Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Скачиваний:
66
Добавлен:
11.02.2016
Размер:
67.91 Кб
Скачать

Лекція № 5

Бісерне рукоділля

План:

  1. З історії бісерного рукоділля.

  2. Відомі майстри. Бісерні прикраси.

  3. Матеріали, інструменти та пристрої.

  4. Технологія бісероплетіння.

ЛІТЕРАТУРА

Основна

  1. Антонович Є.А. Декоративно-прикладне мистецтво / Є.А. Антонович, Р.В. Захарчук-Чугай, М.Є.Степанович. - Львів: Світ, 1992.- 272с.

  2. БенсонЭ. Бисероплетение / ЭннБенсон. –Мартин, 2011.

  3. БуллусБ. Бисероплетение. Абажуры, шарфы, закладки, бижутерия и многие другие удивительные изделия / БэссБуллус. –Феникс, 2006.

  4. КиддА. Бисероплетение на станке /Александра Кидд. –Ниола-Пресс, 2006.

  5. КэмпбеллД. Бисероплетение. Ожерелья. 30 различных дизайнов / ДжинКэмпбелл. –Кристина & Cо, 2005.

  6. ЛиксоН.Л. Игрушки и поделки из бисера / Н.Л.Ликсо– «Харвест», 2010.

  7. Сокол И.А. Мастерица / Сост. И.А. Сокол. – Харьков, 2001.

  8. НайденоваА.Бисер и бисероплетение. Руководство для новичков / А.Найденова, Т. Шнуровозова. –Рипол Классик, 2011.

  9. ОсадченкоВ. Бисер и бисероплетение. Красивые модели на любой вкус / В.Осадченко. –Рипол Классик, 2010.

  10. Інтернет ресурс: http://rukotvory.com.ua/maystry.

Додаткова

  1. СмирноваЛ. Энциклопедия бисера. Фигурки из бисера, бисероплетение / Л.Смирнова. –Харвест, 2009.

  2. Татьянина Т.И.Бисер. Чудо игрушки / Т.И.Татьянина. – «Астрель», 2011.

  3. Тейлор К. Бисер: 55 современных оригинальных идей / К. Тейлор. – [перевод с англ.]. – М., 2000.

  4. Титаренко В.П. Об’єкти праці з українських народних ремесел / В.П. Титаренко. – Полтава, 2002.

  5. Чебаева С.О.Бисер. 100 лучших идей / С.О.Чебаева. – «Астрель», 2011.

  6. ШнуровозоваТ.В. 55 фигурок из бисера / Т.В.Шнуровозова. –Владис, 2011.

Бісероплетіннястародавній вид рукоділля з виготовлення різноманітних виробів з бісеру, намиста, страз, стеклярусу тощо

З історії бісерного рукоділля

Бісерне рукоділля своєрідністю та оригінальністю серед великої кількості жанрів декоративно-прикладної творчості характеризується низкою особливостей. Цей вид народного художнього ремесла має глибокі історичні корені, відрізняється різноманітністю виробів, інструментів і пристосуваннь, які необхідні для бісероплетіння, простих і зручних. Крім того, для бісерування не потрібно прикладати значні зусилля, якість виконання роботи залежить від правильно засвоєних прийомів. Створення естетичного виробу обов’язково зацікавить, принесе моральне задоволення.

Отже, за всіх часів люди високо цінували зовнішні якості бісеру. Всі бачили, що бісер – це дуже гарний, міцний і стійкий матеріал. Тобто: він не псується від часу, як тканина: шовк або вовна, не занадто чутливий до світла, тобто не вигорає так сильно, як папір, тканина або фарба, і не ламається. Ця міцність ріднить бісер з витонченим мистецтвом живопису по емалі та порцеляні, що також зберігають свої яскраві первісні кольори, які вкладав у них майстер древніх епох.

Почалося все зі звичайних великих скляних бусинок! Як тільки людство відкрило рецепт виготовлення скла, майстри та майстрині різних народів стали розшивати бусинками одяг і виготовляти з нього прикраси. Згодом технологія виготовлення бусин ускладнювалася, дозволяючи створювати бісеринки усе дрібнішими й дрібнішими. Бісеринки-крихітки з'явилися в епоху розквіту славетних венеціанських майстерень. Тоді вони досягли такої витонченості, що на кращих стародавніх вишивках ряд бісеринок, що нашивалися на полотно, виявлявся рівним товщині ниточок цього полотна!

