Лекція 1. НАЦІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА:ЗАГАЛЬНЕ ТА ОСОБЛИВЕ

 Національна економіка – це система взамопов’язаних сфер діяльності, галузей, сукупності природно-господарських і соціально-економічних процесів та явищ, що мають місце в певних територіальних межах та в цілому формують господарський комплекс певної країни, який має різноманітні економічні зв’язки з господарськими комплексами інших країн.

Під національною економікою як навчальною дисципліною будемо розуміти вчення про господарський комплекс певної країни, яке включає в себе сукупність теоретичних та методологічних підходів щодо подальшого розвитку цього комплексу.

Суб’єктами національної економіки виступають домашні господарства, підприємства та держава.

Домашні господарства – суб’єкти економічної діяльності, пов’язані з веденням домашнього господарства, тобто переважно зі споживанням (фізичні та юридичні особи, як вітчизняні, так і іноземні, а також особи без громадянства, які проживають на території даної країни). Вони охоплюють економічні об’єкти і процеси, які відбуваються там, де постійно проживають людина, сім'я.

Фірма (підприємство) – економічний агент, який здійснює певну господарську діяльність з метою отримання прибутку; самостійна господарська одиниця різних форм власності.

Держава – всі урядові установи, що мають юридичну і політичну владу для здійснення, у випадках необхідності, контролю над учасниками економічної діяльності для досягнення державних цілей (оборона, екологія, соціальна допомога, освіта тощо).

Об’єктами національної економіки є сукупність галузей та регіонів країни, різноманітні природно-господарські та соціально-економічні процеси та явища, які відбуваються в даних територіальних межах.

Нація – це сформована в процесі історичного розвитку спільність людей, яка має свою територію для проживання, спільний координаційний центр у формі державної інституції, державний суверенітет, політичний суверенітет, спільні мову, економічне життя, культуру, традиції, менталітет, цінності, національну свідомість та ідеологію.

Особливостями функціонування національної економіки як складного господарського комплексу є:

• єдина кінцева мета, яка полягає в забезпеченні ефективності функціонування;

• структура, яка включає такі види структурних співвідношень: організаційні, відтворювальні, видів економічної діяльності (галузеву), регіональні, соціальні;

• ієрархічність структури. Найнижчий рівень національної економіки – мікроекономіка (економіка домогосподарств, підприємств); середній рівень – мезоекономіка (економіка галузей, регіонів); найвищий рівень – макроекономіка (економіка країни в цілому);

• виконання власних функцій кожним елементом економічної системи;

• існування тісних організаційно-функціональних взаємозв’язків між всіма рівнями національної економіки;

• регулювання (ринкове, державне, корпоративне);

• наявність прямого і зворотного зв’язку між всіма елементами економічної системи;

• постійний розвиток;

• відкритість та глобалізація у світове господарство.

До основних принципів національної економіки належать:

• принцип історичності;

• принцип цілепокладання;

• принцип динамізму;

• принцип системності;

• принцип науковості;

• принцип збалансованості.

Загальними ознаками національної економіки:

• продуктивні сили;

• техніко-економічні відносини;

• організаційно-економічні відносини;

• господарський механізм, тобто спосіб регулювання господарської діяльності на макрорівні;

• сектори, які утворюються шляхом об'єднання однорідних інституційних одиниць, які мають близькі інтереси, функції і джерела фінансування, що і обумовлюють їх схожу поведінку. Основними секторами економічної системи є: сектор домашніх господарств, сектор нефінансових корпорацій, сектор фінансових корпорацій, сектор некомерційних установ, що обслуговують домашні господарства, сектор державного управління, сектор «решти світу».

Особливі ознаки національної економіки:

• засади державного устрою;

• менталітет та характер нації;

• економічна політика і культура;

• економічний потенціал;

• структура господарського комплексу та галузей господарства;

• внутрішні чинники соціально-економічного розвитку;

• господарський механізм регулювання та координації;

• особливості програмування та прогнозування соціально-економічних процесів;

• особливості забезпечення економічної безпеки держави.

Моделі національної економіки:

1. Ринкова економіка вільної конкуренції, ознаками якої є:

• приватна форма власності на економічні ресурси;

• вільна конкуренція;

• свобода учасників економічної діяльності;

• ринкове ціноутворення;

• стихійне ринкове регулювання.

2. Командно-адміністративна економіка на перший план якої висувається  жорстке державне регулювання, принципами якої є:

• державна власність на засоби виробництва;

• монополізація та бюрократизація економіки;

• централізоване планування та управління виробництвом;

• централізований розподіл матеріальних, трудових та фінансових ресурсів.

