Відповіді до Терлюка

18. Значний вплив на розвиток права Великого князівства Литовського справила видатна законодавча пам’ятка Київської Русі — «Руська Правда». Литовські князі, проголосивши принцип «старовини не рухати, новини не заводити», не лише підтвердили законність дії староруського права, але й надали йому державної санкції. Правова система держави сформувалася на основі синтезу давньоруського права, місцевих звичаїв та нормативних актів епохи раннього феодалізму. При цьому роль звичаєвого права була досить значною, тривалий час (до кінця XV ст.) воно діяло поряд з нормами писаного права.

Привілейні грамоти як джерело права дістають найбільше поширення наприкінці XIV ст. – в першій половині XVI ст. Вони були дуже різноманітними за змістом, а через брак писаних законів нерідко становили єдине джерело законодавства. Зрозуміло, привілеї не нормували загальних прав, а стосувалися лише окремих суспільних верств, осіб чи станів. Вони поділялися на пожалувані, пільгові, охоронні. Пожалувані привілеї діяли при виділенні землеволодінь, наданні шляхетського титулу, посади; пільгові стосувалися звільнення від податків, підсудності, сплати мита тощо; охоронні застосовувались у випадку порушення особистих чи майнових прав. Були ще земські привілеї, в яких йшлося про взаємовідносини шляхти з іншими верствами населення чи державними урядовцями. Обласні привілеї визначали організацію місцевого управління, правове становище певного регіону в складі держави.-Поширеними були грамоти або привілеї про надання містам магдебурзького права.

Ще одне джерело права — земські устави — законодавчі акти для земель-намісництв, воєводств, князівств. Вони стосувалися не окремих осіб чи станів, а всієї землі та всіх жителів, їхнє головне призначення полягало у регулюванні стосунків між громадянами, державними й міськими органами влади. Як правило, земські устави видавалися у випадку ліквідації удільних князівств та створення намісництв, з метою заспокоєння населення.

Важливе місце серед джерел права посідали збірники законів, які до певної міри уніфікували діюче законодавство. Це сприяло кращому застосуванню його норм у судовій практиці. Такими збірниками були Судебник великого князя Казимира (1468 р.) та Литовські статути (утрьох редакціях).

Судебник великого князя Казимира був укладений урядовцями-правниками великокнязівської канцелярії та затверджений на провінційному сеймі у Вільно. Його джерелами була «Руська правда», привілейні грамоти, звичаєве право, новий законодавчий матеріал. Судебник налічував всього 25 статей, які за своїм змістом стосувались маєткових прав, порушення межі володінь, наїздів на чужі маєтності, крадіжок майна тощо. Так, у стані 7 зазначалося, що злодій мусить заплатити штраф, якщо його впіймано з речовим доказом факту крадіжки, якщо ж платити буде нічим, то грошовий штраф стягувався із дорослих дітей і дружини за умови, що вони знали про крадіжку. Самого злодія в такому разі карали на смерть.

В Судебнику чітко простежується поєднання давньоруського права і нових законодавчих джерел литовської доби. Скажімо, ряд статей взято із «Руської Правди», але характер передбачених покарань значно суворіший, зустрічається покарання на смерть, якого не було у «Руській Правді». Зокрема, стаття 13 встановлювала смертну кару (повішення) за крадіжку корови або у випадку, коли сума вкраденого майна складала півкопи грошей. У цілому Судебник охоплював незначну частку правовідносин у галузі карного права.

Значно ґрунтовнішою та ширшою кодифікацією стали Литовські статути: Перший («Старий») 1529 р., Другий («Волинський») 1566 р. та Третій («Новий») 1588 р. Вони були досить подібними один до одного, тому часом їх називають трьома редакціями Литовського статуту. Ці кодекси виникли як правові акти багатонаціональної держави, тому в них широко використано звичаєве право всіх народів, які проживали на її території, зокрема, норми давньоруського, римського, німецького, польського права, законодавства Великого князівства Литовського. Одним із вагомих джерел цих актів була «Руська Правда», їх норми відтворювали звичні «давні права» і розглядалися українцями як власне споконвічне право. Саме цим можна пояснити той факт, що Литовські статути залишались найавторитетнішим джерелом діючого права в Україні в добу Української Гетьманської держави XVII—XVIII ст. Вони стали джерелом всіх кодифікаційних проектів XVIII – початку XIX ст. і продовжували діяти в лівобережних і правобережних губерніях України аж до 1840-1842 рр., коли на останні було поширене російське законодавство.

