2. Т и п о в і п а т о л о г і ч н і п р о ц е с и
вміщують усвідомлення про процеси, які перебувають у групі багатьох захворювань: запалення, пухлини, гарячка, гіпоксія, типові порушення обміну речовин, голодування, порушення мікроциркуляції.
3. П о р у ш е н н я ф у н к ц і й о р г а н і в і с и с т е м
вміщує відомості про загальні закономірності порушень функцій різних органів и систем.
4. Г о л о в н а м е т а
патологічної фізіології полягає в тому, щоб:
навчити медика розумінню механізмів розвитку хвороби і видужання;
виявити загальні закони діяльності органів і систем хворої людини;
виробити вміння вірно оцінювати фактори і явища, що спостерігаються на підставі філософії діалектичного матеріалізму. В цьому розумінні патологічна філософія є наукою теоретичною і розглядає філософські аспекти медичної науки. Патологічна фізіологія забезпечує зв'язок біологічних дисциплін з дисциплінами клінічного профілю. При цьому важливо під черкнути, що такий зв'язок і єдність патологічної фізіології з біологією, нормальною фізіологією не означає одначе її однотипності. Величезне розмаїття можливих порушень клітин, органів, а також організму в цілому не припускають снування прообразу усіх цих порушень у здоровому організмі (А.Д.Адо). Було б помилкою думати, що хвороба є лише якою-небудь комбінацією нормальних процесів. При хворобі виникає і дещо принципово нове. Патологічний процес веде до якісно нового стану організму. Звідси і відмінність патологічної фізіології від нормальної, і головна мета патофізіології – вивчити усі різноманітні прояви хвороб з тим, щоб відкрити закони, по яких вона розвивається (М.Н.Зайко).
П А Т О Ф І З І О Л О Г І Я М А Є Т І С Н И Й
З В Я З О К З П А Т О Л О Г І Ч Н О Ю А Н А Т О М І Є Ю
Відомо, що функціональні зміни поєднані з морфологічними, але між ними спостерігається далеко не завжди суцільне співпадання. Це залежить перш за все від того, що кожний орган має компенсаторні можливості і його функція при зміні структури може бути не порушена. Дослідити ці процеси можливо тільки при спостереженні за розвитком патологічного процесу на живому організмі, тобто в умовах експерименту. Тільки використання експерименту і є те, що відрізняє загалом патологічну фізіологію від патологічної анатомії. Патологічна фізіологія пов’язана з клінічними дисциплінами.
І ПАТОЛОГІЧНА ФІЗІОЛОГІЯ, І КЛІНІЧНІ НАУКИ МАЮТЬ ЄДИНУ КІНЦЕВУ МЕТУ: ВОНИ ВИВЧАЮТЬ ХВОРОБУ, ЩОБ УСПІШНО ЛІКУВАТИ ХВОРИХ.
Одначе методи і об’єкти у них різні. Об’єктом вивчення клінічних наук є хвора людина з конкретними проявами хвороби. Патологічна фізіологія на відміну від конкретних клінічних дисциплін вивчає процеси загальні для всіх хвороб, або для їх окремих груп. Вона володіє особливим методом, якого немає і не може бути в клініці – методом патофізіологічного експерименту. Треба пам’ятати, що патофізіологія використовує особливий експеримент, зміст якого полягає в тому, щоб викликати хворобу у тварини, вивчити її і все знайдене перенести в клініку. Таким чином, патофізіологічний експеримент складається з двох етапів:
а) моделювання патологічного процесу;
б) вивчення його в динаміці із використанням сучасних методів лабораторного аналізу (М.Н.Зайко);
Значення досліду полягає в тому, що:
він дозволяє спостерігати за розвитком патологічного процесу з початку і до кінця.
Експеримент дозволяє застосовувати такі впливи на організм тварини, які неприпустимі в клініці.
