Лекція 8. Демократія, економічна свобода та економічний порядок

Демократія– народовладдя, форма правління в державі, при якій влада належить народу.

Термін “демократія” вперше стали вживати в Стародавній Греції. Саме там вперше почали досліджувати це питання. Поширеним був поділ держав за формами правління на: владу одного (монархія) владу кращих (аристократія) і владу народу (демократія). Однак, в Давній Греції (так само як і в Давньому Римі) рабів і чужоземців не відносили до громадян (тобто народу). Те саме стосується і деяких середньовічних держав, які називали демократіями, оскільки в них влада належала народу (виборність влади), але при цьому певну, досить велику, частину суспільства просто не відносили до народу, представники цієї частини не мали права голосу. Тому деякі дослідники вживають такі слова, як рабовласницька демократія, феодальна демократія, буржуазна демократія, соціалістична демократія тощо.

Більш розгорнуте визначення “демократії” було сформульовано американським президентом А. Лінкольном – демократія виходить з самого народу, вона здійснюється народом і в інтересах народу.

До елементів демократії слід віднести: рівність, співучасть (партиципація), владу більшості, її обмеження і контроль над нею, толерантність, основні права громадян, правову і соціальну державність, поділ влади, загальні вибори, гласність, конкуренцію різноманітних думок і позицій, плюралізм і т.д.

До характерних рис демократії як форми державного правління належать:

-         юридичне визначення та інституційне вираження суверенітету, верховної влади народу;

-         періодична виборність основних органів держави;

-         рівність прав громадян на участь в управлінні державою;

-         прийняття рішень більшістю і підкорення меншості більшості при їх здійсненні.

Економічна демократія – теорія та практика втілення принципів демократії в економічні відносини, демократизація господарського механізму суспільства.

Основою демократичного врядування можна вважати такі принципи:

- принцип участі народу;

- принцип прозорості з правом вільного доступу до правдивої інформації;

- принцип відповідальності або підзвітності урядів;

- принцип чинності або ж відповідальності за результати.

Однак реальні політичні системи, засновані на загальних принципах демократії, значно відрізняються одна від одної, наприклад‚ антична і сучасна демократія, американська і швейцарська політичні системи і т.д.

В правовій державі політичні та економічні реформи, започатковані керівництвом, мають на меті створення такого державного устрою, де існує верховенство права і в основі якого є незалежна судова система, спроможна ефективно запобігати таким загрозам державі і суспільству, як корупція та організована злочинність.

Аналізуючи методи правління у різних країнах, американський вчений, професор Каліфорнійського університету Аренд Лійпгарт приходить до висновку, що з початку 80-х рр. ХХ століття демократичною можна вважати лише 51 країну, де проживає приблизно 37 % всього населення світу. На його думку, основним критерієм для визначення ступеня демократизму держави є стан політичних та громадських свобод. Крім того, важливим критерієм демократизму є тривалість існування демократичних механізмів у державі. Виходячи з цього критерію, 21 держава характеризується вченим як держава зі стійким демократичним правлінням (оскільки політичні та громадські свободи реалізовувались в них безперервно як мінімум з кінця Другої світової війни). Тому в перелік держав зі стійкою демократією входять (розміщені за рейтингом): 1) Австралія, 2) Австрія, 3) Бельгія, 4) Канада, 5) Данія, 6) Фінляндія, 7) Франція, 8) Західна Німеччина, 9) Іспанія, 10) Ірландія, 11) Ізраїль, 12) Італія, 13) Японія, 14) Люксембург, 15) Нідерланди, 16) Нова Зеландія, 17) Норвегія, 18) Швеція, 19) Швейцарія, 20) Великобританія, 21) США [2, с. 150-151].

Виділивши 21 державу як такі, що відзначаються з-поміж інших тривалим існуванням демократичних режимів, А. Лійпгарт дає їм таку характеристику [2, с. 151-152]:

-         всі держави цієї групи належать до матеріально забезпеченої частини людства із високими показниками валового національного продукту (ВНП) на душу населення;

-         високий рівень економічного розвитку зазначених країн відображається у їх високому рівні індустріалізації та урбанізації. Більшість робочої сили в цих державах зайнята в промисловості та сфері побуту, і лише мала частина – в сільському господарстві. Більшість населення проживає у містах;

-         за винятком Японії, ці держави належать до іудейсько-християнського культурного світу і формують культурно гомогенну групу;

-         більшість із зазначених країн географічно розташовані у Північно-Атлантичному регіоні.

Слід зазначити, що після розпаду СРСР Україна стала на новий шлях розвитку, відбувався перехід до принципів демократичного суспільства з високорозвиненою ринковою економікою. У структурі владного апарату держави відбулись позитивні зміни. Зокрема було реформовано основні гілки влади держави, чітко визначено їх функціональну та організаційну структури, чисельність персоналу, його права та обов'язки. Також було закладено засади політичної та економічної демократії, що проявляються у розмежуванні влади та бізнесу, забезпеченні реальної участі громадян у всіх формах влади, формуванні відритого суспільства тощо [4, с. 29].

Проте, як вже можна констатувати зараз, принципи демократичного розвитку національної господарської системи України й до цього часу залишаються переважно у формі декларації, а не її реальної реалізації. Так, в Україні перші економічні та політичні реформи з “побудовою” ідеології демократичного суспільства заклали засади плюралізму форм власності, економічної свободи вибору сфер діяльності, створили умови для формування власності трудових колективів та загалом населення, рівномірного розподілу економічних ресурсів та благ тощо. Проте недостатнє інституційне забезпечення даних процесів призвело до іншого ефекту – формування так званої економічної та політичної анархії. Вона проявляється у нечіткій і непродуманій політиці державного регулювання економіки, зрощенні влади та бізнесу, надмірній владі груп з концентрованими інтересами та окремих іноземних ТНК, монопольній владі власників підприємств, обмеженні прав дрібних інвесторів, порушенні економічного законодавства та ін.; боротьбі за джерела економічного та адміністративного ресурсу [4, с. 29].

