Порівняльна характеристика моделей економічного зростання та економічного розвитку

Критерій	Моделі зростання	Моделі розвитку
Мета	Пояснення характеру впливу ресурсів на результат виробництва, визначення частки кожного фактора в збільшенні продукту	Пояснення причин переходу від одного стану економіки до іншого
Зміни	Кількісні	Якісні
Об’єкт	Продукт	Структура економіки

 

Економічний розвиток характеризується рядом показників, основними серед яких є:

1)    темп приросту ВВП;

2)    ВВП на душу населення;

3)    темп приросту ВВП на душу населення;

4)    виробництво основних видів промислової продукції на душу населення;

5)    темп приросту виробництва основних видів промислової та сільськогосподарської продукції на душу населення;

6)    показники ефективності функціонування національної економіки, що визначаються на підставі ВВП (продуктивність праці, фондовіддача, фондомісткість, матеріаломісткість, енергомісткість тощо);

7)    показники рівня і якості життя населення (середня тривалість життя, рівень освіти населення, середня тривалість робочого дня, індекс людського розвитку (акумулює в собі показники тривалості життя, грамотності, ВВП на душу населення) тощо);

8)    індекс економічного зростання ВВП.

Таким чином, економічне зростання виступає основним критерієм економічного розвитку країни. Економічне зростання національної економіки можна розглядати також як збільшення кількості товарів і послуг, які продукує національна економіка з одночасним підвищенням продуктивності.

Темпи світового економічного зростання за останні 100 років за показником реального ВВП становили в середньому 3,2%, що призводило до подвоєння національного багатства через кожні 22 роки. Темпи світового зростання ВВП в розрахунку на душу населення становили 1,6%, що призводило до подвоєння національного багатства через кожні 39 років.

Економічне зростання у багатьох країнах світу складає декілька відсотків на рік. Наприклад, за останні п’ять років темпи приросту реального ВВП у країнах Європейського Союзу становлять в середньому трохи більше 2%. Для порівняння динаміка економічного зростання (спаду) в Україні, представлена показниками номінального та реального ВВП як загалом, так і в розрахунку на одну особу за 1990-2009 рр., наведена у табл. 11.2. Як видно з даної таблиці, починаючи з 90-х років, в Україні відбувався значний спад виробництва, обсяг реального ВВП скоротився майже в два рази. Однак, вже починаючи з 2000 р., має місце зростання обсягу реального ВВП, що є позитивною тенденцією. Проте, якщо порівняти спад та зростання виробництва, які мали місце в економіці України з 90-х років, то, станом на сьогоднішній час, спад виробництва був все таки більшим, ніж його зростання.

Таблиця 11.2

Динаміка ввп України загалом та в розрахунку на одну особу за 1990-2009 рр.

Роки	Номінальний валовий внутрішній продукт (млрд. крб, а з 1996 р. – млн. грн.)	Реальний валовий внутрішній продукт (у % до попереднього року)	ВВП у розрахунку на одну особу
			у тис. крб, а з 1996 р.– грн.	у % до попереднього року
1990	167	х	3	х
1991	299	91,3	6	91,1
1992	5 033	90,1	97	89,8
1993	148 273	85,8	2 842	85,7
1994	1 203 769	77,1	23 184	77,4
1995	5 451 642	87,8	105 793	88,5
1996	81 519	90,0	1 595	90,7
1997	93 365	97,0	1 842	97,8
1998	102 593	98,1	2 040	98,8
1999	130 442	99,8	2 614	100,6
2000	170 070	105,9	3 436	106,7
2001	204 190	109,2	4 195	111,1
2002	225 810	105,2	4 685	106,3
2003	267 344	109,6	5 591	110,5
2004	345 113	112,1	7 273	113,0
2005	441 452	102,7	9 372	103,5
2006	544 153	107,3	11 630	108,1
2007	720 731	107,9	15 496	108,6
2008	949 864	102,1	20 534	102,6
2009	914 720		19 901

 

Розвиток економіки має циклічний характер. Економічний цикл – це період, протягом якого економіка проходить шлях від одного спаду або піднесення до іншого спаду або піднесення.

Окремі економічні цикли різняться між собою, однак всі вони характеризуються певними послідовними періодами (фазами), до яких відносять: 1) пік, 2) спад, 3) дно, 4) піднесення.

Економічні цикли бувають різної тривалості залежно від причин їх виникнення. Виявлені такі найбільш важливі економічні цикли:

• короткострокові (цикли Китчина) тривалістю 3-5 років;

• середньострокові (цикли Джаглера і Кузнеця) тривалістю 10-20 років;

• довгострокові (цикли Кондратьєва) тривалістю близько 50 років.

Економічне зростання будь-якої країни залежить від певних чинників зовнішнього та внутрішнього характеру. Дані чинники поділяють на певні групи, а саме, виділяють такі групи факторів:

1)    фактори пропозиції;

2)    фактори попиту;

3)    фактори розподілу (ефективності);

4)    інституційні фактори;

5)    соціальні фактори;

6)    культурні фактори;

7)    релігійні та інші фактори.

Фактори пропозиції характеризують фізичну здатність економіки до зростання. До цих факторів слід віднести:

-         природні ресурси;

-         трудові ресурси;

-         обсяг капіталу країни;

-         інтелектуальний капітал;

-         технології;

-         інновації;

-         менеджмент;

-         підприємництво.

Природні ресурси – це землі, корисні копалини, енергоносії, водні ресурси, клімат тощо. Більшість країн світу є небагаті на природні ресурси, лише деякі країни, серед яких Об’єднані Арабські Емірати, Саудівська Аравія, Кувейт та деякі інші, володіють таким природно-ресурсним потенціалом, що дає їм змогу забезпечити високі темпи економічного зростання. Проте, і дуже бідні на природні ресурси країни такі, як Японія, Швейцарія, Ізраїль демонструють високі темпи економічного зростання. Україна володіє значним природно-ресурсним потенціалом, однак, використовується він дуже неефективно. Найціннішим природним ресурсом України вважають орні землі, які займають 68% площі країни. Також Україна володіє достатніми мінеральними ресурсами такими, як вугілля, залізна та марганцева руди, сірка та багато інших. В цілому за природно-ресурсним та соціально-економічним потенціалом наша держава посідає п’яте місце в Європі та восьме у світі.