Традиційно у Венеції бісер виготовлявся так: майстер-склодув із краплі розплавленої скляної маси видував довгу трубочку маленького діаметра, яку потім дрібно нарізали й висипали на сито для вилучення бракованих бусинок. Потім скляні зернятка закладали у барабан (так називали круглу порожню ємність, яку можна було розкручувати до великої швидкості). Разом із бісером у цей барабан ще насипали зволожену суміш вугілля, вапна та вогнетривкої глини. Барабан обертався, а суміш заповнювала дрібні отвори скляних зерняток. Це проводилося для того, щоб згладити нерівності скляної поверхні й надати зернам правильну округлу форму. Потім майстри відправляли бісеринки у піч для випалу. Після охолодження бісер ще раз просівали, відокремлювали від домішок, і за допомогою складного полірувального порошку повертали йому блиск, втрачений під час випалу.

Так само виготовлявся й стеклярус, тільки його, на відміну від бісеру, нарізали не дрібно, а залишали скляною трубочкою довжиною три й більше міліметри.

Сучасні бісеринки можуть виготовлятися не тільки зі скла, але й з найрізноманітніших матеріалів: дорогоцінних і напівкоштовних каменів, металів, дерева, пластмаси...

Вчені вважають, що перші бусини вигадали первісні люди багато тисячоліть тому. Свої перші прикраси або обереги вони виготовляли із мушлів молюсків, зубів і кісток тварин, різноманітних камінчиків, перлин, глини, насіння рослин. Усе це нанизувалося на волосся коня або мамонта, міцні травинки або інші природні волокна...

Батьківщиною бісеру прийнято вважати Стародавній Єгипет, де протягом багатьох сторіч із непрозорого скла виготовляли штучні бусинки. По-арабськи вони називалися «бусра» (у множині «бусер»), звідси й з'явилася його нинішня назва.

Відомо, що вже біля п'яти тисяч років тому серед єгиптян було багато видатних майстрів, які зуміли подружитися з каменем і розгадати безліч його секретів. Вони займалися огранюванням, поліруванням і свердлінням аметисту, гранату й інших каменів. Це заняття стало дуже популярним не тільки в Єгипті, але й ще в одній колисці людської цивілізації – Месопотамії. Тут ляпіс-лазур (як називали лазурит) перероблявся в бусинки круглої й циліндричної форми. Тоді ж став відомий і бісер з обпаленого піску, що вироблявся з додаванням жирної глини. Такому прадідові сучасного бісеру дали назву «фаянсовий». Більшу частину дорогоцінних бісеринок люди присвячували богам.

Скляні буси ближчих до нас століть були знайдені вченими у гробницях древніх єгиптян (1580 рік до н.е.). Ці буси були дуже високої якості. Египтянам знадобилося дуже багато часу, щоб так добре освоїти технологію виготовлення бусинок і довести її до такої досконалості.

На наступному щаблі розвитку склодувної майстерності в Єгипті з'явилися вже не просто бусини, а саме бісер. Каїрський музей зберігає дуже цікаве вбрання з бісерної сітки, яка низана блакитним і зеленим бісером, непрозорим, великим, циліндричної форми. У сітку вплетені бісерні зображення єгипетських божеств.

У Давньому Єгипті бісер і бусини були не тільки прикрасою, але й засобом обміну на інші товари.

Як свідчать археологічні розкопки, бісеринки-бусинки з Єгипту «розійшлися» по всьому древньому світу.

До пізніших часів Римської імперії, навіть в епоху Меровингів (перша королівська династія у франкській державі (V-VІІІ вв.), єгипетські буси залишаються ходовим товаром, який поширився з Єгипту через Массилію (нинішній Марсель) і Ольвію (біля устя Бугу), а пізніше через Аквілею, у найвіддаленіші країни Європи.

Існував і зустрічний бісеропотік. З півночі привозилися бусини й підвіски з янтарю, який збирали на берегах Балтійського моря.

За всіх часів, від Давнього Єгипту й до наших днів, людям дуже подобалося прикрашати бісером предмети побуту. На вулицях Каїра й тоді, й зараз можна зустріти вислюків і верблюдів, упряж яких винизана бісером; а базари й крамниці, як і раніше, рябіють усілякими бісерними виробами в мальовничому поєднанні блакитних, білих, жовтих, чорних і зелених тонів. З незапам'ятних часів бісер нарівні з перлами використовували для виготовлення прикрас і в найрізноманітніших художніх рукоділлях – вишивці, плетиві, інкрустації.

