IU

47. Шляхи та методи встановлення влади рад в Україні у 1919 р. 1919 р. увійшов у історію України встановленням радянської форми державності. Першим кроком на цьому шляху стала відмова більшовиків від попередньої назви держави - Українська Народна Республіка. Згідно з декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду вона дістала назву «Українська Соціалістична Радянська Республіка» (УСРР), а сам уряд з пе¬реїздом до Харкова зазнав значних змін (на чолі уряду, за рекомендацією В.Леніна, став Х.Раковський; український уряд, за російським шаблоном, став називатися Радою народних комісарів (РНК), а його підрозділи - на¬родними комісаріатами; Тимчасовий уряд перетворився на постійний. Ради існували переважно в губернських містах, а на місцевому рівні діяли військово-революційні комітети (ревкоми), які були опорними пункта¬ми більшовизму і цементували диктаторський режим в Україні. Цю ж фун¬кцію виконували і комітети незаможних селян (комнезами), які активно створювалися радянською державою на селі. Вони були покликані внести розкол у найчисленнішу верству суспільства - селянство, ізолювати замо¬жних селян і цим сприяти реалізації більшовицьких планів. Юридичне оформлення радянської державності на теренах України відбулося 10 березня 1919 р„ коли III Всеукраїнський з'їзд рад (Харків) прийняв першу Конституцію УСРР. Цей документ закріпив радянський лад в Україні, перемогу «диктатури пролетаріату». Центральним завданням ці¬єї диктатури Основний Закон УСРР визначив здійснення переходу від бур¬жуазного ладу до соціалізму, після чого диктатура, а слідом за нею держа¬ва мали зійти з історичної арени, поступитися місцем вільним формам співжиття. Прокламувалися скасування приватної власності, влада робіт¬ничого класу, свобода слова, зібрань і союзів тільки для трудового народу. Влада трудящих мала здійснюватися через систему рад робітничих, се¬лянських та червоноармійських депутатів. Центральними органами визна¬чено Всеукраїнський з'їзд Рад, Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) та РНК, до компетенції яких входили всі загальнодержавні питання. Політика більшовицької влади після повернення в Україну загалом за¬лишилася без принципових змін, проте в методах її запровадження Москва вдається до іншої тактики: в резолюції ЦК РКП(б) «Про Радянську владу на Україні» ур, 29 листопада 1919 р. зазначалося, що «РКП стоїть на точці зо¬ру визнання самостійності УСРР». Але на практиці, звісно, робилося все ДЛЯ того, щоб Україна не мала дійсної незалежності. За російським шаблоном була створенп не тільки перша Конституція УСРР, а й вся модель соціально-економічно'ї політики РНК України. Запро¬ваджуваний економічний курс одержав назву «воєнного комунізму». Його складовими були: • націоналізація всіх підприємств; • заборона свобод" торгівлі, згортаний), запровадження карткової системи роз¬поділу продуктів: • мілітаризація народного господарства, встановлення державного контролю за виробництвом, запровадження загальної трудової повинності; • введення продовольчої розкладки.

48. Політика денікінців в Україні та повстанська боротьба проти них. форма правління: - воєнна диктатура Мета: - наведення порядку і запровадження тимчасової військової диктатури - відновлення «єдиної і неподільної» Росії - боротьба з більшовизмом до переможного кінця - боротьба проти будь-якого прояву українського національного життя - контролювати будь-які прояви активності робітників і з цією метою насаджував так звані «кірстівські» профспілки Політика: - заборона кредитів на утримання навчальних закладів із викладанням «малоросійською» мовою - викладання українознавства скасовувалося - процвітала спекулятивна торгівля, безконтрольно вивозилися за кордон запаси сировини, продовольства - проводилися політика контрреволюційного терору - відновлювалося поміщицьке землеволодіння - на підприємствах відновлювалися права власників, котрі фактично отримали право не виплачувати робітникам зарплату - на підприємствах 12-годинний робочий день Боротьба проти денікінців: Антинародна політика білого режиму викликала запеклий опір. Виникали численні повстанські загони, особливо численними були загони, очолювані Н.Махном. Його загони боролися проти денікінців під загальним керівництвом Реввійськради РСФРР.11 жовтня 1919 р. радянські війська почали контрнаступ.12 грудня денікінці залишали Харків, відкривши радянським частинам шлях на Донбас.16 грудня частини Червоної армії взяли Київ. У перші дні лютого червоні частини ввійшли до Миколаєва і Херсона, а потім за допомогою робітників, які підняли збройне повстання, - до Одеси. Україна була очищена від денікінців. Ця боротьба тривала протягом другої половини 1919 р., завершилася перемогою більшовиків.

