи в імперії. Загострювались суперечності економічного, соціальнополітичного і національного характеру. Самодержавство виявляло неспроможність оперативного вирішення назрілих проблем. Його авторитет остаточно підірвала поразка у російсько-японській війні 1904–1905 рр. Загальна криза переросла у революцію.

2.Українське громадсько-політичне життя

вроки російської революції 1905–1907 рр. та після її поразки

Це була перша демократична революція у Росії. Усю імперію, в тому числі Україну охопили масові робітничі страйки і селянські виступи. Тільки упродовж січня – серпня 1905 р. у Наддніпрянщині відбулося близько 500 страйків. Особливо відзначилися робітники таких великих промислових центрів, як Катеринослав, Харків, Одеса, Київ, Луганськ. За масштабами селянського руху Україна займала одне з перших місць у Російській імперії. Лише влітку і восени 1905 р. виступи українських селян охопили 64 із 94 повітів. А наприкінці цього року були непоодинокі випадки, коли робітники і селяни вдалися до зброї. Так, одним із найбільших виявилося збройне повстання у с. Великі Сорочинці на Полтавщині. У ньому взяло участь близько 5 тис. селян. Тривало воно кілька днів у грудні. Властям вдалося його придушити лише після того, як у село прибув каральний загін з двома гарматами. Усутичціз ним загинуло63 селянини.

Антиурядові виступи перекинулись і на армію – головну опору царизму. У червні 1905 р. повстала команда матросів броненосця “Потемкин”. Серед її керівників були і українці

228

Г. Вакуленчук та П. Матюшенко. До повсталих приєднався також член РУП офіцер О. Коваленко. Хвиля збройних виступів охопила і багато гарнізонів. Одним з найбільших були повстання у Севастополі, яке очолив капітан П. Шмідт, а також повстання саперів Київського гарнізону під проводом поручника Б. Жаданівського. Хоча вони були придушені, але серйозно захитали основи монархічного режиму.

Революційні виступи робітників і селян України мали передусім соціальний характер. Вони не зачіпали національного питання. Це пояснювалося тим, що робітничий клас тут був фактично зрусифікований, а селянство ще не піднялося до відповідного рівня національної свідомості, щоб висувати певні національні вимоги. Основним їх носієм залишалася інтелігенція. Тому на її долю випало нелегке завдання – піднести національну свідомість широких верств українського народу і тим самим поставити українську національну справу в розряд загальнодержавних проблем.

Революція створила небачені раніше сприятливі умови для легальної громадсько-політичної та культурної діяльності. Бо під її тиском цар Микола ІІ 17 жовтня 1905 р. видав маніфест, у якому проголошувалися громадянські демократичні свободи: совісті, друку, зібрань, об’єднань тощо, а також обіцяно запровадити у Росії конституційні форми правління, зокрема скликати парламент – законодавчу Державну думу. Тому вперше у Наддніпрянщині почали виходити україномовні газети і журнали: “Хлібороб”, “Рада”, “Дзвін”, “Українська хата” тощо. Всього протягом 1905–1907 рр. виходило 24 україномовні видання. Розгорнулось видання українських книжок, особливо підручників і популярних творів для народу. У 1907 р. у Петербурзі під редакцією В. Домницького вийшло перше повне видання “Кобзаря” Т.Г. Шевченка. Виникли і набули особливої популярності культурно-просвітницькі організації “Просвіта”. До середини 1907 р. їх налічувалося 35. Вони засновували бібліотеки, проводили вечори, видавали українською мовою літературу тощо. Розпочалося навчання українською мовою в багатьох школах, створено кафедри українознавства у Харківському та Одеському університетах. Виникли і набули поширення народні університети, клуби, профспілки, кооперативи тощо. Нарешті відкрито заявили про себе українські політичні партії. Здійснювався процес їх орга-

229

нізаційного становлення (в 1907 р., наприклад, була створена Українська партія соціалістів-революціонерів), активізувалася діяльність. Поряд із соціальними питаннями розгорнулась також агітація переважно за автономію України. Це мало надзвичайно важливе значення, бо фактично вперше після багатьох років відкрито проголошувалося це питання серед широких народних мас і тим самим сприяло формуванню у них національної свідомості, певних політичних поглядів щодо України.