Масове виробництво скла в Європі теж бере свій початок саме від приходу бусин із Єгипту. Ці чарівні прикраси надихали як окремих майстрів, так і цілі народи до створення прекрасного.

Знамениті скляні фабрики Олександрії славилися у свій час на весь світ. Давньоримські майстри, як і єгиптяни, дійшли до дуже високого ступеня досконалості вироблення строкатого намиста – на його бусинах були складні вигадливі білі візерунки на кольоровому фоні. Саме олександрійським намистам згодом наслідували венеціанські майстри.

З поширенням класичної греко-римської культури в Європі скляні заводи з'являються у Галлії (нинішня Франція) і Німеччині, де поруч із виробництвом скляного посуду почалося виготовлення дрібних скляних прикрас, намиста, бісеру й імітація (підробка) дорогоцінних каменів.

Європейські музеї зберігають досить ранні зразки бісеру кінця ХІ – початку ХIII столітть, де, поруч із справжніми перлами й коралами, використовувався для вишивки дрібний шліфований бісер. Особливо часто його можна бачити на церковних вбраннях і реліквіях.

Секрети виробництва бісеру були осягнуті не у Німеччині й Галлії, а у Візантії. Спадкоємиця східної частини Римської імперії увібрала й переосмислила майстерність і досягнення народів Середземномор'я, древню мудрість Сходу, вплинула на культурний і духовний розвиток всієї європейської цивілізації й багатьох сусідніх народів.

Венеція – батьківщина багатьох великих художників і скульпторів, пошановувачів краси – сприйняла появу нового мистецтва дуже тепло й навіть захоплено. Тут скляне мистецтво оселилося на цілі сторіччя, не знаючи суперників. Венеціанський бісер наводнив весь світ, приносячи колосальні прибутки Венеціанській республіці.

У 1000-ому році у Венеції вже розміщалися розвинені скляні заводи. Мозаїки собору Св. Марка, що почав споруджуватися приблизно у цей час, вказують на існування дуже розвиненої скляної справи. Зберігся указ від 1221 року вищого керівного органу Венеції – Ради – про перенесення всіх скляних майстерень із самого міста Венеція на сусідній острів Мурано.

Корпорація склярів розділялася за спеціальностями. Майстри виготовляли бусини, бісер та інші дрібні речі.

Вироби Мурано зайняли значне місце у торгівлі Венеції, приносячи величезні доходи. Навіть у важкодоступні місця африканських пустель проникав венеціанський бісер; він використовувався у тубільців замість монет.

Венеція ревно оберігала секрети скляного виробництва. З 1275 року під погрозою конфіскації всього майна заборонявся вивіз із Венеції скла незакінченої обробки, сирих матеріалів, які входять до складу скла і навіть розбитого скляного посуду, щоб не дати можливості аналізувати його склад. У першій половині ХІІІ століття славилися майстри Матео й Ніколо. У 1490 році Сенат ставить скляне виробництво під особливу охорону. Робиться все можливе, щоб утримати у Венеції майстрів, не допустити їхнього виїзду в чужі краї.

Син знаменитого бісерного майстра Ніколо, сміливий мореходець Марко Поло, зрозумів, який величезний успіх у міновій торгівлі можуть мати скляні намиста й бісер у тубільців тропічних країн. Він барвисто описав це у своїх оповіданнях.

Відкриття Америки надзвичайно сприяло розквіту бісерної справи, тому що тубільці Америки виявилися найзавзятішими прихильниками бісеру й намиста. Ніколи виробництво не відчувало такого підйому, як наприкінці ХV й початку ХVI століть. Величезний збут ішов у Європу. На ярмарках і торгівельних рядах всіх європейських держав Венеціанський бісер займав почесне місце й швидко розкуповувався. Проводилися навіть спеціально-бісерні ярмарки. Є документальні свідчення, що у місті Нюренберзі знаходився постійний склад венеціанського бісеру.

У Художньо-промисловому музеї Гамбургу зберігається фрагмент справжнього італійського костюма часів Відродження: дрібним чорним бісером вишитий прекрасний орнамент із птахів і тварин, які живуть у завитках фантастичних рослин, з вигадливим листям й квітами. Картини італійських художників того часу донесли до нас велику розмаїтість бісерних прикрас жіночого костюму: бісерне намисто, бісерний убір у волоссі, всілякі підвіски, яким декорується фон картини.

Мандрівник Кейслер, що відвідав Італію у першій половині ХVIII століття, розповідав, що генуезські дівчата були на погребальних торжествах у головних уборах, низаних із чорного шліфованого бісеру різних сортів і форм.