24.Виникнення, розвиток та загибель українського козацтва та Запорізької Січі. Спочатку козаки були вільними хліборобами. Періодично вони відривалися від своїх основних занять і займалися відхідництвом (рибальством, полюванням у степу) і набігами на татарські улуси. Перша згадка про козацьке поселення за Дніпровськими порогами датується 30-ми роками ХVІ століття, дослідники вважають цей кіш саме З. С. Сформувавшись в умовах жорстокої боротьби проти феодалів, з одного боку, і турецько-татарських агресорів — з другого, З. С. героїчно відстоювала свою незалежність. Спроби шляхетської Польщі знищити Січ успіху не мали. Головним їхнім заняттям були промисли і скотарство.Останній період (1734–1775 рр.) в історії З. С. позначився з одного боку, помітним економічним піднесенням Запорожжя, з другого — поступовим занепадом автономії З. С. і тих порядків, які були властиві їй у ранній період. У квітні 1775 року Г. Потьомкін виступив на засіданні царського уряду з проектом ліквідації Запорозької Січі. На початку червня 1775 р. царські війська на чолі з генералом П. Текелієм оточили З. С. 4-5(15-16).VI .1775 р. Це спричинилося до втечі 5 тисяч запорожців на підвладну Туреччині територію в гирлі Дунаю, де вони заснували Задунайську Січ.

25. Найвищим органом козацького самоврядування Запорозької Січі була загальна, або військова (від назви Військо Запорозьке) рада, на якій вирішували найважливіші військові й господарські питання, обирали та зміщали козацьку старшину. Рада збиралася щорічно 1 січня та 1 жовтня (на Покрову), а також у випадку нагальної потреби.

Подібні збори («сходки») скликалися по куренях та паланках. На радах усі козаки мали рівні права і право голосу. Військові ради були вищим військовим, адміністративним і судовим органом.

Виконавча влада зосереджувалась у руках генеральної старшини — військових начальників, до яких належали кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар та куренні отамани. Нижчі посади займали військові службовці: підписар, булавничий, хорунжий, бунчужний, довбиш, пушкар, гармаш, толмач, шафар, канцеляристи. До похідних та паланкових начальників належали полковник, осавул та писар.

Кошовий отаман представляв усю вищу владу — військову, адміністративну, судову і духовну. Під час військового походу він діяв як необмежений диктатор і міг карати на смерть тих, хто не виконував його наказів. До обов’язків отамана належали: затвердження обраних на військовій раді старшин; розподіл військових трофеїв; підтримка дипломатичних відносин із сусідніми державами; прийом і розподіл у січову та паланочні церкви духовенства з Києва; головування на суді, де розглядались найтяжчі злочини, загальне керівництво військовими справами, затвердження розподілу земельних угідь між куренями.

Кошового отамана обирали на рік. Якщо він за цей час зумів завоювати авторитет козаків, його могли переобрати ще на один термін. Небагатьох, але найбільш популярних і авторитетних ватажків (Івана Сірка, Костя Гордієнка, Петра Калнишевського) переобирали 10-15 разів. Життя кошового отамана, як і інших старшин, нічим не відрізнялось від життя рядових козаків. Після обрання на посаду вони продовжували жити в тому ж курені, що й раніше.

Другою після кошового отамана особою на Січі був військовий суддя, якого теж щорічно обирали на військовій раді. Він був хранителем старих звичаїв і порядків, на яких тримався весь козацький устрій. Обов’язком суддів було здійснювати суд «скоро, право й нелицеприятно». Писаних законів на Січі ще не було, тому суддя керувався традиціями, які переходили із покоління в покоління. Вироки з найбільш важливих справ він передавав на затвердження військовій раді чи кошовому отаману. Інколи військовий суддя заміщав останнього, називаючись «наказним кошовим отаманом». Ознакою влади військового судді була велика срібна печатка, якою він затверджував рішення військової ради.

