Розділ II Строки та терміни у судовому процесі

2.1 Розуміння закону, тобто акту найвищої юридичної сили, як форми права, зазнало за час існування римського права істотних змін. Закони у Римі мають кілька різновидів, що іноді співіснують поряд, іноді витісняють одне одного, а іноді, зберігаючи назву, змінюють сутність⁸.

Для додання дійсності своїм правовим розпорядженням закон повинен бути належним чином обнародуваний або опублікований. Ця процедура самим безпосереднім чином впливає на вступ закону в силу. Закон вважається вступивши в силу або з моменту його формального обнародування, або з спливом часу, достатнього для ознайомлення з його змістом на всій території, для якої він призначений (в історичних умовах не тільки старовини, але навіть і нового часу, аж до початку ери засобів електронного зв’язку, склались навіть конкретні строки, що прив’язані до географічних і територіальних характеристик: наприклад, на відстані в 100 миль закон вважався вступившим в силу на наступний день після опублікування, в 200 миль – через 2 дня і т. д.; об’ява закону, що вступив в силу з момента затвердження або підписання розглядалось як нонсенс або як стремління крайнього деспотизму).

Простір дії закона характеризувався троякою якістю: часова, територіальна і правова. Відносно часового простору малося на увазі необмежений час дії закону: не могло бути закону з точно визначеним строком закінчення дії. Більше того, римське право не передбачало можливості власне юридичній відміні закону, можна було прийняти змістовну нову законну постанову по тому ж питанню або відносно тієї ж особи, але одного разу правомочно виражена воля народа сумніву не підлягала. Ранній закон в будь – якому випадку переважав (в цьому також була особливість римського публічно – правового порядку). Закон зупиняв свою дію або з юридичною видозміною норм по тому ж питанню шляхом нового закона, або з припиненням фактичної своєї дії; за відпаданням обставин – з припиненням причин, що породили закон: cessante ratione legis, cessat et ipsa lex.

Головним, хоч і неповним, джерелом відомостей про стародавній цивільний процес у Римі є римський юрист ІІ ст. н.е. Гай, який торкається цього питання в четвертій книзі своїх Інституцій, що дійшла до нас⁹.

2.2 Протягом розвитку римського права судовий процес кілька разів змінювався. Головним, хоч і неповним, джерелом відомостей про нього у Римі є римський юрист ІІ ст. н.е. Гай, який торкається цього питання в четвертій книзі своїх Інституцій, що дійшла до нас. Гай повідомляє, що найстарішою формою цивільного процесу в Римі був leges actio - легісакційний процес (лат. - законний). Легісакційний процес міг розпочинатися в одній з п’яти форм: шляхом закладу; накладанням руки; взяттям застави; вимогою про призначення судді; запрошенням відповідача до суду. Опишемо дві головні форми легісакційного процесу.

Перша форма називається legis actio sacramento - позов за заставою, або закладом. У цій формі можуть бути розглянуті будь-які позови, для яких не встановлено якоїсь іншої форми. Найбільш поширений тип процесу. На цій стадії суть справи не розглядається і рішення не виноситься. Для цього справа повинна перейти на другу стадію - judicium, що знаходилась в руках професійних суддів (як правило, колегії суддів). Розгляд справи повинен був відбутися не пізніше 18 місяців після складення формули. Для добровільного виконання судової постанови сторонам надавалося 30 днів.