Тільки в експерименті на тваринах з моделюванням захворювання можливе випробування нових лікарських засобів, експериментальна модель в клініці буває простішою, ніж хвороба в клініці у людини. Це свідоме спрощення дає можливість експериментатору розкласти хворобу на складові елементи з тим, щоб в подальшому реконструювати її пристосовано до людини. При цьому слід мати на увазі, що модель ніколи не може бути рівнозначною хворобі людини (М.Н.Зайко). Всі експерименти поділяються на: 1) гострі; 2) хронічні. Застосування кожного з них диктується метою, яку ставить перед собою дослідник.
Для вивчення патологічних процесів використовують наступні основні експериментальні методи: методика виключення подразнення, вприскування в організм, методика ізольованих органів і тканинних культур та інші. Важливе методологічне значення має особливий підхід до вивчення патологічних процесів – метод порівняльної патології, якому великого значення надавав великий російський вчений І.І. Мечников.
Аналіз реакцій людини на патогенні впливи потребує можливо повнішого визначення шляхів і форм їх установлення в філогенезі. При спарування даними експериментальної патології необхідно зазначити деяку однобокість даних, які отримані на тваринах, неможливість прямого механічного переносу їх на людину. (Неможливість моделювання впливу соціального середовища і відсутність високо розвинутої нервової системи). Треба пам’ятати, що фізіологічні процеси у тварини і людини проходять ототожнено і мають свої особливості. Більшість захворювань може бути лише частково відтворена на тваринах (виразкова хвороба, коронарна та інші). А деякі зовсім не відтворюються (хорея, акромегалія та інші). Недостатність експерименту доповнює клініка фізіологічним обстеженням хворого. Для оцінки висновків досліджень використовують сучасні математичні методи статистичної обробки.
З А Г А Л Ь Н Е В Ч Е Н Н Я П Р О Х В О Р О Б У
Хвороба і здоров’я являють собою дві основні форми життя. Вони можуть переходити одна в другу неодноразово протягом життя людини чи тварини. Для порозуміння суттєвості хвороби важливо встановити що таке нормальне здорове життя (норма чи здоров’я), за межами якого виникає хвороба. Хворобу тяжко відрізнити від здоров’я, і тому перш за все треба зупинитись на загальній характеристиці здоров’я і ясних особливостях хвороби. Для вирішення цієї проблеми необхідно виявити якісні особливості здоров’я і хвороби, якісні відмінності однієї хвороби від іншої, механізм виникнення специфічних змін при хворобі. Для нормального стану організму характерно: а) збереження рівноваги організму і довкілля (єдність організму і довкілля); б) збереження цілісності організму; в) збереження працездатності. Ці ознаки можуть зберігатись навіть за умов надмірних подразників або напруженої діяльності організму, оскільки організм має величезні пристосувальні можливості і резерви.
Здоров’я – це стан повного фізичного, духовного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороби чи фізичних вад (визначення ВОЗ). Для здоров’я людини характерні добре самопочуття, бадьорість духу і працездатність (Л.Д.Горизонтов).
Здоров’ям зветься життя працездатної людини, пристосованої до змін довкілля (І.Р.Петров).
М.Н.Зайко вказував, що здоров’я – це нормальний стан організму, в якому структура і функція відповідають один одному, а регулюючі системи мають здатність підтримувати сталість внутрішнього середовища (гомеостаз). Здоров’я виявляється в тому, що у відповідь на реакції, які за характером і силою, часом і діяльністю є відповідними для більшості людей цієї популяції. Для людини, як для істоти, норма чи здоров’я – це існування, яке дозволяє приймати найбільш повноцінну участь у різних видах суспільної і трудової діяльності. Для формування здоров’я суттєве значення має вислів К. Маркса про робочу силу, яку він визначав як «єдність фізичних і духовних здібностей, якими володіє організм, жива особливість організму».
Я К І С Н І Р И С И Х В О Р О Б И І В І Д М І Н Н І
В І Д З Д О Р О В ’ Я
а) недостатня пристосованість організму до зовнішнього середовища;
б) порушення життєздатності;
в) зниження працездатності людини (виникнення хвороби відбувається під впливом надзвичайних – патогенних – подразників).