Військового писаря теж обирали на військовій раді. Він відав усіма письмовими справами Запорізького війська: приймав листи, ордери, укази, розсилав по куренях розпорядження кошового отамана, вів дипломатичне листування. Це була дуже важлива і впливова посада, бо більшість простих козаків і навіть деякі гетьмани були неписьменними. Тому писарі по декілька років поспіль переобиралися на свої посади. Зовнішньою ознакою військового писаря був каламар — чорнильниця у довгій срібній оправі й гусине перо за правим вухом.

Військовий осавул мав широке коло обов’язків. В мирний час він слідкував за порядком на Січі, за виконанням судових вироків, проводив слідства, заготовляв продукти для війська на випадок війни, охороняв послів, що приїжджали на Запорожжя. Під час походу він очолював розвідку, що йшла попереду війська, слідкував за ходом битви і міг вносити корективи, підтримував порядок у військовому таборі. Під час війни йому призначали помічників — підосавула та військового обозного, який відав артилерією та продуктами харчування.

Кошовий, військовий суддя, військовий писар та військовий осавул здійснювали керівництво адміністративними, військовими, господарськими і навіть духовними справами всього Війська Запорозького. Всі інші посадові особи лише допомагали їм, виконували накази, але не мали права приймати самостійні рішення, що виходили за межі їхньої компетенції.

Куренні отамани виступали посередниками між військовою старшиною і простим козацтвом, їх козаки слухали більше, ніж кошового чи суддю.

Особливе місце в Запорозькій Січі займали «старики» — колишні військові старшини, які через похилий вік залишили свої посади. Це була основа війська, носії його традицій, які суворо слідкували за дотриманням козацьких звичаїв і не боялись робити зауваження навіть кошовому.

 29.  Національно-визвольна війна під проводом Хмельницького (відчого вона й дісталаскороченуназву «Хмельниччина») стала крутим поворотом у перебігу історії України. Вона підійняла, розбудилаукраїнський народ, вселила у ньоговіру в кращудолю. У ходівійнибулавідродженаукраїнська держава, створеніструктури нового політичногоуправліннякраєм, щозасвідчилоздатністьукраїнського народу до самодостатнього державного існуваннянарівні з іншимиєвропейськими народами. Відродилися і зміцнілизбройнісилиУкраїни у формі козацького війська, склалася струнка система військово-адміністративних округів-полків, на які поділилася козацька держава. У процесіборотьби з народних глибин вийшли видатніполітичні та військовідіячі, які принесли перемоги і славу народу – ІванБогун, Максим Кривоніс, Іван Золотаренко, Антін Жданович, Йосип Глух, МартинНебаба, Данило Нечай, Петро Дорошенко та багатоінших.Національно-визвольнавійна принесла звільненнявідкріпацтва, унії, чужоземного жорстокого гніту. Хоча в результатівійниУкраїна не стала самостійною, саме нею відкривається епоханаціонально-визвольнихзмаганьукраїнського народу за створення власноїнезалежної держави.Суспільний лад. У першійчверті XVIII ст. в Україні поступово оформлю­ються елементи капіталістичного укладу, зростає ману­фактурне виробництво, яке розвивається на базі дрібних селянських промислів і міського ремісництва.Багато ма­нуфактур належало казні.Зростали й економічно міцніли українські міста, закладалися нові. У промисловому виробництві України відбувалася спеціаліза­ція,чіткіше визначилися окремі галузі. У 1722 р. почалося видобу­вання кам’яного вугілля (у Бахмуті). Україна постійно підтримувала широкі торговельні зв’язки зРосією та іншимикраїнами. Феодали. У XVIII ст. в Україні створюється однорідний фео­дальний клас, так звана нова шляхта. Він складався з нащадків староїу країнської шляхти, реєстровців ще польських часів та з но­вихкозацьких старшин, якіз’явилисявжепісля 1648—1654 pp. Цей класс мав свою формальну організацію. її створив Мазепа з метою зміцненняукраїнської державності, а також для власноїнадійноїсоціальної опори.

