Археология Украины учебник

Розділ III

ДОБА РАННЬОГО ЗАЛІЗА

традиційно називають хліборобами лісостепової зони. Неширокою смугою вздовж Дніпра милоградські пам'ятки доходять до Трахтемирова. Відомі вони переважно за розвідками. У цій же смузі виявлено поодинокі грунтові похо­ вання з випростаними скелетами, культурна належність яких розпізнається за посудом та своєрідними ажурними прикрасами. Саме на Київщині виявлено найбільше цих прикрас, які є однією з яскравих рис милоградської культури. Вони входили до скарбу, виявленого в 1915 р. на селищі поблизу с Підгірці, знаходять їх і в деяких похованнях. Це великі шпильки із залізним стрижнем і бронзовим ажурним навершям, бронзові підвіски, бляхи. Хоча вони литі, складається враження, що їх немовби виплетено з тоненького дроту.

Рис. 14. Милоградські пам'ятки України:

1 — Підгірцівське поселення та скарб; 2 — курган поблизу с Мізяки

(за Є. О. Петровською та Б. 1. Лобаєм)

Згасання милоградської культури пов'язують із поширенням у середині II ст. до н. є. зарубинецької культури. Етнічну належність милоградців оста­ точно не з'ясовано. О. М. Мельниковська вважала їх неврами Геродота, яких багато хто з дослідників розглядав як пращурів слов'ян. С. Є. Рассадін ло­ калізує Невриду на Волині. Виходячи з походження милоградської культури та поширення балтських гідронімів на території Білорусі, дедалі більше дослідників схильні розглядати її як відгалуження балтських народів.

252

Тема 15

Скіфія і хлібороби лісостепової та лісової смуг

Юхнівська культура

Східними сусідами милоградців були носії юхнівської культури, територія якої охоплює Подесення та Посейм'я, сягаючи на північному сході верхів'їв Оки. Назву їй дано за городищем поблизу с. Юхнове Чернігівської області, дослідженим Д. Я. Самоквасовим ще в 70-ті роки XIX ст. Проте виділено куль­ туру М. В. Воєводським у 1947 р. Попри тривале дослідження пам'яток юхнів­ ської культури вона є найменш вивченою. Остаточно не з'ясовано і її датуван­ ня — за О. М. Мельниковською, десь приблизно VII—III ст. до н. є.

Знана ця культура насамперед за городищами, хоча в її ареалі відомі й се­ лища. Як і в милоградській культурі, городища невеличкі (0,2—0,5 га), і лише деякі мають трохи більші розміри (Шабалинівське — 3 га). Влаштовані вони на високих мисах, що визначало систему оборони: схили ескарпували, а вал та рів зводили з напільного боку. Відомі також городища, обнесені валом і ровом по периметру.

Городища різняться системою забудови. Деякі з них (Кудлаївське, Бла­ говіщенська Гора) поділені дерев'яною стіною на дві частини: більша з них, на краю мису, була забудована, менша — вільна, очевидно використовувалася для утримання худоби. Відомі городища, де житлово-господарчі комплекси розта­ шовано попід валом, а центральна частина також була вільною (Случевське). Не виключено, що деякі городища було забудовано повністю, а деякі викорис­ товувалися як схованки та місця проведення обрядів. Будівлі — наземні та де­ що заглиблені — зводили з дерева (із вертикально встановлених кілків чи з плоту) і обмащували глиною. Відомі також споруди на зразок зруба. Окрім осель звичайного розміру, виявлено великі будинки, які є прикметною рисою юхнівської культури. їх розділяли перегородками на менші приміщення. Окрім городищ, розвідками виявлено й селища. Однак розкопки на них майже не проводили.

Поховальні пам'ятки юхнівської культури маловідомі. Йдеться про пооди­ нокі виявлені на городищах поховання — кремації із вміщенням останків у ямі (Кудлаївське городище) або поховання у випростаному стані (Мезинське горо­ дище).

