Тема 3. Соціальна діагностика в соціальній роботі

План

1. Соціальна діагностика як технологія соціальної роботи: поняття, сутність, види, проблеми і принципи соціальної діагностики.

2. Рівні соціальної діагностики в сфері соціальної роботи: загальносоціальний, регіональний, індивідуальний.

3. Методи, структура і функції соціально-діагностичної діяльності.

4. Методологічні підходи (моделі) до соціальної діагностики.

5. Технологічний процес діагностики в соціальній роботі: етапи та особливості.

Термін «діагностика» (від гр. diagnostikos − здатність розпізнавати) спершу використовувався в медицині для позначення процесу розпізнавання хвороби, постановки діагнозу. Вже наприкінці XIX ст. емпіричні дослідження становища малозабезпечених верств населення в багатьох країнах виявили тісну обумовленість ряду захворювань − туберкульозу, рахіту, венеричних хвороб та ін. низьким матеріальним рівнем (А. Кетле, Е. Дюркгейм, А. Дю-Шатле, Г. Зіммель та ін.).

Сьогодні цей термін застосовується як в медицині, так і в сфері соціальних наук. Соціальними «хворобами» вважають самотність, бідність, голод тощо. Розпізнавання соціальної патології, яку бажано викорінити, або соціальної проблеми, яку необхідно вирішити, викликає в першу чергу питання про те, що розуміється під патологією, нормою, проблемою. В найзагальнішому значенні можна сказати, що патологія − це об'єктивне відхилення від норми, а проблема − це усвідомлена патологія, відхилення, яке викликає тривогу людей, мотивує їх перетворюючу діяльність. Проте це питання досить складне і по-різному розв'язувалося на різних етапах історії суспільства.

Соціальна діагностика − це: 1) діяльність по розпізнаванню і аналізу соціальних патологій і проблем; 2) процес такого аналізу з формулюванням обґрунтованого висновку про предмет розгляду; 3) галузь соціальних наук, присвячена методам отримання знання про суспільство. Оскільки саме поняття вельми багатозначне, то, кажучи про соціальну діагностику, мають на увазі або одиничне дослідження соціальної ситуації клієнта, якому соціальний працівник повинен надати допомогу; або необхідний етап будь-якої дії в соціальній роботі, технологічний імператив соціального обслуговування; або сукупність наукових методів, які обґрунтовують правильність отриманої інформації. Відповідно, цією діяльністю займаються фахівці різних органів і установ, які використовують широкий спектр технологій і методів соціальних (іноді також природничих − у разі медико-соціальної роботи) наук на різних рівнях і з різною метою.

Процедури соціальної діагностики як правило, засновані на таких методах, як аналіз, синтез, вимірювання, порівняння, моделювання, опитування, фокус-групи, експертні оцінки, ділова гра, мозкова атака, соціальний експеримент та ін. По суті, будь-яка діагностична технологія є інтегральною системою методів.

Соціальна діагностика як вид людської діяльності носить яскраво виражений дослідницький характер. Суб'єкт соціальної діагностики виявляє і кваліфікує відхилення об'єкту діагнозу від норми, ідеалу, системи тощо.

Більшість дослідників виділяє в структурі соціальної діагностики три блоки елементів-операцій: операції першого блоку складають процес опису реального стану соціального об'єкту відповідно до вибраних параметрів або критеріїв; операції другого блоку орієнтовані на визначення належного або еталонного стану соціального об'єкту по цих же параметрах або територіях; операції третього блоку призначені для порівняння реального і належного стану соціального об'єкту. Залежно від наявності і рівня відмінностей між цими станами роблять висновок про те, що об'єкт функціонує нормально або ж є деякі відмінності, а також указують напрямки і способи його корекції.

Основні функції соціальної діагностики і їх характеристики:

− власне діагностична − дає можливість визначати різні стани соціальних об'єктів і їх основні характеристики;

− прогностична − сприяє формуванню прогнозів відносно майбутніх характеристик соціального об'єкту;

− управлінська − сприяє отриманню важливої інформації для ефективного управління соціальними об'єктами;

− пізнавальна − дає можливість одержувати нові знання про найважливіші характеристики соціальних об'єктів.

Сфери застосування соціальної діагностики достатньо різноманітні. До них відносять: 1) соціально-інженерну діяльність, 2) управлінське консультування, 3) соціальне управління, 4) соціальну роботу та ін.

Подальший розвиток соціальної діагностики має два вектори: перший орієнтований на розширення напрямків і сфер її застосування; другий вектор пов'язаний із вдосконаленням техніки і методики діагностичних процедур, оскільки діагностичні методи стають дедалі витонченими, динамічними і технічно оснащеними.