Трудові ресурси – пропозиція робочої сили, її кваліфікація, дисциплінованість, мотивація до праці – є найважливішим чинником економічного зростання. Якістю робочої сили значною мірою обумовлюється наявність та ефективність використання інших чинників економічного зростання (новітніх технологій, природних ресурсів, капіталу). Особливо важливе значення в економічному зростанні має кваліфікація робочої сили, оскільки від цього значно залежить продуктивність праці, підвищення якої є найважливішим чинником зростання реального обсягу національного виробництва.

Україна володіє значним трудовим потенціалом. Населення країни характеризується високим рівнем освіченості та працездатності. Однак ситуація, що стосується трудових ресурсів в Україні постійно погіршується.

За рівнем життя, його тривалістю та рівнем освіти (індекс розвитку ООН) Україна серед інших держав світу займає позицію у другій сотні. За очікуваною тривалістю життя, що є одним з найважливіших індикаторів людського розвитку, Україна займає одне з останніх місць серед країн Європи. Зараз значення цього показника знизилося до 68,2 років. Природне скорочення населення – 373 тис. на рік і ці темпи дуже швидко зростають. Все це викликано негативною дією рядом чинників, зокрема, несприятливою екологічною ситуацією, незадовільними харчуванням, побутовими умовами, станом медичної допомоги населенню, високим рівнем травматизму на виробництві тощо [30].

Капітал як фактор економічного зростання може виступати в двох формах – натуральній та грошовій. Капітал як виробничі активи (будівлі, споруди, машини устаткування і т.д.) у вигляді засобів та предметів праці обслуговує виробничий процес і є основою для нарощування виробництва. Капітал як грошові активи є передумовою залучення інших факторів виробництва. Річне нагромадження обсягів капіталу коливається в межах від 10 до 20% національного доходу у розвинутих країнах та становить близько 5% національного доходу у слаборозвинутих країнах, що створює різні можливості для економічного зростання [1, 9, 30, 32].

Серед чинників пропозиції доцільно в якості окремого чинника розглядати інтелектуальний капітал, який має певні особливості та в значній мірі впливає на темпи економічного зростання національної економіки.

В широкому розумінні інтелектуальний капітал – це сукупність знань, навичок та творчих здібностей людей, що можна застосувати на практиці з метою отримання відповідного ефекту.

Інтелектуальний капітал (від лат. Intellectualis capitalis – розумовий головний або головні пізнання) – це один із різновидів капіталу, що має відповідні ознаки капіталу і одночасно відтворює характерні лише йому (інтелектуальному капіталу) специфіку і особливості. Він має надзвичайно складну сутність і багатовекторність, що визначається механізмом його функціонування [38, с. 192].

Розрізняють три складові інтелектуального капіталу [38, с. 192-193]:

1-людський капітал як здатність пропонувати неймовірні рішення, джерело оновлення та прогресу. Головне його призначення – створення і розповсюдження інновацій. Людський капітал нарощується двома способами: 1) підприємство використовує максимальний обсяг знань своїх співробітників; 2) максимальна кількість співробітників володіє знаннями, здатними принести користь підприємству. При кваліфікованому менеджменті максимальна сума прибутку від інвестицій в людський капітал майже втроє перевищує прибуток від інвестицій в техніку.

Дослідження залежності продуктивності праці від освіти показали, що при 10%-му підвищенні рівня освіти продуктивність зростає на 8,6%, а при такому ж збільшенні акціонерного капіталу – лише на 3-4%.

2-структурний капітал, в тому числі інтелектуальна власність і документована інформація, ефективний тільки в контексті стратегічних цілей підприємства, тому що є проявом організаційних здібностей підприємства відповідати вимогам ринку, можливостей їх використання знову для створення нових цінностей.

3-клієнтський (ринковий, споживацький) капітал, включаючи ділову репутацію та зв’язки зі споживачами, характеризується такими якостями, як ступінь проникнення, розповсюдження, постійність, впевненість у тому, що споживачі і надалі віддаватимуть перевагу даному підприємству.

Всі три складові є однаково необхідними для ефективної роботи підприємства в сучасних ринкових умовах. Тому необхідною умовою повноцінного використання інтелектуального капіталу є наявність і сполучення всіх його компонентів [38].

Роль знання у економічному розвитку зростає, випереджуючи значимість засобів виробництва і природних ресурсів. За оцінками Світового банку, фізичний капітал у сучасній економіці формує 16% загального обсягу багатства кожної країни, природний – 20%, а людський капітал – 64%. У Японії та Німеччині частка людського капіталу становить близько 80% національного багатства.

На сьогодні цінності створюються за рахунок підвищення продуктивності та використання нововведень, тобто застосування знання на практиці. Економічне зростання все більше залежить від здатності отримувати нові знання і застосовувати їх у житті [38].

Більшість держав намагаються залучати до праці в своїх країнах науковців та висококваліфікованих спеціалістів, створюючи їм належні умови праці та життя. Так, в США серед членів Національної академії наук 23%, а серед лауреатів Нобелівської премії 33% – емігранти [20]. В Україні ж має місце протилежна тенденція. Інтелектуальна та висококваліфікована праця належним чином не стимулюється та не оцінюється. Науково-дослідна діяльність в належній мірі не фінансується, вченим не створюються належні умови праці. Це призводить до еміграції вчених та висококваліфікованих спеціалістів за кордон в пошуках кращих умов праці та життя, так званий “відплив інтелекту”, що є дуже негативним для економічного зростання та розвитку економіки країни в цілому.