Основні якісні відмінності хвороби від здоров’я вчені вбачають у зменшенні працездатності. Таким чином характерним для хвороби є зниження її цінності, як члена соціального колективу, що пов’язане зі зменшенням пристосувальних можливостей внаслідок дії надзвичайних факторів зовнішнього середовища. Ці ознаки покладені в основу визначення поняття хвороби (І.Р.Петров). Таким чином, між здоров’ям і хворобою існують подібності і відмінності. Подібності виявляються головним чином при приховуванні окремих проявів хвороби, і якщо обмежитись лише цією кількісною характеристикою, то можливо дійти до невірного висновку, що хвороба не має якісних відмінностей від здоров’я.
Я К І С Н І О С О Б Л И В О С Т І О К Р Е М И Х Х В О Р О Б
Між окремими хворобами, як і між хворобою і здоров’ям, є подібності і якісні відмінності. Діагностика різних хвороб враховує специфічні для того чи іншого захворювання зміни. З іншого боку, при розвитку тієї чи іншої хвороби є і неспецифічні її прояви. Значення цих проявів хвороби на різних етапах її розвитку можна вірно розуміти тільки при діалектичному її аналізі специфічного і неспецифічного. Вирішальне значення у визначених специфічних, тобто якісних, відмінностях хвороби, належить етіологічному фактору. Проте виникнення хвороби, її перебіг визначають не тільки причиною останньої, але й умовами, в яких причина діє на організм, а також реактивністю організму.
Фізіологічні подразники діють головним чином на спеціалізовані рецептори, а патогенні фактори впливають на пошкодження рецепторних апаратів, нервових провідників і центрів. Внаслідок пошкодження тканин утворюються різноманітні токсичні сполуки, яким також належить суттєва роль у розвитку хвороби, окрім пошкодження патогенні подразники викликають подразнення відповідних рецепторів, стимулюючи захисно-пристосувальні специфічні і неспецифічні реакції.
Поряд з етіологічними факторами важливе значення для якісного боку хвороби має локалізація процесу. Наприклад, за однієї і тієї ж етіології атеросклеротичні зміни коронарних судин, судин головного мозку і аорти супроводжуються різними симптомокомплексами і характеризують різні нозологічні одиниці. Отже, якісні особливості хвороби визначаються: 1)причиною, що її викликала; 2) локалізацією патологічних змін; 3)співвідношенням патологічних змін і пристосувальних реакцій.
Таким чином, і якісні відмінності здоров’я від хвороби, і якісні відмінності різних патологічних форм врешті-решт проявляються у повністю сформованому вигляді на рівні цілісного організму в його динамічній рівновазі зі змінними умовами довкілля. Необхідно пам’ятати, що хвороба не є сумою різних пристосувальних реакцій і патологічних процесів, а є якісно новим станом, приготовленим різними кількісними змінами в клітинах, органах и системах.
В И З Н А Ч Е Н Н Я П О Н Я Т Т Я «Х В О Р О Б А»
І. Р. Петров дає таке визначення «Хвороба – порушення життєдіяльності людини, яке характеризується обмеженням пристосувальних можливостей і зниженням працездатності під впливом шкідливих для нього факторів зовнішнього середовища». А. Д. Адо: «Хвороба – життя пошкодженого організму за участю процесів компенсації порушених функцій. Хвороба знижує працездатність людини». М. Н. Зайко формулює це поняття так: «Хвороба є порушенням нормальної життєдіяльності організму при дії на нього пошкоджуючих агентів, внаслідок чого знижуються пристосувальні можливості і обмежується працездатність людини», як видно, принципова суттєвість цих визначень співпадає. Хвороба для організму є якісно новим процесом, що відрізняється великою складністю. Тому дати коротке визначення її надмірно складно. Одначе ці обмеження при вивченні суті означеного предмета не мають великого значення.