Характерну рису стосунків Венеціанського уряду ХVIII століття й майстрів-склярів відзначив у своїх мемурарах Казанова: він розповідає, що не безпечно було затриматися вночі на Мурано. Грабежі й навіть убивства, які чинили мешканці цієї колонії склярів, залишалися завжди безкарними, тому що уряд боявся дратувати потрібний йому цех.

Атмосфера таємності в бісерному виробництві зберігалася аж до 1704 р., коли була нарешті видана книга зразків, один примірник якої зберігається сьогодні у Британському музеї.

Виникали все нові й нові майстерні. І хоча венеціанський бісер як і раніше вважався кращим, але, приміром, датський вироблявся так ретельно й так майстерно, що практично не відрізнявся від венеціанського. Своє місце під сонцем швидко завоювали голландський і французький бісер.

Але найнебезпечнішою суперницею Венеції була Німеччина.

Наприкінці XVII століття починається фабричне виготовлення бісеру й намиста в області Фіхтель-Гебірге, де виготовляли масивні, переважно важкі сорти намиста. Експорт ішов головним чином у Росію, Азію й Африку. Тут виготовляли спеціально для Занзибара намиста з голубине яйце.

На початку ХVIII століття виникає бісерна справа та вироблення легкого дутого намиста у Тюрінгії. На порозі ХХ століття цей промисел перетворився на виробництво ялинкових прикрас із скла.

Скляне виробництво здавна існувало й у Богемії (теперішня Чехія). Технологія виготовлення скла, була запозичена у сусідніх держав, але його виняткова прозорість, чистота та міцність принесли чеським майстрам славу, яка збереглася й до наших днів. Чехи створили технологію виготовлення тугоплавкого скла, у якому замість соди використовували деревний попіл (поташ).

На початку ХVIII століття тут почали виготовляти бісер, який почасти нагадував венеціанський. Поряд із дрібним бісером, богемські фабриканти виробляли й стеклярус, і намиста, і штучні дорогоцінні камені для вишивання.

У другій половині XIX сторіччя богемський бісер починають виготовляти машинним способом, він стає більш дешевим, ніж венеціанський, користується великим попитом і проникає у всі частини світу, насичуючи ринки бісерним товаром.

Найбільшого розквіту виробництво бісеру в Європі досягло у першій чверті XIX ст., коли, завдяки конкуренції між Венецією й Богемією, ринок наповнився бісером найрізноманітніших форм, кольорів, розмірів (від 0,5 до 5 мм), прозорості й найрізноманітніших відтінків.

Бісер «пронизував» усі верстви європейського суспільства – від королев і принцес до селянок. У Баварії жінки з народу носили очіпки, суцільно обшиті бісером і стеклярусом. У Аугсбурзі місцева мода вимагала, щоб наречена і її подруги були у головних уборах із чорного бісеру й стеклярусу.

До найцікавіших із збережених робіт належать:

  • корсаж курфюрстини Саксонської Магдалени-Сівілли, розкішно вишитий різними сортами венеціанського бісеру у другій половині XVII століття; бісерні книжкові обкладинки цього ж часу;

  • суцільно покриті бісерною вишивкою коробочки й шухлядки для туалету, тієї ж епохи, у музеях Франкфурта й Зальцбурга;

  • кілька чарівних бісерних гаманців, на жаль, уже зіпсованих часом, із фігурами у костюмах часів Людовика XIV;

  • зелена завіса, розкішно оброблена вишивкою із різних сортів бісеру й згодом перекроєна на плаття для Дитини-Христа;

  • дивний за технікою виконання бісерний килимок із дрібного венеціанського бісеру епохи рококо: на білому тлі букет квітів в обрамленні золотаво-жовтих завитків рококо із дрібними квіточками. У техніці цієї роботи необхідно відзначити, що частина вишивки виконана прозорим бісером, а для додання більшої інтенсивності тону ці частини підкладені кольоровим шовком, завдяки чому і досягається прекрасна гра кольорів;

  • у вітальні замка «Favorite» біля Раштата в Бадені прекрасно збереглося повне бісерне оздоблення кімнати XVШ століття: вісім великих бісерних гобеленів, майже нетронуті часом, і два «Dessus-de-porte», вишиті в стилі Людовика XIV. Вони вважаються рукоділлям однієї з маркграфинь Баденських.

Із другої половини XIX ст. виробництво бісеру поступово зменшується у зв'язку із занепадом різних рукоділь, які були дуже популярні в багатьох країнах світу протягом багатьох сторіч.

