-
Філософія пізнання:
а) позитивізм.
О.Конт – засновник (30 р. ХІХ ст.). Позитивізм (позитивний, суб’єктивний) – ідеалістичний напрямок, представники якого все справжнє (позитивне) знання вважають результатом конкретних наук, заперечують філософію як науку зі специфічною для неї теоретичною та світоглядною проблемою.
Проголосив раціональними лише ті науки, котрі спираються на безпосередній досвід людини. Рушійна сила суспільного розвитку – прогрес знання. Заперечував можливість пізнання світу (агностицизм). Мета науки – опис та впорядкування фактів, що витлумачуються як комплекс відчуттів і переконань суб’єкта; відкинув традиційні світоглядні проблеми філософії.
Другий етап (друга половина ХІХ ст.) – емпіріокритицизм (Мах та Авенаріус). Пізнання – це пов’язування між собою відчуттів і уявлень, що не досягає ніякої «реальності» крім своїх почуттів. Заперечують об’єктивну реальність (Авенаріус), що існує зовні незалежно від свідомості. Мах стверджує, що простір, час, рух, сила суб’єктивні за своїм походженням, а світ є «комплексом відчуттів», відповідно завдання науки – опис цих відчуттів (суб’єктивний ідеалізм).
б) неопозитивізм.
Третій етап – неопозитивізм (на початку ХХ ст.) виникає у зв’язку з успіхами нової науки – математичної логіки. Багато течій «Віденський гурток» (Шлік, Карнап та ін.), Львівсько-Варшавська школа (Тарський, Рассел та ін.), лінгвістичний аналіз (Вітгенштейн, течія «загальної семантики» – Чейз, Кожибський та ін.). Три основних тези:
1) чітке розмежування аналітичних (логіко-математичних) та синтетичних (фактичних, емпіричних) висловлювань. Перші є елементами формальної структури теорії і не мають пізнавального змісту. Другі – емпіричний базис теорії.
2) ґрунтується неопозитивізм на редукціонізмі, тобто твердженні про зведення усіх змістовних висловлювань теорії до безпосереднього досвіду або висловлювань про нього.
3) наше пізнання належить не до об’єктивного світу, а до «змісту свідомості»: відчуттів (спостережень) та до фіксації їх у мовних формах.
Принцип верифікації (перевірки) посів центральне місце в неопозитивізмі Віденського гуртка. Як тільки неопозитивісти спробували фактично застосувати «верифікацію» до конкретних філософських тверджень, виявилась практична неможливість звести загальні твердження до одиничних. Зазнавши краху у спробах знайти критерії оцінки висловлювань шляхом чуттєвої верифікації, продовжили пошук в інших напрямках. Так з’явився «семантичний позитивізм», який реальність ототожнював з тими чи іншими формами її відображення («з мовним каркасом» – Чейз та ін.)
в) постпозитивізм.
Постпозитивізм – четверта історична форма позитивізму (критичного реалізму). К. Поппер вводить принцип фальсифікації, конвенції, заперечення об’єктивної істини наукового знання.
В цілому, постпозитивізм відходить від орієнтації на символічну логіку і звертається до історії науки. Головною проблемою філософії, вважають його представники, розуміння розвитку наукового знання.
Постпозитивізм – це загальна назва, яка використовується у філософії науки для позначення множини методологічних концепцій, що прийшли на зміну тим, котрі були прихильні до методології логічного позитивізму або неопозитивізму. [К. Поппер пропонує метод демаркації – фальсифікацію (принципове спростування) – фальсифікованість будь-якого наукового твердження; Лакатос висуває так звану «методологію дослідницьких програм»; Фейєрабенд висуває принцип «теоретичного плюралізму» або проліферації (розмноження) теорій (створення альтернативних) і т.д.]
У цілому постпозитивізм відмовляється провести чітку грань між не наукою і філософією. Вони визнають осмисленість філософських положень і неусуненість їх з наукового знання. Фейєрабенд, наприклад, взагалі відмовляється бачити будь-яку різницю між наукою, міфом і філософією.
У 70-х рр. ХІХ ст. виникає прагматизм (від греч. – справа, дія). Центральна проблема – проблема цінності понять, суджень. Критерієм цінності та істинності знань є практика, яка тлумачиться як діяльність індивіда, спрямована на задоволення його безпосередніх потреб. Філософія повинна займатися людськими цілями, засобами їх досягнення, шукати, що вигідне, корисне для нашого життя (інструменталізм, етичний релятивізм). Наука тлумачиться як «скринька з інструментами» (ідеями, законами), з яких вибираються корисні, необхідні [Ч.Пірс, Дж.Джеймс, Джон Дьюї –амер.]
Виникнення структуралізму пов’язане з Леві – Стросом, Фуко, Дерріда, Лаканом, Бартом. Центральним поняттям є структура, що тлумачиться як субстанція й розглядається як абстрактна ідеальна модель. Характерна риса структуралізму – бажання за свідомим маніпулюванням знаками, словами, образами, символами виявити підсвідомі глибинні структури, приховані механізми знакових систем. Об’єктом дослідження є культура як сукупність знакових систем, мова, наука, мистецтво, релігія, міфологія, звичаї, мода, реклама і т. ін..
Розвитком своїх позицій і підходів структуралізм значно вплинув на загальну картину сучасної філософії, посилив проб лематизацію вузькоемпіричних схем у сучасних варіантах позитивізму. Зіткнення і полеміка зі структуралізмом суттєво визначили вигляд сучасної герменевтики. Це теорія і практика тлумачення, інтерпретації, розуміння. Назва від Гермеса (прислужника богів у давньогрецькій міфології). Однією з його функцій – бути посередником між богами і людьми, тлумачити волю богів людям, а бажання людей – богам. Впродовж історії філософії це вчення набувало своїх особливостей: в античності, в епоху феодалізму, Відродження, Новий час і т.д. на початку ХІХ ст. Шлейєрмахер створює власне філософську герменевтику як мистецтво розуміння чужої індивідуальності. Успішним він вважає розуміння, коли співпадає позиція автора і читача. Отже він усуває історичну дистанцію між автором і читачем.
У ХХ ст. велику увагу герменевтиці приділив Хайдегер, Гадамер, Рікьор. Гадамер вважав, що філософська герменевтика – це філософія розуміня, яке виступає універсальним способом буття людини у світі. Рікьор розширює трактовку герменевтики, вбачає її завдання у тому, щоб обґрунтувати роль людини як суб’єкта культурно-історичної творчості, у котрій здійснюється зв'язок часів, і яка базується на активній діяльності індивіда.