IU

11. Кревська унія: причини укладання, суть та наслідки.

З приходом до влади великого князя литовського Ягайла Ольгердовича, виникло обурення старших Ольгердовичів, адже, Ягайло Ягайло успадкував стіл усупереч принципам родового старшинства: він був молодшим сином Ольгерда. Непевна ситуація змусила Ягайла активніше шукати союзників усередині держави. Незабаром поляки запропонували Ягайлу одружитися х їхньою королевою Ядвигою і стати польським королем. Ягайло прийняв пропозицію. Наслідком його згоди стало укладення між Литвою та Польщею в сурпні 1385р. в м.Крево державно-політичного союзу, відомого в історії під назвою Кревської унії.

Угода між литовськими князями ті польськими можновладцями передбачали перехід у каталицтво Ягайла, його родичів, шлюб Ягайла з Ядвигою і приєднання Великого Князівства Литовського до складу Польської держави.

У лютому 1385р. Ягайло прийняв каталицтво, взявши імя Владистлав, одружився з Ядвигою і став польським королем.

Незабаром до католицизму було прилучено й Литву, а литовських бояр урівняно у правах іх поляками. Щоправда, провести до кінця укладену в Крево угоду й навіть приєднати всі свої землі до Корони Польської Ягайло так і не спромігся.

13. Люблінська та Берестейська унії: причини укладання, суть та наслідки. Лю́блінська у́нія 1569 (від лат. unia - союз) — угода про об'єднання Королівства Польського та Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу — Річ Посполиту, що була затверджена у місті Люблін 1 липня 1569 року. Переговорний процес і підготовка унії Розгляд питання про укладення унії розпочався в січні 1569 року на спільному польсько-литовському сеймі у Любліні. Однак в березні того ж року великі литовські магнати, які погоджувались на об'єднання тільки при умові існування окремого сенату і сейму Великого князівства Литовського, припинили переговори. Польський сейм, використовуючи підтримку литовської і української шляхти, що була невдоволена пануванням великих землевласників у князівстві та намагалась одержати такі ж права як і польська шляхта, санкціонував акти короля Сигізмунда II Августа про відторгнення і приєднання до Польщі українських земель — Підляшшя, Волинь, Брацлавщину, Поділля і Київщину. Тиск шляхти, невдачі Литви у Лівонській війні 1558—1583 та прагнення отримати військову допомогу з боку Польщі в боротьбі з Московською державою, примусили литовських магнатів піти на відновлення переговорів. Підписання унії. Її положення Люблінська унія 1569 28 червня 1569 року була підписана Люблінська унія, яку 1 липня 1569 затвердили роздільно депутати польського і литовського сеймів. Люблінська унія завершила процес об'єднання двох держав, що розпочався з укладення Кревської унії 1385. На чолі об'єднаної держави стояв монарх, який титулувався королем польським і Великим князем Литовським. Його мали обирати на спільному польсько-литовському сеймі і коронувати в Кракові. Спільними для Польщі та Литви були сейм і сенат, запроваджувалася єдина грошова одиниця. Велике князівство Литовське зберігало певну автономію, маючи окремі закони, судову систему, військо, уряд і адміністрацію. Українські землі, що увійшли до складу Польщі, були поділені нa Берестейське, Подільське, Брацлавське і Київське воєводства. Укладення Люблінською унії спричинило пришвидшену інтеграцію центральних українських земель та місцевої знаті до західно-європейської Бересте́йська у́нія (лат. unio — союз) — об'єднання греко-православної церкви України та Білорусі з римо-католицькою церквою за умов підлеглості православних Папі Римському, визнання основних католицьких догматів і збереження православної обрядності. Унію формально й офіційно проголошено на церковному соборі в Бересті 1596 року. Безпосередніми приводами до унії були: • невдоволення українських православних єпископів тим, що у церковні справи дедалі більше втручалося міщанство, організоване у братства; • бажання єпископів звільнитися від підлеглості східним патріархам, які підтримували братства; • намагання верхівки українського православного духовенства добитися рівності з католицькими єпископами, які засідали в сенаті та титулувались «князі церкви» — і залежали тільки від Папи та почасти від короля. Опір унії З самих початків православний клир відкинув унію; уніатський — проголосив унію, визнав владу римського папи, прийняв основні догмати католицької церкви, зберігши, проте, православні обряди та відправу церковнослов'янською мовою. Уніатським єпископам обіцяли сенаторські звання (ця обіцянка залишилася невиконаною), уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від податків, уніатська шляхта одержала право обіймати державні посади нарівні з католицькою шляхтою, а уніати-міщани зрівнялися у правах з католицьким міщанством. Додатково польсько-шляхетський уряд вважав унію обов'язковою для всіх православних на території Речі Посполитої, з тим, що православна релігія опинилася поза законом. Проти унії протестувала також значна частина православної шляхти, деякі магнати (князь Костянтин Острозький), більшість духовенства (зокрема, Києво-Печерський архімандрит Никифор Тур, його наступник Єлисей Плетенецький та інші). Було видано ряд полемічних антиуніатських творів. Особливе місце серед них займали твори славетного українського письменника І. Вишенського.