3. Змішана економіка характерними рисами якої є:

• колективна власність у її різноманітних формах;

• переплетення, взаємопроникнення і взаємодоповнення колективного, приватного і державного секторів господарства, а також взаємний перехід одного типу господарства в інший;

• соціальна орієнтація економіки, підвищення на її основі життєвого рівня громадян;

• маркетингова система управління виробництвом;

• поєднання саморегулювання і державного регулювання економіки;

• демократична форма управління.

Виділяють три типи змішаної економіки:

• відносно вільна ринкова економіка США, де вплив держави зводиться до правової регламентації бізнесу та стимулювання приватного підприємництва за рахунок фінансових важелів;

• європейська економіка соціально-рuнкової орієнтації, де держава відіграє основну роль у розподілі прибутків через інструментарій програм видатків на соціальні потреби;

• економіка державно-керованого типу, характерна для Японії та країн Східної Азії, в якій держава співпрацює з приватним бізнесом у сфері розміщення капіталів, реалізації промислової політики через систему індикативного планування, а соціальне забезпечення виконують бізнесові структури.

За радянської економічної системи, виходячи із суто політичних і економічних умов та геостратегічних цілей держава у своїх руках концентрувала все управління економічним життям, щоб оперативно використовувати виробничий потенціал, національний дохід, трудові ресурси на пріоритетних напрямках.

Свій вибір Україна зробила влітку 1990 р., коли Верховна Рада схвалила Декларацію про державний суверенітет України та Закон України «Про економічну самостійність України». У цих документах сформульований принцип, за яким суверенність держави можлива лише на підставі ринкових перетворень командно-адміністративної економіки, набув статус офіційної доктрини, магістрального напряму державної політики, її стратегічного курсу.

 

 

Лекція 2. ЕКОНОМІЧНІ ТЕОРІЇ ТА БАЗИСНІ ІНСТИТУТИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

Теорія меркантилізму стверджує, що тільки завдяки запасам золота і срібла країна може досягти благополуччя. У випадку, якщо країна не володіє родовищами дорогоцінних металів, їх можна одержати за допомогою зовнішньої торгівлі, необхідно стимулювати експорт і обмежувати імпорт, перепродавати товари одних країн в інші, не дозволяти вивіз сировини.

         Теорія класичної політичної економії: розрізняють французьку (фізіократизм) та англійську класичну політичну економії.

         Англійська політична економія (А. Сміт), який активно обстоював свободу торгівлі й мінімальне втручання держави у функціонування національної економіки, для ефективного розвитку національної економіки вигідним є експорт та імпорт.  Під абсолютними перевагами він розумів нижчі затрати на виробництво певного товару, які виражені в кількості затраченої праці, в порівнянні із затратами виробництва цього самого товару в іншій країні.

         Закон порівняльних переваг (Д. Рікардо): якщо країни спеціалізуються на виробництві тих товарів, які вони можуть виробляти з відносно більш низькими витратами порівняно з іншими країнами, то торгівля буде взаємовигідною для обох країн, незалежно від того, чи є виробництво в одній з них абсолютно більш ефективним, ніж в іншій.

         Фізіократизм (Ж. Б. Сей та Ф. Кене): провідні позиції в національній економіці повинна займати промисловість, процес виробництва і розроблено теорію трьох чинників виробництва, проведеного аналізування розподілу і споживання суспільного продукту. Сей виділив три основні фактори виробництва: капітал, землю і працю. Кене вважав, що основним джерелом збагачення нації є земельні ресурси та землеробська праця.

         Марксизм: прагнули довести необхідність формування соціалістичної держави, виступали проти приватної власності, шлях демократизації суспільства вбачали в диктатурі пролетаріату.

         Історична школа, основним методом дослідження вчених був історичний, використання якого давало змогу розглянути різні елементи цивілізаційного процесу, враховуючи вплив соціальних, історичних, культурних та правових аспектів.

         Монетаризм використовують ліберальні методи управління, за допомогою фінансово-кредитних, цінових, грошових та антиінфляційних прийомів.

         Неолібералізму пропагує принцип економічної свободи та невтручання держави у розвиток національного господарства.

         Неокласичний синтез: увага зосереджується на проблемах економічного зростання.

Теорія міжнародного руху капіталу: для економічного розвитку країн необхідний допуск закордонних компаній і держав у національні економіки цих країн. Без залучення іноземного капіталу у національну економіку будь-якої країни, що розвивається, не можливо мобілізувати необхідну кількість внутрішнього капіталу для вирішення економічних проблем, які в свою чергу впливають на соціально-політичний стан.

Теорія добробуту розроблена А. Пігу, який розглядає соціальний добробут як суму добробуту окремих індивідів.