З вищенаведеного випливає, що інтелектуальний капітал в сучасних умовах відіграє вирішальну роль у забезпеченні розвитку національної економіки та потребує виділятись як окремий чинник економічного зростання з метою діагностування його впливу.

В сучасних динамічних умовах розвитку суспільства важливими чинниками економічного зростання є рівень технологій та використання інновацій. Передумовою цього виступає науково-технічний прогрес, який призводить до поступового удосконалення і використання у виробництві нової техніки та технологічних процесів. Поступові зміни накопичуються і стають основою революційних перетворень в техніці, технології, матеріалах. Основними напрямами цих перетворень є [8, 30]:

-         автоматизація виробництва, заміна машин принципово новими технічними системами, що змінюють місце та роль людини в процесі виробництва;

-         комп’ютеризація виробництва, яка перетворює інформатику в новий ресурс і елемент технологічного процесу;

-         відкриття і використання нових видів і джерел енергії – атомної, термоядерної тощо;

-         створення і використання нових видів матеріалів, не існуючих у природі, із заздалегідь заданими властивостями;

-         відкриття і застосування нових “високих технологій” (хімічних, біологічних, лазерних тощо).

Застосування новітніх технологій дозволяє, в першу чергу, витрачати менше ресурсів (матеріальних, трудових та інших) на виробництво одиниці продукції, що підвищує продуктивність, а також дозволяє покращувати якість продукції, зменшити рівень браку та відходність виробництва.

Науково-технічний прогрес створює можливості для оновлення науково-технічного потенціалу за рахунок інновацій, які вважають одним з основних чинників економічного зростання на сучасному етапі.

Поняття “інновації” за своєю сутністю означає нововведення. У більш широкому розумінні – це прогресивні техніко-технологічні та соціально-економічні зміни, поява нових способів виробництва, видів продукції та послуг, освоєння нових ринків збуту [34].

Використання інновацій дає можливість отримати такі ефекти [34]:

-         комерційний (фінансовий) ефект, який відображає фінансові наслідки реалізації результатів інноваційної діяльності для її безпосередніх учасників та розраховується як різниця між фінансовими результатами і витратами;

-         бюджетний ефект, який характеризує фінансові наслідки реалізації результатів інноваційної діяльності для державного та місцевих бюджетів. Визначається як різниця між доходами від інноваційної діяльності і видатками відповідного бюджету на її здійснення;

-         загальноекономічний ефект, який визначає результати інноваційної діяльності для всієї національної економіки, регіонів та галузей і характеризується такими показниками: виручка від реалізації на зовнішньому та внутрішньому ринках інноваційного продукту; виручка від продажу ліцензій, ноу-хау, програмного забезпечення; соціальні та екологічні наслідки тощо. До складу витрат входять необхідні для забезпечення інноваційної діяльності витрати всіх її учасників на рівні національної економіки, регіону, галузі.

В ринкових умовах важливу роль у економічному зростанні поряд з іншими чинниками відіграє і такий фактор як менеджмент. Саме ефективний менеджмент визначає успіхи організацій на внутрішньому та зовнішньому ринках, здатність їх адаптовуватися до нових умов зовнішнього середовища, спрямованість на інноваційний розвиток. Менеджмент виступає як результативний засіб формування ринкових стратегій, залучення інвестицій, здійснення нововведень, виконує інші важливі функції економіко-організаційного, соціально-психологічного, інформаційного характеру, що сприяє економічному зростанню.

Досить велику роль у забезпеченні економічного зростання на сучасному етапі відводять також чиннику підприємництво. Ключову роль тут відіграє виховання в індивідів підприємницького духу. Позитивний вплив наекономічне зростання має збільшення кількості власників в країні, які здатні ризикувати, відкривати нові підприємства, займатись новими видами діяльності тощо.

Слід зазначити, що всі наведені вище чинники взаємопов’язані та взаємодоповнюють один одного. Наприклад, застосування ефективного менеджменту неможливе без відповідної підготовки та кваліфікації працівників. Те ж стосується інтелектуального капіталу та інновацій, які обумовлюються його рівнем. Знову ж таки, без відповідного фінансування неможливе застосування інновацій, залучення новітніх технологій і т.д.

Стабільне економічне зростання передбачає не лише повне використання ресурсів, але й досягнення оптимальної структури виробництва (фактор ефективності).

Екстенсивний тип економічного зростання – це нарощування виробництва товарів та послуг на основі кількісного збільшення його факторів при незмінних їх якісних параметрах.

Інтенсивний тип економічного зростання – це нарощування обсягів виробництва на основі підвищення ефективності використання ресурсів.

Змішаний тип економічного зростання поєднує в собі ознаки екстенсивного та інтенсивного типів зростання.

Лекція 12. ІНТЕГРАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ У СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО

В сучасних умовах розвитку суспільства, ефективність функціонування національної економіки визначається не тільки результатами внутрішньої виробничо-господарської, інноваційно-інвестиційної, фінансово-економічної та інших видів діяльності, а й в значній мірі залежить від участі та ролі економіки країни в системі світогосподарських зв’язків. Конкурентоспроможність національної економіки, яка є запорукою її економічного зростання, залежить не тільки від ефективності функціонування її господарюючих суб’єктів на внутрішньому ринку, а й суттєво – від їх місця та позицій на зовнішньому (міжнародному) ринку. Саме експортна діяльність є одним з основних джерел валютних надходжень, що створює можливості для подальшого інвестування в економіку країни з метою її розвитку.

Зростання міжнародного руху товарів і послуг, а також факторів виробництва (капіталу, робочої сили, технології), зростання взаємозалежності національних економік сприяє інтернаціоналізації господарського життя у фінансовій, інвестиційній, технологічній та інших сферах. Це зумовлює переплетення та взаємопроникнення національних економік з метою більш ефективного їх функціонування. Внаслідок цього закономірним процесом стає економічна інтеграція. Інтеграційні процеси, які активізувались у другій половині ХХ ст., відбуваються як на мікро-, так і на макрорівнях. На мікрорівні даний процес відбувається шляхом взаємодії господарюючих суб’єктів (підприємств, організацій). На макрорівні економічна інтеграція базується на розвитку міжнародної торгівлі товарами та послугами, зростанні міжнародного руху факторів виробництва, проведенні спільної валютної політики, які набирають форми міждержавних угод, погоджених з національними стратегіями економічного і політичного розвитку.