14. Причини виникнення українського козацтва та суспільно-політичний устрій Запорозької Січі Основними причинами виникнення козацтва були: а) економічні (нестача власної орної землі, народна колонізація вільних земель Придніпров’я та Дикого поля – степів за Дніпровськими порогами); б) соціальні (посилення феодальної експлуатації українського населення з боку литовських та польських магнатів, шляхти, оформлення кріпосної залежності селянина від феодала); в) політичні (цілеспрямована політика польської прикордонної адміністрації поставити козацтво на службу по охороні південних рубежів від татарської небезпеки); г) стратегічні (постійна небезпека з боку Кримського ханства); д) національно-релігійні (політична полонізація українського населення та наступ католицької церкви на права православної); На першому етапі існування С.З головними джерелами поповнення козацтва були уходники та військові служилі люди. Вони та православна, переважно українська, шляхта йшли на Подніпров'я в пошуках щастя, багатства і рицарської слави. Після Люблінської унії 1569, загарбання українських земель Польщею і різкого посилення на українських землях соціального та національно-релігійного гніту С.З. перетворилася у місце, куди втікали від гноблення селяни й міщани. С.З стала могутнім оплотом соціального захисту для пригноблених, школою державного управління для національної еліти, військовою перешкодою для турецько-татарської агресії, яка загрожувала не лише українським землям, а й загалом усій Східній і Центральній Європі. За своїм характером С.З. була військово-демократичною республікою, вона мала всі ознаки державності, власну територію і військо, яке охороняло її кордони, свій уряд, який виконував законодавчі, виконавчі та судові функції, свою символіку (прапор і герб), скарбницю. Виникнення військово-політичної організації козацтва на українських землях, що входили до Великого князівства Литовського (повторно були колонізовані козаками після монголо-татарського розорення) і де не було князівської адміністрації, а також інших станів суспільства, дало можливість запорожцям вільно вибирати суспільно-політичний устрій С.З. На С.З. діяло звичаєве право, перед яким усі були рівні незалежно від походження і місця у Запорозькому товаристві. Вищий орган влади на С.З. --- козацька рада. На січовій раді вирішувалися всі найважливіші питання внутрішнього життя С.З., питання війни і миру, дипломатичних зносин, обрання козацької старшини, розподіли землі між куренями тощо. Очолював С.З. виборний гетьман (після 1648 --- кошовий отаман). У період свого правління він мав необмежену владу і авторитет, але в будь-який момент військова рада могла позбавити його цієї влади. Для більш оперативного управління справами існувала рада старшини. Виконавчий уряд С.З. складався з кошового отамана (спочатку гетьмана), військового писаря, військового судді та військового осавула. На С.З. виборними були всі посади --- від найвищої (кошовий отаман) до найнижчої. На С.З. ніколи не було кріпацтва, тут використовувалася вільнонаймана праця. Господарство запорожців за період існування С.З. зазнало серйозних змін. Якщо на початку це було полювання на звіра і птицю, рибний і соляний промисли і лише частково розведення худоби та землеробство, то в пізній період С.З. (особливо в часи Нової Січі --- 1734-75) набуло високого розвитку хутірське (фермерське по суті) господарство (зимівники) заможних козаків, у яких працювали наймані козаки. Ці господарства, в яких у великих кількостях вирощували різну худобу, в'ялили рибу, збирали мед тощо, були тісно пов'язані з внутрішнім і зовнішнім ринками. Поглиблювалися і соціальні суперечності в козацькому середовищі, що найяскравіше проявлялося у заколотах козацької сіроми і навіть повстаннях. Козацька біднота брала участь і в повстаннях та рухах поза межами С.З..