50. Розкрийте основні уроки української національної революції 1917-1920 рр. Після тривалого історичного періоду русифікації, національного та соціального гноблення вперше у 20 ст. український народ створив свою незалежну державу і продемонстрував своє тверде прагнення до самостійного розвитку. Створення та діяльність національних урядів привчали жителів міст і сіл України відчувати себе українцями. Радянська форма української державності виявилася фіктивною і це був найважливіший наслідок національно-визвольної боротьби українського народу. Поразка національної революції в 1917-1920 рр. змушує зробити певні висновки і винести історичні уроки цієї боротьби. 1.Необхідність єдності всіх національно-патріотичних сил для досягнення спільної мети – незалежності. 2.Необхідність взаємних поступок, компромісів різних національно-патріотичних сил, без чого єдність їхніх дій неможлива. 3.Досягнення незалежності неможливе без глибоких соціально-економічних реформ. 4.Необхідність враховувати зовнішньополітичну ситуацію, домагатися підтримки незалежності України головними державами світу.

51. НЕП в Україні: мета, цілі і шляхи реалізації. Нова економічна політика (НЕП) — перехід більшовицької партії від політики воєнного комунізму до еквівалентного обміну продукцією між містом і селом на основі ринкових відносин. НЕП започаткований Х з'їздом РКП(б) у березні 1921 року (замінив політику «військового комунізму»). Викликаний подальшою неспроможністю комуністичного розподілу шляхом реквізиції продукції селянських господарств. Був розрахована на відновлення народного господарства і поступовний перехід до соціалізму. Упроваджуючи НЕП, держава зберігала контроль над ринком, обмежуючи приватника на користь державного сектора економіки. НЕП cтав фактичним відходом від соціалістичного господарювання і позначився відновленням товарно-грошових відносин. Така політика ставила за мету відродження промисловості та сільського господарства. Селяни відтепер могли вільно продавати залишки своєї продукції на ринках. Таким чином, з’явилася зацікавленість у своїй праці. Проте над промисловістю зберігалося адміністративне управління, що сковувало розвиток підприємств. До найважливіших заходів НЕП належали: грошова реформа (1922—1924); денатуралізація додаткової та організація кредитно-банківської, біржової систем; створення державної і кооперативної та легалізація приватної торгівлі; денаціоналізація дрібних промислових підприємств шляхом їх передання в оренду; дозвіл на концесії, концентрація великих підприємств державної власності у трестові об'єднання та запровадження принципу комерційного розрахунку в діяльності цих об'єднань; кооперація сільськогосподарського виробництва. Наприкінці 20-х років відбувається згортання НЕП та зведення нанівець усіх його досягнень сталінським керівництвом.