Навесні 1906 р. у Петербурзі зібрався перший російський парламент – Державна дума. Революційні українські партії, як і російські, бойкотували вибори депутатів до цього органу. Лише УДРП висунула своїх кандидатів самостійно або у блоці із загальноросійськими партіями. В такий спосіб їй вдалося провести у Думу значну кількість своїх визначних діячів, серед яких були І. Шраг, В. Шемет, П. Чижевський. Вони заснували Українську парламентську громаду, яка налічувала 45 членів. Її головою був обраний І. Шраг. Діяльність українських представників у загальноросійському парламенті стала доказом того, що у Російській імперії існує окремий народ, який домагається своїх прав. Політичною платформою громади була боротьба за автономію України. Її друкованим органом став “Украинский вестник”. Одним із його засновників був М. Грушевський, професор Львівського університету, який прибув у Петербург. Діяльність громади мала позитивне значення. Вона привернула до себе увагу громадськості України. У Петербурзі був створений український центр з метою підтримки депутатів, який очолили відомі національно-патріотичні діячі О. Лотоцький і П. Стебницький. Українська парламентська громада відіграла провідну роль у створенні в травні 1906 р. Союзу автономістів, який об’єднав парламентські групи неросійських народів з метою перетворення Російської імперії на федеративну державу. Була підготовлена декларація про автономію України, але її так і не вдалося проголосити у Думі, бо напередодні запланованого виступу вона була розпущена (початок липня 1906 р.). Тоді українські парламентарі провели у Виборзі антиурядову маніфестацію і прийняли відповідну відозву до уряду, за що були засуджені до тюрми, а також втратили право участі у виборах до ІІ Думи.

230

Українська парламентська громада була створена також і у ІІ Думі чисельністю 47 депутатів. Однак серед них вже не було досвідчених українських політиків. І все-таки вона заснувала свій друкований орган “Рідна справа – вісті з Думи”. Внесла до поданого Міністерством освіти законопроекту свої поправки, які передбачали запровадження навчання українською мовою в школах і заснування в університетах кафедр українознавства. Вона розробила законопроекти про автономію України, місцеве самоврядування, українську мову в суді, школі, церкві, земельну реформу, охорону праці. Однак і ІІ Дума була дуже скоро розпущена царем як занадто революційна. В умовах спаду революції царський уряд замінив виборчий закон набагато реакційнішим за попередній, внаслідок якого 80 % населення Російської імперії позбавлялося виборчих прав. Тому наступні ІІІ і ІV Думи за своїм складом мали відповідно такий cамий характер. У них хоч і були окремі депутати-українці, але громад вже не створювали і тому відстоювати загальноукраїнську справу вже не було кому.

Царизм переміг революцію. Розпуск ІІ Думи 3 червня 1907 р. і поява нового виборчого закону означали її поразку. Хоча найважливішим результатом революції стало те, що уряд змушений був ліквідувати напівкріпосницькі пережитки на селі, зокрема відмінив викупні платежі, які існували ще з часів реформи 1861 р. Позитивний вплив здійснила ця революція і на розвиток українського руху. Значно розширилися його база, насамперед за рахунок інтелігенції. До того ж він набрав якісно іншого характеру – виразно політичного. Адже вперше відкрито було визначено державницький статус України у загальноросійському масштабі.

Після поразки революції розпочалася реакція в Російській імперії. Вона, звичайно, не оминула і Наддніпрянщину. Царський уряд на чолі із П. Столипіним відверто проводив антиукраїнську політику. Шість губерній (Катеринославська, Полтавська, Таврійська, Харківська, Чернігівська і Херсонська) перебували протягом тривалого часу під посиленою охороною. У них заборонялися будьякі збори, наради, навіть невеликі зібрання на приватних квартирах. Активних учасників революційних виступів, відомих українських громадсько-політичних діячів масово арештовували, чинили свавільне судочинство, страчували, відправляли у заслання в Сибір. Дехто із них змушений був емігрувати.