15. Виникнення, діяльність та історичне значення братств.

16. Причини та соціальна направленість козацьких повстань кінця ХУІ-першої половини ХУІІ ст. Волелюбний народ України не міг миритися з всезростаючим польським пануванням і у січні 1648 p. почав війну проти Речі Посполитої. Головними причинами війни були: нестерпне соціальне, національне і релігійне гноблення, яке зазнавав український народ з боку польської феодальної держави, особливо її магнатів. Збройна визвольна боротьба була всенародною, у ній брали участь усі соціальні верстви українського суспільства, за винятком частки верхівки українських світських та духовних феодалів. Вона об'єктивно була єдиною можливістю здобути свободу і незалежність, відстояти право на існування народу і держави. Воєнні події 1648—1654 pp. були продовженням виступів окремих розрізнених рухів різних соціальних груп проти польського феодального панування в Україні. Ці виступи польські власті глумливо називали розбійницькими. Першими піднялися козаки — так звані "виписчики". У 1591— 1593 pp. їх очолив К.Косинський, а у 1594—1596 pp. — С.Наливайко. Найбільш визначним було селянсько-козацьке повстання 1637—1638 pp. під проводом Я.Остряниці. Воно було жорстоко придушено, а багато його учасників — страчено. За ординацією 1638 p. козацький реєстр був зменшений до 6000 чол., старшинами були призначені польські шляхтичі. Була ліквідована виборність гетьмана та вищої старшини і відтепер вони призначалися. Діяльність реєстрового козацького війська повністю контролювалася польськими комісарами. Жарини народного гніву жевріли й на початку 1648 p. спалахнули полум'ям великої народно-визвольної війни, яку розпочали козаки, котрі домагалися поновлення усіх прав і вільностей козацтва. В міру того, як до них почали приєднуватися широкі маси українців, завдання війни ставали більш чіткими і визначеними. Це були дуже важливі і на той час не прості завдання. Вірне уявлення про них дають офіційні, певною мірою програмні заяви Б. Хмельницького, сформульовані ним на переговорах з комісарами польського уряду у Переяславі в лютому 1649 p. Усі суспільні групи населення України, які брали участь у війні, палко бажали позбавитися залежності від Польщі та польських феодалів і створити власну українську православну, тобто національну державу. Прагнучи вигнати польських магнатів з території України, Б.Хмельницький заявляв: "Выбью з лядской неволи народ руський, а что перше я воевал за шкоду и кривду свою, теперь буду воевать за нашу православную веру..." Соціальні (в широкому розумінні) та вузькокласові інтереси вносили елементи розбрату в народно-визвольний рух. Усе це стало однією з причин, чому війна велася тривалий час, з великими стражданнями для народу. Під час війни в Україні траплялося чимало соціальних конфліктів, деякі з них перетворювалися на збройні виступи проти українських феодалів, нової адміністрації, а також проти тих поступок польській короні, котрі був змушений робити під час війни Б.Хмельницький. Одне з найбільш значних заворушень сталося у лютому 1650 р. на Запоріжжі. Повстанці навіть обрали нового гетьмана України — Худолія. Цей виступ невдовзі був придушений, а Худолія страчено.

