7. Цивільно-правовий договір: поняття, значення та функції.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припи­нення цивільних прав та обов'язків. Договір вважається укладеним, якщо сто­рони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов догово­ру.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для до­говорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо його форми не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася. Якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлено письмової форми, такий до­говір є укладеним з моменту його підписання сторонами. Якщо сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом не вимагається нотаріальне посвідчення, такий до­говір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення.

Зміна або розір­вання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору дру­гою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено до­говором або законом, договір вважається відповідно розірваним або зміненим.

7. Право власності: поняття, зміст, види.

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Особливим видом права власності є право довірчої власності, яке виникає внаслідок закону або договору управлін­ня майном. Власникові належать права володіння, користування та роз­поряджання своїм майном, які і становлять зміст права власності. Суб'єктами права власності є Український народ та інші учас­ники цивільних відносин. Усі суб'єкти права власності є рівними перед законом.

Право власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови поперед­нього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, які ма­ють місце за умов воєнного чи надзвичайного стану. Ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна несе його власник, якщо інше не встановлено договором або законом.

Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ре­сурси її континентального шельфу, виключної (морської) економі­чної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи дер­жавної влади та органи місцевого самоврядування в межах, вста­новлених Конституцією України.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права влас­ності не встановлена судом.

Право власності при­пиняється у разі:

1. відчуження власником свого майна;

2. відмови власника від права власності;

3. припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;

4. знищення майна;

5. викупу пам'яток історії та культури;

6. викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необ­хідністю;

7. викупу нерухомого майна у зв'язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене;

8. звернення стягнення на майно за зобов'язаннями влас­ника;

9. реквізиції;

10. конфіскації;

11. припинення юридичної особи чи смерті власника;

12. в інших випадках, вста­новлених законом.

Право спільної власності. Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної влас­ності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно. Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Суб'єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи та юридичні особи, держава, територіальні громади. У разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право перед іншими особами на її ку­півлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умо­вах, крім випадку продажу з публічних торгів.

Спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві влас­ності є спільною сумісною власністю. Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи та юридичні особи, а також держава, територі­альні громади, якщо інше не встановлено законом. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні гро­шові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі. Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників.

Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинен­ня нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

7. Спадкове право

Спадкуванням є перехід прав та обо­в'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спад­щини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою. Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця.

Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені жи­вими після відкриття спадщини. Спадкоємцями за заповітом мо­жуть бути юридичні особи та інші учасники цивільних відносин. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують осо­би, визначені у Цивільному кодексі України.

Спадкування за заповітом. Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Неповнолітні, по­внолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка). Розмір обов'язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадко­давцем, а також інших обставин, які мають істотне значення. Заповіт складається у письмовій нотаріальній формі, із зазначенням місця та часу його складення.

Заповіт може бути посвідчений іншою особою: 1) головним лікарем, його заступником з медичної час­тини або черговим лікарем (заповіт особи, яка перебуває на лікуванні у лікарні, госпіталі, іншо­му стаціонарному закладі охорони здоров'я, а також особи, яка проживає в будинку для осіб похилого віку та інвалідів); 2) капітаном судна (заповіт особи, яка перебуває під час плавання на морському, річковому судні, що ходить під прапором України); 3) начальником експедиції (заповіт особи, яка перебуває у пошуковій або іншій експе­диції); 4) командиром (начальником) частини, з'єднання, установи або закладу (заповіт військовослужбовця, а в пунктах дислокації військо­вих частин, з'єднань, установ, військово-навчальних закладів, де немає нотаріуса чи органу, що вчиняє нотаріальні дії, а також за­повіт робітника, службовця, члена їхніх сімей і члена сім'ї військо­вослужбовця); 5) начальником місця позбавлення волі (заповіт особи, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі); 6) начальником слідчого ізолятора (заповіт особи, яка тримається під вартою).

Спадкування за законом. Спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна чер­га спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею Цивільного ко­дексу України.

У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки. У другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері. У третю чергу право на спадкування за законом мають рідні дядько та тітка спадкодавця. У четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менше п'яти років до часу відкриття спадщини. У п'яту чергу право на спадкування за законом мають інші родичі спадкодавця до шосто­го ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого сту­пеня споріднення усувають від права спадкування родичів подаль­шого ступеня споріднення.

Спадкоємець за заповітом чи за за­коном має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не до­пускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщи­ну, якщо протягом встановленого строку він не заявив про відмо­ву від неї. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спад­коємцеві з часу відкриття спадщини.