Друга форма легісакційного процесу - накладання руки на боржника або legis actio per manus iniectionem. Ця форма приймалась тільки за деякими конкретно запропонованими законом позовами про зобов’язання. Даний тип легісакційного процесу виконував функцію виконавчого провадження для задоволення визнаних суддею претензій. У разі невиконання боржником рішення суду впродовж 30 днів позивач мав право схопити його, знову привести до суду і заявити новий позов. Процесуально боржник не мав права заперечувати цим вимогам, а повинен був сплатити. Утім на його захист міг виступити поручитель і оспорювати підстави виконавчого позову¹⁰. У такому разі розпочинався новий розгляд справи, але у випадку поразки поручитель платив за виконавчим позовом у подвійному розмірі. Якщо після manus iniectionem боржник не платив, і за нього не вступався поручитель, магістрат передавав боржника під владу кредитора. Це означало, що кредитор мав право помістити боржника в домашню тюрму на 60 днів. Протягом цього строку тричі він виводив боржника на базарне місце і публічно оголошував його борг. За відсутності бажаючих сплатити борг у кредитора з’являлося право продати боржника за межі Риму як раба і навіть вбити його.

У Законах XІІ таблиць був визначений строк судового розгляду (sol occasus). Він обмежувався часом до заходу сонця. У деяких випадках міг бути призначений новий строк для розгляду й тоді процедура перед суддею повинна була повторитися. Заборонялося проводити судові розгляди, а саме в дні ігор і народних зборів, а також у період посіву й жнива. Обидві стадії легісакційного процесу відбувалися привселюдно на площі або на форумі¹¹.

2.3 Формулярний процес, як і легісакційний, поділявся на дві стадії. Відмінною ознакою формулярного процесу була заміна ритуальних дій на першій стадії формулою, що була основою процесу. Особливістю формулярного процесу було те, що кондемнація в позові визначалася у грошовій формі (наприклад, відповідач не виконав зобов’язання збудувати позивачу – замовнику новий будинок, суд встановлював грошову форму компенсації). Загальним правилом було: omnis condemnatio pecuniaria esse debet – всяке присудження повинно бути грошовим.

Первісна претензія позивача замінялася новим зобов’язанням – actio indicati, яке витікало з самого судового рішення і забезпечувалося особливим позовом. У випадку заперечення actio indicati стороною, яка програла процес, на неї автоматично покладався подвійний розмір виплат. На те, щоб добровільно задовольнити вимоги actio indicate, засудженій особі відводилося 30 днів, далі застосовувалося примусове стягнення належного платежу. Магістрат міг арештувати боржника до повної сплати боргу, застосувати публічний розпродаж з торгів усього або частини належного йому майна. Застосовувалися універсальна екзекуція – спрямована на усе майно боржника, та спеціальна – коли призначений для виконання вироку аспіратор (судовий виконавець) вилучав у заставу лише окремі, як правило, високоліквідні речі боржника. У разі їх не викупу власником протягом двох місяців, ці речі продавалися з відкритих торгів.

Рішення або припиняє будь-які відносини між сторонами, якщо рішення було виправдувальне, або створює нові, якщо рішення обвинувальне, і тоді виникає питання про його виконання, тобто стягнення. У зв’язку з тим, що у формулярному процесі рішення завжди вказує на певну грошову суму, виконання його завжди спрямоване на стягнення цієї грошової суми з відповідача.

Звичайним засобом для такого стягнення є виконавчий позов. Цей позов замінив собою попередню форму стягнення, яка виявлялася у захопленні самої особи боржника, зберігши, однак, деякі її риси. Між рішенням і пред’явленням виконавчого позову має минути 30 днів, щоб дати відповідачеві можливість добровільно виконати рішення. Якщо протягом цього часу рішення не було виконано, позивач пред’являв виконавчий позов і претор віддавав йому відповідача, який ставав його кабальною особою¹².

У формулярному процесі жодна зі сторін не могла оскаржити судове рішення. Проте незадоволена сторона могла вдатися до реституції або вимагати захисту від несправедливого рішення за допомогою вето (veto) у інших магістратів. Якщо особа отримувала реституцію, то рішення вважалося не відбувся, і починався новий судовий процес. Для того щоб отримати вето, незадоволена сторона повинна була звернутися до вищестоящого магістрату, або магістрату, рівному по положенню з тим, який виніс рішення, і переконати його в несправедливості рішення. Така процедура могла бути тільки в Римі, де існувало кілька магістратів, абсолютно незалежних один від одного і користувалися рівною владою¹³.