Керамічний комплекс юхнівської культури скромний і доволі одноманіт­ ний. Представлений головним чином горщиками видовжених пропорцій з ви­ соко розташованими плечиками та невеличким денцем або приземкуватими, роздутими в середній частині. Оздоблено його просто — рядочком ямок, насічок, відбитків нігтя на шийці чи по краю вінець. Інколи ямки скомпоно­ вано в трикутники вершиною вниз (фона) чи у вертикальні або навскісні стовпчики, які утворюють горизонтальну смугу. Трапляються прокреслений та перлинний орнаменти. Валик не притаманний. Доволі численним є мініатюр­ ний посуд (рис. 15).

Їз глини виготовляли й інші речі. Особливо часто трапляються прясельця, на відміну від посуду яскраво орнаментовані, а також різних типів важки — у вигляді конуса, кулі чи "млинців" з отвором. Прикметною рисою юхнівської культури є так звані рогаті цеглини — з видовженими кутами.

253

Розділ НІ

ДОБА РАННЬОГО ЗАЛІЗА

Рис. 15. Юхнівська культура (за В. П. Левенком та А. Є. Аліховою)

Металевих виробів знайдено мало, і вони не оригінальні. Прикраси (шпильки, браслети, сережки) дублюють форми лісостепового населення. Ви­ явлено тут також ажурні прикраси на зразок підгірцівських. Зрідка трапляють­ ся вістря до стріл скіфського зразка, а також залізні знаряддя. Для виготовлен­ ня різних виробів широко використовували кістку та ріг (голки, проколки, руків'я, стріли, амулети).

Походження юхнівської культури В. А. Іллінська переконливо пов'язувала з бондарихинською культурою. Справді, є всі підстави вважати, що натиск ко­ човиків з півдня та хвилі мігрантів із Правобережжя лісостепової Наддніпрян­ щини змусили бондарихинців полишити свою територію й закріпитися у Подесенні. Однак не варто ігнорувати й думку тих дослідників, які вказують на зв'язок юхнівської культури з попередньою лебедівською. Усі три спільноти — бондарихинська, лебедівська, а потім і юхнівська — за стилем культури нале­ жать до світу народів лісової смуги, можливо, балтського кола. Наявність

254

Сармати. Пізні скіфи. Таври

спільних рис між ними свідчить про те, що боротьба за життєвий простір зму­ сила консолідуватися бондарихинське та лебедівське населення, унаслідок чого й виникла юхнівська культура. Можливо, саме належність до іншого етномовного світу спричинила певну ізоляцію юхнівців, так само як і милоградців, від південних сусідів. В усякому разі речей скіфського зразка тут мало, а грецькі імпорти сюди не доходили.

Більшість дослідників схильні ідентифікувати юхнівців з "не скіфським племенем" меланхленів Геродота (IV, 20, 100—102, 107, 119, 125). Хоча юхнів­ ська культура на тлі скіфської та скіфоідних культур постає доволі скромною та одноманітною, вона є помітним явищем у східноєвропейській історії. Зве­ дення численних городищ — а їх нині відомо сотні — вказує на значний по­ тенціал цієї спільноти, нову організацію життя у боротьбі за життєвий простір. Деструкція у юхнівському середовищі була викликана формуванням і розши­ ренням нових етнокультурних масивів, зокрема зарубинецької культури.

Східними сусідами скіфів були сармати. Давні автори спочатку називали їх савроматами. Зокрема Геродот із цього приводу писав, що за Танаїсом (Доном) — не скіфські краї, там мешкають савромати. Цей етнонім, на

думку М. Фасмера, походить від давньоіранського "саоромат" й означає "опе­ резаний мечем", "той, хто носить меч". Савромати займали величезні просто­ ри від Дону до Південного Приуралля. Пізніше, вже як сармати, вони з'яви­ лися на території нашої країни.