Таким чином, процес утвердження засад, цінностей та принципів демократії, з урахуванням національних традицій, тривалий і непростий.

Під економічною свободою маються на увазі форми і варіанти економічної поведінки підприємств, сім’ї, окремих громадян у виборі сфери застосування своїх здібностей, знань, професійних навичок, способів розподілу доходів, споживання матеріальних і духовних благ; реалізується на базі державних законодавчих норм; невід’ємна від економічної відповідальності громадян.

Основою економічної свободи є:

-         плюралізм форм власності, зокрема існування приватної, колективної, державної, інтегрованої власності та їх різновидів;

-         наявність політичної свободи;

-         досконале законодавство, зорієнтоване на права людини;

-         економічний прогрес;

-         відсутність значної кількості безробітних тощо.

Економічна свобода економічних суб’єктів – це право привласнювати об’єкти власності, обирати сфери прикладання своїх знань, здібностей у межах різних форм власності та організаційно-правових форм господарювання, а також способів придбання ресурсів, розподілу доходів, споживання благ тощо.

Економічна свобода і свобода економічного вибору не означають економічної анархії та авантюризму. Вони обмежені нормами чинного законодавства, етики, моралі тощо.

Одним з показників, який визначає суспільно-економічний статус країни, формує об’єктивний імідж країни у світі є, власне, індекс економічної свободи – агрегований показник, що характеризує ступінь державного регулятивного впливу та враховує:

-         торговельну політику;

-         податкове навантаження на економіку;

-         частку державної власності;

-         захист прав власності;

-         стан банківської та фінансової сфери;

-         вплив тіньового сектору економіки та інше.

Індекс економічної свободи обрано як один із критеріїв щодо визначення перспектив вступу України до Європейського союзу, оскільки він характеризує рівень лібералізації економіки. Ранжирування за індексом економічної свободи постсоціалістичних країн – нових членів ЄС, що мали подібні до України проблеми під час наближення своєї економічної системи до ЄС, але вирішили їх краще, ніж Україна, представлено у вигляді таких даних: 1) Естонія (1,65); 2) Литва (2,18); 3) Латвія (2,31); 4) Чехія (2,36); 5) Угорщина (2,40); 6) Словаччина (2,43); 7) Польща (2,54); 8) Словенія (2,64) [10].

У табл. 8.1 наведена динаміка індексів економічної свободи України, Угорщини та Польщі за період 1995-2004 рр. та за 2005 р. (прогноз). Таким чином, за умови збереження темпу, яким здійснюється лібералізація економіки України з 2001 р. (див. табл. 8.1), можна очікувати досягнення середнього рівня економічної свободи десяти країн, які стали членами ЄС при останньому розширенні через 5,4 року [10].

Однак, визначаючи основні напрямки лібералізації економіки за індексом економічної свободи для прогнозування темпу наближення до ЄС, слід мати на увазі й інший важливий фактор – ВВП на душу населення. Згідно зі звітом Heritage Foundation/Wall Street Journal, USA “The 2005 Index of Economic Freedom, “на початок 2005 року ВВП на душу населення в Угорщині – $5939, у Польщі – $4833, а в Україні – $1023”. Враховуючи той факт, що обсяги зростання ВВП на душу населення пов’язані з індексом реформ Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР), основні заходи щодо економічного зближення України з ЄС мають базуватися на поєднанні методологічного підходу у визначенні показників економічної свободи з критеріями якості реформування економіки за шкалою ЄБРР. Слід зазначити, що аналіз параметрів реформування економіки за шкалою ЄБРР (індекс реформ) свідчить, що найбільш проблемними питаннями для України є іноземне інвестування, захист прав власності, наявність чорного ринку, слабкість банківської системи, правил регулювання як у бізнесі, так і в інших сферах тощо [10].

Таблиця 8.1

Динаміка індексів економічної свободи України, Угорщини та Польщі

за 1995-2004 рр. та за 2005 р. (прогноз) [10]

Роки	Індекси економічної свободи країн
	Україна	Угорщина	Польща
1995	4,05	2,93	3,46
1996	3,75	2,98	3,24
1997	3,83	3,04	3,09
1998	3,83	2,94	2,91
1999	3,75	2,89	2,83
2000	3,75	2,42	2,84
2001	3,88	2,38	2,96
2002	3,84	2,23	2,60
2003	3,59	2,55	2,83
2004	3,49	2,60	2,81
2005 (прогноз)	3,21	2,40	2,54

 

Зміст економічної свободи обумовлюється економічним порядком в країні.

>[5]:

       1) виконання Конституції,  законів України,  актів Президента України,  Кабінету Міністрів  України,  інших  органів  виконавчої влади вищого рівня;

2) законність   і  правопорядок,  додержання  прав  і  свобод громадян;

3) виконання державних  і регіональних програм соціально-економічного  та  культурного розвитку,  програм охорони довкілля,  а в місцях компактного проживання  корінних  народів  і національних  меншин  -  також  програм їх національно-культурного розвитку;

4) підготовку та виконання відповідних бюджетів;

5) звіт про виконання відповідних бюджетів та програм;

6) взаємодію з органами місцевого самоврядування;

7) реалізацію інших наданих  державою,  а  також  делегованих відповідними радами повноважень.

Економічний порядок – це сукупність притаманних йому специфічних системних взаємозв’язків між окремими індивідами, домашніми господарствами, суб’єктами підприємництва, державою та недержавними інституціями в процесі їх економічної діяльності.