53. Політика коренізаціі, її особливості та наслідки. Коренізація — політика, започаткувана XII з'їздом РКП(б) у квітні 1923 року в Москві. В Україні вона набула насамперед форми «українізації». Поняття «коренізація» на довгі роки зникло з совєтської політичної лексики, з'явившись лише в горбачовську «перебудову». Хоча доба «коренізації» та «українізації» була важливою і яскравою. Її основним завданням було «вкорінення» влади на окраїнах, врахування національних чинників при формуванні партійно-державного апарату. Це потенційно несло в собі загрозу унітарній державній структурі, оскільки здійснювалося під гаслом подолання великодержавного шовінізму, а відтак мало призвести до формування місцевих етноеліт. Вони мали з часом «забронювати» адміністративно-управлінські посади і престижні соціальні ніші, а відтак неминуче повинна була змінитися парадигма їхніх стосунків із центром. Змінитись у бік бодай формального визнання свого статусу, вимог певної автономії і респекту з боку центральних управлінських структур ієрархії локальних владних відносин. Парадокс: з одного боку тривав процес партійно-бюрократичної централізації, а з іншого — збільшувалася кількість національно-територіальних утворень, підвищувався їхній формальний статус. «Коренізація» на практиці означала дерусифікацію, вивільнення різнопланових можливостей представників того чи іншого народу. Організація мережі шкіл усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи мовами корінних національностей — це лише деякі ключові проблеми, що їх належало тепер розв'язувати за офіційної державної підтримки на місцях. КП(б)У здійснювала цю політику в двох напрямах, дотримуючись лінії на «українізацію» і на сприяння розвиткові нацменшостей. Практично цю лінію реалізував насамперед наркомат освіти УССР. І ось хоч і каліченою, але українською мовою заговорили представники партійно-державного істеблішменту. Не дивлячись на те, що «українізація» була специфічним явищем, її сприйняли представники української інтелігенції. І прокомуністично налаштовані, й ті, які прагнули в рамках тодішньої державності підтримувати національні традиції. Невипадково завдяки зусиллям таких діячів, як академік Михайло Грушевський (він повернувся в Україну в березні 1924 року) та інших, історичний і культурний процеси в Україні почали розглядатись як такі, що розвивалися поруч з історією Росії, а не як регіональний варіант останньої. Так, під тиском «націонал-комуністів» Сталін і його оточення пішли на проведення контрольованої «коренізації». Пішли, маючи на меті згодом розпрощатись із цією політикою у звичний для себе, але трагічний для адептів цієї політики спосіб. Це станеться через 10 років, наприкінці голодного 1932 року, коли офіційно буде засуджено «українізацію» як «петлюрівську», а її прихильники почали «українізувати» Соловки та інші сталінські табори. І ось у декого з дослідників з'явилася думка: а чи не були «коренізація» і «українізація» грандіозною провокацією режиму з метою виявлення, а потім нищення «національно свідомих елементів»?

У березні-квітні 1930 р. в Харкові відбувався судовий процес над 45 “членами СВУ”. На лаві підсудних опинилися академіки Сергій Єфремов та Михайло Слабченко, історик Осип Гермайзе, педагог Володимир Дурдуківський, філолог Григорій Голоскевич, письменники Людмила Старицька-Черняхівська, Андрій Ніковський та ін. Дехто з них у минулому займав керівні посади в українських урядах і небільшовицьких партіях (С.Єфремов - товариш (заступник) голови Центральної Ради, В.Черняхівський - голова уряду УНР, А.Ніковський - міністр закордонних справ УНР). Справу СВУ від початку до кінця сфабрикували каральні органи. Підсудні були українськими патріотами і брали активну участь у національно-культурному відродженні, але не творили жодних підпільних організацій. Метою процесу було обґрунтувати переслідування української інтелігенції і скомпрометувати політику українізації. Звинувачених засудили до різних строків ув'язнення, а згодом майже всі вони загинули в таборах. Після процесу над СВУ у березні - квітні 1929р. все українство взагалі, звинувачене в “запроданстві”, було приречене. Віднині вже не обмежувалися цькуванням у пресі, проробками на зборах, звільненням з роботи, публічним шельмуванням, з приневоленням до каяття, - на кін історії владно вийшли каральні акції з арештами, ув'язненнями, а для багатьох жертв - зі смертними вироками. У 1931 р. була сфабрикована справа “Українського національного центру” (УНЦ), в яку було втягнуто визначних українських істориків М.Грушевського та м. Яворського. Усіх 50 “членів УНЦ” у позасудовому порядку прирекли до різних строків ув'язнення. Пізніше 33 з них було засуджено повторно: 21-го розстріляли, іншим подовжили строки ув'язнення.