Поява сарматів у Північному Причорномор'ї

Поширена й досі традиція пов'язувати загибель Скіфії з навалою сарматів не підтверджується повною мірою джерелами. Поштовхом для таких висновків стала оповідь Діодора Сіціаійського (Історична бібліотека, II, 43, 44). Саврома­ ти, стверджував він, були виведені скіфами із Мідії і поселені на Танаїсі; у по­ дальшому, посилившись, вони розгромили скіфів і перетворили їхню країну на пустелю. Але Діодор жив у І ст. до н. є., тож ніяких конкретних даних про те, коли саме розвивалися ці події, у нього немає. Більше того, оскільки в пере­ казі фігурують Мідія і савромати, а не сармати, то, найімовірніше, йдеться про якусь війну в давній період історії цих народів.

255

Розділ III

ДОБА РАННЬОГО ЗАЛІЗА

Надійнішим документом є декрет на честь Протогена. Ним вдячні грома­ дяни Ольвії вшанували патріота, який виділяв значні кошти на будівництво оборонних споруд, щоб захистити рідне місто від варварів. Серед тих, хто допікав Ольвії, згадується й цар сайїв Сайтафарн. Отож, декрет фіксує появу під стінами Ольвії нових вояків, ясна річ, не скіфів, оскільки ольвіополіти їх добре знали, але також іраномовних (на це вказують етнонім та ім'я царя). Ни­ ми могли бути сармати. Дату цього документа — рубіж III—II ст. до н. є. — можна вважати першою згадкою про сарматів на території нашої країни.

Однак нову етнополітичну карту Північного Причорномор'я подав Стра­ бон. Його капітальну працю "Географія" у 17-ти книгах ми вже згадували. Так от, за Страбоном, західну околицю степів, між Дунаєм і Дніпром, займали гети і тірагети (фракійці), язиги, сармати царські та якісь угри. Далі на схід, між Дніпром і Доном, мешкали роксолани (VII, 3, 17). Аорси кочували між Меотідою і Каспієм, а сіраки — на південь від них (XI, 5, 7—8). Скіфи заселяли низини Дніпра та степовий Крим. Цю область, як і частину Добруджі (істо­ рична область в Румунії), Страбон назвав Малими Скіфіями. Таким чином, Страбон назвав не лише нових господарів причорноморських степів, а й їхні угруповання. Західне "крило" представляли язиги, східне — роксолани.

Про який час ідеться у цій етнокарті: той, коли вчений завершив свою "Географію" (7 р. до н. є.), чи раніший? Тут привертає увагу одна деталь. Рок­ солани були відомі Страбону тим, що їхній цар Тасій направив на допомогу цареві скіфів Палаку 50 тис. вояків для боротьби з Херсонесом. Це повідом­ лення перегукується з однією точно датованою подією, висвітленою у писем­ них джерелах і декреті на честь Діофанта, знайденому в Херсонесі. Херсонес дуже потерпав від скіфів, і ПО р. до н. є. понтійський цар Мітрідат VI Євпатор направив на допомогу місту свого полководця Діофанта. Той розгромив не лише скіфів Палака, а й їхніх союзників ревксиналів, за що вдячні херсонесіти й увічнили його. Тих ревксиналів дослідники схильні ототожнювати з роксоланами Страбона. Отже, з кінця II ст. до н. є. роксолани були сусідами і союз­ никами пізніх скіфів.

Подальші зміни на етнополітичній карті Північного Причорномор'я зафіксував Пліній Старший (І ст.), з творів якого уціліла енциклопедична пра­ ця "Природнича історія" (у 37 книгах). У переліку народів, не в усіх подроби­ цях зрозумілому, першими на північ від Дунаю згадано гетів (вони ж даки), за ними — сарматів, і серед них аорсів (вони ж гамаксобії, з давньогрецької — ті, що живуть на візках, тобто кочовики), потім аланів і роксоланів. Таким чином, сарматське населення поповнилося новими прибульцями зі сходу — аорсами й аланами. "Величні царі Аорсії" фігурують і в одній з епіграфічних пам'яток І ст. А де ж язиги? Пліній знає їх у Паннонії (Угорська низина), як і його мо­ лодший сучасник, визначний римський історик Тацит (Аннали, XII, 29—30). А знаменитий александрійський учений Клавдій Птолемей (II ст.) прямо нази­ ває язигів у Паннонії переселенцями (Географія, III, 5, 1). Це, до речі, добре підтверджується й археологічними даними. Туди вони відкочували, мабуть, під тиском своїх родичів.