Згідно з твердженням відомого німецького економіста, засновника теорії соціального ринкового господарства Вальтера Ойкена, економічний порядок – це рамкові умови господарювання, тобто сукупність інститутів, необхідних для того, щоб економічні суб’єкти могли приймати рішення і робити дії. Економічний порядок не встановлюється сам по собі, його здатна установити держава. Вона встановлює “правила поведінки” суб’єктів економічної діяльності [2, с. 157].

Події, що відбуваються в Україні, свідчать про те, що наша держава знаходиться лише на стадії формування демократичного суспільства, а не на стадії перебування в ньому. Для побудови демократичної національної економіки в Україні необхідно провести ще багато заходів спрямованих на впровадження цінностей, принципів та засад демократії в практику існування, встановлення такого економічного порядку, який був би наближеним до економічного порядку європейських країн, досягнення необхідного рівня економічної свободи.

Лекція 9. СТРУКТУРНА ПЕРЕБУДОВА НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

Структура економіки – це співвідношення різних елементів економічної системи, що відображають народногосподарські пропорції та стан суспільного поділу праці.

Основні види структурних співвідношень (структур): організаційні, відтворювальні, галузеві (видів економічної діяльності), регіональні (територіальні), соціальні та зовнішньоекономічні тощо.

Організаційна структура національної економіки відображається у пропорціях між інституційними секторами. Відповідно до Системи національних рахунків (СНР), виділяють такі інституційні сектори економіки:

• нефінансові корпорації – підприємства (юридичні особи) усіх форм власності, діяльність яких орієнтована на виробництво й реалізацію товарів і нефінансових послуг на ринку задля отримання прибутку, та некомерційні організації, засновані різноманітними групами виробників (асоціації підприємців, торгові палати тощо);

• фінансові корпорації – комерційні інституційні одиниці, що спеціалізуються на фінансово-посередницькій діяльності: кредитні установи (банки, включаючи Національний банк, фондові біржі, інвестиційні фонди, довірчі товариства, кредитні спілки тощо) та страхові компанії;

• сектор загального державного управління – органи державного управління всіх рівнів; некомерційні організації, що здійснюють і надають безкоштовні або пільгові послуги індивідуального характеру у сферах освіти, охорони здоров'я, культури, спорту, відпочинку, соціального забезпечення тощо; послуги колективного характеру в галузі державного управління, оборони, шляхового та лісового господарства, сільськогосподарського обслуговування тощо. До цього сектору належать фонди соціального страхування та соціального захисту, Пенсійний фонд, державні цільові та позабюджетні фонди, формування яких відбувається за рахунок внесків підприємств, організацій, громадян;

• сектор домашніх господарств – сукупність фізичних осіб як споживачів (в окремих випадках – як суб'єктів некорпоративної підприємницької діяльності), рахунки яких неможливо відокремити від рахунків самого домашнього господарства ні юридично, ні економічно. Така виробнича діяльність включає, зокрема, підсобні сільські господарства населення, дрібні промислові виробництва, індивідуальне будівництво, капітальний ремонт житла, надання послуг у галузі побутового обслуговування, освіти, охорони здоров'я тощо;

• некомерційні організації, що обслуговують домашні господарства – інституційні одиниці, створені окремими групами домашніх господарств для забезпечення власних інтересів. Ресурси цього сектору формуються за рахунок добровільних внесків. Як особливий тип некомерційних організацій в СНР розглядаються соціально-культурні підрозділи підприємств, що утримуються за рахунок коштів від основної діяльності та надають неринкові послуги працівникам цих підприємств (житлові, оздоровчі, медичні тощо).

Відтворювальна структура національної економіки характеризує співвідношення: між виробництвом засобів виробництва і виробництвом предметів споживання, між споживанням основного капіталу та доданою вартістю, між споживанням та нагромадженням, між виробничими галузями та інфраструктурою. Ці пропорції відображають можливості економічного зростання та його ефективність.

Структура національної економіки за видами економічної діяльності в Україні представлена, згідно з Класифікатором видів економічної діяльності (КВЕД), 17-ма укрупненими видами економічної діяльності (секціями), які мають шифри за літерами англійського алфавіту:

• А – сільське господарство, мисливство та лісове господарство;

• В – рибне господарство;

• С – добувна промисловість;

• D – обробна промисловість;

• Е – виробництво та розподілення електроенергії, газу та води;

• F – будівництво;

• G – оптова й роздрібна торгівля, торгівля транспортними засобами, послуги з ремонту;

• Н – готелі та ресторани;

• І – транспорт і зв'язок (включаючи залізничний, автомобільний, авіаційний, трубопровідний транспорт, допоміжні транспортні послуги, пошту та зв'язок);

• J – фінансова діяльність;

• К – операції з нерухомістю, здавання майна в оренду та послуги юридичним особам (включаючи діяльність у сфері інформатизації та дослідження й розробки);

• L – державне управління;

• М – освіта (у тому числі вища);

• N – охорона здоров'я та соціальна допомога;

• 0 – колективні громадські та особисті послуги (зокрема громадська діяльність, прибирання вулиць та оброблення відходів, діяльність у сфері відпочинку і розваг, культури та спорту);

• Р – послуги домашньої прислуги;

• Q – екстериторіальна діяльність.

Для аналізу прогресивності структурних змін у національній економіці види економічної діяльності об'єднують у три групи: перша – діяльність, пов'язана з видобуванням ресурсів; друга – діяльність, пов'язана з перероблення цих ресурсів та виготовлення готової продукції; третя – сфера послуг у широкому розумінні, включаючи інформаційне обслуговування виробництва.

Регіональна структура національної економіки відображає особливості концентрації виробництва продукції та  інших видів економічної діяльності, які склалися в результаті дії територіального поділу праці. Ключовими чинниками формування певних територіальних утворень різних рівнів є взаємодія економічних інтересів господарських систем і населення даної території, наявність корисних копалин та сировинної бази,природні умови тощо.