Вшановували бісер і народи майя, і ацтеки, і інки. Племена Дакота, Сіу, Виннебаго й інші американські індіанці дотепер прикрашають усяке парадне вбрання бісерною вишивкою. Їхній орнамент – геометричний, або дуже стилізовані рослинні мотиви у чудовому барвистому поєднанні.

У Африці, у спекотливій зоні, наприклад, у Камеруні, племена Замбезі й Зулу прикрашають бісером священне й обрядове начиння: магічні посудини знахарів і лікарів, головні убори для танців, чарівні жезли, фантастичні трони на слонячих ногах. Витвори рукодільниці з островів Борнео, Суматри й Філіппін стали прикрасою багатьох європейських колекцій. Їхні роботи виготовлені з великого привізного бісеру, Венеціанського або Богемського.

На територіях нинішніх України, Росії, Білорусі та декількох сусідніх країн створення й використання великого й дрібного намиста процвітало з найдавніших часів.

Наші прабатьки у той час віддавали перевагу живим природним матеріалам і, насамперед, перлам. Цей шляхетний матеріал оспіваний і опоетизований народом настільки, що його білизна, матовий, переливчастий блиск залишалися емблемою чистоти й святості навіть через кілька тисячоліть і у їхніх пра-пра-правнуків.

У скіфо-сарматську епоху (2-2,5 тисячі років тому) намиста вже широко використовувалися як народами північних територій, так і племенами Причорномор'я. А у часи Київської Русі вони й зовсім не були рідкістю. Причому слов'янські народи були знайомі зі скляними намистом і бісером не тільки завдяки торгівельним стосункам із країнами Близького Сходу й Візантією. Скляні намиста, персні й браслети всіляких форм із непрозорого, напівпрозорого й прозорого скла різноманітних кольорів (переважно зеленого, жовтого, синього, бузукового й чорного) виготовляли у невеликих місцевих скломайстернях. Велика кількість таких виробів і намиста виготовляли Київ, Новгород, Чернігів, Стара Ладога, Біла Вежа, Тмутаракань...

Захоплення бісерним й стеклярусним мистецтвом розцвіло у XVIII столітті й тривало до початку XX. Гарний і міцний матеріал мав успіх при оформленні інтер'єрів, залучався для обробки палаців, прикрашав побут поміщицьких садиб, використовувся у народних костюмах і предметах культового призначення. Доступні багатьом полотно, канва, нитки, намисто, добре знайомі майстриням завдяки іншим видам декоративно-прикладної творчості прийоми роботи – вишивка, в'язання, низання – викликали захоплення цим мистецтвом у всіх верствах суспільства: дворянстві, купецтві, у городян середнього статку, представниць сільської інтелігенції, духівництва та заможних селянок.

З кожним десятиріччям використання бісеру й стеклярусу стає більш різнобічним. Їх все частіше можна побачити на предметах культового призначення – ними розшивають оклади ікон, прикрашають покрівці, вони підвішуються у вигляді китиць під лампади й панікадила.

У середині століття з'являються перші стеклярусні й бісерні панно – великі важкі тканини, на зразок килимів, суцільно візерунково розшиті бісером. Великі вишивки іноді цілком покривали стіну, заміняючи оббивку, іноді висіли на стінах у рамках, як мальовничі картини.

У XVIII столітті бісерно-стеклярусними роботами захопилося так багато людей, що настав час налагоджувати вітчизняне виробництво цих матеріалів. І от на фабриці в Усть-Рудиці під Петербургом, улаштованої за особистою участю М. В. Ломоносова, почали вчитися виробляти якісний бісер. Продукція фабрики купувалася для виконання шпалер інтер'єрів заміських царських палаців, а намиста й скляний посуд надходили для продажу в крамниці столиці.

На кінець XVIII і першу чверть XIX століття припав розквіт поміщицького побуту, коли у садибах створювалися цілі ремісничі майстерні із кріпаків. Багато цих працівників створювали справжні шедеври мистецтва, ставали великими майстрами.

Бісерні вишивки епохи розквіту виконуються на полотні, причому нашивається кожна бісеринка окремо. Вишивальниця ретельно стежить за тим, щоб ряди бісеринок йшли у напрямку ниток полотна й щільно прилягали ряд до ряду. У цю епоху бісер використовували дуже дрібний, круглий. Улюблені фони – перламутрово-опаловий різних відтінків і молочно-білий.