Таким чином, сарматське населення України постійно поповнювалося прибульцями зі сходу, а сама Сарматія досягла величезних розмірів, поділяю­ чись на Азійську і Європейську.

256

Тема 16

Сармати. Пізні скіфи. Таври

Політична історія сарматів

За писемними джерелами сармати постають як кочовий войовничий народ. Особливо яскраво описали їхній побут Помпоній Мела — старший сучасник Плінія (свою працю "Хорографія" він завершив десь у 44 p.), а також В. Флакк (Аргонавтика, II, 176; V, 424 і далі). їхня поява в Європі припадає на час піднесення Риму та його експансії. Більше того, вся історія сарматів вершила­ ся на тлі запеклого протистояння Риму і варварського світу. Вони не були сто­ ронніми спостерігачами цих подій.

Першою міжнародною подією, в якій брали участь сармати, були Мітрідатові війни, детально описані грецьким істориком Аппіаном, який жив у III ст. ("Римська історія" у 24 книгах). Запеклий ворог Риму Мітрідат VI Євпатор прагнув створити не менш могутню державу, привернувши на свій бік грецькі міста Північного Причорномор'я (експедиції Діофанта). Протистояння Понтійського царства і Риму сягнуло піку в 74—63 pp. до н. є. У цих війнах на боці Мітрідата брали участь сіраки, язиги царські та скіфи. Мітрідат зазнав по­ разки, зокрема й через зраду власного сина Фарнака. Обдурений римлянами, Фарнак (за зраду батька він дістав лише Пантікапей) намагався відвоювати батьківські володіння і з цією метою також заручився підтримкою сарматів (Страбон, XI, 5, 8). Ці події наблизили сарматів до Боспору. Можливо, за їхньої підтримки владу в Пантікапеї захопив Асандр. В усякому разі при­ сутність сарматів у цьому місті з середини І ст. до н. є. є відчутною (поява в матеріальній культурі їхнього ліпного посуду, озброєння, речей із тамгами, зображення на надгробках).

Не обійшлося без сарматів й у розв'язанні конфлікту за боспорський прес­ тол між Мітрідатом VIII і його молодшим братом Котісом (середина І ст.). Ці події детально описані визначним римським істориком, молодшим сучасни­ ком Плінія Старшого Тацитом (Аннали, XII, 15—21).

Наприкінці І ст. до н. є. сармати закріпилися і на Правобережжі Дніпра і досягли Дунаю, що призвело до прямих зіткнень із римлянами. Хоча Август (31 р. до н. є. — 14 р. н. є.) вів із ними переговори, це не завадило сарматам здійснювати походи за Дунай. Перше зіткнення відбулося в 16 р. до н. є. Тоді Люцій Тарій Руф погромив сарматів. Невдалою для них була також вилазка в 6 р. до н. є. (Діон Кассій. Римська історія, IV, 20, 3; V, 30, 3—4; LX, ЗО, 3). Однак це не зупинило кочовиків, і на початку н. є. вони таки зайняли пониз­ зя Дунаю (Страбон, Овідій). Це змусило римлян створити провінцію Мезію, яка протистояла сарматам зі змінним успіхом. Тацит описав два нашестя роксоланів на Мезію: у 67 р. вони знищили дві римські когорти, але взимку 68/69 р. зазнали поразки від Марка Алонія Сатурніна. Це не завадило Риму залучити сарматів для утвердження на престолі Веспасіана (Історія, І, 79; III, 17—34). Напади на Мезію тривали і за правління Тіберія та Доміціана (Светоній. Тіберій, III, 41; Доміціан, 31).

На початку н. є. сармати спрямували свою експансію і в північному нап­ рямі. Вони вторгнулися на обшири Середньої Наддніпрянщини, де в цей час була поширена зарубинецька культура. Накоївши тут лиха, на середину II ст. вони полишили цю територію.