2.4 Реституція – (поновлення у первісний стан) застосовувалась у суворо визначених випадках, коли правові наслідки, які виявилися після здійснення якогось правочину (наприклад, угоди), стали невигідними чи шкідливими для однієї зі сторін. Для застосування реституції необхідні: 1) наявність шкоди у потерпілої сторони; 2) законні підстави; 3) своєчасна заява. У преторському едикті такими законними підставами були: неповноліття, тобто недосягнення 25-річного віку; обман, помилка, примус під час укладення договору; зміна сімейного стану, тобто коли одна особа ставала підвладною іншій; втрата цивільної правоздатності внаслідок усиновлення; раптова відсутність одного з контрагентів з поважних причин.

Просити про реституцію могла тільки заінтересована особа або її спадкоємці. У разі визнання прохання про реституцію таким, що заслуговує на увагу, претор здійснював поновлення первісного стану різними шляхами: давав прохачеві позов, захищав його за допомогою ексцепції та ін.

Термін для подачі заяви з проханням про реституцію до Юстиніана становив один рік, за Юстиніана – 4 роки. Реституційне переведення велося і закінчувалося самим претором.

2.5 З встановленням імперії поряд з формулярним процесом, розділеним розвивається так званий екстраординарний процес. Принциповим нововведенням екстраординарного процесу було встановлення офіційного виклику відповідача до суду і допущення оскарження судового рішення вищому посадовцю – аж до імператора.

В екстраординарному процесі зберігся і дістав подальший розвиток принцип змагальності, однак був обмежений принцип публічності. Вперше було запроваджено мито на покриття судових витрат¹⁴.

У період пізнього пізнього домінанту з’явився ще один різновид спрощеного судового процесу – лібелярний (libella - скарга), або ж рескриптний (rescriptio, rescriptio – письмовий висновок), характерною рисою якого було посилення адміністративних засад і скорочення строків розгляду справ.

2.6 Захист цивільних прав у римському приватному праві міг здійснюватися як у позовному, так і в спеціальному (за допомогою інтердиктів претора) порядку. Головним з них, як і взагалі типовим для приватного права, був позовний захист. Оскільки про динаміку і види судового процесу йшлося при розгляді загальних положень римського права, тут відразу почнемо з характеристики цивільно-правового позову.

У римському праві позов позначався терміном actio. У класичному римському праві позов - actio визначався як передбачений едиктом магістрату засіб домогтися за допомогою судового процесу рішення, яке відповідало б інтересам даної особи. Інакше кажучи, позов - це звернення до суду за захистом свого порушеного права.

Розглянемо найтиповіші з них: позови речові (actio in rem) і позови особисті (actio in personam).

Римляни вважали, що право власності, сервітутне, заставне та інше речове право може бути порушено будь-якою третьою особою. Позов у такому випадку називається actio in rem - речовий позов. Термін actio in rem показує, що відповідачем за цим позовом може бути кожний, у кого виявиться чиясь річ, або той, хто посягне на дану річ. Захист за допомогою речового позову дістав назву абсолютного захисту. Серед речових позовів найпоширеніші віндикаційні та негаторні позови, про які детальніше мова йтиме у наступному розділі.

Позов, який мав назву actio in personam - особистого позову, давався для захисту правовідносин особистого характеру між двома або декількома певними особами. Ці правові відносини випливають, здебільшого, з договору або іншого позадоговірного зобов’язання. Захист за допомогою особистого позову носить назву відносного захисту.

Для повної характеристики римської позовної системи необхідно розглянути ще й інший поділ позовів.

Позов суворого права (actio stricti juris). У цих позовах суддя вирішує справу на підставі букви закону або договору і не має права це порушити, навіть якщо допущена явна помилка. Позови суворого права є відображенням стародавніх часів, коли в судах панував надзвичайний формалізм.