Поняття “інтеграція” означає поєднання в ціле окремих частин, елементів, які набувають деяких ознак цілого.

Економічна інтеграція суттєво відрізняється від економічного співробітництва країн. На етапі економічної інтеграції [15, с. 234; 20, с. 59]:

1)           формується міжнародний господарський комплекс зі своєю структурою та органами управління. Спільні умови господарської діяльності визначаються і погоджуються всередині кожної країни, на міждержавному та наддержавному рівнях;

2)           зростає можливість об’єднання різноманітних ресурсів для спільного вирішення соціально-економічних проблем;

3)           основою інтеграційної діяльності є не зовнішньоторговельний оборот, а взаємодія в галузі виробництва, науки, на пільгових порівняно з іншими країнами умовах;

4)           інтеграційне співробітництво має комплексний і довготривалий характер.

Процес міжнародної економічної інтеграції зумовлений розвитком і поглибленням міжнародного поділу праці: від простого обміну товарами – до стійкої масштабної міжнародної торгівлі товарами та послугами, до інтернаціонального переміщення капіталів і створення нових виробництв, до тісної науково-технічної кооперації, до спільного ведення виробництва й управління [21, с. 359].

Міжнародний поділ праці (ММП) – це найвищий ступінь розвитку суспільно-територіального поділу праці між країнами, основою якого є економічно вигідна спеціалізація окремих країн і обмін випущеною продукцією визначеної кількості та якості [15, с. 11].

У країнах, які широко використовують можливість брати участь у ММП, переважно, вищі темпи економічного розвитку. Яскравим прикладом є розвиток Японії, Німеччини, “нових індустріальних країн” – Гонконгу, Тайваню, Сінгапуру та Південної Кореї. І навпаки, в країнах, які не зуміли зайняти своє місце у МПП – нижчі темпи розвитку чи навіть спостерігається спад виробництва.

Фактори, які сприяють міжнародній економічній інтеграції:

-         розвиток і поглиблення міжнародного поділу праці;

-         подальший розвиток виробничих сил під впливом науково-технічного прогресу;

-         розвиток міжнародної торгівлі товарами та послугами;

-         зростання міжнародного руху факторів виробництва;

-         зростання транспортних та комунікаційних можливостей;

-         тісне переплетення національних економік на мікрорівні;

-         створення та діяльність міжнародних організацій в усіх сферах людського життя;

-         розвиток процесів глобалізації у світовій економіці.

Міжнародна економічна інтеграція – це закономірний та цілеспрямований процес взаємодії національних економік, який базується на їх економічних та політичних інтересах, реалізується у формі міждержавних угод та регулюється на міждержавному рівні.

До передумов міжнародної економічної інтеграції відносять:

-         належність (близькість) рівнів економічного розвитку й ступеня ринкової зрілості країн, що інтегруються;

-         географічну наближеність країн, що інтегруються, наявність у більшості випадків спільних кордонів і економічних зв'язків, що історично склалися;

-         наявність спільних економічних та інших проблем, що поставали перед країнами в галузях розвитку, фінансування, регулювання економіки, політичного співробітництва тощо;

-         демонстраційний ефект;

-         появу “ефекту доміно”.

На сьогоднішній час у світовому господарстві налічується понад двадцять економічних угруповань, серед яких можна виділити: Європейський союз (ЄС) та Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ) – у Західній Європі; Північноамериканську угоду про вільну торгівлю (НАФТА) – у Північній Америці; Тихоокеанське економічне співтовариство (АТЕС) – в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні.

Найбільш розвинуте у світі інтеграційне угруповання – Європейський союз, який пройшов усі основні етапи інтеграційного процесу. Основними чинниками, що зумовлювали кожен з етапів розширення ЄС, виступають: зниження трансакційних витрат, розвиток людського капіталу, ефективність використання економічних ресурсів та диверсифікація виробничих можливостей учасників об’єднання. Започаткований ЄС в 1967 р. на базі злиття органів трьох раніше самостійних регіональних організацій, створених шестіркою провідних європейських країн – ФРН, Францією, Італією, Голландією, Бельгією і Люксембургом [15, 16, 30, 36-38]:

1. Європейського об’єднання вугілля і сталі (угода укладена в 1951 p., а набрала чинності у 1952 p.).

2. Європейського економічного співтовариства (Римська угода про створення ЄС укладена в 1957 p., а набрала чинності у в 1958 p.).

3. Європейського співтовариства з атомної енергії (угода набрала чинності в 1958 p.).

В ЄС як повноправні члени Союзу входять: ФРН, Франція, Італія, Голландія, Бельгія, Люксембург, Великобританія, Данія, Ірландія, Португалія, Іспанія, Греція, Австрія, Норвегія, Швеція, Фінляндія.

Механізм функціонування ЄС ґрунтується на політико-правовій системі управління, яку утворюють наднаціональні або міждержавні органи та елементи національно-державного регулювання.

З розвитком ЄС сформувались і його наднаціональні законодавчі та виконавчі органи:

-   Рада Міністрів ЄС – законодавчий орган, на рівні якого приймають рішення щодо реалізації єдиної політики ЄС. Голоси різних країн зважені за їхньою економічною могутністю і рішення приймаються більшістю.

-    Європейська Рада – верховний орган, до складу якого входять глави держав і урядів країн-членів ЄС. Його робота проходить у формі нарад або сесій двічі на рік. Європейську Раду не можна плутати з Радою Європи, яка не є установою Європейського Союзу. Рада Європи заснована у 1949 р. Її діяльність зосереджена здебільшого на співпраці в галузі освіти та культури. До її компетенції також входить робота Європейського суду з питань прав людини.