Розділ III

ДОБА РАННЬОГО ЗАЛІЗА

Потерпала від сарматів і Ольвія, про що повідомляв блискучий грецький оратор Діон Хрисостом, який відвідав це місто близько 100 р. (Борисфенітська промова). Активність сарматів у І ст. пов'язують із правлінням царів Фарзоя та Інісмея. Вони не згадуються у писемних джерелах, їхні імена відомі за монетами, які карбували в Ольвії. Цей факт, на думку дослідників, свідчить про можливість протекторату сарматів над Ольвією. Не мав спокою від сар­ матів та їхніх союзників скіфів і Херсонес, який був змушений звертатися за підтримкою до Риму. Намісник Мезії Плавтій Сільван у 63 та 64 pp. здійснив сюди воєнні експедиції, а в Херсонесі та інших містах було розташовано римські гарнізони.

Не менш бурхливим було і II ст. У 105 р. Риму вдалося здолати "лютих" даків, але це не зупинило сарматів. Вони дошкуляють Ольвії, на допомогу якій Рим посилає загін піхотинців. З початку II ст. сармати змусили Рим сплачува­ ти їм постійну данину, а коли той спробував зменшити її, взялися за мечі. У 117 р. імператор Траян змушений був поновити данину в тому ж обсязі. В нас­ тупні роки сармати уклали союз з іншими варварами — германськими племе­ нами маркоманів, квадів, вандалів, а також язигами й даками. Вони постійно нападають на Римську імперію, про що свідчать так звані Маркоманські війни (168-175 і 178-180 pp.).

На зламі II—III ст. на півдні нашої країни з'явилася ще одна грізна сила — готи — прибульці зі Скандинавії. Одне із їхніх угруповань (візіготи) зайняло Подністров'я, інше (остроготи) — Приазов'я. Під їхнім натиском упало Пізньоскіфське царство. Очолювані готами загони сарматів громили Римську імперію зі сходу і заходу — морем і суходолом. Серія воєн III ст. дістала в пи­ семних джерелах назву Скіфських, хоча основними дійовими особами на цей час були вже готи й очолювані ними сармати.

У 375 р. в Північне Причорномор'я зі сходу вдерлися гуни. У своєму русі на захід вони, мов вихор, підхопили готів і сарматів (аланів) і дійшли аж до Франції. Інші угруповання готів та аланів переселилися до Римської імперії, й опинилися у Південній Франції, а потім і в Іспанії. Однак алани там не при­ жилися і переправилися до Північної Африки, де їхні сліди загубилися.

Сарматська культура

Сармати були типовими кочовиками, тому їхні пам'ятки представлено лише похованнями. Хоча сарматський період значно триваліший, аніж скіф­ ський, кількість сарматських поховань набагато менша. За даними О. В. Симоненка, відомо близько 1300 поховань. Сарматські кургани за своїми роз­ мірами також поступалися скіфським.

Проникнення сарматів на територію нашої країни засвідчується появою на Лівобережжі Дніпра впускних поховань у давніші кургани у вигляді видовже­ них (вузьких) ям. Трупопокладення орієнтовані головою на північ. Ці похо­ вання, датовані II—І ст. до н. є., засвідчують формування Європейської Сарматії. Супровід їх доволі строкатий і включає не лише сарматські речі, а й

258

Тема 16

Сармати. Пізні скіфи. Таври

імпортні. Судячи з поховань, сарматські воїни були озброєні кинджалами й мечами з серпоподібним навершям або зі штирем для насадки руків'я, лише зрідка трапляються залізні наконечники до стріл. У похованнях знаті трапля­ ються ще й шоломи південногрецьких та північноіталійських зразків, кінські вуздечки, до складу яких входили й фалари — круглі, напівсферичної форми, срібні з позолотою бляхи. Серед інших речей — люстерка зі штирем для на­ садки руків'я або й без ручки, ліпний (горщики, кухлі, миски) та гончарний античний посуд (канфари, бальзамарії, кухлі тощо), а ще бронзові латенські (кельтські) фібули — доволі поширені за тих часів.