Позов, що ґрунтується на добросовісності і справедливості (actio bone fidei) є породженням часів пом’якшення формалізму. Розглядаючи позов, суддя мав право брати до уваги заперечення відповідача, основані на вимогах справедливості, його посилання на те, що позивач допустив обман, тощо. Суддя міг глибоко вникати в саму суть договору, в справжню волю сторін, тобто чітко з’ясувати те, чого прагнули сторони, укладаючи договір, а не те, що було виражено в букві закону чи договорі.

Позов за аналогією (actio utilis) був одним із засобів здійснення правотворчості претора без зміни букви закону. Пояснимо його на такому прикладі. У Римі було правило, за яким особа, що знищила або пошкодила чуже майно, несла відповідальність лише за тієї умови, коли шкода спричинена фізичною дією на тілесну річ. За допомогою позову за аналогією претор поширив захист особи, яка зазнала шкоди, і на ті випадки, коли шкоду завдано навмисно, хоч і без застосування сили (наприклад, особа навмисно голодом довела до загибелі чужу тварину).

Позов з фікцією (actio ficticio). З розвитком у Римі виробництва і товарно-грошового обороту виникли майнові відносини, для яких цивільне право не передбачало захисту. Щоб надати судового захисту новим відносинам претор пропонував судді у формулі допустити існування фактів, яких насправді не було, тобто припустити фікцію. Наприклад, А. знайшов якусь річ, зробив усе від нього залежне, аби розшукати власника і повернути йому річ, проте власника не знайшов і володіє річчю. Дана річ якимось чином потрапила до В., однак А. не може пред’явити власного позову до В., бо він не є її власником. Тоді претор в ексцепції пропонував судді припустити фікцію, нібито А. володів річчю протягом 10 років й за давністю володіння став власником, і присудити йому річ. Отже, не будучи власником, А. дістав позовний захист¹⁵.

В класичному праві інститут набувальної давності мав двоякий характер на грунті відмінності ius civile і ius gentium. В ius civile набувальна давність (osucapio) визнавалась ще в епоху XII таблиць. Строки володіння в той період були встановлені дуже короткі (для земельних ділянок – два роки, для інших речей – один рік); умови придбання були прості: крім факту володіння вимагалось тільки, щоб річ не була краденою.

В провінційному едикті з’явився другий вид давності longi temporis praescriptio, призначення якої полягало в тому, щоб розповсюдити давність за суб’єктом – на провінційні землі. Строки цієї нової давності були більш тривалі: 10 років, якщо набувач за давністю і та особа, якій в зв’язку з давнісним володінням загрожує втрата права, живуть в одній провінції (inter praesntes, між присутніми), і 20 років, якщо дві особи живуть в різних провінціях (inter absentes, між відсутніми). Юстиніан об’єднав ці два види давності (usucapio і longi temporis praesc riptio). Умови набуття права власності за давністю зрештою визначались наступним чином: а) необхідне володіння річчю; б) при чому – добросовісне; в) володіння повинно мати законну підставу (iustus titulus), яке могло б само по собі призвести до придбання права власності, якби не завадило цьому якась зовнішня перепона, наприклад, володіння має в якості законної підстави купівлю – продаж і наступну передачу речі, що не зробили покупця власником тому, що продавець сам не мав права власності на річ; г) володіння повинно продовжуватись відносно рухомих речей – 3 роки, відносно нерухомих – 10 або 20 років (як було при longi temporis praescriptio); д) нарешті, необхідна була здатність речі до придбання за давністю (res habilis); такою здатністю не володіють речі, що вилучені із обігу, речі крадені (хоча б даний власник був добросовісний) і деякі інші¹⁶.

Позовні вимоги, засновані на законних розпорядженнях, вважались погашеними після спливу 30 років з моменту виникнення підстав для претензії – байдуже, здавалась би справа речових або особистих позовів (у виняткових випадках законодавство імператорів встановлювало давність в 40 років). До цього, в класичному римському праві всі позови вважалися ніби постійними, які не мали обмежень за часом (actiones perpetuae).