-   Комісія Європейського Союзу – виконавчий орган, який має право подавати на затвердження Ради міністрів проекти законів.

Ця комісія виконує такі функції:

а)     здійснює контроль за дотриманням митного режиму, діяльністю аграрного ринку, за податковою політикою тощо;

б)    здійснює фінансування зі своїх фондів (соціального, регіонального, аграрного);

в)    самостійно веде переговори з третіми країнами;

г)        має право розпоряджатися спільним бюджетом;

д)    займається узгодженням національних законодавств, стандартів і норм.

-   Європейський парламент – контролюючий орган. Здійснює контроль за діяльністю комісії і затверджує бюджет.

-   Суд ЄС – вищий судовий орган, який забезпечує виконання договорів і реалізацію основних принципів ЄС.

-   Контрольна палата ЄС – контролює правильність фінансових операцій, законність використання коштів ЄС.

Крім цих органів, існують інші консультативні органи та допоміжні заклади – різні комітети, комісії, підкомісії, фонди регіонального регулювання.

Первинним законодавством і правовою основою ЄС є міждержавні угоди про створення і розширення ЄС та інші угоди про діяльність Союзу. Вони однаково тлумачаться у всіх країнах-членах Союзу і підпадають під юрисдикцію Союзу.

Законодавчі акти Європейського Союзу вищі за національні закони в таких галузях:

-       зовнішньоторговій;

-       аграрної політики;

-       торгового і цивільного права;

-       податкового права.

Будь-які нормативні акти, які суперечать праву ЄС, на території країн-членів не чинні.

Європейський Союз має власний незалежний від країн-членів бюджет. Розмір його визначається Радою і Парламентом. Затверджує бюджет ЄС Європарламент.

Дохідна частина бюджету ЄС формується за рахунок:

а)    власних коштів, які складаються із ввізного мита, яке компенсує різницю в цінах на сільгосппродукти в імпортуючій країні і на зовнішньому ринку; митних податків за загальним митним тарифом; частини податку на додану вартість; інших коштів.

б)    внесків країн-членів (1,2-1,3% ВВП всіх країн).

Під час створення ЄС були проголошені його цілі [9, 18, 21, 30]:

-       поступове зняття обмежень в торгівлі між країнами-учасницями;

-       введення спільного митного тарифу в торгівлі з третіми країнами;

-       ліквідація перешкод для вільного переміщення осіб, капіталів та послуг;

-       загальна політика в галузі транспорту і сільського господарства;

-       створення валютного союзу;

-       уніфікація податкових систем;

-       зближення законодавств країн-учасниць;

-       розроблення принципів погодженої економічної політики.

У реалізації проголошених цілей ЄС досягнуті значні успіхи: ведеться єдина торгова політика стосовно третіх країн; уніфіковані національні фінансові системи і створена європейська валютна система; створений єдиний внутрішній ринок; скасовані обмеження щодо низки товарів, послуг, капіталів та людей; введені єдині стандарти на багато видів продукції тощо.

Крім ЄС, в Європі значна роль належить ще одному економічному угрупованню – Європейській асоціації вільної торгівлі. Створена вона в 1960 р. в Стокгольмі для полегшення і розширення торгівлі між країнами-членами: Австрією, Францією, Ісландією, Норвегією, Швецією, Швейцарією, Великобританією, Данією, Португалією. Згідно з особливим протоколом право члена асоціації поширюється і на Ліхтенштейн, який є в митній унії з Швейцарією [15, 16, 30, 36-38].

Діяльність ЄАВТ істотно відрізняється від принципів діяльності ЄС:

-   за кожною країною зберігається зовнішньоторгова автономія і власні мита в торгівлі з третіми країнами, не існує єдиного митного тарифу;

-   в ній відсутні наднаціональні органи. Рада, в яку входять представники усіх країн-членів ЄАВТ, може приймати рішення лише одноголосно;

-   країні-члени її частково не відмовляються від свого суверенітету;

-   ЄАВТ являє собою зону вільної торгівлі, причому режим вільного безмитного товарообігу між країнами-членами діє лише для промислових товарів і не поширюється на сільськогосподарську продукцію.

ЄАВТ не є таким стійким інтеграційним угрупованням, як ЄС. Ще у сімдесяті роки вийшли з ЄАВТ і вступили в ЄС Великобританія, Данія, Португалія, а в 1995 р. – Австрія, Норвегія, Швеція і Фінляндія.

Слід відзначити внутрішні та зовнішні фактори, що сприяли європейській інтеграції. До внутрішніх факторів належать: порівняно мала територія Європи, близькість країн; обмеженість ресурсів; розвиток транспортних можливостей; потреба національних підприємств в розширенні ринку, взаємопроникнення капіталу. До зовнішніх факторів можна віднести: політичне протистояння зі США, конкурентне засилля з боку економіки США та країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону на чолі з економікою Японії.

Одним з найбільших економічних угруповань світу є Північноамериканський ринок, який утворюють національні ринки США, Канади та Мексики у межах Північноамериканської угоди про вільну торгівлю (НАФТА). Розвиток економічних відносин в даному регіоні відбувався переважно на корпоративному рівні, сформувався регіональний американсько-канадський господарський комплекс. У 1988 р. була підписана Угода про вільну торгівлю між Канадою і США, що вступила в силу у 1989 р., а в 1994 р. до Угоди приєдналася і Мексика. Угода про вільну торгівлю передбачає поступову ліквідацію тарифних і нетарифних обмежень у взаємній торгівлі; спрощення умов взаємних капіталовкладень; порядок врегулювання торгових конфліктів між її учасниками [15, 16, 21, 30, 36-38].