55. Порівняйте причини та наслідки голоду 20-х та 30-х років ХХ ст. Перший голодомор в Україні тривав з 1921 р. до середини 1923 р. Його причини: — політика «воєнного комунізму» (зокрема продрозкладка — насильницьке вилучення хліба в селян); — заборона селянам реалізовувати хлібні лишки за ринковими Цінами; — падіння товарності сільського господарства внаслідок незацікавленості селян у розвитку виробництва сільгосппродукції; — Перша світова та громадянська війни; — руйнування матеріальної бази сільського господарства внаслідок надзвичайно жорстокої посухи, що спричинила неврожаї в 1921 і 1922 рр.; — криза в сільському господарстві, яка була посилена скороченням промислового виробництва через його мілітаризацію під час громадянської війни. Відбувалося масове запустіння сіл, селяни переселялися в багатші села, унаслідок чого продовольча ситуація погіршувалася і там. Водночас з України продовжували надсилати до Росії ешелони з продовольством. Увесь світ знав про голод у Поволжі, водночас голод в Україні замовчувався. Повідомлялося, що в Україні лише неврожай. До республіки з Поволжя, Казахстану, Південного Уралу йшли потяги з переселенцями. Лише з середини 1922 р. голодуючим в Україні було надано допомогу Американською адміністрацією допомоги (АРА). Владою було введено систему «голодних пайків» (спеціальні відрахування від підприємств і організацій), почалися вилучення і продаж за кордон музейного і церковного майна. Голод був ліквідований лише у середині 1923 р. — значно пізніше, ніж у голодуючих районах Росії. Під час голодомору 1921—1923 рр. померло від 500 тис. до 1 млн осіб. Голодомор 1932—1933 рр. був страшним злочином сталінського режиму. Він був спровокований радянським керівництвом з метою масового вступу селян до колгоспів. Поставлені перед селянами плани хлібозаготівлі були завищеними й економічно не обґрунтованими. Хоча політика колективізації дозволила збільшити збір зерна, але труднощі із заготівлею залишилися. Постачання хліба на користь держави здійснювалося внаслідок додаткової хлібозаготівлі. Фактично це означало застосування вже відомої політики продрозкладки. Знесилені селяни не змогли ефективно провести посівну кампанію навесні 1932 р. План здачі хліба державі опинився під загрозою зриву. Водночас почався голод. Голодні люди збирали колоски пшениці, залишені на полях, щоб прогодувати дітей. 7 серпня 1932 р. було видано постанову ВЦВК та РНК СРСР, названу в народі «законом про п'ять колосків». Вона передбачала за крадіжку колгоспної власності розстріл із конфіскацією майна чи позбавлення волі на термін не менш як 10 років. Найвище керівництво країни знало про голод в Україні, але замовчувало цей факт. Допомоги надано не було. Більше того, в Україну для виконання плану хлібозаготівлі було направлено комісію на колі з В. Молотовим. Дії комісії були жорстокими: у селах конфісковували продовольчі та посівні фонди; проводилися масові репресії; припинялося постачання товарів; села оточували загони НКВС. Голодомор став для України національною катастрофою. За різними даними, голодною смертю померло від 3,5 до 9 млн осіб — точні цифри вже навряд чи будуть з'ясовані.

56. Репресії в Україні: характер, масштаби та наслідки. У 1928 р. чекісти вигадали в своїх кабінетах “шкідницьку” організацію з господарників та інженерів, які працювали в кам'яновугільній і металургійній промисловості України. Ці фахівці найбільше протестували проти надвисоких темпів виробництва, які раз у раз призводили до тяжких аварій. Над “шахтинцями” - в основному фахівцями з Донбасу - провели показовий судовий процес, звинувативши їх у шкідництві. Після “шахтинської справи” розпочалося організоване цькування фахівців з дореволюційними дипломами (“спецежерство”). У суспільстві свідомо створювалася атмосфера психозу, пов'язана з викриттям “шкідництва”. В Україні масові репресії проти господарників і фахівців відбувалися під безпосереднім керівництвом голови ДПУ УСРР В.