Один з найпоширеніших прийомів роботи – «саджання» або «шиття по білі» – склався ще у стародавні часи й використовувався при шитті перлами. Ця техніка полягала у прокладці візерунка «білями» – шнуром із бавовяної або лляної нитки й викладенню по ньому перлин, попередньо нанизаних на нитку. Кожна перлина пришивалася до білі поперечними стібками, завдяки чому міцно закріплювалася на місці. При переході до бісеру й стеклярусу вишивальниці пристосували до нового матеріалу цю здавна існуючу техніку.

Використовувався і інший тип вишивки: намиста нанизувалися на нитку або дротик і пришивалися іншою ниткою через проміжки, які складалися із декількох бусинок. Основою вишивок служило лляне полотно, яке у більшості випадків покривалося шовковою тканиною, щоб підсилити колірну гру намиста. Перед початком роботи весь малюнок наносився на тканину. Тут є багато спільного із традиційним народним шиттям – золотим шиттям, при якому металеві нитки, які лежали на поверхні тканини, закріплювалися стібками шовкової або лляної нитки. Це так зване «шиття у прикріп».

«Шиття у прикріп» застосовувалося при створенні картин або панно – їхня площина повністю покривалася низками намиста: великі частини візерунку заповнювалися паралельними вертикальними чи горизонтальними низками.

Техніка «низання» застосовувалася при виготовленні чохлів для невеликих предметів побуту: скриньок, тацьок і всіляких щоденних дріб'язкових речей. Найбільше поширення вона одержала у народному вбранні. Бісер нанизували на лляну нитку або на кінський волос одним із двох способів: або в одній з бусин дві нитки перетиналися, або вони проходили паралельно.

На межі XVIII – XIX століть способи виконання бісерних і стеклярусних виробів стають різноманітнішими. Для XIX століття типові вишивка, в'язання, низання, вдавлення у віск та інші прийоми. Переважали вишивка й в'язання. Шиття у прикріп продовжує існувати тільки в оформленні предметів церковного призначення й у народних головних уборах.

Серед збережених бісерно-стеклярусних надбань XVIII століття зустрічається значна кількість пейзажних панно й картин. Наприклад, велике панно із зібрання Державного Ермітажу, де зображена багата садиба, будови й планування парку які характерні для першої половини XVIII століття. Панський будинок на високому цоколі із бельведером, кілька флігелів, прикрашених башточками, церква й службові будинки передані детально й переконливо. Великий парадний двір оточений ажурною огорожею, за якою розташувався французький регулярний парк із суворо розпланованими алеями, клумбами, партерами й ставками. Основну частину простору навколо садиби займають зображення лугів, лісу, а в нижній частині панно – великого ставка й села.

Бісерні й стеклярусні вироби XIX століття дуже сильно відрізняються від робіт попередніх століть. Починають використовуватися нові, невідомі раніше прийоми роботи, а дрібний бісер безлічі відтінків дозволяє створювати дуже складні, тонкі за кольоровою гамою мініатюри. Усе частіше бісер використовують для прикрашання безлічі побутових і декоративних предметів.

Так, в одному з маєтків графа С. Тарановського у Чернігівській губернії в будинку існував інтер'єр з білями із цінної деревини у стилі ампір, у якого «усі сидіння затягнуті дивними вишивками бісером. По білому фону вишиті квіти, птахи й фрукти. Робота виконана найтоншим бісером у Качанівці кріпаками».

Перелік предметів, які вишивалися, в'язалися й низалися бісером, охоплює собою ледве не всі туалетні й господарські предмети. Різних фасонів сумочки й гаманці; сонетки – стрічки; тютюнниці, кисети, чубуки; підсклянники, цілі пляшки, шиті бісером; коробочки й шухлядки різних призначень; подушки диванні й дрібні подушечки для шпильок; різні чохольчики для олівців, гусячого пір'я, ножів, ножиць, окулярів, кишенькових флакончиків із парфумами; кільця для серветок; шнури для хрестів і годинників; підв'язки, підтяжки, навіть нашийники для собак – усе це й багато чого іншого заповнює й прикрашає побут людей у першій половині XIX століття.

Особливо складними і пишними стають композиції із квітів у 1830-х роках. Важко знайти інший вид роботи, у якому із таким мистецтвом і розмаїтістю передавалися багатобарвні букети, вінки, гірлянди із садових і польових квітів.

Період найбільшої захопленості бісерними виробами відноситься до 1820–1830-х років, коли у прикрасах інтер'єру і предметів одягу використовувалися в основному рослинні мотиви.