35 Суспільний лад України-гетьманщини (2 половина XVII-XVIII ст.). Українська держава часу Хмельниччини сформувалася на двох принципових засадах, які часто вступали між собою в протиріччя - демократії та авторитаризму. На початковій фазі національно-визвольної боротьби переважають демократичні принципи, про що свідчить існування таких суспільних явищ та норм: - функціонування Військової (Генеральної) ради, в якій право голосу мала уся "чернь", тобто все військо; - виборність усіх посадових осіб від сотника до гетьмана; - відсутність жорстких міжстанових розмежувань, що дозволяло міщанам і селянам "покозачітіся" і стати частиною привілейованої верстви - козацтва; З часом, коли ситуація стає критичною, а демократія дедалі більше набуває рис класичної охлократії (домінування в політичному житті суспільства натовпу, натовпу, всевладдя та свавіллямас), під впливом Б. Хмельницького та його однодумців набирають силу авторитарні начала. Безпосередніми проявами цього процесу були: - поступове обмеження впливу "чорних" рад та витіснення їх старшинською радою; - зосередження всієї повноти влади в руках гетьмана; - домінування командних методів управління в державному житті; - встановлення спадкового гетьманату, тенденція до переростання гетьманської влади в монархічну . Соціально-економічна політика Б. Хмельницького та уряду Української держави залежала від результативності воєнного та політичного протистояння з Польщею, позиції козацької старшини та розмаху селянської антифеодальної боротьби. Боротьба за соціальне визволення вже влітку 1648 тісно переплелася з національно-визвольним фактично переросла в селянську війну. На звільнених землях активно відбувався процес ліквідації великого феодального землеволодіння, фільварково-панщинної системи господарства та кріпацтва й утвердження козацької власності на землю. Умови Зборівського (1649 р.) і Білоцерківського (1651 р.) договорів тимчасово загальмували розгортання цих прогресивних змін. Знову відновлюються феодальне землеволодіння і колишні форми експлуатації, що викликало нове загострення соціальних протиріч та черговий виток Селянської війни. Лише після перемоги в битві під Батогом (1652 р.) на території Української держави були остаточно ліквідовані фільварково-панщинне система господарювання, велика земельна власність королівщини, польських та українських магнатів і шляхти. На аграрну політику Б. Хмельницького, крім зовнішніх факторів, активно впливала козацька старшина, яка сама прагнула стати крупними земельними власниками. Проте гетьман, розуміючи, що основний масової рушійною силою національно-визвольних змагань є селянство, намагався гасити виникнення нових соціальних конфліктів і як міг гальмував зростання великого землеволодіння новітньої еліти. Українська держава активно діяла на міжнародній арені, про що свідчать численні дипломатичні контакти з Росією, Туреччиною, Кримським ханством, Молдавією, Валахією, Семиграддя (Трансільванією), Швецією та іншими державами. Отже, в процесі національно-визвольної боротьби у світогляді козацької еліти відбулася певна еволюція від ідеї козацької автономії до створення суверенної незалежної держави. В основу державотворчого процесу було покладено модель військового територіального поділу та систему організації публічної влади Запорозької Січі. З часом під впливом обставин у житті козацької держави посилились тенденції переростання демократії в авторитаризм, а республіки в монархію.