Балицького. Багаторічне переслідування фахівців непролетарського походження врешті-решт призвело до майже цілковитого знищення цього нечисленного прошарку інтелігенції. Їхнє місце в промисловості зайняли робітники-висуванці або фахівці, спішно підготовлені на курсах, у технікумах, в інститутах. Починаючи з 1929 р. масові репресії трьома великими хвилями прокотилися по Україні: перша - 1929-1931 рр. (примусова колективізація, розкуркулення, ліквідація УАПЦ, процес СВУ); друга - 1932-1934 рр. (штучний голод, постишевський терор, “кіровська хвиля”) і третя - 1936-1938 рр (так званий Великий Терор). Всього в Україні з 1930 по 1941 рік було “розкрито” більше 100 різних “центрів”, “блоків”, “організацій”. За сфабрикованими справами розстріляно сотні тисяч людей. Репресовано багато видатних діячів культури: письменника Остапа Вишню, режисера, засновника театру “Березіль” Леся Курбаса, засновника школи монументального мистецтва Михайла Бойчука, письменників Миколу Куліша, Олександра Досвітнього та ін. (до 500 українських письменників). Особливо страшного удару зазнали військові кадри. Був повністю знищений штаб Київського військового округу, який очолював Й.Якір. З 11 членів Політбюро Компартії України було знищено 10.під кулі йшли цілі райкоми, міськкоми, обкоми партій, а вслід за ними - нові склади партійних комітетів, які ледве встигали приступати до роботи. Репресії здійснювались за планом під централізованим керівництвом. за деякими даними, репресій зазнали до 270 тис. членів КП(б)У. Про масштаби репресій в Україні свідчить хоча б те, що у післясталінські часи було реабілітовано більше 500 тис. осіб. Терор був тотальним і охоплював усі верстви населення. У суспільстві ширилися доноси, взаємна підозрілість і страх. Маси людей брали участь у зборах і мітингах, вимагаючи страти “ворогів народу”. Головним наслідком масових репресій було фізичне винищення активної та інтелектуальної частини нації і моральне розтління тих, кого терор не торкнувся. За розмахом знищення населення власної країни сталінський терор не знає собі рівних у світовій історії. Він залишився у пам'яті людства під назвою Великого Терору. Репресії сталінського режиму завдали відчутного удару по усьому суспільстві. Була понівечена доля мільйонів людей. В атмосфері страху, наклепів, насильства виховувалось ціле покоління людей. Україна зазнала величезних демографічних втрат, був знищений цвіт її інтелігенції, зруйновано генофонд. Засобами репресій в Україні утвердився сталінський тоталітарний режим.

57. Українське питання на західноукраїнських землях у міжвоєнний період. Хоча Польща перемогла у воєнному конфлікті в Східній Галичині у 1919 р., з точки зору міжнародного права і держав Антанти її влада над західними українцями лишалася спірною. Українці Галичини відмовлялися визнати польську державу своїм законним урядом, доки Рада послів Антанти у Версалі не прийняла відповідного рішення. Вони бойкотували перепис 1921 р. й вибори до сейму 1922 р. Радикальні елементи звернулися до терористської тактики й саботажу щодо польських урядовців і державних установ. Деякий час влада Польщі над західними українцями лишалась спірною. Незважаючи на це, розпочалась полонізація Галичини. Вже до січня 1923 р. між поляками було розподілено в Галичині близько 200 тис. гектар землі, на Поліссі — 113 тис. і т. д. Тому восени 1922 р. українці розпочали бойкот виборів до сейму і сенату. Але українське населення Волині, Холмщини, Полісся та Підляшшя все ж взяло участь у виборах. Своєю нетерпимістю до національних меншостей Румунія перевершувала навіть Польщу. Після визнання у 1920 р. західними союзниками румунських претензій щодо Буковини румунський уряд закрив усі українські школи й навіть відмовився визнати українців за окрему націю. В освітніх заходах 1924р., скерованих на румунізацію шкіл, українців називали «громадянами румунського походження, що забули рідну мову». До 1927 р. всі сліди колишньої автономності Буковини було стерто, а сам край уже розглядали як одну з румунських провінцій. Двадцять два роки, проведені українцями під владою Румунії, поділяються на три періоди. У перший період, що тривав з 1918 по 1928 р., румунський уряд запровадив у провінції воєнний стан. Серед буковинських українців, призвичаєних до впорядкованої конституційної системи Австрії, брутальна ліквідація їхніх прав і румунізація культурного життя посіяли шок і розгубленість. Згодом вони трохи оговталися протягом відносно ліберального періоду 1928—1938 рр. Але у 1938 р., з приходом до влади в Румунії військових, почався період жорстокого, майже тоталітарного правління.