Наприкінці І ст. до н. є. сарматські поховання з'являються також на Пра­ вобережжі Дніпра і згодом сягають Молдови та Мунтенії (історична область у Румунії), а на півночі — широти Києва. З'являються курганні могильники, по­ ховальний обряд стає різноманітнішим: могили у вигляді вузьких ям допов­ нюються квадратними (небіжчиків у них покладено по діагоналі), підбоями й катакомбами. Супровід доповнюється римськими речами, зокрема металевим посудом провінційно-римських зразків (корці, тазки, цідилки, кухлі), куриль­ ницями (прикметна риса сарматської культури), мечами нових типів — з кіль­ цевим навершям, виробами із золота з голубими вставками (золотаво-бірюзо­ вий стиль). Нерідко речі помічено тамгами — значками, які становлять ще одну прикметну рису сарматської культури. Особливою розкішшю вирізняють­ ся царські поховання: Ногайчинський курган у Криму, Соколова могила на Південному Бузі, курган поблизу с. Пороги на Дністрі, в якому, можливо, по­ ховано Інісмея та його дружину (рис. 19).

Усі ці зміни засвідчують нові хвилі сарматської експансії, які тривали й на­ далі і проявилися, зокрема, в поширенні на пізньому етапі речей, виконаних у "сердоліковому" стилі (або поліхромному). Центральне місце в оздобленні металевих застібок, накладок на паски, вуздечні ремінці тощо посідає сер­ долікова вставка, яка виділяється на тлі рельєфного орнаменту з голубими чи зеленими скляними вставками.

Попри багатий і своєрідний комплекс сарматської матеріальної культури, ми майже нічого не знаємо про їхній внутрішній світ — звичаї, релігію. Ма­ буть, відсутність інтересу давніх авторів до цього народу можна пояснити ворожнечею сарматів і римлян.

Пізні скіфи

На початку III ст. до н. є. завершилась історія Великої Скіфії, але не скіфів. Розпочинається новий період їхньої історії — у межах Криму і низового Дніпра, позначений зміною способу життя — з кочового на осілий, виникнен­ ням міських центрів. Страбон назвав ці утворення Малими Скіфіями. Проте не все їхнє населення було прямими нащадками Геродотових скіфів. Навала сарматів, експансія кельтів та германців змушували людей переселятися і шу­ кати притулку на нових місцях. Так у Північне Причорномор'я потрапили гети, а елліни почали освоювати глибинні райони. Боротьба за життєвий простір

259

ДОБА РАННЬОГО ЗАЛІЗА

консолідувала це населення — вихідців із різних регіонів, що мало наслідком появу синкретичних культур. Прикметою часу стають городища, за стінами яких почувалося надійніше, хоча вони й не вберегли їхніх мешканців від сар­ матських впливів, що, безперечно, позначилося на місцевій культурі, додавши їй розмаїтості.

Пізньоскіфське царство у Криму виникло як своєрідна опозиція кочовим сарматам та античним містам, насамперед Херсонесу. Його початкову історію відбиває поява на зорі II ст. до н. є. городищ у передгірській смузі (КерменКир, Булганак) та селищ. Одне з таких селищ, засноване на скелястому бере­ говому виступі р. Салгір (територія сучасного Сімферополя), стало столицею цього царства. Ймовірно, воно і є Неаполем Скіфським, відомим за писемни­ ми джерелами. Обнесений в останній третині II ст. до н. є. могутніми мурами, Неаполь Скіфський перетворюється на фортецю і царську ставку (рис. 16). Можливо, що заснування міста відбулося за активної участі вихідців із Ольвії, яка потерпала від варварів (згадаємо декрет на честь Протогена) і шукала за­ хисту у правителів Кримської Скіфії, зокрема царя Скілура. Увесь зовнішній вигляд "міста" — форми його палаців, громадських та культових будівель — несе на собі печать грецької культури (архітектура, оздоблення фресками, скульптура, теракотові статуетки богинь, написи).