18. Переяславсько-Московський договір 1654 р.: його оцінка в історіографії. Переяслáвська рáда 1654 р. — загальна військова рада, скликана гетьманом Богданом Хмельницьким у м. Переяславі (нині Переяслав-Хмельницький) для вирішення питання про взаємовідносини між Військом Запорозьким та Московською державою. Під час національно-визвольної війни українського народу під керівництвом Богдана Хмельницького 1648—1657 рр. уряд Гетьманщини підтримував дипломатичні стосунки і укладав воєнно-політичні союзи з багатьма державами — Кримським ханством, Туреччиною, Московською державою, Молдавією та ін. Постійні зради Кримського ханства, ненадійність з боку інших союзників штовхали гетьмана на підтримання тісних контактів з Москвою, яка була зацікавлена у зростанні свого впливу в Україні. У результаті Переяславської Ради та наступних переговорів між гетьманським та царським урядами було укладено воєнно-політичний союз двох держав — України та Московії. Необхідність виходу з-під польської залежності спонукала Б.Хмельницького піти на визнання протекторату московського царя над Україною. Одночасно було дано царську гарантію щодо збереження державних прав України, яку згодом неодноразово порушували. Б. Хмельницький скоро відчув тягар залежності від Москви. Цим, очевидно, і пояснюється загадкова, на перший погляд, поведінка Б. Хмельницького, який після укладення союзу з Москвою намагався не брати участі в походах, які планував московський уряд. На початку 1656 р. Б. Хмельницький тяжко захворів. Навесні 1657 р. гетьманську владу він передав синові Юрію; 6 серпня 1657 р. Б. Хмельницький помер і був похований в Іллінській церкві в Суботові. Гостро критикував Б. Хмельницького український мислитель XIX ст. П. Куліш, на думку якого той начебто започаткував період смерті, розвалу, анархії і культурного занепаду України. У XX ст. М. Грушевський висловив сумнів щодо існування у Б. Хмельницького чітких цілей, доводячи, що вчинки гетьмана визначалися швидше обставинами, а не навпаки. Багато українських істориків на чолі з В. Липинським дійшли висновку, що гетьман прагнув створити фундамент української державності свідомо і послідовно, і без цих спроб відродити українську державу було б неможливо. Радянські історики схвалювали дії Б. Хмельницького, зазначаючи його роль як керівника повстання народних мас і особливо його роль в об'єднанні України та Москви. І все-таки ці оцінки треба узгодити з контекстом тієї доби — неоднозначної і суперечливої.

20. В атмосфері гострих суперечностей та посилення московського тиску гетьманом України було врешті обрано Івана Виговського (Корсунська рада 21 жовтня 1657 р.). В особі Виговського Українська держава мала досвідченого політика, вмілого адміністратора та дипломата, хороброго й талановитого воєначальника. І все ж він поступався Богдану Хмельницькому, хоча вмів гнучко проводити центристську лінію, особливо у гострих соціальних питаннях. Щоправда, і перехід булави до Виговського припав на складний час, коли міжнародне та внутрішнє становище України погіршувалося буквально на очах.В 1658 р. гетьман зіткнувся з потужною опозицією, яка всіляко підтримувалася Москвою. Спочатку йому вдалося розгромити опозиціонерів, на чолі яких стояли полтавський полковник Мартин Пушкар і кошовий отаман Яків Барабаш . Побачивши крах першої опозиції, Москва все нахабніше втручається у внутрішні справи Української держави. Це призводить до російсько-української війни 1658—1659 рр., яка переплелася з громадянською війною в Україні. У такій ситуації Виговський круто міняє політику. Оскільки пакт 1654 р. вже перестав фактично діяти, бо сама Москва його грубо порушила ще в 1656 р., гетьман уклав з Річчю Посполитою відому Гадяцьку угоду 1658 р. На його підставі Україна (під назвою Велике князівство Руське) мала входити до Речі Посполитої. Протидіючи викликаному союзом наступові Москви на Україну, Виговський завдав нищівної поразки стотисячній царській армії 9 липня 1659 р. у битві під Конотопом. Однак Гадяцький договір швидко призвів до народного повстання проти Виговського. Союз із державою, довготривале панування якої в Україні було кілька років тому повалено, вважався народом неможливим. Ця битва не призвела до перемоги у війні, а в Україні піднялася нова хвиля виступів опозиції. Війни на два фронти, та ще громадянської, Виговський не витримав і, не бажаючи подальшого кровопролиття, склав булаву. На його місце обрали Юрія Хмельницького, котрий під тиском Москви підписав Переяславський договір.