Важливе місце у розширенні знань про національну економіку належить визначенню регіональних структурних одиниць та їх супідрядності. У національній економіці існують два типи регіональних систем. Перший стосується поділу території України на адміністративно-територіальні одиниці – це Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, селища міського типу та села. Другий розподіляє економіку за територіальними формами організації господарства на територіально-виробничі одиниці різних рівнів. До них належать: промисловий пункт, промисловий центр, промисловий вузол, територіально-виробничий комплекс, агломерація, спеціалізований район (зона), інтегральний економічний район.

Елементарною одиницею територіально-виробничого поділу економіки є промисловий пункт, який формується на базі певного виробництва і населення, яке біля нього розміщено. Це найбільш характерно для промислових пунктів-поселень, коли, наприклад, біля підприємства формуються поселення людей, які на ньому працюють.

Промисловий центр і промисловий вузол відносяться до тери­торіальних форм організації господарства більш високого рангу. У промисловому центрі може поєднуватися кілька промислових підприємств одного або різних видів економічної діяльності. До промислового вузла входять промисловий центр і населені пункти зі спільними об'єктами інфраструктури.

Розміщені на невеликій території декілька промислових вузлів утворюють територіально-виробничий комплекс. Ще більшими за площею і потужнішими за виробничим потенціалом, а також складнішими за композицією є такі територіально-виробничі утворення, як промислова агломерація і промисловий район, до складу яких входять територіально-виробничі комплекси нижчого рангу. ці регіональні одиниці – результат високої територіальної концентрації господарства і населення, виробничих і невиробничих видів діяльності та різноманітних функцій.

Укрупненими одиницями поділу національної економіки за ре­гіональними формами організації господарства є інтегральні економічні райони. Вони виділені на основі особливостей економічного розвитку різних частин території України і є об'єктами економічного аналізу, прогнозування і державного регулювання регіонального розвитку.

В Україні виділено вісім економічних районів, у які інтегруються адміністративно-територіальні одиниці:

• Донецький – Донецька і Луганська області;

• Придніпровський – Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області;

• Східний – Полтавська, Сумська, Харківська області;

• Центральний – Київська область, місто Київ, Черкаська область;

• Поліський – Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська області;

• Подільський – Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області;

• Карпатський – Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Чернівецька області;

• Причорноморський – Автономна Республіка Крим, місто Севастополь, Миколаївська, Одеська, Херсонська області.

В окрему групу територіальних одиниць виділяють регіони, які виникли в результаті формування транснаціональних економічних відносин. До них відносяться єврорегіони, прикордонні регіони, спеціальні (вільні) економічні зони (СЕЗ), території пріоритетного розвитку (ТПР), проблемні території (наприклад, Чорнобильська зона, депресивні території) тощо.

Соціальна структура відображає розподіл національної економіки за формами власності та за рівнем доходів населення.

Власність є основою всієї системи суспільних відносин. Від форм власності, що утвердилися в суспільстві, залежать форми розподілу, обміну та споживання. Право на власність визначає можливість доступу певних класів, верств і груп населення до використання усіх факторів виробництва, їхній соціальний статус та рівень доходів. В економіці України існує три форми власності: приватна, державна і комунальна.

            Іншою характеристикою соціальної структури економіки є співвідношення, які визначають розподіл доходів серед населення. По-перше, людина і її розвиток є найважливішою сферою суспільного прогресу, а підвищення її добробуту має бути головною метою економічного розвитку будь-якої країни. По-друге, питання розподілу доходів є зворотною стороною проблеми створення ефективного попиту, що вкрай актуально для України, у якій відбуваються активні структурні зміни в усіх сферах економіки, і особливо –  у рівні доходів населення. Історія світового розвитку дала багато прикладів, коли зрівнялівка у доходах населення придушує ініціативу, зводить нанівець підприємництво та енергію зростання. Тоді як занадто велика диференціація доходів породжує неефективний попит, тим самим гальмуючи темпи економічного зростання.

На думку фахівців Світового банку, посилення диференціації за рівнем доходів має кілька причин, як негативних, так і позитивних. Коли нерівність виникає внаслідок нерівномірного зростання доходів, появи більш заможних верств населення завдяки кращій освіті або більшій виробничій активності у сфері підприємництва певних верств суспільства, то це тільки активізує економічні процеси. Навпаки, коли розрив у доходах виникає внаслідок поширення корупції, встановлення численних привілеїв та спеціальної системи дозволів для суб'єктів господарювання, схем приховування доходів, то це призводить до обмеження вільної конкуренції, монополізації ринків, тотальної «тінізації» економіки та уповільнення темпів її розвитку.

Структура зовнішньої торгівлі характеризує стан економіки країни, описує характер продукції галузей з розподілом на експортні товари і на продукцію для задоволення внутрішніх потреб країни (регіону). 

Існує два основних напрямки зміни експортно-імпортної структури: імпортозаміщення (витіснення з внутрішнього ринку іноземних товарів) та експортоорієнтація.

Наявність в структурі зовнішньої торгівлі високої питомої ваги експорту промислової продукції, з високим технологічним рівнем, наукомісткої, готової до кінцевого споживання є характерним для розвинутих індустріальних країн. Суттєва частка експорту сировини та матеріалів є властива для країн, що розвиваються. Індустріально розвинуті країни переважно імпортують сировину, енергоносії, продукти екологічно шкідливих виробництв, обладнання, машини, транспортні засоби тощо.

Україна має значний експортний потенціал щодо мінеральної сировини та продуктах її переробки (видобуток марганцевої руди, алюмінієвої сировини), суттєвими є виробничі потужності металургійного комплексу (виробництво сталі, чавуну, готового прокату), потенціал в аерокосмічній галузі, суднобудуванні, виробництві нових матеріалів, біотехнології, регулюванні хімічних, біохімічних та біофізичних процесів.