Аналіз наведених визначень хвороби виявляє одне загальне положення: нормальне життя є результатом постійного пристосування організму до безперервно змінних умов навколишнього середовища. Тому й здоров’я визначається перш за все пристосувальними можливостями. При зниженні цих можливостей «надмірний подразник» (патогенний фактор) може викликати такі зміни, які є порушеннями гомеостазу. При хворобі, одначе, компенсаторні можливості ніколи не вичерпуються повністю. При хворобі існують завжди два протилежні процеси. Один з них І. П. Павлов назвав 1)засіб проти хвороби; 2) «полом», або дійсно патологія. Вони обидва перебувають в діалектичній єдності. Якщо немає єдності, то немає й хвороби.
Таким чином, хвороба – це єдність двох протилежних сил, які перебувають у постійній боротьбі. Ця боротьба – головне, що складає хворобу і надає їй визначальної спрямованості. У перебізі хвороби буває складно відрізнити, що є дійсно хворобою, а що – захистом проти неї. Вміння розрізняти ці процеси є однією з головних задач лікаря, який має установити, що є патологією і стимулювати захист.
У житті людини окрім звичайних довкільних впливів (фізичні, хімічні, біологічні фактори) дуже суттєву роль відіграють соціальні фактори, значення яких дедалі зростає. У зв’язку з цим хвороба людини характеризується рядом особливостей.
Зокрема, роль і значення соціальних факторів виявляється при вивченні зміни структури захворювання з 1) урбанізацією, 2) зростанням тривалості життя, 3) модернізацією виробництва, яка супроводжується зміною умов праці і побуту (напружений ритм життя в місті) з помітним ростом серцево-судинних захворювань, зростанням чисельності хвороб, де головну роль відіграє нервова система (нервова система, бронхіальна астма).
Соціальний бік хвороби відзначається тим, що вона (хвороба) порушує працездатність людини і надає матеріальних збитків суспільству. Єдність соціального і біологічного складає ту особливу картину, яка характеризує хворобу людини. Останнім часом все більше проявляється єднання соціального і біологічного як всередині людини, так і в середовищі, де вона мешкає.
Соціальне середовище, в якому відбувається найважливіша частина людської діяльності, є не просто одним із середовищних факторів, який не лише 1) діє односторонньо на людину, але й 2) суспільна діяльність людини накладає величезний вплив на навколишню природу. Негативні післядії цього людського втручання (забруднення довкілля, дефіцит кисню, нестача питної води) включаються в причину хвороб.
Порушене здоров’я населення забезпечується системою соціально-економічних і медичних засобів.
Класифікація хвороб
В основу класифікації хвороб покладені декілька критеріїв:
1) етіологічний критерій – єдність причин для групи захворювань (інфекційні хвороби і неінфекційні);
2) топографо-анатомічний критерій – класифікація хвороб за цим принципом є зручною для практики і відповідає ідеї спеціалізації лікарської допомоги (хвороби серця, легень, нирок та ін.);
3) накладає свої відтінки і відзначається на перебігу захворювання зокрема й вік (дитячі хвороби, хвороби людей похилого віку);
4) виокремлюються групи захворювань, для яких особливе значення мають етіологічні фактори, залежні від умов життя людини. До них відносять крайову патологію (географічну), «хвороби цивілізації», викликані напруженим ритмом місцевого життя, гіподинамією, надмірною незбалансованою їжею (цукровий діабет, ожиріння);
5) існують групи спадкових хвороб;
6) класифікація хвороб поєднана також і з механізмом розвитку цих хвороб (групи алергічних захворювань, коллагенози, гіпоксидози). В нашій країні прийнята класифікація хвороб, в яких виділено 17 класів. Поняття хвороби вміщує в собі а) патологічний процес, б) патологічний стан.
П А Т О Л О Г І Ч Н И Й П Р О Ц Е С
Поєднання патологічних і захисно-пристосувальних реакцій у пошкоджених органах, або в цілому організмі. Найпростіший вид патологічного процесу називають патологічною реакцією (наприклад, стійке розширення артеріол, або виділення слизу у відповідь на больове місцеве подразнення).