21. Дайте характеристику періоду Руїни. Руїна — період історії України кінця 17 ст. (1657 – 1687)., що відзначився розпадом української державності і загальним занепадом. Тридцятирічний період від смерті Богдана Хмельницького(1657) до початку гетьманування Мазепи (1687) увійшов до исторії України рід назвою Руїни.Під час Руїни Україна знаходилась у дуже скрутному становищі.Після Андрусівського перемир’я (1667) ,Україна розділилась на дві частини Правобережна і Лівобережна.Правобережна відійшла до Польші,а Лівобережна-до Росії. Сусідні держави скористувались нестабільністю в державі. Вторгнення іноземних військ на територію Гетманщини були прямим наслідком цієї нестабільності. Необхідно враховувати і той факт, що протиборчі козацькі угрупування самі запрошували собі на допомогу війська сусідніх держав і тим самим сприяли ще більшому розоренню краю.Гетьмани швидко змінювались.Хтось до польші,хтось до Москви.Москва скористувалась цією ситуацією.Кожних новий гетьман лівобережжя підписує з нею нові договори,в яких крок за кроком обмежувалась самостійність України.Українську Православну Церкву в 1686 було підпорядковано Московському Патріархатові. Причини Руїни -відсутність загальнонаціонального лідера, який би міг продовжити справу Богдана Хмельницького після його смерті -глибокий розкол серед української політичної еліти з питань внутрішньої та зовнішньої політики -егоїстичність козацької старшини, її нездатність поставити державні інтереси вище від вузькокланових та особистих -перетворення українських теренів на об'єкт загарбницьких зазіхань Росії, Польщі, Османської імперії та Кримського ханства внаслідок внутрішньої міжусобної боротьби.

22. Гетьман І.Мазепа та його роль в українській історії. Іван Мазепа намагавля створити з козацької старшини українську аристократію на яку він міг спиратися.За власні гроші він відправляє за кордон старшинських дітей для освіти.За свої гроші він відроджує Софіївський собор та інші храми у яких його прославляють. Протягом майже всього 21-річного гетьманування Мазепа проводив традиційну для гетьманів Лівобережної України політику. З послідовністю він зміцнює становище старшини, роздавши їй понад тисячу дарчих на землі. Завдяки щедрим дарам від царя Мазепа накопичує близько 20 тис. маєтків і стає одним із найбагатших феодалів Європ. Після великого Богдана Мазепа вперше поставив особу гетьмана на рівень державного володаря, монарха. Недарма в народі побутувала приказка: "від Богдана до Івана не було гетьмана". Свою владу він ототожнював з могутністю держави. Мазепа якнайрішучіше захищався від будь-яких посягань з боку запорожців, що боролися за свою автономність, і від деяких старшин, які посилали донос за доносом цареві. Мазепа був в дуже тісних стосунках с Петром І .Будівництво Петербурга,війни,збільшення податків,придушення селянських повстань,Мазепа віконує у той же час. Він надавав царю активну допомогу в грандіозних походах на турків і татар. Старіючий гетьман також постійно давав молодому монархові поради у польських справах: згодом між ними виникла тісна особиста дружба.Але з початку північної війни(1700-1721) почитається таємне листування між Мазепою и Шведами,які пропонують йому перейти на їх бік,а за це він отримував безмежну владу в Україні.Деякі історики вважають,що причиною переходу Мазепи,було прагненння до відновлення самостійності України,а інші-прагнення стати повновладним гсподарем в Україні.Про зраду Мазепи дізнається Петро І . Весь гнів падає на Україну: -Руйнується Запорожська Січ -Меньшиков знищує Батурін(гетьманська столиця).Знищує 6 тис. жителів. -Церква проголошує анфію Мазепі -Козаки позбавляються пільг -Гетьман і старшина призначаються царем -Гетьманом стає Скоропадський -Створена Малоросійсяка колегія яка контролює діяльність гетьмана. Втікаючи після поразки від переслідування російської кінноти, Мазепа і Карл XII знайшли притулок у Молдавії, що належала Османській імперії. Тут, біля міста Бендери, 21 вересня 1709 р. Іван Мазепа помер. Похований у Галаці.