Методи соціальної діагностики ґрунтуються на ряді принципів, як загальних для всіх соціальних наук, так і специфічних:

− принцип об'єктивності − слід розглядати в двох аспектах: по-перше, дослідник не повинен залежати від впливу зовнішніх чинників (наприклад, бажання і переваг начальства); по-друге. соціальний працівник повинен протистояти впливу на результати аналізу, який їм проводиться, внутрішніх чинників − власних забобонів, незнання, аберація власного життєвого, сімейного досвіду. Спотворюючий вплив цих чинників може вплинути як на збір фактів, так і на їх інтерпретацію;

− принцип верифікації соціальної інформації − встановлення її достовірності, можливості перевірки за допомогою інших процедур або інших джерел даних, зіставляти відомості, отримані з різних каналів;

− принцип системності в діагностиці − оскільки абсолютно всі соціальні проблеми є полікаузальними, тобто їх зародження і розвиток визначається не однією причиною, а декількома, часто навіть системою, низкою причин. (Зрозуміло, соціальний працівник жодною мірою не може бути фахівцем у всіх сферах, проте визначити наявність труднощів і порекомендувати професіонала, який здатний провести поглиблену діагностику, він зобов'язаний);

− принцип клієнтоцентризму − розгляд сторін соціальної дійсності, усі зв'язки в соціальної ситуації з погляду інтересів і прав індивідуального або групового клієнта.

Рівні соціальної діагностики відповідно задачам, що вирішуються на цих рівнях, засобам і методам, що використовуються, так і організаційно-управлінській структурі країни розділяють на загальносоціальний рівень соціальної діагностики, регіональний (територіальний) рівень організації соціальної діагностики, локальний та індивідуальний рівень.

Моделі соціальної діагностики. Можна виділити декілька діагностичних підходів, які отримали розповсюдження в практичній діяльності соціологів, соціологів-фахівців у сфері соціальної роботи: перший підхід, направлений на визначення ступеня прояву в об'єкті типових властивостей і закономірностей, характерних для об'єктів даного класу; другий підхід, орієнтований на визначення специфічних властивостей і закономірностей об'єкту; третій підхід є діагностикою за еталоном.

Головна мета соціальної діагностики − визначення соціальної проблеми клієнта і знаходження правильних засобів для її вирішення. Дані загальносоціологічних методів, масштабних дослідницьких технологій використовуються соціальним працівником, але лише як фон, на якому виявляється (і з яким порівнюється) конкретна ситуація клієнта. У зв'язку з цим широко використовуються в першу чергу мікросоціологічні, соціально-психологічні, педагогічні діагностичні процедури. В процесі професійного відбору соціальних працівників широко використовуються спеціальні методики профорієнтацій, спеціальна інтерпретація психологічних методик.

Соціальна діагностика як до вирішуваних на цих рівнях необхідна стадія технологічного процесу, початок роботи в будь-якій сфері обслуговування, з будь-якою категорією клієнтів і будь-яким типом соціальних проблем. Особливість соціальної діагностики − обмежене використовування кількісних співвідношень і математичних методів.

Структура технологічного процесу в соціальній діагностиці. Незалежно від методів будь-який технологічний процес в соціальній діагностиці має схожу структуру, окремі елементи якої змінюються залежно від конкретних умов.

I етап − поява соціальної проблеми. На початковому етапі завжди є скарга клієнта або його близьких, сусідів, заява співробітника органу охорони порядку, педагога тощо.

II етап − збір і аналіз даних про соціальну ситуацію. Наявність важкої життєвої ситуації констатувати достатньо просто, але, як правило, зовсім не просто визначити її суть, причину і шляхи виходу з неї. Практика показує, що далеко не всі клієнти можуть це зробити самостійно.

Важливе значення на даному етапі має також можливість залучення до соціальної діагностики фахівців суміжних областей діяльності: психолога, психіатра, психолога-педагога, юриста, у ряді випадків (особливо при розгляді ситуації осіб з обмеженими можливостями) фахівець звертається до лікаря.

III етап − постановка соціального діагнозу. Зібрані відомості піддаються аналізу, проводиться зіставлення ряду даних, їх сортування на важливі і малозначні, диференціація ознак. Фахівець не просто робить висновок про суть і причини життєвих труднощів клієнта, а ранжирує наявні проблеми, виділяючи головну, від якої залежить рішення всіх інших або яка може бути вирішена на даному рівні можливостей чи заданого рівня знань. Соціальний діагноз не може вважатися остаточним, поки фахівець працює з клієнтом.

Останніми роками в соціальній діагностиці отримали розповсюдження такі технології: зондажно-інформаційне обстеження конкретного соціуму; збір даних про стан, чисельність, склад і динаміку місцевого населення; соціально-історичне дослідження регіону (вивчення історії заселення і освоєння даної території, процесу становлення і зміни складу місцевого населення та його зайнятість, релігійні і побутові традиції місцевих жителів, причини зміни населення регіону тощо); інформаційно-цільовий аналіз різноманітних документів з місцевої і центральної преси, матеріалів електронних ЗМІ; соціальне картографування і т.п.