42-43.Основні риси права України-Гетьманщини (2 половина XVII-XVIII ст.). У другій половині XVII століття, як і раніше, центральне місце займав інститут права власності на землю. Православна шляхта зуміла закріпити за собою землі на підставі як старого права, так і договірних статей, підтвердивши своє право власності на землю, отриману «на вічність» за типом вотчинної землі з правом необмеженого розпорядження. Аналогічних прав придбала і родова козацька верхівка, перетворюючи рангові землі (подоба маєтків) у вічну власність також з необмеженим правом розпорядження. Важливим джерелом отримання нових земельних володінь залишалися їх пожалування як гетьманом, так і царем. Рядове козацтво і селянство широко користувалися правом освоєння нових земель. Наділення і перерозподіл земельних володінь українських феодалів контролював царський уряд. У праві України другої половини XVII ст. діє система договорів, які успішно регулювали товарно-грошові відносини. Найпоширенішими були договори купівлі-продажу (як рухомого, так і нерухомого майна), міни, позики, оренди. Укладання договорів засвідчувалося записи в актових книгах, проте в судовій практиці було багато справ про порушення зобов'язань. Право знало й зобов'язання з заподіяння шкоди як окремої особистості, так і колективу. Шлюбно-сімейні відносини в Україні в другій половині XVII ст. регулювалися нормами церковного права, а також звичаями. В окремих випадках суд міг винести рішення, виходячи з міркувань доцільності або «здорового глузду».Звичайне право визначало шлюбний вік. Шлюб між родичами по прямій лінії аж до восьмого коліна, а по бічній лінії - до четвертого заборонявся. Згода молодих на шлюб було необов'язковим, але на практиці її враховували. Згода ж батьків на шлюб було обов'язковим. Порушення цього правила позбавляло батьківського благословення, а то і спадщини. Як правило, суспільство засуджувало примусові шлюби, і в житті вони зустрічалися рідко. Церковного вінчання іноді передувало укладення шлюбного контракту.Шлюб вважався законним, якщо, крім вінчання, додержувався обряд весільного процесу. Відомим було спадкування за законом і за заповітом (документ про заповіт називали «духовним заповітом», або «заповіті»). Спадкоємцями були і сини, і дочки померлого. Спадкові частки як в рухомому, так і нерухомому майні визначав закон. Якщо законних спадкоємців не було або вони не прийняли спадщину у визначений термін, майно називалося віморочнім і надходило в скарбницю (витрачалося на потреби монастирів, міста).Кримінальну право. Кримінальним злочином у матеріальному сенсі вважалася дія, що спричинило збитки та шкоду майну, здоров'ю людини, честі, життя, а також шкоди і збитків суспільству, державі. Розширюється формальне поняття злочину як діяння, вчиненого на шкоду громадським, державним інтересам, навіть якщо це діяння не було передбачено законом. Останнє створювало грунт для адміністративної і судової сваволі. Зазвичай суб'єктом злочину могло бути особа будь-якого стану, який досяг 16-річного віку. Злочини поділялися на умисні й випадкові, хоча чітких визначень форм провини не було. Психічно хворі не звільнялися від кримінальної відповідальності, але суд враховував їх стан як обставину, що пом'якшувала відповідальність. Нетверезий стан або вчинення злочину під час військового походу розглядалися як обтяжуючі відповідальність. Головна мета покарання полягала в залякуванні. Тому покарання здійснювалося публічно. Інша мета покарання - попередження (загальне і спеціальне), кара муками злочинця за скоєне. Нарешті, цілями покарання були примусова праця і відшкодування збитків, заподіяних злочинцем. Система покарань була досить складною. У більшості норм вказувався вид покарання, але не визначалися його межі. Допускалася множинність покарань, тобто одночасне застосування декількох видів покарань за один і той же злочин. Покарання поділялися на основні та додаткові. Суд в основному був гласний, відкритий. Судочинство було усним. У процесуальних діях активну участь брали всі зацікавлені сторони, а також громадськість.

 41Кодифікація права Укр. у 18 ст, «Права за якими судиться..» 1743 р. На прохання гетьмана Д. Апостола та козацької старшини указом імператриці Анни від 28 серпня 1728 р. була створена перша кодифікаційна комісія. Вона мала завдання скласти проект Зводу законів для України. Склад комісії постійно змінювався, але переважно це були фахівці в галузі права, — високоосвічені люди, які займали високі посади в гетьманському уряді. Для підготовки кодифікації було використано насамперед “Порядок”, а також інші збірники магдебурзького права, Литовський статут 1588 p., акти царської влади, церковного права, правові звичаї, узагальнення судової практики.Наслідком діяльності комісії стала поява у 1743 р. Зводу , під назвою “Права, за якими судиться малоросійський народ”. Упорядники створили власну систему розташування матеріалів. Вона значно відрізнялася від тих, що застосовувалися раніше, в тому числі й у джерелах, використаних при роботі над кодифікацією. Збірник складався з 30 розділів, що поділялися на 531 артикул і 1716 пунктів

