1.1. Патристика. Августин Блаженний.

Формування християнської філософії середньовіччя завершується періодом патристики (лат. “патер” – батько, отець). У цей період найбільш авторитетні мислителі – “отці церкви” – розробляють основні принципи християнської філософії. УIVст. на Сході досить відомими з них були “три світочі каппадокійської церкви” (Каппадокія – область у Малій Азії) – Григорій Назіанзін, Василій Кесарійський (Великий), Григорій Нісський, на Заході – Амвросій Медіоланський (Міланський), Ієронім Блаженний і Аврелій Августин. Як філософ раннього християнства серед східних “отців церкви” особливу увагу привертав до себеГригорій Нисський(325–394). Спираючись на принципи неоплатонізму, він чимало зробив для обгрунтування ідеї “троїстості” християнського Бога, а також закріплення уявлення про Всевишнього як найбільш досконалу духовну істоту, розроблення вчення про безсмертя душі тощо.

Однак найбільш визначним філософом періоду патристики був Аврелій Августин(354–430). Головне місце в ученні Августина займала ідея Бога. Бог – не лише вище буття і вище благо, але й надприродна істота, яка створює весь світ та людину. До того ж всемогутній і нескінченний Бог підноситься над створеним ним світом. Августин не обмежувався твердженням, що Бог є єдиним джерелом виникнення кожної речі й усіх живих істот. Він відстоював положення про безперервність процесу божественного творіння. У християнстві Бог недосяжний і недоступний для пізнання, хоча й відкривається людям у текстах Святого письма. Проте за допомогою душі людина може вступати в контакт із ним. Душа має початок і не має кінця. Вона не матеріальна, безсмертна, існує й після загибелі тіла, в яке вона вселила життя. Тіло ж гріховне й смертне, воно прив’язує людину до земного буття. На думку Августина, душа як безтілесна, нематеріальна субстанція не може знаходитися в одному якому-небудь місці, вона розсіяна по всьому тілу. Бог же не знаходиться в жодній із людських душ. Та все ж він осяює душі своїх обранців, завдяки чому і стає можливим пізнання істини. Виходячи зі свого вчення про душу, яке є першим документом подібного типу в християнській філософії, Августин висловлював положення про розумову і вольову діяльність душі, що має важливе значення для теоретичного обґрунтування догматів християнства.

Надаючи перевагу емоційній і вольовій діяльності людини порівняно з раціональною, релігійна філософія тим самим висувала на перший план перевагу віри над розумом. А звідси стверджувався й авторитет церкви як останньої інстанції в доказі будь-якої істини. Отже, християнське бачення світу базувалось переважно на вірі як вихідній основі орієнтації людини в світі. Сама ж людина, завдяки закладеній в ній божій іскрі, стає, на думку Августина, паном і вінцем божественного творіння. З усіх чудес навколишнього світу найвизначнішим є людина, бо створена вона за образом та подобою Бога.

Необхідно звернути увагу і на філософсько-історичну концепцію Августина. Характерним є те, що в ній виправдовуються одні держави й осуджуються інші залежно від їх підлеглості вищому авторитетові і керівництву церкви.

Важливим є й те, що на відміну від античної філософії, де в період розквіту давньої Еллади було сформульоване Протагором відоме положення “людина є мірою всіх речей”, у філософії Августина мірою всіх речей стає Бог, як вища ідея та вища досконалість. Тим самим в ученні Августина була закладена ідея історичного прогресу. Правда, прогрес як стан безперервної зміни і розвитку, становлення нового і старого розумівся ним не в земних умовах, а в небесному царстві. У своїй основній праці “Про град божий” Августин поділяв історію земного людства на шість періодів: від гріхопадіння Адама і Єви й до Страшного суду. Причому останній, шостий період, який почався від Христа, закінчується Страшним судом і загибеллю земної цивілізації. Розробляючи свою концепцію всесвітньої історії, Августин проводив аналогію між шістьма днями божественного творіння, шістьма віковими особливостями людського життя і шістьма епохами, як вони зображені в Біблії та історії християнства. Історія, в його розумінні, осмислена, має свою мету, її основою є Божий промисел, опіка Бога над людством. Елементи діалектичного підходу в розумінні історичного процесу мають місце також у зображенні двох людських угруповань – “земних людей” і “людей неба” та в інших положеннях філософсько-історичної концепції Августина.