Дуже популярні були сюжети античної міфології із зображення персонажів міфів Древньої Греції й Рима: Амур і Психея, Амур на колісниці й безліч інших. У окремих випадках втілювалися й літературні персонажі тих років, наприклад, Килина й Олексій з повісті О. С. Пушкіна «Панянка-селянка». Дуже популярною картинкою був сюжет «Бідної Лізи» Карамзіна

Наприкінці XIX століття бісером і стеклярусом починають прикрашати жіночий міський костюм. Ця мода з'являється у Франції: у 1880-х роках у жіночі туалети відомих паризьких фірм включаються чорний бісер і стеклярус у поєднанні із чорними або темними тканинами. У наступне десятиліття таке оздоблення поширюється на одяг і використовується при створенні найбільш вишуканого вбрання майстернями багатьох країн. При цьому застосовується вже кольоровий бісер різних розмірів і огранювання, а також стеклярус.

Наприкінці XIX – початку XX століття жіночий костюм, особливо парадний, являв собою складний витвір мистецтва, створений за допомогою різних матеріалів й з різного характеру оздоблення: вишивки блискітками, стразами, штучними перлами, шнуром, шиття бісером і стеклярусом. У моді цього періоду було оздоблення під кольори тканини; намиста, що поблискували, створювали гру відбитого світла на однотонному тлі тканини. Чудові роботи із бісерними й стеклярусними вишивками виконувалися у відомих російських фірмах А. Т. Іванової у Петербурзі, Н. П. Ламанової у Москві. Бісер використовували також для шиття орнаментів й оформлення бордюрів, із нього низали бахрому, якою обшивали окремі деталі плаття, накидок.

Створення бісерних ікон особливо процвітало у Київській губернії, і на Західній Україні, де католицький вплив позначився на предметах православного культу.

Православні бісерні ікони з'явилися пізніше й зображували найчастіше святих. У Московському Історичному музеї зберігаються ікони Митрофанія Воронезького, у єпископському одязі, плетена великим бісером; Миколи Чудотворця, де бісером зроблена тільки риза, а лик і руки – олійною фарбою; Іоанна Богослова, який пише Євангеліє (вишивка по жовтій паперовій канві); ікона Казанської Божої Матері (по білій паперовій канві).

Окремо стоїть у зібранні Історичного Музею грузинська вишивка – ікона Богоматері з дітьми Христом та Іоанном, датована 1830 р. Вона відрізняється особливим площинним трактуванням, орнаментальністю всього зображення.

Однак застосування бісеру в церковному убранні не обмежувалося іконами. Він також використовувався у церковному начинні. Кращими є підставки для свіч. Масивні, високі, одягнені в бісерні чохли, вони вставлялися у великі церковні ставники, а на них уже ставилася свіча або лампада. На цих бісерних чохлах розцвітає цілий сад чудових квіткових гірлянд: вони в'ються навколо стовбура, або прямо піднімаються вверх або підвішені як ламбрекени драпірування.

Промислові артілі відкривалися й на Україні. У 1906 р. в містечку Зозови колишньої Київської губернії була заснована кустарна майстерня, де, крім килимів і вишивок, виготовляли бісерні кольє, ланцюжки й інші прикраси. Існували бісерні промисли у Чернігівській та інших губерніях.

На початку ХХ століття були створені вишивальні майстерні на території Галичини (нинішні Iвано-Франківська й Львівська області) і Буковини (Чернівецька область), де поруч із ткацтвом і вишиванням виготовляли прикраси з бісеру. Особливо були розвинені художні ремесла на Подолі, Покутті, Гуцульщині, Тернополі, Чорткові, Городенці, Коломиї, Косові, Чернівцях, Озерянах, Хусті.

Продавалися вироби на місцевих ярмарках або пересилалися в Москву, Петербург, Полтаву, Київ та інші міста, де магазини кустарного виробництва перетворилися на своєрідні музеї народного мистецтва. Бісерні прикраси мали великий успіх і користувалися попитом.

Українські бісерні вироби мали притаманні лише їм кольорові вирішення та колорит. Вони відрізнялися яскравими, насиченими барвами, які немов перенесеними з полонин, лісів, водограїв і потоків. Як і у інших видах декоративно-прикладного мистецтва, у орнаментах бісерних виробів панували відтінки червоного кольору. Майже у всіх місцевостях у малюнки додавали фіалкові та сині відтінки. Прикраси окремих сіл Закарпатської, Івано-Франківської та Чернівецької області відрізнялися чорним тлом виробу. Чорно-синя гама характерна для Рахівщини, Верховини – темні, фіолетово-сині кольори. Особливою виразністю колориту відрізнялися гуцульські орнаменти Косівщини. З білого бісеру нанизували тло бісерних прикрас, він підкреслював барвистість окремих елементів візерунку – хрестиків, ромбів, очок, ружок тощо.