45.Суспільний устрій в україні протягом 19 ст.На початок XIX ст. більша частина території України входила до складу Російської імперії. Панівну верхівку українського суспільства складало дворянство, в яке впродовж другої половини XVIII — першої половини XIX ст. оформилась козацька старшина й шляхта. Старшина й шляхта набули особистої й майнової недоторканості. На них поширювалося виключне право дворян володіти землями, а також кріпаками, які їх населяли. Позбавити дворянина соціального статусу чи майна можна було лише за рішенням суду, затвердженим царем. На Україну поширювалася також дія “Табеля про ранги”, законодавчого акта Петра І від 24 січня 1722 р., який установлював ієрархічну структуру військових і цивільних чинів. Затверджувались станові привілеї й пільги для козацької старшини та її нащадків. Кожен, хто довів своє шляхетне походження, ставав дворянином. Політика самодержавства щодо дворянства в умовах капіталізації суспільства спрямовувалась на зміцнення цього стану як соціальної бази й опори абсолютизму.

47.Судочинство в Україні до поч. судової реформи 1864р. Діяльність судів була під контролем губернаторів, це сприял зміцненню політичного й економічного становища дворянства. Вища судова інстанція – Сенат.  Земські суди у складі голови та 2-4 засідателів від дворян розглядали цивільні справи. Компетенція: виконання рішень та вироків. 2 апеляційна й ревізійна інстанція  – кримінального і палати цивільного суду. Склад призначався урядом. Повітові й міські суди: цивільні(нотаріальні дії), кримінальні справи(без смертної кари, позбавлення честі, тілесних покараннь).Поміщицькі суди для кріпосних. Позастанові установи (цивільні справи та кримінальні про злочини малолітніх і божевільних) та надвірні суди (для різночинців та осіб невизнаного стану). Склад – губернатором. Магістратські суди складалися із 2 голів і 4 радників (обирало міське товариство). Головний суд – апеляційна інстанція для судів повітових (для дворян і селян), підкоморських (у межових справах; головний – підкоморій(обирався дворянством)) магістратів і ратуш (для міського населення та міщан).

50-51. Міська, воєнна, освітянська, фінансова та земська реформи. У 1864 р. в Російській імперії була проведена земська реформа, що передбачала створення виборних місцевих органів самоврядування – земств. Цей крок самодержавства пояснювався його бажанням компенсувати дворянам їхні економічні втрати шляхом надання їм обмеженої влади на місцевому рівніСтворити орган, здатний ефективно розв’язувати проблеми провінції. Війська реформа здійснювалася 15 років (1862-1877 рр.) Ця реформа замінила 25-річну рекрутчину загальною військовою повинністю; скоротила термін військової служби (до 6-7 років); заборонила тілесні покарання. Створені 15 військових округів на чолі з командувачами військами округу. 3 1870 р. здійснювався перехід і доміського самоврядування. Відповідно до закону від 16 червня 1870 р. в усіх містах країни змінювався принцип вибору до міських дум. В основі визначення права участі у виборах до міських дум відтепер лежав не становий, а майновий ценз. Виборче право надавалося тільки власникам нерухомого майна, які платили податки. Не мали права брати участь у виборах до міських установ і жінки. У 1860-1864 pp. була проведена фінансова реформа. Грошове господарство було зосереджено в руках міністерства фінансів. У 1860 р. було створено Державний банк, діяльність якого в Україні позитивно вплинула на розвиток промисловості і торгівлі, сприяла розширенню мережі приватних комерційних банків. Реформи 60-х pp. дали змогу здобувати освіту навіть найнижчим верствам населення в навчальних закладах усіх рівнів. Запроваджувалася єдина система початкової освіти. Створювати початкові школи дозволялося як державним і громадським установам і відомства, так і приватним особам.