Теорія життєвого циклу продукту: будь-який продукт проходить через чотири фази життєвого циклу: впровадження; зростання; зрілості; спаду. Прихильники теорії виступають за експорт капіталу, міжнародне передавання технологій, розширення діяльності транснаціональних корпорацій.

Теорія зовнішньоекономічного мультиплікатора: на динаміку зростання національного доходу, рівень зайнятості, споживання, інвестиційну активність впливає зовнішня торгівля, передусім експорт.

Згідно теорії конкурентних переваг М. Портера країна досягає міжнародного успіху у тій чи іншій галузі завдяки взаємодії конкурентних переваг у чотирьох національних детермінантах: факторних умовах; умовах попиту; споріднених та обслуговуючих галузях; стратегії фірми, її структурі та конкуренції, – з’єднаних у динамічну систему, так званий «ромб».

Соціальні аспекти національної економіки намагалися врахувати вчені, які заснували критичний напрям досліджень міжнародного поділу праці.

Теорія інститутів вважає, що вивчення проблем розвитку національної економки є неможливим без врахування таких інститутів, як ринок, держава, корпорація, профспілки, досягнення соціології, політології, психології, окремо взяті національні господарські системи.

Починаючи з 1970-х років і до сьогоднішнього часу через швидкі темпи індустріалізації, демографічний вибух, низький рівень впровадження ресурсо- та енергозаощаджуючих, екологічно чистих технологій, зростання мегаполісів, виснаження невідновлюваних ресурсів, непродуманого ставлення людини до природи людство почало задумуватися над низкою глобальних проблем, від розв’язання яких залежить існування цивілізації на Землі. В зв’язку з цим в кінці ХХ на початку ХХІ століть формується теорія екологічно збалансованої національної економіки, основне завдання якої полягає у пошуку можливих шляхів збереження та поетапного відтворення цілісності навколишнього середовища, створення екологічно збалансованої національної економіки в якій між людиною, господарством та природою буде зберігатися паритетність відносин.

Неможливо не відзначити вклад українських вчених у розвиток теорій національної економіки. Зокрема М. Туган-Барановський у своїй праці «Принципи політичної економії» розглянув відмінності та взаємозв’язок між одноосібним та народним господарством, найголовніші складові системи народного господарства, такі як виробництво, обмін та розподіл, та створив цілісну систему національної економіки. Його спадщина пронизана духом інституціоналізму, інвестиційності й інноваційності.

До наукових новаторств М.І. Туган-Барановського, що збагатили світову економічну науку і практику, належать його теорія криз і вибудувана на її основі теорія економічної кон’юктури, у якій чільне місце посідає інвестологія. Інституційно-інвестиційна теорія вченого, що трансформувалася внаслідок його дослідження промислових криз і економічної кон’юктури, чітко окреслює рух основного капіталу, його економічні імпульси, цінові індикатори, тісний зв'язок із процесом відтворення, розвитком ринкової економіки, національними особливостями внутрішньої і зовнішньої політики. Усім цим своїм наповненням інвестиційно-циклічна теорія М.І. Туган-Барановського є вагомим внеском в інвестологію і практику розміщення капіталу на сучасному етапі цивілізаційного розвитку.

Інституційно-інвестиційні процеси завжди тією чи іншою мірою пов’язані з монетарною політикою, а остання так чи інакше визначається теорією грошей. Із цією метою вчений насамперед розглянув теорії цінності грошей, зокрема товарну й кількісну. Спираючись на власну теорію промислових циклів, Туган-Барановський пов’язував із ними зміни цінності грошей. Вчений довів корисність іноземних позик.ю якщо вони спрямовувалися у сферу виробництва, на підприємства, які потребують модернізації. Кредитів і позик, що призначаються для покриття дефіциту платіжного балансу, він не виправдовував. Ці міркування Туган-Баорановського не лише не втратили свого наукового і прикладного значення, а й особливо актуальні для проведення ефективної інвестиційної політики в Україні, яка розбудовує національну економіку і тим самим потребує відповідних капіталовкладень, її належного грошового й інституційного забезпечення.

Вчені київської школи М. Бунге та Д. Піхно були представниками маржиналістського підходу, згідно якого суспільне виробництво розглядалося як арифметична сума окремих індивідуальних господарств. Тому основний акцент в їхніх дослідженнях полягав у аналізуванні поведінки окремих господарств.

О. Миклашевський під предметом політичної економії розумів господарське життя.

В. Левитський наголошував, що без здобутків окремих економічних шкіл не було б сучасних знань про політичну економію.

М. Балудянський був послідовником А. Сміта і вважав, що розподіл праці має великий вплив на вдосконалення виробничих сил.