Виділяють також і інші види структур, зокрема, технологічну структуру, яка характеризує співвідношення між традиційними та принципово новими напрямками в розвитку виробництва, науки і техніки, ефективним розподілом ресурсів між ними.

Структурна політика держави - це обґрунтування цілей та характеру структурних перетворень, а також визначення комплексу заходів щодо підтримки розвитку елементів економічної системи, які забезпечуютьекономічне зростання та вирішення актуальних проблем сьогодення.

Сутність пасивної структурної політики полягає в наступному:

• держава створює правову базу для вільного переливання капіталу та праці з одних галузей в інші;

• безпосередньо не втручається в інвестиційні процеси в окремих галузях.

При пасивній структурній політиці держави, якщо попит перевищує пропозицію в будь якій галузі, то норма прибутку в цій галузі зростає проти інших галузей. При цьому капітал з менш прибуткових галузей перетікає в галузі з підвищеною нормою прибутку, відбувається збільшення виробництва і пропозиції товарів і послуг цієї галузі на ринку, що створює надлишок пропозиції над попитом на цю продукцію. Як наслідок, відбувається зменшення норми прибутку і капітал поступово переходить в галузі які забезпечують норму прибутку не менша за середню. Закон попиту і пропозиції дозволяє створити найвідповіднішу вимогам ринку структуру економіки, конкурентне середовище, підвищує ефективність суспільного виробництва, але є достатньо тривалим. За таким принципом формувалась структура економіки США і Великобританії.

При активній структурній політиці держава широко застосовує державні важелі і інструменти для прискорення прогресивних структурних зрушень в економіці. Цим шляхом ідуть Японія, Південна Корея, Сінгапур тощо.

Державні важелі і заходи при активній структурній політиці [2]:

• державна програма структурних перетворень (розробка довгострокових планів, цільових програм, національних проектів);

• пряме державне інвестування програм структурної перебудови економіки;

• створення спеціальних фондів для фінансування програм структурної перебудови економіки;

• залучення іноземних і вітчизняних приватних інвестицій;

• податкові та кредитні пільги;

• припинення виробництва у депресивних галузях;

• митна політика;

• політика прискореної амортизації;

• заходи для стимулювання переливання капіталу в пріоритетні галузі;

• заходи для стимулювання розвитку галузей, які прискорюють впровадження досягнень НТП.

При активній структурній політиці держава визначає пріоритетні сфери і галузі для економічного розвитку країни, при цьому враховується експортний потенціал галузі, мінімізація ресурсомісткості виробництва,  мінімізації залежності від імпорту сировини та енергії, майбутній попит на продукцію на внутрішньому і зовнішньому ринках країни, розв'язання проблем зайнятості населення та екологічних проблем.

Активна структурна політика формує найбільш ефективні напрямки структурної трансформації економіки, зокрема основними є:

• підтримування і зростання виробництва в галузях по випуску експортної продукції;

• підтримування і зростання виробництва в галузях по виготовленню продукції, яка здатна замінити імпортну (споживчі товари та продукти харчування);

• підтримування енергозберігаючих виробництв і технологій;

• зростання виробництва в галузях, які сприяють підвищенню науково-технічного рівня та якості продукції;

• розвиток виробництва конкурентоспроможних на світовому ринку товарів з метою захоплення ринків збуту в країнах, що розвиваються;

• згортання виробництва в депресивних галузях;

• розвиток конкуренції тощо.

Перелік основних напрямків державної структурної політики формується і змінюється залежно від завдань та умов розвитку економіки, які є актуальними на конкретному етапі.

Пріоритетними галузями є галузі, розвиткові яких держава надає перевагу, враховуючи її значення для економіки країни на сучасному етапі.

Враховуючи конкурентні переваги пріоритетними галузями структурних перетворень в країні визначено 5 основних груп:

1) наукомісткі та технологічні галузі;

2) галузі та підгалузі агропромислового комплексу (молочна, харчова, кондитерська, легка промисловість тощо);

3) галузі транспорту, зв’язку та телекомунікацій (транспортування нафти, газу, електроенергії тощо);

4) рекреаційно-туристичний та оздоровчо-лікувальний комплекси;

5) діяльність пов’язана з забезпеченням здоров’я людини, охороною навколишнього середовища [2, 3, 4, 5].

Структурна політика здійснюється через методи прямого та непрямого регулювання і впливу [9, 10].

Методами прямого регулювання є:

• надання фінансової допомоги у вигляді інвестиційних надбавок, субсидій, дотацій, позичок на розвиток окремих галузей, виробництв, регіонів;

• використання системи державних замовлень та закупівель;

• методи індикативного планування;

• державні плани та програми;

• централізовано встановлені ціни;

• цільове фінансування сфер, суб’єктів діяльності тощо.

Методами непрямого регулювання є:

• надання податкових і кредитних пільг з диференціацією за відповідними галузями й виробництвами, які визнані пріоритетними;

• здійснення політики прискореної амортизації, цінової та експортно-імпортної політики, у тому числі встановлення різних імпортних та експортних тарифів тощо.

Основними чинниками ефективності економіки є:

• ступінь задоволення суспільних потреб;

• зростання ВВП;

• формування оптимальних галузевих, секторних та регіональних пропорцій відтворення;

  • підвищення рентабельності;

  • розширення ринків збуту тощо.

До основних механізмів реалізації структурної політики належать:

1)     розвиток інноваційної діяльності;

2) переорієнтація інвестиційних потоків у пріоритетні галузі і сфери виробництва;

3) здійснення регіональної політики. 

Основним фактором економічного зростання економіки є постійне вдосконалення засобів і предметів праці, технології виробництва і його організації, використання інформаційних систем тощо. Це сприяє зростанню продуктивності праці, впливає на структуру економіки (зменшується питома вага живої праці), забезпечує підвищення якості продукції.