П А Т О Л О Г І Ч Н И Й С Т А Н
є також патологічним процесом, але розгортається більш поступово (наприклад, рубець). Проте можливе й зворотне направлення процесу. І наявність патологічного процесу чи патологічного стану не завжди є захворюванням цілого організму, хоча вони і мають змогу під впливом додаткового втручання перейти у хворобу. Часто різні патологічні процеси і окремі патологічні реакції клітин , тканин у людини і тварини зустрічаються у вигляді постійних поєднань і комбінацій. Вони називаються типовими патологічними процесами (запалення, гарячка, набряк, пухлина, дистрофія, пошкодження клітини, гіпоксія, порушення мікро циркуляції та ін.). Усі ці процеси створюються в ході еволюції. Хвороба – це страждання всього організму незалежно від поширення пошкодження органів тканин і має свої особливості у співвідношенні місцевого і загального. Вся хвороба складається з окремих фаз або періодів до кінця хвороби. Зміни цих фаз здебільшого відбуваються не різко, без чітко відокремлених кордонів. Іноді така зміна відбувається підкресленими чітко видимими степами. У перебігу хвороби можливо виділити 4 періоди:
1. прихований, або латентний, (при інфекційних захворюваннях – інкубаційний період);
2. продромальний;
3. період зовнішнього розвитку хвороби, або період яскравих проявів;
4. завершальний період, або закінчення хвороби.
П Р И Х О В А Н И Й А Б О Л А Т Е Н Т Н И Й П Е Р І О Д
- це період між початковим впливом хворобливого чинника і виникненням проявів хвороби. При інфекційних хворобах він зветься інкубаційним періодом. Знання прихованого періоду має велике значення для профілактики захворювання.
П Р О Д Р О М А Л Ь Н И Й П Е Р І О Д
- це період від перших проявів захворювання до повного розвитку його симптомів. В окремих випадках прояви продромального періоду бувають невизначеного характеру, в інших – набувають типового для даного захворювання характеру.
П Е Р І О Д П О В Н О Г О Р О З В И Т К У Х В О Р О Б И
- тривалість його від декількох днів до кількох років (туберкульоз, сифіліс). В цей час проявляються характерні особливості хвороби. Проте вони не завжди виявлені однаково виразно (стерті форми, абортивні) і суттєво залежать від реактивності організму. У завершальному періоді хвороби можливі різні варіанти, такі як: видужання (повне і неповне), перехід в патологічний стан і смерть.
Видужання – це процес, який веде до ліквідації порушень, викликаних хворобою і до відновлення нормальних дохворобних співвідношень організму з навколишнім середовищем, а для людини, – це найкраще за все, – до працездатності. Повне видужання – це повернення до вихідного стану здоров’я. водночас потрібно пам’ятати, що хвороба завжди залишає певні зміни в організмі. І при неповному видужанні залишки хвороби залишаються в організмі надовго, або й назавжди.
Головну роль в процесі видужання відіграють: 1) захисно-пристосувальні механізми, що існували до хвороби (механізми утримання гомеостазу), а також 2) резервні можливості окремих органів. Велике значення в механізмах видужання мають нервова та ендокринна системи. При цьому необхідно пам’ятати, що закінчення хвороби визначається не лише в кінці її розвитку, а на всіх її етапах, позаяк елементи захисту є невід’ємною частиною всього патогенезу.
Хвороби за характером перебігу поділяються на 1) гострі і 2) хронічні. Гострий чи хронічний перебіг є якісною складовою кожної хвороби. Прискорена поява і також прискорена зміна симптомів хвороби є найважливішою ознакою гострого захворювання. Важливою ознакою гострої хвороби є те, що відбувається на обмеженому відтинку часу, впродовж якого усі прояви гострої хвороби врешті-решт зникають. Хронічні ж хвороби відрізняються не лише подовженою тривалістю перебігу, але й чередуванням періодів хвороби з періодичним загостренням. Тому серед варіантів так званого видужання виділяють ще й а) ремісію, коли організм ніби видужав повністю, але щоразу зберігається можливість нового загострення хронічної хвороби, що завжди існує при хронічному лейкозі; б) рецидив, коли видужання практично є, але при повторному інфікуванні організм знову захворіває; в) реконвалесценція, коли організм практично повністю видужує і пацієнт стає повністю працездатним на тлі збереження в ньому можливості бути заразним для інших осіб, як буває при холері.