На Україні бісерними прикрасами оздоблювали головні убори, їх носили на руках, грудях, шиї, вплітали у коси; їх призначення було різне: в деяких селах їх вдягали тільки жінки, а в інших – і молодиці, і дівчата, вбиралися ними кожен день або тільки на свята. Крім того, бісерними виробами прикрашали чоловічі капелюхи та дівочі весільні головні убори.

Найпопулярнішими були шийні та нагрудні прикраси для жінок у вигляді вузеньких смужок, плескатих ланцюжків та різноманітних ажурних комірців.

Від техніки виконання походять назви: селянка, плетінка, тканий ґердан; від форми вічок – решітка, ліхтарик; від назв орнаментальних мотивів – рядки, пупчики, ружки.

Відомі майстри:

Ірина Слободяник створює вишукані дизайнерські прикраси з бісеру. Всі її роботи виконано авторським способом багатошарового плетіння з поєднанням багатьох технік. Цей спосіб базується на переплетенні бісерних елементів або на їх виплітанні з загальної основи. Завдяки використанню такої техніки виріб стає дуже гнучким і легким, але не втрачає при цьому свого об'єму. Роботи майстрині неодноразово публікувалися в журналі «Модне рукоділля». Ірина Слободяник – учасник багатьох виставок, фестивалів, які проходили в Україні, Росії, Білорусії. Її роботи займали перші місця у конкурсах «Золоті руки майстрів – 2010» та «Чарівний бісер – 2010», а також були відзначені дипломами «За оригінальний дизайн, креативний підхід до творчості, високу майстерність та професіоналізм виконання», від International Association Art – Biser на фестивалі «The fairy beads – 2010» та дипломом за колекцію «Український орнамент» на виставці «Фарби душі – 2010» (м. Мінськ, Білорусія).

Островська Надія Федорівна – народилася у 1945 році в селі Вертіївка Богодухівського району Харківської області. Закінчила Харківський державний інститут культури. Майже 30 років працює в Харківському обласному центрі народної творчості на посаді провідного методиста відділу виставкової роботи. Бісероплетінням майстриня займається вже 20 років. Вона учасник обласних, всеукраїнських, міжнародних виставок, конкурсів, фестивалів традиційного народного мистецтва. Її роботи зберігаються у колекції Харківського обласного музею народного мистецтва Слобожанщини, а також у приватних колекціях Франції, Німеччини, Ізраїлю, Естонії, Америки.

Вироби з бісеру майстрині Анжеліки Сусоєнкової незвичайні. Народилась Анжеліка Олексіївна 4 квітня 1969 року в м. Бресті (Білорусь). Закінчила Мінський державний університет культури з відзнакою та Чернігівський державний інститут економіки і управління. Працювала у відділі літератури з мистецтва у Брестській обласній науково-універсальній бібліотеці ім. М. Островського та на телебаченні. Певний час була економістом, але потяг до творчості переміг: Анжеліка стала відомим майстром-дизайнером з бісероплетіння. Знання щодо цього виду мистецтва черпала з літератури, шукала різноманітні матеріали в Internet, листувалася з майстрами з різних країн. У 2004 році в Москві закінчила курс «Бісерний дизайн – бісероплетіння» у викладача Галини Пчолкіної і в цьому ж році у Москві вийшов авторський випуск журналу «Чудесные мгновения», повністю присвячений роботам Анжеліки Сусоєнкової. У останній час брала участь у міжнародних конкурсах, виборювала призові місця за найкращий бісерний дизайн. Вона активна учасниця міжнародних, обласних, міських виставок. Анжеліка продовжує традиції давніх майстрів, оволоділа майже усіма зарубіжними та вітчизняними техніками бісероплетіння: технікою монастирського плетіння, або плетінням у «хрестик»; мозаїкою; ажурним та об'ємним плетінням; ткацтвом ручним та на станку; багатонитковим плетінням з ліски, проволоки; в'язанням гачком з бісером; вишивкою бісером та багато інших. У роботі віддає перевагу чеському та японському бісеру.

Соседние файлы в папке ІІ семестр