Розбираючи позови із договорів купівлі-продажу, викликані виявленням прихованих дефектів речі, курульні еділи допускали розірвання договорів і відшкодування вартості на протязі шести місяців з дня купівлі товара, а в позовах про зменшення купівної плати – протягом року. Логіка, що лежить в основі подібної норми, очевидна і до цих пір визнається правом, що наслідує римські начала.

Ось як про це говориться в Інституціях Юстиніана (кн. IV, тит. 12). Раніше позови могли бути принесені, скільки б не пройшло років з часу порушення відшукуваного права, поки імператорські постанови не дали визначених кордонів як речовим, так і особистим позовам. Позови, які залежали від судової влади претора, існують здебільшого на протязі року, або і влада самого претора продовжувалась тільки рік. Але позов із крадіжки, яким не була б його правова основа, не погашається давністю і тому вічний.

Юстиніан встановив, що всі позови погашаються давністю, якщо від початку відліку пройшло 30 років¹⁷.

Перебіг позовної давності міг бути призупинений внаслідок поважних причин. Однак точно не визначалося, в якому порядку буде здійснюватися: чи відновленням строку post factum рішенням суду чи передчасним запитом про відрахування із закону, що передбачав час заявленого строку.

Сплив великого строку після правопорушення породжує певні негативні наслідки і в судочинстві. За давністю важко встановити дійсні обставини справи – втрачено документи, померли чи виїхали свідки, забуто окремі факти тощо. Зовсім інша річ, якщо позивач звертається за захистом свого порушеного права відразу чи протягом короткого строку після правопорушення. Крім того, якщо позивач довго не звертався за захистом свого права, це породжує невизначеність у правових відносинах, в цивільному обігу. Наприклад, до покупця звернулася третя особа, стверджуючи, що куплена нею річ належить їй на праві власності. Однак активно ця третя особа не діє (позову не подає). Покупець, між тим, купив річ для подарунка, а тепер не знає, як бути. Невизначеність породжувала нестабільність цивільного обігу, чого не можна допускати. Тому з давніх часів строки в майнових спорах – необхідний елемент цивільного судочинства.

Строки мають різне значення і в інших правовідносинах. В одних випадках час може породжувати правовий захист, в інших – погашати. Закінчення певного терміну перетворює факт у право (набувальна давність), проте він і гасить право (позовна давність). Час надає право одному, водночас позбавляючи права іншого.

2.7 Кожна особа, приватне право якої порушено, має в своєму розпорядженні позовний захист. Скористатися ним чи ні, повністю залежить від особи, право якої порушено. Однак держава не може залишати за уповноваженим на пред’явлення позову вирішувати це питання без будь-якого обмеження в часі. Стан невизначеності, який створюється через непред’явлення позову протягом тривалого часу після того, як виникла підстава для його пред’явлення, створює шкідливу з господарського погляду невпевненість, нестійкість відносин. Для попередження таких несприятливих наслідків держава встановлює певний максимальний строк, протягом якого уповноважена особа може вимагати розгляду її позову. Такий встановлений законом строк, протягом якого особа може звернутися за захистом порушеного права до суду, називається позовною давністю.

Основна відмінність законних строків від позовної давності полягала в тому, що:

1. законні строки менш тривалі – один рік для спорів про рухоме і два роки в спорах про нерухоме майно. Позовна давність – 30 років;

2. сплив законного строку погашав не тільки право на захист, а й саме матеріальне право. Наприклад, у спорі про право власності зі спливом законного строку власник втрачав як право на захист, так і право власності на спірну річ. Із спливом позовної давності власник втрачав право на судовий захист свого права власності, однак він не втрачав самого права власності;

3. законні строки не переривались і не призупинялись. Позовна давність могла призупинитися й перерватися.