Північноамериканський ринок об’єднує країни, в яких разом проживає близько 370 млн. споживачів. До специфічних ознак цього ринку можна віднести [15, 21, 36]:

1)           до цього ринку входять лише три, але великі за територією, населенням та економічних потенціалом країни, що дає змогу звести проблему економічних ресурсів до мінімуму;

2)           основою цього ринку є економіка світового лідера за конкурентоспроможністю – США;

3)           країни, що об’єдналися в НАФТА, мають різні рівні економічного розвитку, а рівень Мексики різко відрізняється від рівнів США та Канади;

4)           більша частина зовнішньоторговельного обороту Канади (74 %) і Мексики (65 %) припадає на торгівлю зі США, канадсько-мексиканські торговельні та інвестиційні зв’язки до останнього часу залишились надто слабкими;

5)           ринок носить широкомасштабний характер, тобто він охоплює виробничу сферу, міжнародну торгівлю, фінансові відносини між країнами-учасницями, інвестиційну діяльність, поглиблює лібералізацію взаємної торгівлі, регулює порядок міграції робочої сили тощо;

6)           у майбутньому існує можливість розширення ринку за рахунок приєднання країн Латинської Америки.

Передумовами виникнення зони вільної торгівлі НАФТА були: по-перше, інтенсивне проникнення в мексиканську економіку транснаціональних корпорацій США, які закріпилися в ній завдяки створенню системи філій зі значними пільговими умовами виробничої і торговельної діяльності; по-друге, “американізація” провідних галузей канадської економіки; по-третє, поширення торговельних відносин між США і Канадою та США і Мексикою.

Активізуються інтеграційні процеси і в Південній Америці. У 1991 р. Аргентина, Бразилія, Уругвай та Парагвай (приєднався пізніше) уклали торговий пакт “МЕРКОСУР”, який набув чинності з 1 січня 1995 р. Метою його є створення нового потужного регіонального торговельно-економічного блоку, який об’єднує країни з населенням загальною чисельністю понад 200 млн. осіб і сумарним ВВП понад 550 млрд.дол. Результатом такого об’єднання є те, що 90% взаємної торгівлі країн-членів звільняються від будь-яких тарифних бар’єрів, а стосовно доларового імпорту з третіх країн вводиться загальна тарифна структура та митні правила [15, 21].

МЕРКОСУР є одним з найдинамічніших економічних угруповань у сучасному світі. Так, у період з 1991 р. до 1995 р. обсяги експорту та імпорту між цими країнами зросли майже на третину, з іншими країнами світу відповідно на 8,24% і 22,71%, а сукупний взаємний торгівельний оборот виріс з 4 млрд. до 14,4 млрд. дол. США на рік. Різко збільшились обсяги інвестицій в економіки країн-учасниць угоди. Наприклад, за 1995 р. обсяги прямих іноземних інвестицій в економіку Бразилії становили 3,3 млрд.дол. США, а у 1996 р. цей показник зріс до 6 млрд.дол. США. МЕРКОСУР прагне до встановлення ділових стосунків з іншими інтеграційними угрупованнями. Так, у 1995 р. МЕРКОСУР уклав з Європейським Союзом Рамкову угоду про розширення співпраці, згідно з якою вже з 2005 р. передбачено створення зони вільної торгівлі між двома регіональними об’єднаннями.

Створені наднаціональні органи МЕРКОСУР [15, 21]:

-         Рада спільного ринку – законодавчий і консультативний орган;

-         Група спільного ринку – виконавчий орган;

-         Арбітражний суд.

Слід відзначити позитивні перспективи подальшого розвитку торговельно-економічної співпраці між Україною і країнами-членами МЕРКОСУР. Вже укладено низку угод з Аргентиною і Бразилією, а продукція підприємств України вже відома на їхньому ринку. Це сприяє виходу України на ринки інших країн Південної Америки та Азіатсько-Тихоокеанського регіону, з якими тісно пов’язані південноамериканські країни.

Менш за все розвинені інтеграційні процеси серед країн Африки. У 1989 р. Алжир, Лівія, Мавританія, Марокко та Туніс утворили Союз Арабського Магрибу, договір, який передбачав організацію економічної співпраці на рівні регіональної інтеграції. Але широкої співпраці не вдалося досягти через замкненість національних кордонів.

Економічна відсталість та відсутність міждержавних зв’язків не дають змоги швидко створити на африканському континенті інтеграційних угруповань. В планах Організації африканської єдності є ідея створення року Африканського економічного співтовариства.

Перспективи розвитку економічної інтеграції у Східній Азії пов’язують передовсім зі створенням організації Азіатсько-Тихоокеанської економічної співпраці (АТЕС). Співтовариство об’єднує Японію, СІЛА, Канаду, Австралію, Нову Зеландію, більшість країн Східної і Південно-Східної Азії, зокрема країн-членів АСЕАН – Асоціації країн Південно-Східної Азії, Китай та Океанію. Таке співтовариство лише формується, тому ідуть пошуки шляхів співпраці, а саме регіональне угруповання складається ніби із різних блоків. Так, АСЕАН, яка об’єднує Індонезію, Малайзію, Філіппіни, Сінгапур, Таїланд, Бруней утворена ще в 1967 р., але лише в 1992 р. її учасники поставили за мету протягом 15 років створити зону вільної торгівлі. Водночас кожна з країн АСЕАН тісно пов’язана з економікою США, Японії, Гонконгу, Південної Кореї, Тайваню. Інтеграційні процеси в цьому регіоні найбільше охоплюють мікрорівень на основі діяльності транснаціональних корпорацій [15, 19, 21, 36].

Для використання нерівномірно розподілених природних та економічних ресурсів, отримання вигод від спеціалізації окремих країн утворюються економічні угруповання у формі торгових блоків (наприклад, Арабський спільний ринок), організації зі створення спільних проектів (наприклад, Комітет з Меконгу), валютні союзи (наприклад, Азіатський кліринговий союз), інвестиційні інститути (наприклад, Азіатський банк розвитку), товарні асоціації (наприклад, Союз країн-експортерів банків, Міжурядовий союз країн-експортерів міді тощо).

Україна також не стоїть осторонь інтеграційних процесів, співпрацюючи з багатьма країнами на двосторонній і багатосторонній основі та беручи участь в міжнародних організаціях.