В Україні інноваційний процес регулює значна кількість законів та інших нормативних актів, зокрема, Закони України «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності» (1991 р.), «Про інноваційну діяльність» (2002 р.), «Про наукову і науково-технічну діяльність» (1991 р.) та інші.

Науково-технічна політика – це складова макроекономічної політики країни, яка визначає основні цілі, напрями, принципи, форми і методи діяльності держави в науково-технічній сфері.

Методи науково-технічної політики за формою впливу поділяються на методи прямого (безпосередня участь держави у вирішенні проблем науково-технічного розвитку) та непрямого регулювання (створення економічних та правових умов для прискорення науково-технічного прогресу, з врахуванням галузі).

Державні науково-технічні програми є методом планування науково-технічного розвитку, що має індикативний характер (рекомендаційний).

Державне замовлення укладається відповідно до державних науково-технічних програм на договірній основі, забезпечується фінансуванням, підтримується матеріально-технічними ресурсами і видається виконавцям на конкурсних засадах.

Інноваційна політика – це складова макроекономічної політики, що спрямована на створення умов для оптимального розвитку науково-технічного потенціалу національної економіки через систему державної підтримки фундаментальних і пошукових досліджень; різноманітні форми та джерела фінансування і непрямого стимулювання наукових досліджень; максимальне стимулювання інноваційного бізнесу.

Інновація – це кінцевий результат впровадження досягнень НТП з метою отримання економічного, соціального, екологічного, науково-технічного або іншого ефекту.

Інноваційний процес – це неперервна реалізація дій спрямованих на використання результатів науково-технічної діяльності для забезпечення прогресивних, якісних змін, що виникають в часі та просторі у господарсько-виробничій системі.

Інноваційна діяльність має на меті впровадження інновацій у виробництво і їх використанням, вона спрямована на пошук можливостей, які забезпечують практичне використання наукового, науково-технічного результатів та інтелектуального потенціалу з метою одержання інновації.

Класифікація інновацій:

• за рівнем новизни: радикальні,  та ординарні.

• за стадіями життєвого циклу товару, на якій запроваджується інновація: дослідження та розробки, виробництво та сервіс.

• за сферою застосування: технологічні, виробничі, економічні, торговельні, соціальні та у галузі управління.

• за мірою новизни: нові у світі, в країні, в галузі та нові для фірми.

• за темпами здійснення: швидкі, уповільнені, нарощу вальні, рівномірні та  стрибкоподібні.

• за видом ефекту, отриманого в результаті впровадження інновації: економічний, соціальний, екологічний та інтегральний.

Форми управління нововведеннями: технічна. Технологічна, соціально-економічна та управлінська.

Види ефектів: приватні і зовнішні ефекти.

Державна інвестиційна політика – це комплекс правових, адміністративних та економічних заходів держави, спрямованих на поширення та активізацію та регулювання інвестиційних процесів.

Типи державної інвестиційної політики: пасивна та активна.

Пасивна політика полягає в застосуванні державою методів переважно правового та економічного характеру, обмежуючи безпосереднє адміністративне втручання в інвестиційні процеси до мінімуму.

При активній державній інвестиційній політиці держава використовує всі види методів і часто сама стає інвестором.

Інвестиції – це будь-які види майнових, фінансових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти діяльності, внаслідок чого отримується прибуток або досягається соціальний ефект.

Лекція 10. ПРОГНОЗУВАННЯ ТА ПРОГРАМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

Прогноз – це науково-обґрунтоване судження про можливий стан об'єкта в майбутньому, а також про альтернативні шляхи і строки досягнення такого стану. Економічне прогнозування – це визначення стану та можливих напрямів розвитку об’єкту прогнозування на усіх рівнях економічної системи: мікрорівні, мезорівні, макрорівні.

Передбачення - випереджувальне відображення дійсності. Існує три форми передбачення: гіпотеза, прогноз та план (програма).

Етапи процесу формування прогнозів:

• формування інформаційної бази прогнозу;

• аналіз об'єкта прогнозу;

• аналіз зовнішнього середовища і його впливу на об'єкт прогнозу­вання;

• визначення прогнозної траєкторії об'єкта;

• прийняття рішень на підставі прогнозної інформації;

• оцінка якості прогнозу.

Розрізняють три способи прогнозування:

• експертний;

• екстраполяції;

• моделювання.

Експертний спосіб прогнозування формується через опитування спеціалістів і експертів стосовно об’єкта прогнозування і ґрунтується на їх досвіді.

Спосіб екстраполяції ґрунтується на збиранні усієї інформації про об’єкт прогнозування в минулому і його розвиток і перенесення закономірностей його розвитку на майбутнє.

Спосіб моделювання ґрунтується на дослідженнях, що базуються на побудові моделей об’єкта відповідно до бажаних змін його стану [3].

В економічній теорії і практиці існують різні підходи до класифікації прогнозів [2, 3, 6, 8, 9]. Класифікація прогнозів:

1.  За ступенем контролю:

• контрольовані (прогноз підлягає контролюванню);

• неконтрольований (коли прогнозована величина є лише пе­редбаченням, а прогнозована зміна не підлягає безпосередньому конт­ролю).

2.    За масштабом (залежно від рівня агрегування):

• мікропрогноз (окремого підприємства);

• галузевий (певної галузі);

• макропрогноз (національної економіки);

•  суперпрогноз (світової економіки) тощо.

3.    За часом (за тривалістю прогнозного горизонту):

• оперативний (до 1 місяця);

• короткостроковий (до 1 року);

• середньостроковий (до 5 років);

• довгостроковий (понад 15 років);

• далеко строковий (понад 25 років).

4.     За об'єктом прогнозу:

• природних ресурсів;

• трудових ресурсів;

• інвестицій;

• науково-технічний;

• соціальний;

• зайнятості;

• доходів

• зовнішньоекономічний тощо.

5.     За кількістю об'єктів:

• одиничний;

• множинний.