І. Вернадський провів класифікацію потреб, об’єднавши їх у три великі групи – індивідуальні, регіональні та національні, виступав за ліквідацію кріпосного права в Росії та індустріалізацію, відстоював принцип економічного лібералізму.

Є. Слуцький запровадив системний аналіз для дослідження національної економіки та її компонент, математично обґрунтував ефекти доходу та заміщення, використав математичний апарат при розгляді теорії збалансованого бюджету споживача.

Проголошення незалежності України в 1991 р. та її перехід від командно-адміністративної до ринкової економіки зумовили потребу у розробці теорій ринкової трансформації національної економіки. Слід відзначити ґрунтовні дослідження вітчизняних вчених: О. Алимова (пріоритети промислового потенціалу), Р. Бесчасного (наукомісткість національної економіки), В. Геєця (прогнозування макроекономічної динаміки), В. Голікова (реформування управлінських структур), С. Єрохіна (структурна трансформація національної економіки), Б. Кваснюка (оптимізація нагромаджень у відтворювальному процесі), І. Лукінова (стратегія економічних трансформацій), С. Злупко (дослідження економіки України),  А. Чухно (теорія перехідної економіки), О. Якубовського (галузеві аспекти структурної перебудови), які опираючись на здобутки різноманітних економічних шкіл, досліджували перехідну українську економіку і обґрунтували необхідність переходу України до інвестиційно-іноваційної моделі національної економіки з огляду на теорію інститутів, адже національна економіка не може розглядатися без врахування впливу на неї політики, громадських установ, права, релігії, освіти, науково-технічного прогресу, менталітету нації, ідейних переконань характерних для певної епохи.

Інституції – це «сукупність традицій та звичок, формальних та неформальних норм і правил, які керують економічним і соціальним обміном, та ефективність, з якою вони реалізуються.

Важливість інституцій для економічного розвитку розглядав у своїх працях ще А. Сміт, але новий поштовх для розвитку ця теорія отримала після присудження у 1993 р. Нобелівської премії Д. Норсу за розробку причин існування відмінностей у інституційній структурі різних країн, каналів впливу інституцій на економічну систему та кількісну оцінку цих зв’язків.

За визначенням Д. Норса, інституції – це «правила гри» для суспільства, тобто сукупність традицій та звичок, формальних та неформальних норм і правил, які керують економічним і соціальним обміном, та ефективність, з якою вони реалізуються.

У вузькому розумінні інституції – це сукупність специфічних організацій, механізмів та регуляторних структур.

Під базовими інституціями національної економіки будемо розуміти основні елементи економічної системи: владу, власність, управління, працю.

Головна ідея інституційної теорії полягає в тому, що слабкі інституції ведуть до нерівності в суспільстві, надають можливості виникнення диктаторського устрою, дозволяють економічній та політичній еліті експлуатувати суспільство, і завдяки цьому уповільнюється економічний розвиток країни. Тому в умовах трансформаційної економіки України особлива увага приділяється таким базовим інституціям як демократія і свобода.

В економічній підсистемі виділяють також таку категорію як економічна демократія, яка полягає у втіленні демократичних принципів у виробничо-господарську діяльність суспільства.

Таким чином, будь-яка національна економіка володіє практично однаковим набором базових інститутів, однак у кожній із них, залежно від щаблю розвитку суспільства, є різні форми та прояви їх розвитку. Інституціїзахищають права власності економічних агентів, надають гарантії виконання економічних контрактів, виконують роль регулятора конкуренції на ринку.

Існуючий тип інституційної структури має великий вплив на рівень економічного розвитку країни. Так, наявність в країні низькоякісних базових інститутів посилює негативні наслідки прорахунків у політиці та підвищує вразливість економіки до зовнішніх шоків, наслідком чого стає посилення волатильності макроекономічних змінних та темпів економічного зростання, що веде до консервації несприятливого інвестиційного клімату та виснаження природних ресурсів.

Перехід України від командно-адміністративної до ринкової економіки ще не завершився, тому дуже важливим завданням на сьогоднішньому етапі для вітчизняної національної економіки є швидка та якісна її перебудова на засадах демократичного суспільного устрою. Україна повинна створити такі базові інститути, які будуть:

• надійно захищати права власності завдяки обов’язковому для всіх громадян виконанню законів;

• ефективно регулювати ринки праці, капіталу і товарів з метою нейтралізації притаманних ринку вільної конкуренції недоліків;

• підтримувати макроекономічну стабільність, у тому числі стабільність національної грошової одиниці і фінансової сфери;

• узгоджувати економічні та соціальні інтереси в суспільстві, забезпечувати ефективну систему соціального захисту, запобігати або ефективно врегульовувати соціальні конфлікти.

