Опозиційний рух проти окупантів 3. Опозиційний рух.

Притаманний часам “застою” неосталінізм, згортання лібералізації суспільно-політичного життя, посилення жорсткого диктату Москви, русифікація України, породили серед українського народу рух опору, який отримав назву дисидентства. Дисидентство – протест проти антинародних дій партійно-державного режиму, порушень соціальної справедливості та недотримання ним конституційних положень. Його очолила інтелігенція. Початком становлення дисидентства  стали критичні виступи у вересні 1965 р. Івана Дзюби, Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола на адресу  компартійного керівництва СРСР. Під час демонстрування у київському палаці “Україна” художньої стрічки відомого українського режисера Сергія Параджанова “Тіні забутих предків”, вони зібрали 140 підписів в листі протесту проти незаконних арештів серед інтелігенції країни.   У листопаді 1965 р., вболіваючи за арештованих та протестуючи проти русифікації, з листом в ЦК КПУ та ЦК КПРС звернулися композитор Платон Майборода, поети Ліна Костенко, Іван Драч та авіаконструктор Олександр Антонов. Згодом підписи листів протесту стають поширеною формою вияву громадянської непокори. До “підписантів” приєдналися Іван Світличний, Марія Коцюбинська, Зиновій Франко, Євген Сверстюк, Богдан Антоненко-Давидович, Микола Брайчевський, Ярослав Кендзьор, Анна Горська та багато інших. У 1968 р. до секретаря Спілки письменників України надійшов лист в захист Олеся Гончара, який зазнавав переслідувань після публікації свого роману “Собор”. У авторстві протесту  було звинувачено поета Івана Сокульського, якого засудили до чотирьох з половиною років позбавлення волі. Другою формою незгоди серед шестидесятників стало розповсюдження друкованих матеріалів, які засуджували політику офіційної влади. Вони поширювалися таємно, переписувалися та передавалися з рук в руки. Ці матеріали отримали назву “самвидав”. В’ячеслав Чорновіл у 1966 р. написав статті “Правосуддя чи рецидиви терору”, у 1967 р. – “Лихо з розуму”, що стало приводом для його ув’язнення. Валентин Мороз опублікував гостро критичні оповідання “Мойсей”, “Хроніка опору”, “Серед снігів”, “Репортаж із заповідника імені Берії”, за що отримав 14 років позбавлення волі.       Визначною подією у розгортанні дисидентського руху стала публікація у січні 1970 р. першого номеру таємного журналу “Український вісник”. До 1972 р. вийшло 6 номерів.22 травня – в день перепоховання Тараса Шевченка в Каневі, було започатковано традицію масових заходів протесту проти комуністичного ладу. В пам'ять про цю дату біля пам’ятника Кобзареві, напроти Київського університету, шестидесятники[1] організовували масові читання творів поета. Цього дня 1967 р. міліція розігнала кількатисячний мітинг шанувальників творчості генія українського народу і заарештувала чотирьох з них. Обурені такими діями влади та керовані Надією Світличною і Миколою  Плахотнюком демонстранти здійснили похід до ЦК КПУ. Не злякавшись міліцейських кодонів вони розійшлися лише тоді, коли о третій годині ночі заарештованих звільнили. Сильним поштовхом для розвитку руху опору стали вимоги кримських татар щодо повернення на свою історичну батьківщину – в Крим. У 1968 р. генерал Петро Григоренко провів у Москві акцію протесту направлену на задоволення їх вимог, широко підтриману українськими правозахисниками.Коли у серпні 1968 р. радянські війська придушили “Празьку весну”, танками розігнавши антикомуністичний виступ у столиці Чехословаччини, дисиденти в Україні виступили з протестом проти окупації суверенної країни.Збільшення кількості вільнодумців, ріст антирадянських акцій викликав репресивні дії з боку влади. У 1972 р. каральний орган КПРС – Комітет державної безпеки (КДБ) арештував понад 100 осіб – здебільшого представників інтелігенції. Сере них були В’ячеслав Чорновіл, Іван Світличний, Іван Дзюба, Василь Стус, Євген Сверстюк, Михайло Осадчий, Ігор Калинець, Олексій Шелест. Усі вони отримали великі терміни ув’язнення далеко за межами України. Однак, і в комуністичних таборах не припинили боротьби, залишаючись вірними обраній меті – відновленню державності України.У 1970-х рр. активність дисидентів дещо спадає. “Винахідливий” комуністичний режим застосовував до правозахисників, так звану, “каральну медицину”. Підсудні оголошувалися божевільними і зазнавали примусового лікування. При мовчазній згоді Володимира Щербицького координатором таких акцій був секретар ЦК з ідеології Володимир Маланчук.Знаковим у розвитку дисидентства став 1975 р. У столиці Фінляндії м. Гельсінкі 35 держав світу, в тому числі і СРСР, підписали угоду про дотримання принципів демократії та верховенство прав людини. У 1976 р. група українських дисидентів утворила Українську Гельсінську спілку (УГС), розуміючи, що гельсінські положення в Україні грубо порушуються. Керівником УГС став Микола Руденко. Серед 36 її членів були Левко Лук’яненко, Іван Кандиба, Петро Григоренко, Святослав Караванський, Олесь Бердник, Оксана Мишко, В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Надія Світлична. Спілка розгорнула активну діяльність щодо ознайомлення громадян з положеннями Гельсінської угоди. Вже в лютому 1977 р. КДБ заарештувало Миколу Руденка та Олексу Тихого і засудила відповідно до 12 і 15 років позбавлення волі.Упродовж 1980-х рр. арешти не припинялися. За звинуваченнями у антирадянській пропаганді та агітації потрапили до тюрем та лагерів Олексій Шевченко, В’ячеслав Чорновіл, Степан Хмара, Василь Стус. Не повернулися із заслання Олекса Тихий, Володимир Марченко, Юрій Литвин, Василь Стус. Одним з проявів руху опору було релігійне дисидентство. Його підґрунтям стала заборона компартійною владою Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) та особливо Української греко-католицької церкви (УГКЦ). Значна частина греко-католиків, таємно від влади, справляла релігійні обряди. Існувало біля 350 громад. З Ватикану ними керував кардинал Йосип Сліпий, якого у 1963 р. звільнено після багаторічного заслання. Лідерами боротьба за віру були Йосип Тереля та Володимир Романюк, жорстоко переслідувані режимом.Таким чином, рух опору став передвісником проголошення незалежності України. Його діячі підготували та сформували серед національно свідомої громадськості України думку про злочинність існуючої влади і необхідність її руйнування.

