osn_progr_final

void swap(int a, int b)

{

int temp=a; a=b; b=temp;

}

main()

{

int x=3,y=6; swap(x,y);

printf(“x=%d, y=%d”,x,y);

}

Результат роботи: x=3, y=6.

Тобто ніякого обміну не відбулося. І дійсно, в функції swap утворилися локальні копії фактичних параметрів-змінних x та y, вони помінялись місцями в тілі функції. А в функції main все залишилось без змін. Для досягнення необхідного нам результату необхідно передати в функцію swap адреси відповідних змінних і здійснити обмін з їх використанням:

void swap(int a, int * b)

{

int temp=*a; *a=*b; *b=temp;

}

main()

{

int x=3,y=6; swap(&x,&y); printf(“x=%d, y=%d”,x,y);

}

Масиви передаються в функції через адресу першого елемента, тому запис формального параметра у вигляді char*s, char s[10] та char s[ ] еквівалентні.

Компілятор виконує неявні перетворення типів формальних параметрів. Не може бути формальний параметр типу, меншого ніж int серед цілих типів і меншого ніж double серед плаваючих.

С має специфічний механізм порядку передачі параметрів в функцію . Як вже згадувалось, вона відбувається, починаючи з останнього параметра (з кінця), що відрізняється від інших мов програмування.

161

typedef char * va_list; #define va_start (ap,v) ap=(va_list)&v+sizeof(v) #define va_arg (ap,t) ((t*)(ap+=sizeof(t)))[-1] #define va_end (ap) ap=NULL

Приклад:

#include <stdio.h> #include <stdarg.h>

/* обраховує суму аргументів до 0 */ void sum(char *msg, ...)

{

int total = 0; va_list ap; int arg;

va_start(ap, msg);

while ((arg = va_arg(ap,int)) != 0) { total += arg;

}

printf(msg, total); va_end(ap);

}

int main(void) {

sum("Сума 1+2+3+4 є %d\n", 1,2,3,4,0); return 0;

}

7.4 РЕКУРСІЯ

Функції С можуть використовуватись рекурсивно. Це означає, що функція може звертатись сама до себе. Як приклад, розглянемо класичну програму, що друкує число у вигляді рядка символів:

int n;

{

int i;

if (n < 0) { putchar('-'); n = -n;

}

if ((i = n / 10) != 0) printd(i);

putchar(n % 10 + '0');

163

}

Коли функція викликає себе рекурсивно, то при кожному звертанні утворюється новий набір всіх автоматичних змінних. Таким чином, в printd(123) перша функція printd має n = 123. Вона передає 12 другій printd, а коли та повертає управління їй, друкує 3. Точно так само друга printd передає 1 третій (котра ту одиницю друкує), а потім друкує 2.

7.5 ПАРАМЕТРИ ФУНКЦІЇ MAIN.

Функція main може мати наступні параметри: main(int arg c,char* argv[], char * envp[])

argc-кількість параметрів, що передаються в функцію main, має тип int ;

arg v-масив вказівників на тип char: char* argv [ ].

Кожен вказівник містить адресу наступного аргументу. Значення arg c завжди >1, оскільки обов’язковим параметром є ім’я файлу вихідної С-програми

main (int arg c,char* arg v)

{ printf (“ім’я файлу-%s”,argv[0]); return 0;

}

envp-масив вказівників на тип char: char* envp [ ]

Він містить змінні оточення операційної системи. Для роботи із змінними оточення використовуються функції:

char* getenv(char* varname) та void putenv (char* var).

Функція getenv дає можливість отримати значення в списку змінних оточення , putenv добавляє в список змінних оточення рядок.

Приклад:

char* s=getenv (PATH)

Рядок var повинен бути конструкцією виду: varname=string.

Приклад:

char* s = ”PATH=e:\bc\my\”; putenv(s);

Параметри функції main задаються в командному рядку операційної системи при запуску програми.