Певна інституційна структура країни – це результат синергії специфічного шляху історичного розвитку країни, її географічного положення, політичного й культурного устрою тощо. Тому формальне перенесення правил західної економіки на вітчизняну економіку не буде успішним без врахування впливу формальних та неформальних норм і традицій.

Лекція 3. ТЕОРІЯ СУСПІЛЬНОГО ДОБРОБУТУ ТА СОЦІАЛЬНОРИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ

         Зростання і падіння обсягів національного виробництва, цін, процентних ставок і зайнятості складають діловий цикл, який є характерною рисою ринкової економіки. В зв’язку з цим виникають певні соціальні небезпеки і ризики. Тому держава повинна в законодавчому порядку установити основні соціальні гарантії, які б нівелювали дестабілізуючі наслідки ринкової економіки та запобігали соціальній напрузі.

         В умовах ідеальної ринкової економіки реальний ВНП зростав би досить швидкими темпами, а рівень цін виміряний за допомогою дефлятора ВНП або індексу споживчих цін залишався б незмінним, або зростав дуже повільно. В результаті чого безробіття та інфляція були б незначними. Однак на практиці економіка будь-якої країни розвивається циклічно, в зв’язку з чим виникають економічні кризи, які супроводжуються інфляційними процесами, падінням виробництва, зростанням безробіття, масовою хвилею банкрутств у підприємницькій сфері, підвищенням ставки позичкового відсотка.

         Окремі економічні цикли суттєво відрізняються між собою за тривалістю та інтенсивністю, проте всі вони складаються з одних і тих самих фаз таких, як пік (економіка виходить на рівень, який перевершує всі попередні рубежі, збільшується платоспроможний попит і пропозиція); спад (скорочення обсягів виробництва, збільшення кількості банкрутств, зростання безробіття, падіння рівня доходів, падіння попиту, потрясіння кредитної системи); дно (точка спаду, при якій виробництво і зайнятість досягають найнижчого рівня, тоді як рівень інфляції – найвищого); пожвавлення (зростання виробництва та попиту на робочу силу, зменшення рівня інфляції тощо).

Циклічний характер розвитку економіки вимагає від держави відповідної реакції і впровадження певних заходів по усуненню негативних наслідків циклічності.

В цей період відзначається зростаюча поляризація в реальних доходах населення, яка супроводжуються зростанням бідності. Причинами такої поляризації є те, що джерелом доходів, крім заробітної плати, може бути ще й приватна власність. Існує також диференціація в доходах між регіонами, галузями, підприємствами різних форми власності.

Рівень життя населення визначається як сукупність умов життя відповідно до досягнутого рівня економічного розвитку країни.

Соціально-економічні індикатори рівня життя населення можна розглядати як узагальнюючі, які відображують сумарне споживання (і можливості такого споживання) населенням матеріальних благ і послуг; та і як відносні, що характеризують окремі сторони добробуту населення.

Типовими узагальнюючими показниками є рівень і динаміка номінальних та реальних доходів населення, загальний обсяг споживання населенням благ і послуг. Особливість цих показників полягає в тому, що вони відображають не тільки абсолютні зміни в рівні життя населення, а також і відносну динаміку у розрахунку на душу населення, сім’ю, тисячу або 10 тисяч жителів. Друга група показників визначається тільки у відносному виразі: споживання основних продуктів харчування, інших споживачів товарів, забезпеченість послугами охорони здоров’я, освіти, транспортними, житлово-комунальними тощо, на душу населення, сім’ю, тисячу або 10 тис. жителів.

Соціально-економічні індикатори рівня життя населення:

1. Обсяг реального ВВП на душу населення.

2. Грошові доходи та витрати населення.

3. Реальна заробітна плата.

4. Споживання основних продуктів харчування на душу населення.

5. Природний приріст населення та середня тривалість життя.

6. Частка витрат на розвиток соціальної сфери в бюджеті.

7. Використання вільного часу.

Межа бідності – це рівень доходів у середньому на члена родини, нижче якого неможливе задоволення основних потреб, або це частка прожиткового мінімуму на одну особу в розрахунку на місяць.

Рівень бідності – це питома вага сімей (домогосподарств), чий рівень споживання (доходів) на одну особу є нижчим за визначену межу бідності.

Глибина бідності – це відхилення доходів або витрат бідних від визначеної межі бідності, або ті, хто опинився нижче межі бідності.

Мінімальний споживчий бюджет – це набір продовольчих і непродовольчих товарів і послуг у натуральному та вартісному вираженні, що забезпечує задоволення основних фізіологічних і соціально-культурних потреб людини.

Межа малозабезпеченості – це величина середньодушового сукупного доходу, який забезпечує непрацездатному громадянинові споживання товарів і послуг на мінімальному рівні, встановленому законодавством.