6.     Залежно від того, прогноз заданий одним числом чи інтервалом:

• точний (конкретна величина);

• інтервальний (межі інтервалу).

7.     За функціональною ознакою:

• пошуковий (дослідницький) - базується на умовному перенесенні в майбутнє тенденцій розвитку об'єкта в минулому і сьогоднішніх і при цьому не враховується вплив факторів, здатних змінити ці тенденції. Його метою є вияснення яким буде розвиток подій за збереженням існуючих тенденцій.

• нормативний (цільовий) - розробляється на основі заданих цілей (нормативів) і передбачає визначення способів і терміну їх досягнення.

8.    За варіантами прогнозу:

• песимістичний (відображає нижню межу можливого розвитку об’єкта в майбутньому);

• оптимістичний (відображає верхню межу можливого розвитку об’єкта в майбутньому);

• стриманий (середній) (окреслює найвірогіднішу траєкторію майбутнього розвитку).

9. За елементами та напрямами відтворення:

• прогнози первинних факторів виробництва (прогнози природних, матеріальних, трудових, фінансових ресурсів, науково-технічні прогнози тощо);

• прогнози суспільних потреб (прогнози, що характеризують потреби в продукції, виокремлюють прогнози загальнодержавних, виробничих, особистих потреб тощо).

Пошуковий прогноз - базується на умовному перенесенні в майбутнє тенденцій розвитку об'єкта в минулому і сьогоднішніх і при цьому не враховується вплив факторів, здатних змінити ці тенденції.

Нормативний прогноз - розробляється на основі заданих цілей (нормативів) і передбачає визначення способів і терміну їх досягнення.

Державне прогнозування економічного і соціального розвитку національної економіки – це науково обґрунтоване передбачення напрямів розвитку країни, галузей, можливого стану економіки та соціального сфери в майбутньому, а також альтернативних шляхів розвитку і строків їх досягнення.

Основними функціями прогнозування є [2, 3, 6, 9]:

• Науковий аналіз економічних, соціальних, науково-технічних процесів і тенденцій національної економіки - передбачає з'ясування вихідного рівня і найсуттєвіших проблем та факторів, виявлення тенденцій і закономірностей, що визначатимуть і впливають на подальший розви­ток національної економіки.

Стадії наукового аналізу об'єкта прогнозування наступні:

1.  Ретроспекція (погляд в минуле) - дослідження історії розвитку об'єкта прогнозуван­ня для забезпечення його систематизованого опису:

-       визначення джерел прогнозної інформації;

-       збирання, зберігання й обробка інформації;

-       з'ясування й уточнення кількісних та якісних характеристик об'єк­та прогнозування, методів виміру і представлення інформації.

2.  Діагноз (розпізнання, визначення)- визначення нинішнього стану об'єкта прогнозування (на­уковий опис основних характерних ознак об’єкту):

-       аналіз об'єкта прогнозування, що становить основу прогнозної моделі;

-       розробка моделі прогнозування;

-       вибір адекватного методу прогнозування.

3.  Проспекція (погляд в майбутнє) - розробка самого прогнозу:

- верифікація (оцінка достовірності, точності та обґрунтованості прогнозу);

- синтез (систематизація окремих прогнозів);

-          оцінка повноти інформації, уточнення;

- коригування прогнозної моделі відповідно до нової інформації, що надходить.

• Оцінка об'єкта прогнозування на основі обраних альтернатив - реалізація принципу багатоваріантності (альтернативності) розвитку національної еконо­міки та її підсистем: здійснюється розробка кількох варіантів майбутнього розвитку, їхній аналіз і порівняння за певними критеріями (мінімізація витрат, максимізація результату, часовий критерій, політичні, зовнішньоекономічні фактори тощо). Для оцінки враховуються два аспекти: детермінованості (обмеженості) й невизначеності (ймовірного розвитку в разі можливої дії невідомих факторів) [2, 3, 6].

• Підготовка рекомендацій для прийняття адекватних управлінських рішень – при формуванні  прогнозу розробляються відповідні рекомендації і пропозиції щодо набору і характеру конкретних заходів державного впливу (обґрунтування напрямків соціально-економічного розвитку, форм, методів та інструментів держав­ного регулювання економіки для урядових структур).

• Оцінка можливих наслідків прийнятих рішень - запропоно­вані рекомендації мають супроводжуватися передбаченнями результатів майбутнього державного втручання (невтручання) в економічне життя суспільства. Оцінка здійснюється на основі якісних і кількісних параметрів.

  Для виконання зазначених функцій соціально-економічне прогнозу­вання повинно ґрунтуватися на певних принципах, які характеризують основні риси прогнозування і становлять одне ціле це: наукової об­ґрунтованості, системності, адекватності, багатоваріантності, цілеспря­мованості та ефективності.

Принципи прогнозування: принцип наукової обґрунтованості, принцип системності, принцип адекватності, принцип альтернативності, принцип цілеспрямованості, принцип ефективності.

Методи прогнозування – це сукупність способів і прийомів розробки прогнозів, які дозволяють на основі аналізу даних ретроспективного періоду, зовнішніх і внутрішніх факторів впливу на об’єкт, а також їх кількісних змін здійснити переконливі передбачення стосовно майбутнього розвитку національної економіки.

Економіко-математичне моделювання базується на створенні моделі, яка має відбутися у майбутньому, на основі попереднього вивчення об'єкта й визначення його суттєвих ха­рактеристик, здійснення експериментального і теоретичного аналізу моделей, співставлення результатів з даними об'єкта, коригування моделі [3, 6]. Цей метод використовують для об’єктів, яким притаманна складність.

Економіко-математична модель (міра, зразок) - система формалізованих співвід­ношень, які описують основні взаємозв'язки елементів, що утворюють економічну систему.

Класифікація економіко-математичних моделей [6]:

- За характером і змістом:

• факторні;

• структурні;

• ком­біновані;

• сітьові;

• імітаційні.