23. Дайте характеристику “Конституції” гетьмана П.Орлика. 5 квітня 1710 року в день обрання гетьманом П.Орлика була проголошена Конституція , яка називалася "Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького".Конституція складається з преамбули та 16 параграфів, де сформульовані головні принципи побудови держави. Головна ідея її - повна незалежність України від Польщі та Росії, причому кордони з Польщею визначалися по річку Случ, як за Богдана Хмельницького. Крім визначення території української держави, цей документ визначав права усіх верств населення України, незалежне становище Запорозької Січі від Польщі та Росії. Гетьман призначався главою держави, поряд з ним мала діяти Генеральна старшинська Рада, що певною мірою обмежувала владу гетьмана й регулювала його відносини з народом. Крім старшини до Ради мали увійти представники від кожного полку. Державний скарб відділявся від гетьманського, на утримання гетьмана виділялися строго визначені окремі землі та кошти. Полковники та сотники повинні були обиратися демократично - вільними голосами козаків чи сотні. Гетьман зобов'язувався стежити за справедливим розподілом і збиранням державних податків, що сплачувалися козацькими підпомічниками, селянами, міщанами, купецтвом. Визначальною рисою Орликової Конституції, яка, власне, робить її однією з найдемократичніших серед усіх тогочасних подібних державних актів, є пункти, котрі обмежували гетьманську владу на користь старшинської ради - своєрідного козацького парламенту, до якого мали увійти не лише генеральна старшина й полковники, а й представники Запорожжя та полків - від кожного по одній заслуженій особі. Конституцію України одразу по її прийняттю визнали уряди Швеції і Туреччини.

24. Наведіть приклади обмеження козацького самоврядування на Україні у ХVІІІ ст. Глухівські статті 1669 — договір, підписаний 16 березня 1669 у м. Глухові між гетьманом Лівобережної України Дем'яном Многогрішним і московським урядом. Наростання національно-визвольної боротьби в Україні, політика гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка і позиція Д. Многогрішного примусили московський уряд скасувати умови Московських статей 1665 р. і піти на поступки при укладанні Глухівських статей. Складалися з 27 пунктів. Договір декларував права України на основі Березневих статей 1654 р.. За Глухівськими статями московські воєводи залишились лише в п'ятьох містах — Києві, Переяславі, Чернігові, Ніжині і Острі, де вони не мали права втручатись у справи місцевої адміністрації. Козацький реєстр встановлювався в розмірі 30 тис. чоловік. Гетьман мав право утримувати 1 тис. чол. найманого війська. Податки збирались винятково козацькою старшиною. Одночасно гетьману заборонялось вступати в зносини з іноземними державами. Значно обмежувався перехід селян у козацтво. Глухівські статті в цілому були спрямовані на обмеження державних прав України московським урядом.