Україна є членом об’єднання Співдружності Незалежних Держав (СНД), Організації Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС), членом міжнародної організації ГУУАМ.

Співдружність Незалежних Держав створено відповідно до Угоди Республіки Білорусь, Російської Федерації й України від 8 грудня 1991 р. (Мінськ). 21 грудня 1991 р. у Алма-Аті був підписаний протокол до цієї Угоди, що зафіксував участь у СНД Азербайджанської Республіки, Республіки Вірменія, Республіки Казахстан, Киргизької Республіки, Республіки Молдова, Республіки Таджикистан, Республіки Узбекистан і Туркменістану. Грузія приєдналася до Співдружності в 1993 р., а у 2008 р. – заявила про вихід із об’єднання. Штаб-квартира Співдружності знаходиться в Мінську.

СНД є добровільним об’єднанням суверенних країн як самостійних і рівноправних суб’єктів міжнародного права з метою регулювання політичного, економічного, гуманітарного, культурного, екологічного та іншого співробітництва держав-учасниць за допомогою міжнародно-правових засобів, міждержавних договорів й угод. СНД не має наднаціональних повноважень.

Організацію Чорноморського економічного співробітництва створено 25 червня 1992 р. у Стамбулі в ході зустрічі глав держав та урядів Азербайджану, Албанії, Болгарії, Греції, Грузії, Молдови, Росії, Румунії, Туреччини і України шляхом прийняття Декларації та підписання Босфорської заяви, в якій було виражено бажання перетворити Чорне море в регіон миру, свободи, стабільності і процвітання внаслідок взаємного співробітництва.

Ідея створення ОЧЕС належить Туреччині і Україні, які виступили як структуроутворюючі члени. Загальною метою створення ОЧЕС було об’єднання країн для створення спільного ринку, здійснення спільних капіталовкладень, розвитку спільних транспортних та комунікаційних систем. Слід виділити такі основні цілі створення ОЧЕС, що були зафіксовані в Декларації про ОЧЕС [20, 21]:

-         перетворення Чорного моря в територію миру, стабільності і процвітання завдяки розвитку дружніх і добросусідських відносин;

-         розвиток економічного співробітництва між країнами-членами на основі принципів гельсінського Заключного акта та рішень, що містяться в документах ОБСЄ;

-         поліпшення умов для підприємницької діяльності і стимулювання індивідуальних та колективних ініціатив підприємств та фірм;

-         сприяння економічному співробітництву з урахуванням специфічних умов, інтересів та проблем країн-учасниць;

-         розвиток всеохоплюючого багатостороннього та двостороннього чорноморського економічного співробітництва;

-         оптимальне використання можливостей для розширення та диверсифікації співпраці.

Крім основних цілей в Декларації також визначаються пріоритетні галузі співробітництва. Серед них можна виділити такі: транспорт і комунікації; інформатика; обмін економічною та комерційною інформацією; стандартизація та сертифікація продукції; енергетика; видобуток та обробка мінеральних сировинних матеріалів; туризм; сільське господарство і сільськогосподарська промисловість; ветеринарний та санітарний захист; охорона здоров’я і фармацевтика; наука і технологія.

Важливим напрямом роботи в подальшій перспективі є вступ України до одного із найбільш розвинутих інтеграційних об’єднань – Європейського Союзу. Залучення до європейської спільноти відкрило б для України великі можливості щодо пришвидшення економічного розвитку й підвищення добробуту нашої країни. Наше бажання стати членом ЄС досі нереалізоване через невідповідність економічного механізму України нормам і вимогам ЄС. Однак, проводяться заходи, зокрема укладаються угоди та програми, які сприяють розвитку відносин між Україною та ЄС. Зокрема, у 1994 р. в Люксембурзі була підписана Угода про партнерство та співпрацю між Європейським Союзом та Україною. В листопаді 1995 р. Європарламент ратифікував цю Угоду. Основними цілями Угоди є:

-   розвиток тісних політичних стосунків на засадах регулярного діалогу з політичних питань;

-   сприяння торгівлі, інвестиціям та гармонійним економічним відносинам;

-    закладання фундаменту для взаємовигідної економічної, соціальної, фінансової, громадської, науково-технічної, культурної співпраці;

-   підтримка зусиль України, спрямованих на зміцнення демократії та завершення переходу до ринкової економіки. Україна першою з країн, що входили до СРСР, підписала з ЄС таку угоду.

У 1999 р. була прийнята “Спільна стратегія Європейського Союзу щодо України”, у якій особливий наголос робиться на сприяння демократичним перетворенням в Україні. У “Стратегії” також підкреслюється, що стратегічне партнерство між ЄС та Україною, яке ґрунтується на спільних цінностях та інтересах, є чинником зміцнення миру, стабільності та процвітання в Європі.

Зі свого боку, Україна розробила національну програму інтеграції в ЄС. У 1998 р. вийшов Указ Президента про затвердження “Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу”. У “Стратегії” передбачалося 17 напрямів щодо сприяння входження України до ЄС, які реалізовано до 2007 р.

У 2001 р. юридично оформлено статус ГУУАМ як міжнародної організації. Ця абревіатура походить від початкових літер назв держав, що її складають: Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова. Україна в цій організації є державою з найбільшим економічним потенціалом. Однією з цілей ГУУАМ є сприяння транспортуванню газу з Центральної Азії й азербайджанської нафти на Захід.

Україна співпрацює у більшості найважливіших глобальних організацій. Насамперед це Організація Об’єднаних Націй (ООН) та її структури. Україна була серед членів – засновників ООН у 1945 р. У Генеральній Асамблеї організації наша країна має рівні права з усіма членами ООН. Вона приймає активну участь у роботі головного економічного органу ООН – Економічній і соціальній раді (ЕКОСОР), а також в Організації ООН з промислового розвитку (ЮНІДО) та інших органах, пов’язаних з економікою. Крім того, Україна вступила до таких могутніх та значимих у світовій економіці організацій, як Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк (СБ), Організація міжнародної цивільної авіації (ІКАО) та ін. Слід відзначити вступ України до однієї з найбільш розвинених міжнародних торговельних організацій – Світової організації торгівлі (СОТ).