Як приклад розглянемо функцію, яка друкує всі свої аргументи командного рядка :

164

main(int argc,char* argv, char * envp) { for (int i=0;i<argc;i++);

printf (“%s\n”,argv[i]); return 0;

}

7.6 ЛIТЕРНI ВКАЗIВНИКИ ТА ФУНКЦIЇ.

Вказівник на тип char можна ініціалізувати символьними рядка-

ми:

char *pc=”abc”;

Аналогічно, масив елементів типу char можемо ініціалізувати: char c[ ]={‘a’,’b’,’c’};

Тоді pc[0]==c[0]==’a’, pc[1]==c[1]==’b’, pc[2]==c[2]==’c’.

Однак, перше та друге визначення має відмінність. Вона полягає в тому, що рядкова константа обов’язково містить 0-символ. Тому pc[3]==’\0’. Це потрібно враховувати при роботі з функціями, які працюють з рядками. Такі функції можуть містити таку конструкцію:

while(*s!=’\0’) s++;

Тоді при передачі імені масиву на вхід такої функції може бути не знайдений 0-символ і функція спрацює некоректно.

Приклад:

void strcpy(char *s, char *t) {int i=0

while (s[i]=t[i]!='\0') i++;

}

Відмітимо, що цю функцію можна написати і так: void strcpy(char *s, char *t)

{while (*s++=*i++);}

Сама функція у мові С не є змінною, хоча ім’я функції містить адресу точки входу в функцію. Цю ситуацію можна обійти, якщо використовується вказiвник на функцію:

[<спец. типу>](*iм'я)(<список типiв параметрiв>) Приклад 1

double (*f)(int);

extern double f1(int),f2(int); main()

{

int n;double s; scanf ("%d",&n);

if (n>0) f=f1; else f=f2; for (i=0;i<100;i++)

s+=(*f)(i);

165

}

Приклад 2.

extern int f1(int),f2(int);

extern void work(int, int(*)(int)); {main()

work(1,f1);

work(2,f2);

}

7.7 ЧАС ЖИТТЯ ТА ОБЛАСТЬ ДІЇ. ОГОЛОШЕННЯ ТА ВИЗНАЧЕННЯ

Час життя - це проміжок часу, під час якого об’єкт існує в процесі виконання програми. Час життя буває глобальним і локальним. Глобальний - коли об’єкт існує на протязі всього часу виконання програми. Локальний - коли об’єкт існує на деякому проміжку, що включається в час виконання програми.

Під областю дії об’єкту будемо розуміти частину програми (коду програми), де можливим є використання імені об’єкта. Може бути об’єкт, що має глобальний час життя, але локальну область дії.

Під оголошенням функції будемо розуміти конструкцію, в якій задається лише прототип функції та (необов’язково) специфікація класу пам’яті.

Приклад 1. float s=5; float f(float); s=s+f(1);

У другому рядочку лише оголошується функція f, тіло якої визначається в іншому місці програми (наприклад, нижче по тексту).

Під визначенням змінної будемо розуміти конструкцію, обробка якої викликає виділення пам’яті.

Приклад 2. int i=0;

Під оголошенням змінної будемо розуміти конструкцію яка є лише посиланням на визначення, зроблені в іншому місці програми( як правило, в іншому файлі).

Приклад 3. int i; i=4; //...

{

static int i=5;

}

Розглянемо наступний рядок програми:

166

int i;

…

Змінна вважається оголошеною на зовнішньому рівні, якщо вона знаходиться в тексті програми за межами функції. Якщо змінна описана всередині функції, то вважається, що вона визначена на внутрішньому рівні. Функція може бути визначена лише на зовнішньому рівні, але оголошена і на внутрішньому:

main( )

{ …

{

float f( int,int ); i++;

…};

};

Змінна, визначена на зовнішньому рівні, має глобальний час життя і область дії від точки визначення до кінця вихідного файлу. Вище від точки визначення в файлі змінна недоступна:

…..

void f(void)

{

i++;

}

int i=5; main( )

{

i++;

}

В прикладі в функції f змінна і недоступна. Щоб вона була доступною, необхідно розширити область дії змінної шляхом її оголошення перед функцією f: int i;

Змінна, оголошена на внутрішньому рівні, має локальний час життя і область діі від точки визначення до кінця блоку. За межами блоку де вона не визначена - змінна не доступна.