53 джерелами і основні риси права на українських землях у складі Російської імперії у другій половині XIX ст. III Статут Великого князівства Литовського, Магда-Петербургського і місцеве звичаєве право продовжували діяти в Полтавській, Волинській, Київській та Подільській губерніях. «Звід місцевих законів західних губерній» (Дивитися питання 32) Аналіз проекту Зводу показує, що законодавець намагається витіснити місцеве законодавство нормами загальноросійського права. Звід побудовано таким чином, що російське законодавство виступає в ньому джерелом прав, який регулює найбільш важливі суспільні відносини, а місцеве право - таке, яке регулює окремі правовідносини. Ця мета досягається шляхом повної ідентичності системи законів Російської імперії і «Зводу місцевих законів західних губерній». Після затвердження Звід готувався до введення в дію на Правобережній Україні, але в цей час перемагає тенденція єдиного для всієї імперії законодавства, в якому не було місця для місцевих законів.У 1840-1841 роках на Україну розповсюджується загальноросійське цивільне і кримінальне законодавство. У Правобережній Україні місцеве право було скасоване беззастережно.

Частина 2

1.Історичні події  в період 1917-1920 рр. ЦР хотіла створити автономію України в складі  Росії та українізацію всіх сфер суспільного життя. ІІІ Універсал проголошував  утворення Української Народної Республіки.ЦР 4 Універсалом проголосила самостійність УНР. австро-німецькі частини зайняли Київ, а до кінця квітня 1918 р. майже вся Україна була окупована. Відбулися значні події на західноукраїнських землях. В умовах розпаду А-У імперії була створена УН Рада.  1918 р. було проголошено (ЗуНР). Народна Рада звернулася до Директорії з проханням прооб’єднання УНР і ЗУНР. спроба возз’єднання була приречена залишитися декларацією. в Україні вдруге була встановлена радянська влада. радянський уряд примушений був залишити Україну, її територія була окупована армією Денікіна. 24 квітня 1920 підписали “Варшавський договір”. За ним польський уряд визнавав за Директорією “верховну владу на Україні”, а Петлюра зобов’язувався передати західноукраїнські землі Польщі. Але у липні 1920 р. радянську владу на Правобережній Україні було знову відновлено.

2.організацій і діяльність Центральної Ради (вересень-жовтень в 1917 році). I і II універсали Центральної Ради. I Універсал був проголошений 10июня 1917р У ньому, зокрема, говорилося, що «ми, Українська Центральна Рада, видаємо цей Універсал до всього нашого народу і проголошуємо: відтепер ми самі будемо творити наше життя». В Універсалі зазначалося, що ніхто краще за українців не може знати, які закони будуть для них кращими. Ніхто лучіте українських селян не може знати, як розпоряджатися своєю землею. Зазначалося, що український народ сподівався на допомогу Тимчасового уряду, але останнє відштовхнуло його простягнуту руку. З цього часу кожне село, кожна управа, повітова земська або, повинні підтримувати тісні організаційні зв'язки з Центральною Радою. Висловлювалася надія на те, що всі інші народи, що проживають в Україні, разом з українцями стануть в один ряд будівельників її автономіі.В відповідно до I Універсалом Центральна Рада фактично покладала на себе державні функції, а 28 червня було створено уряд автономної України - Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком .2.3 липня 1917 Центральна Рада приймає II Універсал. Його текст був опублікований українською, російською, єврейською та польською мовами. В Універсалі наголошувалось, що Центральна Рада завжди стояла на тому, щоб не відокремлювати Україну від Росії. Вказувалося, що незабаром Центральна Рада доповниться представниками інших народів, що проживають в Україні, і тоді стане єдиним найвищим органом революційної демократії України, який представлятиме інтереси всього народу. Доповнена Центральна Рада виділить зі свого складу відповідальний перед нею орган - Генеральний секретаріат, який буде представлений на затвердження Тимчасового уряду. Генеральний секретаріат передбачався як крайовий орган Тимчасового уряду. Разом з тим, Центральна Рада готуватиме проект законів про автономний устрій України для внесення його на затвердження Установчих Зборів.