58. Пакт Молотова-Ріббентропа та його наслідки для України. Пакт Молотова-Ріббентропа (1939) — назва секретного додаткового протоколу до договору про ненапад між СРСР та Німеччиною, підписаного 23 серпня 1939 у Москві народним комісаром закордонних справ СРСР В. Молотовим та міністром закордонних справ Німеччини Й. фон Ріббентропом. Секретним додатковим протоколом визначались сфери взаємних інтересів обох держав у Східній Європі. Протокол складався з короткої преамбули і наступних чотирьох пунктів: Молотов підписує радянсько-німецьку угоду про ненапад. Позаду – Ріббентроп і Сталін.У випадку територіально-політичної перебудови областей, які входять у склад Прибалтійських держав (Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва), північний кордон Литви одночасно є границею сфер інтересів Німеччини і СРСР. При цьому інтереси Литви щодо Віленської області визнаються обома сторонами. У випадку територіально-політичної перебудови областей, які входять у склад Польської держави, границя сфер інтересів Німеччини і СРСР буде приблизно проходити по лінії рік Нарви, Вісли і Сяну. Питання, чи є у взаємних інтересах бажаним збереження незалежної Польської держави і якими будуть кордони цієї держави, може бути остаточно вияснене лише протягом дальшого політичного розвитку... Стосовно південно-східної Європи з радянської сторони підкреслюється зацікавленість СРСР до Бесарабії. З німецької сторони заявляється про її повну політичну незацікавленість у цих областях. Цей протокол буде зберігатися обома сторонами в суворій таємниці.

59. Початок війни 1941-1945 рр. в Україні. Одним із важливих історичних наслідків перемоги над фашистською Німеччиною та її союзниками було завершення об’єднання українських земель. Питання про повоєнні кордони України ставилось ще на Тегеранській (1943 р.) та Кримській (1945 р.) конференціях глав держав антигітлерівської коаліції: СРСР, США і Великобританії. Радянське керівництво, спираючись на перевагу, здобуту в результаті перемоги у Другій світовій і Великій Вітчизняній війні, рішуче домагалося закріплення кордону на так званій „лінії Керзона”, що гарантувало об’єднання українських земель у складі УРСР і юридично закінчувало входження до України західних областей, у тому числі й тих, що перебували в її складі у 1939-41рр. У зв’язку з цим було підписано цілий ряд договорів із сусідніми з Україною державами про врегулювання післявоєнних кордонів: 29 червня 1945 – з Чехословаччиною про злиття Закарпаття з Радянською Україною; 10 лютого 1947 р. – радянсько-румунський договір, який юридично зафіксував кордони України в рамках радянсько-румунської угоди від 28 червня 1940. 16 серпня 1945 р. було зафіксовано польсько-український кордон у договорі між СРСР і Польською Республікою, який мав проходити в основному по „лінії Керзона” з невеликими відхиленнями. Проте уточнення цього кордону відбувалося в наступні роки. Остаточно процес польсько-українського розмежування завершився в 1951 р., коли на прохання Польщі відбувся обмін майже однаковими прикордонними ділянками: до Польщі відійшла територія довкола Нижніх Устриків тодішньої Дрогобицької області, до УРСР – землі в районі м. Кристонополя (тепер Червоноград). Таким чином, після закінчення війни вперше за багато століть фактично всі українські землі увійшли до складу Української РСР. Другим важливим наслідком війни було те, що 26 квітня 1945р. на конференції в Сан-Франциско Україна увійшла до складу ООН як один із засновників, тобто Україна завоювала авторитет на міжнародній арені, адже вона зробила величезний внесок у досягнення перемоги над нацистською Німеччиною та Японією. Щонайменше 5,3 млн. осіб, або один із кожних шести мешканців України, загинули у Другій світовій і Великій Вітчизняній війні. 2,4 млн. українців було вивезено на примусову працю до Німеччини. Втрати України становлять 40–44% загальних втрат СРСР. Матеріальні збитки в Україні оцінювались у 286 млрд. крб. (загальні збитки СРСР – 679 млрд., з яких 225 млрд. припадає на Росію, 75 – на Білорусію, 20 – на Латвію, 17 – на Литву, 16 – на Естонію). Український народ, який став одним із переможців у цій кривавій бійні, сподівався, що після війни все буде інакше, що тоталітаризм – то вчорашній день людства. Однак ці надії виявилися марними. Ще протягом довгих десятиліть Москва відмовляла українському народові, як і іншим народам СРСР, у праві на вільний, самостійний розвиток, на власну незалежну державу.