167

Оголошення функції можливе і на внутрішньому рівні. Тоді область дії функції буде від точки визначення до кінця файлу.

7.8 КЛАСИ ПАМ’ЯТІ.

Існує чотири специфікації класу пам’яті: register, auto, static, extern.

Специфікатори класу пам’яті можуть впливати на час життя та область дії програмних об’єктів.

Специфікатор класу пам’яті register дозволяє розміщувати відповідну змінну (типу int) в регістрах мікропроцесора. Якщо місця там немає, то відповідна специфікація ігнорується і змінна вважається автоматичною, тобто має клас пам’яті auto.

Клас пам’яті auto може бути опущеним. Будь-яка змінна вважається автоматичною по-замовчуванню, локальна змінна записується в стек.

Специфікатор класу пам’яті static, що застосовується до зовнішнього об’єкта - змінної чи функції, обмежує область дії лише вихідним файлом. Відповідний специфікатор може застосовуватись і до внутрішніх об’єктів. Це дає можливість вплинути на час життя відповідної змінної - він стає глобальним.

Приклад 1.

{

static int i;

…

}

Статистичні змінні записуються в сегмент даних.

Специфікатор класу пам’яті extern вказує компілятору на те, що даний об’єкт є лише посиланням на визначення в іншому місці про-

168

Рядки з мітками #1, #2 и #3 помилкові. Адже при ініціалізації статичних даних (а s12, y і fp такими і є, оскільки описані поза тілом деякої функції) вираз повинен складатися тільки з констант, оскільки він обраховується компілятором. Тому ні використання значень змінних, ні виклики функцій в даному випадку не є допустимими (але можна брати адресу змінних).

В рядку #4 ми ініціалізуєм автоматичну змінну ss. Тому вираз для ініціалізації обраховується вже не компілятором, а під час виконання програми, що дає нам право використовувати змінні, виклики функцій і.т.п., тобто вирази мови С без обмежень.

Інформація про залежність часу життя та області дії від класу пам’яті та рівня оголошення чи визначення надається в наступній табличці:

7.9 ПРИКЛАДИ ПРОГРАМ

Приклад 1 Функція піднесення до степеня.

Розглянемо функцію power і основну програма, що її використовує.

169

for (i = 0; i < 10; ++i) printf("%d %d %d\n",

i, power(2, i), power(-3, i));

}

power(x, n)/* raise x n-th power; n * > 0 */

int x, n;

{

int i, p; p = 1;

for (i = 1; i <= n; ++i) p = p * x;

return (p);

}

Аргументи функції описані в рядку int x,n;

Описи аргументів містяться між списком аргументів і лівою фігурною дужкою, що відкривається; кожен опис закінчується крапкою з комою. Імена, використані для аргументів функції power, є локальними і недоступні ніяким іншим функціям: інші процедури можуть використовувати ті ж самі імена без виникнення конфлікту. Це вірно для змінних “і” та “p”; “і” у функції power ніяк не зв'язане з “і” в фун-

кції main.

Значення, обчислене функцією power, передаються в main за допомогою оператора return. Всередині круглих дужок можна написати будьякий вираз.

Приклад 2

Написати і протестувати функцію I_TO_B(n,s,b), що переводить ціле число n у рядок s, що представляє число в системі числення з основою b.

#include<dos.h>

#include<stdio.h>

#include<string.h>

#include<conio.h>

void I_TO_B(long n,char *str)

{

170