МВФ є найбільшим серед міжнародних організацій кредитором України, частка його кредитування становить 60 %. Завдяки кредитам МВФ вдалось приборкати гіперінфляцію та ввести в обіг нову грошову одиницю – гривню. Негативним є те, що кредити МВФ в основному йдуть на покриття дефіцитів платіжного балансу та погашення внутрішнього боргу, що не дає можливості отримати прибуток від кредитних коштів МВФ, спрямувавши їх у розвиток економіки.

До світового банку Україна вступила одночасно зі вступом до МВФ (у 1992 р.) Вона є членом всіх його структур – міжнародного банку реконструкції та розвитку (МБРР), Міжнародної фінансової корпорації (МФК), Міжнародної асоціації розвитку (МАР) та Багатосторонньої агенції з гарантування інвестицій (БАГІ). Серед міжнародних кредитно-фінансових організацій МБРР є другим, після МВФ, кредитором України; його частка становить 33 % всіх позик. Кошти, що надходять від Світового банку, на відміну від коштів МВФ, використовуються більш різноманітно. Вони спрямовані також на реалізацію довгострокових інвестиційних проектів, підтримку українських підприємств, страхування імпорту тощо.

Третьою за обсягом кредитів України організацією є Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР). Позики ЄБРР безпосередньо йдуть на розвиток виробництва, значна їх частка спрямовується на підтримку приватних малих і середніх підприємств.

Важливим кроком на шляху до європейської інтеграції став вступ України до СОТ. 10 квітня 2008 р. Україна ратифікувала протокол про вступ до Світової організації торгівлі, а 16 травня 2008 р. офіційно стала 152-м членом СОТ. На сьогодні СОТ – це 152 країни, на які припадає понад 95% світового торговельного обороту. Усі сусіди України (крім Росії та Білорусі) є членами СОТ. І хоча офіційно Україна зробилась 152-м членом СОТ 16 травня 2008 р., проте вже з кінця 2007 року було очевидним те, що наша країна завершує процес вступу і стане повноправним учасником багатосторонньої торговельної системи.

Україна прагне органічно поєднувати зазначені вектори з економічною співпрацею на інших напрямках, диверсифікуючи їх. Це економічні зв’язки зі східноєвропейськими країнами: Польщею, Чехією, Словаччиною, Угорщиною, країнами Балтії та іншими, з традиційними партнерами в Канаді, Азії й Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, зокрема з близьким сусідом – Туреччиною, а також з Китаєм, Індією, В’єтнамом, Республікою Корея, Ізраїлем, однією з найрозвинутіших країн світу Японією тощо. Настійно потребують активізації зовнішньоекономічні зв’язки з країнами Африки і Латинської Америки [21, с. 413].

З колишніми республіками СРСР Україна веде переговори щодо вирішення економічних і фінансових проблем правонаступництва, питань паливно-енергетичного комплексу, транспорту і зв’язку новостворених держав. Одночасно основою розширення економічного простору є горизонтальні зв’язки між безпосередніми виробниками товарів, а також між державами. Для України важливими є двосторонні угоди з державами – колишніми республіками СРСР. За цими угодами держави повинні надавати своїм підприємствам можливість самим налагоджувати господарські зв’язки, визначати порядок розрахунків, форми матеріальної відповідальності за невиконання постачань. Загалом угоди повинні виробляти економічний механізм реалізації інтересів України та її партнерів, а не бути політичними деклараціями на економічну тему [21, с. 413].

Інтеграція України у світове господарство є, звичайно, об’єктивною необхідністю, оскільки це сприятиме розвитку ринкової економіки в Україні та економічному зростанню, вирішенню екологічних проблем, покращенню рівня життя населення тощо.

Для інтеграції у світове господарство Україна має: по-перше, потужний економічний потенціал, що дає підставу для участі в міжнародному поділі праці; по-друге, створена відповідна правова база, зокрема, прийняті закони та інші нормативно-правові акти, що дають можливість приймати участь у зовнішньоекономічній діяльності; по-третє, вироблено експортно-імпортну стратегію та відповідний механізм регулювання зовнішньоекономічної діяльності; по-четверте, введено національну грошову одиницю з її включенням у систему міжнародних розрахунків; по-п’яте, вироблений механізм зовнішньоекономічних зв’язків на макрорівні (загальнодержавному), на мікрорівні підприємств та на глобальному і регіональному рівнях через участь у спеціалізованих і багатоцільових економічних міжнародних організаціях ООН, СОТ, і регіональних економічних об’єднаннях на зразок СНД, зони вільної торгівлі між Грузією, Україною, Азербайджаном і Молдовою (ГУУАМ), Чорноморської зони співпраці тощо.

Поєднання об’єктивних необхідності та можливостей входження України у світове господарство сприяє розвиткові закономірності цього процесу. Однак, щоб отримати відповідний ефект від участі в системі світогосподарських відносин потрібне забезпечення необхідного рівня конкурентоспроможності національної продукції. Для цього необхідне оновлення технологічної бази виробництва, що потребує значних інвестиційних ресурсів у базові галузі економіки України. Важливим також є ведення незалежної економічної політики з боку держави, спрямованої на входження економіки нашої країни до системи світових господарських зв’язків. Така політика вимагає проведення відповідних реформ, зокрема, в частині торговельної, податкової, валютної політики, іноземного інвестування тощо. Важливим критерієм виступає і рівень економічної культури населення та ділової етики підприємців, який потребує значного підвищення в Україні. Необхідне оволодіння принципово новою культурою ринку, високим професіоналізмом поряд з такими поняттями, як честь, гідність, порядність з метою визнання національних бізнесменів закордонними підприємцями та розвинутими країнами як рівноправних партнерів.