перспективи і проблеми розвитку сучасної україни 1. Основні проблеми і перспективи розвитку регіонів України на сучасному етапі

Серед основних проблем розвитку й розміщення продуктивних сил ре­гіонального характеру варто виділити:

— надзвичайно щільну концентрацію продуктивних сил у високоіндустріальних районах — Донбасі і Придніпров'ї. На шість високоіндустріальних областей — Донецьку, Дніпропетровську, Запорізьку, Луганську, Хар­ківську, Київську припадає понад 45% основного капіталу України;

— невідповідність між природними й трудовими ресурсними потенціа­лами, з одного боку, і рівнем розвитку господарської діяльності та просто­рової її організації в межах економічних районів, областей, міських посе­лень — з іншого. Це стосується насамперед Подільського, Поліського, Пів­денного регіонів;

— недостатній розвиток і збалансованість складових транспортної сис­теми, її нераціональну просторову диференціацію, що зумовлює неповне включення окремих регіонів та великих промислових центрів до загально­державного і міжнародного поділу праці;

— ігнорування на практиці принципу регіонального господарювання, в основу якого доцільно покласти створення Фонду регіонального розвитку для реалізації державних програм та інших заходів, зокрема, розвитку но­вих форм розміщення продуктивних сил;

— складність формування ринкового середовища з причин надмірної залежності від регіональної влади, її конкретних рішень з приватизації та ставлення до розвитку приватного бізнесу;

— неузгодженість і складність процесу нормативного та реального роз­межування власності між державними і регіональними рівнями через відсу­тність чіткої законодавчої системи критеріїв і процедур розподілу державної власності на рівнях державної влади і місцевого самоврядування;

— недостатню дієвість державної регіональної економічної політики, яка повинна забезпечити розбудову соціально спрямованої економіки та якісне піднесення на цій основі рівня життя народу.

Щодо окремих регіонів, де склалася вкрай несприятлива соціально-економічна й екологічна ситуація, що вимагає термінового вирішення, то особливої уваги потребують Донецький, Придніпровський, Поліський, Пів­денний та Карпатський.

У Донецькому регіоні найбільш актуальною серед економічних проб­лем є ефективна реструктуризація підприємств вугільної, хімічної, коксохі­мічної промисловості, чорної і кольорової металургії, важкого машинобу­дування та електроенергетики. Зношеність основних фондів у промислово­сті тут сягає 60—80%. Застаріле обладнання, недосконалі технології, некомплексне використання сировини, надмірна кількість відходів загострюють економічну й екологічну ситуацію. Ускладнилася на цьому фоні і соціальна ситуація. Вона проявляється у перевищенні (у 2 рази) смертності над наро­джуваністю та у від'ємному сальдо міграції.

Аналогічна картина спостерігається у Придніпровському регіоні. Чор­на та кольорова металургія, гірничодобувна, коксохімічна галузі, важке ма­шинобудування створили й тут надмірне навантаження на природне сере­довище. Це доповнюється загостренням соціальних проблем.