Прожитковий мінімум – вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я, набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

Все населення поділяється на три категорії:

• зайняті ;

• безробітні;

• особи поза робочою силою.

Згідно стандартів розроблених Міжнародною організацією праці (МОП)  у 1983 р. все населення поділяється на три категорії:

• зайняті – люди, які мають оплачувану роботу, включаючи осіб, які працюють неповний робочий день; громадяни, які служать у збройних силах; учні та студенти денних форм навчання; особи, які проходять професійну підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації з відривом від виробництва; громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою (підприємці, члени кооперативів, фермери та члени їхніх сімей, які беруть участь у виробництві); зайняті вихованням дітей, доглядом за хворими, інвалідами та громадянами похилого віку; тимчасово непрацюючі через хворобу, страйк чи відпустку;

• безробітні – закон України «Про зайнятість населення» безробітними визнає працездатних громадян у працездатному віці, які з причин, не залежних від них самих, не мають заробітку або трудового доходу, є зареєстрованими у державній службі зайнятості як особи, що шукають роботу, здатні до праці та готові працювати, але не отримують від цієї служби належної роботи;

• особи поза робочою силою – люди у віці до 16 років; ті які перебувають у спеціалізованих установах, зокрема психіатричних диспансерах, виправних закладах; пенсіонери; надто хворі, щоб працювати; ті що не працюють, але і не шукають роботу.

 

Види безробіття:

• фрикційне;

• структурне;

• сезонне ;

• циклічне.

Отже. безробіття є безперечно явищем негативним, так як робить економку вразливою, соціальну сферу – напруженою, психологічний клімат – збуреним, суспільний спокій – порушеним. Тому дуже важливим для національної економіки є моніторинг рівня безробіття.

Оскільки самі передумови функціонування ринкової економіки не передбачають існування 100% зайнятості, а поняттю «повної зайнятості» відповідає рівень безробіття, який у структурі безробітних не включає осіб, що втратили роботу внаслідок циклічного безробіття, то 5-6% рівень безробіття вважається суспільно нормальним явищем. Тому уряди ринкових країн особливу увагу приділяють політиці забезпечення повної зайнятості, а точніше – утриманню її оптимального рівня. Певна кількість безробітних, або резервна армія праці, є необхідною умовою розширеного відтворення.

Інфляція - це підвищення загального рівня цін, що супроводжується падінням купівельної спроможності грошей.

Види інфляції:

• інфляція попиту;

• інфляція пропозиції.

Види інфляції залежно від її темпів:

• помірна інфляція;

• галопуюча інфляція;

• гіперінфляція .

Антиінфляційна політика - вплив держави на НЕ при якому буде досягнуто відповідність між темпами зростання грошової маси та темпами зростання благ.

Соціальна політика - діяльність держави щодо створення та регулювання соціально-економічних умов життя суспільства, усунення негативних наслідків функціонування ринку тощо.

Соціальний захист – це система державних заходів щодо забезпечення достойного матеріального і соціального становища громадян країни.

Соціальні гарантії – це система обов'язків держави перед громадянами щодо задоволення соціальних потреб.

Лекціця 4. ОСНОВНІ ЕКОНОМІЧНІ ПОКАЗНИКИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

Національна економіка вивчає характер та результати функціонування всіх галузей, господарських комплексів і регіонів країни.

В якості узагальнюючих показників функціонування національної економіки використовують [2, 3, 5, 9]:

• валовий випуск (ВВ);

• валовий внутрішній продукт (ВВП);

• валовий національний продукт (ВНП);

• чистий національний продукт (ЧНП);

• чистий внутрішній продукт (ЧВП);

• національний дохід (НД).

Всі ці показники входять до системи національних рахунків (СНР), яка становить собою міжнародний стандарт оцінки основних економічних показників країни.

Розрахунок основних макроекономічних показників дозволяє урядові скеровувати економічну політику в певному руслі і є орієнтиром досягнення національних пріоритетів.

Валовий випуск – це сукупна ринкова вартість товарів та послуг, вироблених за рік резидентами країни в базових цінах.

Валовий внутрішній продукт (ВВП) – це вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених в межах національної території певної країни за певний період, як резидентами,  так і нерезидентами.

При обчисленні ВВП використовують три методи:

• виробничий (доданих вартостей);

• кінцевого використання (за витратами);

• розподільчий (за доходами).

Номінальний ВВП (ВВП_н) визначається в поточних цінах, тобто в тих цінах, які склалися на момент виробництва.

Реальний ВВП (ВВП_р) визначається в цінах базового періоду шляхом коригування номінального ВВП на дефлятор.

Дефлятор – це індекс цін, який враховує зміну цін на всю сукупність споживчих та інвестиційних товарів і послуг, які входять в обчислення ВВП країни.