25. Які причини ліквідації Запорозької Січі? Остаточно доля запоріжців була вирішена 5 серпня 1775 року з підписанням російською імператрицею Катериною ІІ маніфесту «Об знищенні Запорізької Січі і про прилічення оною до Новоросійської губернии»: Причини знищення 1. Захват російським урядом відвічних земель, що належать запоріжцям і їх опір цьому захвату. З відомостей Малої енциклопедії Українського козацтва і інших джерел - це була одна з важливих причин знищення Січі. 2. Участь запоріжців в наданні допомоги гайдамацкому руху на Західній Україні. З відомостей Малої енциклопедії Українського козацтва і інших джерел, саме з Січі виходили гайдамацкие загони на польську Україну. 3. Успішна війна Росії з Туреччиною і висновок Кучук - Кайнарджійського договору, що привело до посилення позицій Росії в причорномор'ї і до втрати Запорізької Січі свого значення як війська в боротьбі з Туреччиною. 4. Економічний розвиток Січі, що викликало побоювання у Катерини ІІ, оскільки посилення економічної незалежності могло привести до створення автономії Січі на території Російської імперії. 5. Неможливість подальшого існування Січі з виборним урядом в умовах централізованого пристрою Російської імперії.

26. Основні напрямки соціально-економічного розвитку України під владою Польщі у ХVІІ-ХVІІІ ст. .В результаті національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького (1648-1654 рр.) відбулися величезні зміни у соціально-економічному житті України. Магнати і значна частина шляхти змушені були залишити Наддніпрянщину. Відступав також державний апарат шляхетської Польщі, а на зміну йому прийшла нова влада, найвищим органом якої була Військова генеральна рада. Аграрний розвиток західних і правобережних українських земель XVII – XVIIIст. характеризувався зростанням і зміцненням феодальної власності на землю, її концентрація в руках магнатів. 1663-1687 роки, коли на Україні почалася боротьба між пропольським і промосковським налаштованими групами, вважаються “руїною” економічним занепадом. Національно-визвольна війна справила позитивний вплив на розвиток української промисловості, вона скасувала різні, в тому числі і цехові заборони і обмеження. Ремесло поступово перетворилося у свою вищу форму – дрібнотоварне виробництво. Технічною передумовою для організації мануфактур було широке використання водяного колеса, що забезпечувало перехід від дрібного ручного виробництва до великого механізованого. -За організаційним принципом мануфактури поділялись на два види: централізовані і розсіяні . - За приналежністю мануфактури, як великі підприємства, на яких домінувала ручна праця поділялися на: державні або казенні, поміщицькі або вотчинні, монастирські або церковні, орендні і посесійні - За професійною ознакою в Україні найкраще розвивалися борошномельні мануфактури, яким служили не лише водні, а й вітряні млини. Успішно розвивалося ґуральництво, броварництво, медоваріння. Розвивалося металургійне виробництво, найпоширенішою формою було рудне (складалася з млина, димарні, де з руди плавилося залізо, і кузні). В І половині ХVI ст. в Україні почали виробляти папір. Особливим центром українського паперового виробництва в XVII – XVIII ст. була Східна Галичина . Здобутки в паперовій промисловості дозволили розпочати книгодрукування у ХVI ст.. У Слобідській та Лівобережній Україні розвивались селітряні мануфактури, гути (виробництво скла),буди (виробництво поташу), солеварні, порохові, текстильні, суднобудівні, зброярні.У ІІ половині XVIII ст. В Україні було майже 40 централізованих мануфактур, які виникли в текстильній галузі і їх можна було вважати зародками великого капіталістичного виробництва. Цей період вважається періодом розквіту мануфактурного виробництва в Україні.Особливостями мануфактурного виробництва в Україні, на відміну від країн Західної Європи, було те що мануфактури базувались в основному на кріпосницькій праці залежних селян. Крім примусової використовувалась і наймана праця. Існував поділ праці, виробництво в основному було товарним і ринковим. З виникненням мануфактур виробництво укрупнювалося, тому мануфактуру вважають першою стадією великого машинного виробництва. З розвитком товарного виробництва в Україні активізувалася торгівля: постійна, аукціонна. Незмінно зростало купецтво, окрему групу становило чумацтво (торгово-візницький промисел, який спеціалізувався на перевезенні солі та риби). Пожвавились старі і з’явилися нові торгові шляхи. Отже, упродовж XVI-XVIII ст. в Україні відбулося формування і встановлення національного ринку.