Складною проблемою Поліського регіону є реабілітація радіаційне за­бруднених територій.

У Південному регіоні несе загрозу підняття рівня грунтових вод, що може спричинити підтоплення всього низинного півдня України, докорін­но змінити економічну та соціальну ситуацію. Серед невідкладних проблем — розвиток сфери зайнятості депортованих народів, їх соціального облаш­тування.

Животрепетні проблеми Карпатського регіону — припинення деіндустріалізації, збільшення зайнятості (тут — найвищий рівень безробіття в Укра­їні), активізація демографічної політики та її збалансування з економічним розвитком, екологія (зокрема, завчасна готовність до природних і недопу­щення техногенних катастроф) тощо.

Нині різниця у доходах на душу населення між окремими областями становить 30—45%. Принагідне зауважимо, що за міжнародним стандартом розрив у рівнях розвитку регіонів не повинен перевищувати 20%.

Аналіз зарубіжних досліджень з проблем територіального розвитку свід­чить про різноманітність методів усунення або скорочення регіональної не­рівності в розвинутих країнах. Викликає безперечний інтерес досвід розмі­щення підприємств високотехнологічних галузей в економічно та соціально відсталих районах з надлишками трудових ресурсів, природними обмежен­нями цілорічної сільськогосподарської зайнятості (створення технопарків, центрів нововведень, «технополісів»). Одним з методів, які широко практи­куються в регіональній політиці, є створення «полюсів росту»: обираються пункти, найсприятливіші щодо ресурсів або географічного положення; у по­дальшому кожен такий пункт, будучи забезпеченим інфраструктурними спо­рудами і виробничими підприємствами, перетворюється на «центр розвит­ку». Таке перетворення стає важливим фактором регіонального економічно­го розвитку, багато в чому воно пов'язане з тією роллю, яку «полюси» віді­грають у доведенні розробок, здійснюваних вищими учбовими закладами, а також у виготовленні нових видів промислової продукції, придатних для ре­алізації на ринку. Такі «полюси росту» проблемних регіонів покликані посту­пово вивести їхню економіку зі стану депресії.

Реформи володимера

Реформи Володимира Великого - програма Володимира Святославича орієнтувалась на відновлення досягнень Аскольдової доби, але за нових умов кінця X-початку XI ст. Реформи Володимира охопили широке коло проблем.

Суть адміністративної реформи - це ліквідація "племінних князівст". До кінця X століття Київська Русь складалась з ряду "племен", що зберігали свою автономію. Всього було 7 або 8 головних "племінних" утворень: поляни, сіверяни, деревляни, дреговичі, кривичі, в`ятичі й, можливо радимичі. Взаємини між верховною владою Києва й місцевою "племінною" адміністрацією ускладнювалися невиробленістю юридичної основи. Реформа, здійснена Ольгою в 946 р. після приборкання деревлян, повинна була визначити розмір данини та межі повинностей. Але це не усунуло причини проблем. Володимир ліквідував саму систему "племінних" князівств. Територію Русі він поділив на 8 адміністративних округів. Створено Новогородську, Полоцьку, Туровську, Ростовську, Володимирську волості. В кожну з них призначалася довірна особа, згодом-його сини. Таким чином, сини Володимира діставали уділи не одразу, а в після того я виростали.

Військова реформа Володимира спрямовувалася на посилення оборони держави. Суть її полягалася у ліквідації "племінних" військових об`єднань і злитті воєнної системи з системою феодального землеволодіння. Великий князь роздавав земельні маєтності конкретним особам із забов`язанням військової служби та організації оборони в масштабах тих володінь. Наслідки військової реформи виявилися дуже скоро і мали великий вплив на хід державних справ. З одного боку, вона дозволила створити могутній заслон на південних рубежах країни проти степовиків, а з другого-спричинила утворення нової або молодшої знаті-дружини, цілком залежної від великого князя. В давньоруському епосі новостворена знать була опорою Володимира на противагу родовому боярству.

Судова реформа Володимира полягала в розмежуванні єпископського та місцевого судів. Спроба ввести смертну кару за особисто тяжкі злочини зазнала невдачі.

 Освітня реформаприйняттям християнства освіта і шкільництво набули розвитку, завдяки чому Русь прилучилася до античної культури та науки. Перше свідчення про школи на Русі датоване 988 р. і пов`язане з її хрещенням. Князь Володимир відкрив при Десятинній церкві школу "книжного вчення", в якій навчалося 300 дітей. Вони функціонували як школи підвищеного типу, де викладали 7 вільних мистецтв. Навчання здійснювалося у процесі роботи з книжкою, з текстом. Молодь готували до діяльності в різних сферах державного, культурного та церковного життя.

лютнева революція проголошення незалежності україни