Дефлятор ВВП можна визначити, як співвідношення між номінальним та реальним ВВП.

Валовий національний продукт (ВНП) – це вартість усіх кінцевих товарів і послуг, вироблених національними факторами виробництва як у межах своєї країни, так і за її межами за певний проміжок часу.

Чистий національний продукт (ЧНП) – це показник, який розраховується як різниця між валовим національним продуктом та амортизаційними відрахуваннями.

Чистий валовий продукт (ЧВП) – це показник, який можна отримати шляхом зменшення валового внутрішнього продукту на суму амортизаційних відрахувань.

Національний дохід (НД) – це сукупний дохід в економіці, який одержують власники факторів виробництва.

Лекція 5. ХАРАКТЕРИСТИКА ЕКОНОМІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ

Економічний потенціал країни характеризує можливості національної економіки виробляти матеріальні блага, надавати послуги, задовольняти економічні потреби суспільства, покращувати якість життя.

Термін «потенціал» в широкому розумінні – це засоби, запаси, джерела, що є в наявності і можуть бути мобілізовані, приведені в дію, використані для досягнення певної мети.

Економічний потенціал – це можливість наявних економічних ресурсів забезпечити виробництво максимально можливого обсягу матеріальних благ і послуг, що відповідають потребам суспільства на даному етапі його розвитку. Складові частини економічного потенціалу: природно-ресурсний потенціал, демографічний та трудовий потенціали, науково-технічний потенціал, інформаційний потенціал, виробничий потенціал, зовнішньоекономічний потенціал та екологічний потенціал.

Основними елементами економічного потенціалу є економічні ресурси, за допомогою яких досягаються конкретні цілі економічного і соціального розвитку національної економіки. Економічні ресурси поділяються на:

• матеріальні;

• фінансові;

• трудові;

• природні.

Економічні ресурси – це усі природні, людські і зроблені людиною ресурси, які використовуються для виробництва товарів і послуг.

Вагому роль у формуванні економічного потенціалу країни відіграє її національне багатство. Національне багатство країни визначає потенційні можливості національної економіки з виробництва товарів і послуг, характеризує базові чинники економічного зростання, забезпечує збільшення валового національного продукту і валового національного доходу.

Природно-ресурсний потенціал країни включає усі види природних ресурсів, їх кількість та якість, що розташовані на території країни чи в підконтрольній їй частині Світового океану.

Природні ресурси – це елементи природи, що використовуються як джерело засобів існування людського суспільства.

За сумарними запасами мінеральних, рекреаційних та інших природних ресурсів Україна посідає одне з провідних місць в Європі (перше місце – за кількістю орних земель, запасами залізної та марганцевої руд, сірки; у числі перших – за запасами кам’яного вугілля, природного газу, калійної та кам’яної солей). Хоча одночасно відчувається загальний дефіцит водних, гідроенергетичних, лісових та інших ресурсів.

Природні умови – це сили природи, які мають важливе значення для існування суспільства, але не беруть безпосередньої участі у виробничій і невиробничій діяльності людей.

Природні ресурси бувають:

•  За ознакою належності до ресурсної бази розвитку певних видів виробництва: промислові, сільськогосподарські, культурно-ландшафтні ресурси розвитку рекреаційної галузі, ресурси просторового розміщення галузей інфраструктури;

•  За особливостями використання: вичерпні та невичерпні. Вичерпні поділяються: відновні, відносно відновні та невідновні природні ресурси;

•  За рівнем необхідності для життя людини: вкрай необхідні і відносно байдужі;

•  За економічною класифікацією розрізняють: ресурси матеріального виробництва (для промисловості, для сільського господарства) та ресурси невиробничої сфери (прямого та непрямого споживання).

За цільовим призначенням землі бувають: сільськогосподарські, населених пунктів, промисловості, транспорту, зв'язку, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, землі лісового та водного фонду тощо.

- Мінерально-сировинні ресурси бувають:

• За характером використання: паливно-енергетичні, рудні й нерудні;

•  За ступенем розвіданості та вивченості: детально розвідані та вивчені, розвідані менш детально та оцінені попередньо і приблизно;

•   За народногосподарським значенням: балансові та позабалансові.

Водні ресурси – це усі води на території країни (поверхневі: річки, озера, водосховища, ставки та підземні води) придатні для господарського використання.

Лісові ресурси сприяють збереженню навколишнього середовища і є важливим сировинним фактором для розвитку галузей народного господарства.

Природно-рекреаційні ресурси – це сукупність земельних, водних, кліматичних, культурно-ландшафтних та гідромінеральних ресурсів, яка забезпечує відновлення та розвиток життєвих сил людини, витрачених у процесі трудової діяльності.