- За очікуваним результатом:

• мінімізація витрат;

• максимізація кінцевого результату.

- За рівнем агрегування показників:

• макроекономічні;

• міжгалузеві;

• галузеві;

• міжрегіональні;

• регіональні.

- За номенклатурою продукції:

• однопродуктові;

• багатопродуктові.

- За часом:

• статичні;

• динамічні.

- За ресурсами:

• фінансів;

• трудових ресурсів;

• економічних ресурсів тощо.

Вибір моделей прогнозування відбувається на основі критеріїв оптимізації й отримання бажаних результатів. Вигляд представлення моделі може бути у вигляді математичних фор­мул, діаграм, графіків, макетів тощо.

Макроекономічне планування – це вид діяльності держави стосовно визначення стратегічних, тактичних і оперативних цілей планового періоду, а також способів досягнення таких цілей, з метою досягнення бажаного стану національної економіки. Об'єктом макроекономічного планування є національна економіка, процеси, які в ній відбуваються, суб'єктом - держава.

План – це сукупність обґрунтувань цілей і способів їхнього досягнення.

Показник - це міра планового завдання, яка забезпечує його кількісну або якісну визначеність. Основними вимогами до макроекономічних показників є:

1. Показники мають бути придатними для агрегування (укрупнення) та дезагрегування (розукрупнення).

2. Показники мають бути чітко визначеними, вимірюваними, порівнянними з показниками державної статистики.

3. Система показників повинна забезпечувати комплексну характеристику всіх аспектів функціонування національної економіки.

4. Система показників повинна бути адаптивною (гнучкою) і відображати всі зміни стану об'єкта планування.

5. Директивні показники повинні бути адресними і містити вказівки відносно конкретних виконавців планових завдань.

6. Індикативні показники повинні інформувати суб'єктів ринку про наміри держави у відповідних сферах і орієнтувати їх на діяльність у напрямку пріоритетів державної політики.

В літературі існують такі види показників макроекономічних планів:

• натуральні (характеризують речовий аспект відтворення: т, м², м³, шт. тощо);

• вартісні (подаються в грошових одиницях: гривнях);

• кількісні (прямі безпосередні результати діяльності, поділяються на об’ємні та сіттьові);

• якісні (характеризують споживну вартість (корисність) продукції, ступінь використання різних видів ресурсів тощо: норми та нормативи);

• об'ємні (відображають обсяги виробництва та споживання);

• сітьові (характеризують розвиток мережі об'єктів різних сфер: кількість підприємств різних форм власності та господарювання);

• абсолютні (відображають кількісну характеристику процесів та явищ);

• відносні (характеризують динаміку та структуру відповідних параметрів: індекси, темпи зростання, спаду, приросту, питома вага);

• обов'язкові (директивні);

• розрахункові (призначені для обґрунтування основних параметрів плану);

• інформаційні (індикативні).

Класифікація балансів здійснюється за багатьма ознаками, зокрема:

• за масштабами об'єкта планування: народногосподарські, галузеві, регіональні баланси тощо;

• за часовою ознакою: статичні й динамічні баланси;

• за одиницями виміру - натуральні, вартісні, трудові баланси тощо.

Програма – це план діяльності, який дозволяє людині, колективу, державі цілеспрямовано діяти в постійно змінюваних умовах. Економічна програма - це система взаємопов'язаних і узгоджених заходів, план дій, спрямовані на досягнення єдиної мети, розв'язання однієї проблеми.

Програмування – це процес складання і реалізації програм, на основі аналізу економіки і виявлених невирішених ринком проблем.

Класифікація програм [3, 6, 9]:

- за часом:

• короткострокові (1-2 роки);

• середньострокові (до 5 років);

• довгострокові (10-25 років).

- за характером:

• програми розвитку окремих галузей, секторів або райо­нів (Програма розвитку транспортного комплексу України);

• програми, що стосуються загальнонаціональних проблем (Державна програма зайнятості населення);

• програми діяльності державних економічних органів (Державна прог­рама приватизації);

• програми досягнення економічної рівноваги - програми стабілізації (Програма надзвичайних заходів стабілізації економіки України та ви­ходу її з кризового стану);

• фінансові програми (Програма боротьби з інфляцією);

• регіональні програми.

- за масштабом:

• загальногосподарські (регулюють проблеми національної економіки в цілому);

• програми обмеженого характеру (охоплюють окремі галузі, регіони, виробництва тощо).

- за об’єктами:

• економічні (фінансові, виробничі, зовнішньоекономічні);

• соціальні (зайнятість, доходи, освіта тощо);

• науково-технічні;

• екологічні;

• регіональні.

Програмно-цільовий метод планування реалізується через цільові комплексні програми.

Цільова комплексна програма (ЦКП) - це документ, в якому визначено за ресурсами, виконавцями й термінами здійснення комплекс заходів (економічних, науково-дослідних, техніко-виробничих тощо), спрямованих на досягнення цілей.

Класифікація цільових комплексних програм:

- за змістом і характером: соціально-економічні, виробничі, науково-технічні,  екологічні, інституційні та регіональні.

- за періодами реалізації: довгострокові (5-10), середньострокові (1-5) та короткострокові (до 1 року).

Етапи розробки та реалізації цільових комплексних програм: відбір переліку проблем, що підлягають програмному розв'язанню; формування та видача вихідного завдання на розробку програми; розробка проекту програми; затвердження програми; реалізація програми та звіт про виконання програми.

Програма економічного й соціального розвитку - це адресний документ, у якому передбачається комплекс взаємопов'язаних з ресурсами, виконавцями й термінами здійснення заходів щодо найефективнішого вирішення найважливіших завдань розвитку науки і техніки, впровадження досягнень науково-технічної революції у виробництво за пріоритетними напрямками.