60. Адміністративний устрій та окупаційний режим в Україні під час війни 1941-1945 рр. 22 червня 1941 р. почалася Велика Вітчизняна війна. Територія України була повністю окупована військами Німеччини та її союзниками протягом 1 року й 1 місяця (до 22 липня 1942 р.). За розробленим ще в 1940 р. стратегічним «Генеральним планом "Ост" щодо України передбачалися такі заходи. 1. Онімечення населення українських земель. 2. Фізичне винищення слов'янських народів. 3. Масові депортації українців (65 %) до районів Сибіру. 4. Переселення німців на українські землі протягом ЗО років. Після загарбання України її територія була розділена на чотири зони: 1) рейхскомісаріат «Україна»; 2) дистрикт «Галичина»; 3) Трансністрія; 4) прифронтова зона. Новоутворені адміністративні одиниці очолили генерал-губернатори. Особливу ненависть до українців виявляв рейхскомісар Еріх Кох, якого називали «коричневим царем України». В Україні діяли каральні підрозділи нацистів: СС, СД, гестапо, що проводили масовий терор проти мирного населення. На окупованих землях України був встановлений нацистський «новий порядок», який означав фізичний і моральний терор проти расово-неповноцінних народів: слов'ян, євреїв, циган, а також представників радянської влади і комуністів. Гітлерівським командуванням був прийнятий план фізичного знищення євреїв на окупованих територіях. Масове знищення єврейського населення нацистами та їх прибічниками одержало назву Голокост (від грец. — спалені повністю). Нацисти застосовували жахливі засоби страти: отруєння у газових камерах, спалення у крематоріях, голодомор, цькування собаками. На підвладних територіях створювалися концентраційні табори і гетто для євреїв. Масові знищення євреїв відбулися в Києві (Бабин Яр), Харкові (Дробицький Яр), а також - у Львові, Бердичеві, Одесі та інших містах. Додаткова інформація Після окупації Києва німецька військова влада розклеїла по всьому місту оголошення: «Усі жиди міста Києва... мусять з'явитися 29 вересня 1941 р. до 8 години ранку на ріг Мельниковської та Дохтуровської... з документами, грошима, коштовними речами, теплим одягом, білизною... Хто не виконає цього розпорядження, буде розстріляний».. У євреїв, які прийшли за наказом, відбирали речі, а їх самих розстрілювали. За три дні німці стратили 195 тис. київських євреїв у Бабиному Яру. (Існують інші дані про кількість розстріляних у Бабиному Яру.) Голокост забрав життя 6 млн європейських євреїв. Четверта частина цих жертв припадає на Україну. Ця трагедія примусила людство усвідомити необхідність створення єврейської держави та визнати у Загальній декларації прав людини (1948) людське життя як найбільшу цінність. Терор фізичний супроводжувався моральним терором. На магазинах, ресторанах, перукарнях висіли написи: «Тільки для німців», «Українцям вхід заборонено». Мирному населенню міст заборонялося користуватися залізницею, міським транспортом, поштою, телеграфом, аптеками. Були зачинені школи й вищі навчальні заклади. На вулицях міст і сіл влаштовувалися публічні страти комуністів, комсомольців, представників радянської влади. Окупаційна політика мала відверто колоніальний характер. Вводилася примусова трудова повинність. З України вивозилися продовольство, сировина, цінності. Нацистами були розграбовані сотні музеїв, бібліотек, будинків творчості. Окупаційна влада шукала опори в «благонадійних особах», з-поміж яких призначалися бургомістри в містах, старости в селах, поліцаї та ін. Так з'явилися помічники нацистів — колабораціоністи. Колабораціонізм — співробітництво громадян окупованої держави з окупаційною адміністрацією. Такі особи викликали презирство народу. Висновок. Злочинний, антилюдський «новий порядок», що встановили на-' цисти на території окупованої України, спричинив масовий рух Опору. Мільйони людських життів, величезні матеріальні ресурси були принесені в жертву, аби звільнити Україну від нацистських окупантів. 28 жовтня 1944 р. вся етнічна територія України була звільнена.