У С К Л А Д Н Е Н Н Я Х В О Р О Б И
- приєднання до основного захворювання і його проявів деяких змін, причини розвитку яких не пов’язані з причиною основного захворювання.
Р Е Ц И Д И В Х В О Р О Б И
- це повернення хвороби після більш чи менш тривалого періоду, коли хвороба уже скінчиться, але відбувається реінфекція. Одним із звершень хвороби є С М Е Р Т Ь, яка представляє собою процес із кількох стадій: передагонія, агонія, клінічна і біологічна смерть. Ґрунтовні дослідження клінічних, біологічних та морфологічних змін помирання були виконані проф.. В.А.Неговським.
З А Г А Л Ь Н А Е Т І О Л О Г І Я
Визначення етіологія – це вчення про причини і умови виникнення і розвитку захворювання. Причиною хвороби звуть той чинник, який викликає захворювання і надає йому специфічних рис. Під причиною хвороби потрібно розуміти той вплив, без якого дане захворювання неможливе, наприклад, причиною променевої хвороби є іонізуюча радіація. Одначе інколи причину хвороби встановити важко (пухлини, психічні захворювання). Це призвело до уяви про поліетіологічність хвороб. Згідно з цими поглядами хвороба може розвиватись під впливом не однієї, а декількох рівнозначних причин. Цей погляд є невірним, оскільки він виник внаслідок недостатності наших знань про причини деяких хвороб. З методологічної точки зору ці уявлення приєднуються до кондиціоналізму – вчення, яке за своєю сутністю є суб’єктивно ідеалістичним.
Причини хвороб поділяються на: 1) зовнішні та 2) внутрішні. До зовнішніх причин належать механічні, фізичні, хімічні, біологічні і соціальні, а до внутрішніх – спадковість, конституція, вік, стать. Формування внутрішніх причин у процесі еволюції перебуває у тісному співвідношенні із зовнішнім середовищем. Воно визначає, що у даної людини хвороба розвинулась без наявного впливу зовнішнього середовища.
УМОВИ ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТКУ ХВОРОБИ
Фактори, які впливають на виникнення і розвиток хвороб, називаються умовами виникнення. Поряд з причинним фактором умови також є обов’язковими для розвитку хвороби. За наявності причинного фактору хвороба не може розвинутись без причетності умов. Серед умов розглядають: 1. Умови, які підготовляють до хвороби і сприяють її виникненню. 2. Умови, які заважають виникненню хвороби та її розвитку. Ці умови можуть бути внутрішніми і зовнішніми. До внутрішніх умов, які сприяють розвитку хвороби, належать спадкова передготовність до захворювань, патологічна конституція (діатез), ранній дитячий чи похилий вік. До зовнішніх умов, які сприяють розвитку хвороб, належать порушення в їжі, невротичний стан, перенесені раніше захворювання, неналежний (поганий) догляд за хворими. До внутрішніх умов, які заважають розвитку хвороби, належать спадкові і конституційні фактори. До зовнішніх умов, які не сприяють розвитку хвороб, належать добре раціональне харчування, правильна організаційна режимна робота дня, фізкультура. Поширення профілактичних та оздоровчих засобів є важливим фактором зниження захворювань та оздоровлення людини.
У РОЗУМІННІ ПРИЧИННОСТІ У РОЗВИТКУ ХВОРОБ
ІСНУЮТЬ РІЗНІ НАПРЯМКИ
Одним з них є механістичний казуалізм (монокаузалізм). Згідно з цією концепцією хвороба у повному обсязі відтворюється під впливом однієї якоїсь причини за принципом «причина рівна дії». З цієї точки зору проникнення патогенного чинника в організм є необхідною і достатньою причиною для розвитку даного захворювання. Однак, відомо, що для здійснення хвороботворної дії необхідні ще ряд умов (особливості фаху, стан харчування, реактивності, ендокринної і нервової систем, умови мешкання). Ці умови визначають форму захворювання. Між дією хвороботворного чинника (причина) і картиною хвороби (дія) існують ще ряд механізмів розвитку хвороби. Монокаузалізм базується на на метафізичній філософії, яка не зуміла вказати вірний шлях для вирішення проблем. Монокаузалізм зовсім не надає уваги співвідношенням хвороботворного чинника та організму, змінності першого і величезних захисних і пристосувальних можливостей другого, стоїть на формально логічному положенні, що «організм у сумі з причиною створюють хворобу». Коли слабкість цього положення стала очевидною, тоді почали говорити про кризу етіології та нікчемність причинності взагалі.