Основними фауністичними ресурсами є мисливські, рибні та медоносні ресурси бджільництва.

Населення країни – це сукупність людей, що перебувають у межах певної держави. Трудові ресурси – це частина населення країни, яка здатна до трудової діяльності.

Динаміка чисельності наявного та постійного населення країни за 1990-2009 рр. наведена в табл. 5.1.

Таблиця 5.1

Динаміка чисельності наявного та постійного населення країни за 1990-2009 рр.

(на 1 січня)

Роки	Кількість наявного населення					Кількість постійного населення
	Всього, тис. осіб	у тому числі			Всього, тис. осіб			у тому числі
		міське	сільське	чоловіки				жінки
1	2	3	4	5			6		7
1990	51838,5	34869,2	16969,3	51556,5			23826,2		27730,3
1991	51944,4	35085,2	16859,2	51623,5			23886,5		27737,0
1992	52056,6	35296,9	16759,7	51708,2			23949,4		27758,8
1993	52244,1	35471,0	16773,1	51870,4			24046,3		27824,1
1994	52114,4	35400,7	16713,7	51715,4			23981,1		27734,3
1995	51728,4	35118,8	16609,6	51300,4			23792,3		27508,1
1996	51297,1	34767,9	16529,2	50874,1			23591,6		27282,5
1997	50818,4	34387,5	16430,9	50400,0			23366,2		27033,8
1998	50370,8	34048,2	16322,6	49973,5			23193,5		26810,0
1999	49918,1	33702,1	16216,0	49544,8			22963,4		26581,4
2000	49429,8	33338,6	16091,2	49115,0			22754,7		26360,3
2001	48923,2	32951,7	15971,5	48663,6			22530,4		26133,2
2002	48457,1	32574,4	15882,7	48240,9			22316,3		25924,6
2003	48003,5	32328,4	15675,1	47823,1			22112,5		25710,6
2004	47622,4	32146,4	15476,0	47442,1			21926,8		25515,3
2005	47280,8	32009,3	15271,5	47100,5			21754,0		25346,5
2006	46929,5	31877,7	15051,8	46749,2			21574,7		25174,5
2007	46646,0	31777,4	14868,6	46465,7			21434,7		25031,0
2008	46372,7	31668,8	14703,9	46192,3			21297,7		24894,6
2009	46143,7	31587,2	14556,5	45963,4			21185,0		24778,4

 

Проаналізувавши статево-вікову структури населення України спостерігається переважаюча чисельність жінок над чоловіками за рахунок старших вікових груп, що особливо стосується сільської місцевості.

Основні показники руху населення: природний приріст населення, сальдо міграції, загальне збільшення населення, загальне зменшення населення та загальна динаміки населення.

Природний рух населення характеризується показниками народжуваності, смертності та природного приросту, які наведені в табл. 5.2.

Таблиця 5.2

Природний рух населення у січні-липні 2009 р.

Область	Народжені, осіб	Померлі, осіб	Природній приріст, осіб
1	2	3	4
Україна	297327	427005	-129678
Автономна республіка Крим	13404	17227	-3823
області
Вінницька	10436	16092	-5656
Волинська	8898	8763	135
Дніпропетровська	21779	33279	-11500
Донецька	25366	45774	-20408
Житомирська	8812	13335	-4523
Закарпатська	10262	9504	758
Запорізька	10743	17228	-6485
Івано-Франківська	10032	10639	-607
Київська	11900	17287	-5387
Кіровоградська	6365	10775	-4410
Луганська	12721	24188	-11467
Львівська	17537	19543	-2006
Миколаївська	7513	11352	-3839
Одеська	16845	21521	-4676
Полтавська	8536	16158	-7622
Рівненська	9947	9073	874
Сумська	6260	12787	-6527
Тернопільська	7171	9466	-2295
Харківська	15951	25845	-9894
Херсонська	7102	10272	-3170
Хмельницька	8585	13241	-4656
Черкаська	7334	13316	-5982
Чернівецька	6349	6966	-617
Чернігівська	6204	13260	-7056
м. Київ	18889	16797	2092
Севастополь	2386	3317	-931

 

Як видно з таблиці 5.2. найвища кількість народжених на Україні в Донецькій, Дніпропетровській, Львівській, Одеській та Харківській областях та місті Києві. Найбільша смертність присутня в Донецькій, Дніпропетровській, Харківській та Луганських областях, хоча загалом для України протягом останніх років характерним є природне скорочення населення. Позитивним природний приріст є у Рівненській, Закарпатській та Волинських областях та м. Києві.

Динаміка міграційного руху населення України у січні-липні 2009 року наведена в табл.5.4.

Таблиця 5.4