Рис. 16. Мури Неаполя Скіфського (реконструкція Т. М. Висоцької)

Останній притулок Скілур знайшов у мавзолеї, зведеному біля воріт, під мурами. Його поховано у кам'яній гробниці, в пишному, розшитому золоти­ ми платівками вбранні, у супроводі воїнського обладунку (сагайдак зі стріла-

260

Тема 16

Сармати. Пізні скіфи. Таври

ми, мечі, списи, дротик, шолом) і трьох коней. Інші поховання здійснено у дерев'яних трунах.

Надалі знать ховали у вирубаних на верхніх терасах балок склепах. Це були доволі обширні підземні приміщення, що слугували сімейними усипальниця­ ми. Вони нещадно пограбовані, проте вціліло дещо дуже цінне. Деякі зі склепів оздоблено кольоровими малюнками — орнаментальними і фігуративними зображеннями. Серед них особливо виділяється склеп № 9 з бага­ тофігурною композицією (вершник зі списом, чоловік із лірою, полювання собак на кабана, "килими" із шаховим візерунком). Далі на схилах розташо­ вано могили рядового населення у вигляді земляних склепів.

Закріпившись у передгірській смузі, скіфи до середини II ст. завоювали во­ лодіння Херсонесу в Південно-Західному Криму. Деякі з поселень Херсонеської хори так і не відродилися до життя, інші були заселені переможцями. Опорним пунктом скіфів у Південному Криму стало засноване поблизу гирла р. Альма Усть-Альмінське городище. На якийсь час Херсонес відновив свою міць за допомогою Діофанта, і скіфи не з власної волі стали "друзями" Мітрідата VI. Однак із поразкою Мітрідата все вернулося на свої місця: відно­ вилося життя на відвойованих Діофантом поселеннях, засновано нові.

Проте від І ст. ситуація у Криму почала складатися не на користь скіфів. Традиційно добрі стосунки з Боспором було перервано з приходом до влади Аспурга та його послідовників, які намагалися приєднати Крим до Боспорської держави. Ворожнеча з Херсонесом спричинила появу римських гарнізонів у цьому місті та на Альма-Керменському городищі. Все це призве­ ло до звуження меж життєвого простору пізніх скіфів і приєднання їх до Боспорської держави. Зрештою на Крим претендували й сармати, які поповнюва­ лися новими хвилями експансії зі сходу. Вони та готи доконали Пізньоскіфське царство.

Мов різноголосий хор звучить відлуння культури кримського населення. Лише окремі нотки нагадують про колишніх скіфів — зокрема, прості ліпні горщики. Усе інше позначено прикметами нового часу, насамперед нового способу життя — осілого. Саме на цьому грунті й могла відбутися консолідація представників різних етносів, які шукали порятунку і від своїх, і від чужих, а заразом — і взаємне збагачення досвідом. Звичні для скіфів фортифікаційні споруди у вигляді валів та ровів нерідко доповнюються кам'яними мурами. Камінь та цегла-сирець стають основними матеріалами у будівельній справі. Осілість означала повернення на шлях комплексного, найбільш перспективно­ го землеробсько-скотарського господарства (не за сарматами було майбутнє), до того ж удосконаленого (наприклад застосування жорен) й доповненого значною мірою привнесеними греками галузями, як, скажімо, садівництво, виноградарство, а відтак і виноробство. Осілість, комплексне господарство по­ роджують нові потреби, зокрема в розширенні асортименту посуду: простенькі горщики доповнює "столовий сервіз" — миски, кухлі, кружки. Елліни нама­ гаються наповнити своє життя (і смерть) милими їхньому серцю речами, а з них беруть приклад й інші, чи то виготовляючи схожі речі, чи то отримуючи їх шляхом обміну. Вагоме місце у матеріальному комплексі займають античні вироби: амфори (а значить олія, вино) з Родоса, Гераклеї, Синопи, а також Херсонесу, Боспору, гарний посуд (кіліки, тарілки, солонки, чаші), черепиця.

261