Монокаузалізм в теорії інфекційної патології. ХІХ століття було винятковим етапом у розвитку цього напрямку. Головна методологічна помилка механічного детермінізму (монокаузалізму) полягала в тому, що він зводив причинність до одного з етіологічних факторів (зовнішнього), порівнював причинність із зовнішньою пошкоджуючою дією, не враховував реактивних можливостей організму, а різнобарвність причин живого сприймав як форму механічного фізичного, або хімічного впливу (В. П. Петренко, Г. І. Царегородцев). Абсолютизація механічного уявлення про причинність стала підґрунтям для розповсюдження індетермінізму в теорії патології. Нові наукові відомості, які отримані в кінці ХІХ і на початку ХХ століття, вимагали нових теорій. Однією з них була теорія кондиціоналізму.
Кондиціоналізм був підготовлений філософами задовго до його поширення в медичній науці (Шопенгауер, Міль, Мах, Бурей). Теорія еквівалентності Бурі (1873 р.) підготувала пристосування кондиціоналізму до медицини. Теорія кондиціоналізму набула широкого визнання в медицині тому, що вона опиралась на нові факти і була історично (на окремому відтинку часу) виправленою. Як ідеалістична реакція на механічний детермінізм, кондиціоналізм робив змогу подолати теорію монокаузалізму за допомогою принципу абсолютної еквівалентності всіх умов. Методична помилковість теорії еквівалентності умов полягає в тезі «без необхідних умов немає складу суті», що логічно не детерміновано і є позиційним діалектично-матеріалістичним розумінням причинності і визнанням рівнозначності всіх умов.
Історичний досвід показує, що як: 1) зведення етіології до одного з етіологічних чинників без врахування її універсального взаємозв’язку і взаємодії, так і 2) отримання об’єктивності причинних зв’язків із розглядом їх як суми рівнозначних умов – обидва ці напрямки не можуть розкрити істинної суті причин патологічних процесів. Проте і в сучасній патології обидва ці напрямки не повністю поборені.
Теорія причинності в патології означає, що всілякі зміни в стані живої системи детерміновані матеріальними взаємодіями з факторами середовища (В. Л. Петренко і Г. І. Царегородцев). Причинність – не сума рівнозначних факторів довкілля з організмом при наявності «без необхідних умов немає дії». Подолати в’язкість механічної концепції причинності в етіології можна лише на підґрунті вірного розуміння каузальної взаємодії як єдності дії і реактивної протидії. Подолати універсальність і необхідність врахування всіх кондиціональних факторів можна лише на підґрунті правильного виділення з цієї суми умов, які необхідні і достатні для досягнення даного наслідку. При цьому є фактом, що на виникнення і перебіг хвороби впливають численні випадкові фактори, незалежні від внутрішньої природи причин. Взаємини між причиною і наслідком завжди мають характер необхідності, що означає: при постійних умовах одна і та ж сама причина завжди породжує один і той же наслідок. За постійних умов причинний зв'язок має стійкість і може відповідати вимогам закономірного зв’язку. Однак зі зміною умов цей причинний зв'язок втрачає характер необхідності і стає чимось випадковим. «Випадкові причини якихось наслідків, але не наслідки цих причин: повна причина є допущенням одного і лише одного наслідку» (В. Г. Іванов Причинність і детермінізм у фізиці. – Л.: Наука, 1979. – С. 26). Уміння виділяти із розмаїття зв’язків об’єктивного світу у кожному окремому випадку головну генетичну взаємодію в єдності з необхідними і достатніми умовами для настання наслідку є знаходженням причин наслідку. Постановка запитання реактивних рис організму в етіології (О. О. Богомолець) мала важливе наукове і філософське значення. Однак, як механічний детермінізм (з його зовнішньою перевагою), так і аутогенетичний (з його внутрішньою перевагою) не можуть бути прийнятними в патології, як позитивні доктрини в етіології. «Роз’єднання єдиного і вивчення його протилежних частин… – є суть… діалектики». Вірність цього з боку змісту діалектики повинна бути вивіреною історією науки.