Як правова категорія у римському праві вона виникла досить пізно, в класичний період вона не існувала. На перших порах лише для деяких позовів застосовувалися законні терміни, звідси і виникла позовна давність. Але такі законні терміни були короткочасними, вони погашали саме матеріальне право (тобто сам факт – заподіяння збитку), а відтак – і право на судовий захист його в суді.

Одна з принципових відмінностей права цивільного від права кримінального – це можливість особи скористатися своїм правом або відмовитися від використання свого права на власний розсуд. Наприклад, вибачити боржникові давній борг чи позичку тощо.

Можна уявити собі ситуацію, коли невласник за відсутності (або й мовчазної згоди) власника користується його майном: обробляє поле безвісти пропалого воїна, запрягає до плуга приблудного коня тощо. Згідно з нормами цивільного права, власник може вимагати свою річ (або відновлення іншого порушеного права) засобами позовів. Але держава не може допустити непевність господарських відносин. Поведінка держателя практично завжди є більш безгосподарною, ніж власника. Невласник турбується про короткочасну вигоду – виснажує поле без затрат на добрива, не віддає чужого раба в науку тощо. Тому виправданим стає введення термінів позовної давності, після закінчення яких добросовісний володілець отримує підтримку закону у своєму подальшому володінні річчю, а не притягнутий до суду боржник зберігає лише моральний обов’язок перед кредитором. Нормою римського права було lura scripta vigilantibus sunt – закони писані для тих, хто не спить. При порушенні позовної давності право, встановлене в принципі безстроково, погашається бездіяльністю уповноваженої особи.

Позовна давність не була відома в стародавньому римському праві. Поки існувало саме право, існувало й право на позов. Однак уже претори обмежили право на судовий захист строком на один рік, бо й сама влада претора тривала тільки один рік. І лише імператор Феодосій II у 424 р. вводить спеціальні строки для погашення права на позов тривалістю 30 років. Згодом для деяких позовів встановлюються строки 40 років.

Встановлення твердих строків позовної давності вимагало точного визначення початку їх виникнення. У строкових договорах початком спливу строку позовної давності вважався наступний день після закінчення договірного строку, наприклад: договір позики грошей було укладено з 1.01.72 р. н. е. на 5 років. Позовна давність розпочинає перебіг з 2.01.77 р. н. е. Якщо в договорі строк виконання не вказаний, то через 7 днів після заяви-вимоги кредитора. У спорах про речове право позовна давність починає спливати з того моменту, коли у суб’єкта речового права виникло право на позов, тобто коли йому стало відомо, у кого знаходиться його річ.

Нормальний перебіг позовної давності може перериватися і призупинятися. Перерва настає з двох підстав:

а) підтвердження боргу. Мається на увазі те, що боржник своїм проханням про відстрочку боргу не тільки не заперечує наявність боргу, а й підтверджує його. Тоді позовна давність переривається і починається спочатку. Час, що сплинув до перерви, до уваги не береться. Цивільне право визнавало можливість виникнення обставин, які переривали течію строку позовної давності. Позовна давність переривалася з: подачею заяви у встановленому порядку; у випадку підтвердження боржником свого зобов’язання (з просьбою про відстрочку чи новацію). У таких випадках сплив давності починався спочатку;

б) подання позову, який не був розглянутий судом внаслідок того, що сторони досягли мирної угоди про відстрочку боргу.

Зупинка позовної давності наставала у випадку: воєнних дій і неможливості, що випливала з них, провадження цивільних справ у звичному порядку; епідемії; іншого стихійного лиха; неповноліття особи, яка має право на висунення позову. Після усунення обставин, що зупиняли строк давності, вона продовжує спливати далі. До строку, що передував настанню обставин зупинки, знову починає додаватися час, що минає після їх усунення.

Пропуск строків давності позову веде до погашення права на позов. Однак погашенням права на позов речові права не припинялися. Спірне право продовжує існувати, однак позбавлене захисту з боку держави. Це т. зв. натуральні зобов’язання.