Що ж до положення діалектичного матеріалістичного детермінізму, то потрібно випрацювати таку теорію етіології, в якій діалектично відбувається збереження елементів позитивного змісту як механічного, так і аутогенетичного детермінізму. Діалектико-матеріалістична теорія причинності в патології означає передачу зовнішнього впливу довкілля через внутрішнє середовище на реактивні особливості організму. Основою цієї взаємодії є сам організм як реактивна система, яка здатна сприймати, перебудовувати і відповідати на зовнішній вплив. Тому уже іншу етіологію хвороби потрібно сприймати не як зовнішню, і не як внутрішню, а лише як результат взаємодії цих двох впливів.
Тобто, хвороба, як наслідок, представляє собою і не результат зовнішнього впливу, і не результат виключно «організменних кореляцій», а є специфічним перетворенням зовнішнього у внутрішнє.
І як висновок, кондиціональний склад мислення лікаря не дозволяє йому націлюватись на причину хвороби і не сприяє, таким чином, профілактичному напрямку медицини.
КОРОТКІ ВІДОМОСТІ З ІСТОРІЇ ПАТОЛОГІЧНОЇ
ФІЗІОЛОГІЇ НОВОРОСІЙСЬКОГО (ОДЕСЬКОГО) УНІВЕРСИТЕТУ
Кафедра патологічної фізіології медичного факультету Новоросійського університету (вона йменувалась кафедрою загальної патології), була організована професором Валеріаном Володимировичем Підвисоцьким. На час прибуття до Одеси 1900 р. В.В.Підвисоцький був уже визначним патологом зі світовим ім’ям. Після закінчення медичного факультету Київського університету він стажувався за кордоном у Л.Пастера, а потім працював приват-доцентом у військово-медичній академії, очолював кафедру загальної патології університету в м. Києві. На час призначення деканом медичного факультету в Одесі він мав поширену відомість як автор наукових праць про ріст пухлин, питання регенерації тканин ендокринних залоз, патогенез інфекційних захворювань. Велике визнання принесла йому монографія «Основы общей и экспериментальной патологии», яка витримала 4 російських і одне французьке видання і була перекладена на багато інших іноземних мов. На ідеях цієї видатної праці були виховані не одне покоління лікарів і вчених. В одеський період діяльності В. В. Підвисоцького яскраво проявляється організаторський талант цього видатного вченого і громадського діяча. В. В. Підвисоцький очолив будівництво будинків і організацію кафедр і лабораторій нового факультету.
Перший декан медичного факультету Новоросійського університету професор В. В. Підвисоцький очолював кафедру загальної патології з 1900 до 1906 року. Під керівництвом В. В. Підвисоцького в Одесі працював О.О.Богомолець, який у 1906 р. з відзнакою закінчив медичний факультет Новоросійського університету і отримав диплом лікаря. О. О. Богомолець спочатку вступив на посаду позаштатного лаборанта кафедри загальної патології. Потім він виконав дисертацію і закінчив її у Військово-медичній академії (С.-Петербург), де одним з опонентів на захисті у нього був великий І. П. Павлов.
У 1910 році О. О. Богомолець став приват-доцентом при кафедрі загальної патології Новоросійського університету, а з січня 1911 року був відряджений до Франції для стажування на звання професора, там перебував недовго, позаяк з червня 1911 р. був призначений екстраординаторним професором університету в Саратові. Таким чином, одеський період навчання і роботи О. О. Богомольця під безпосереднім керівництвом видатних вчених, представників визначних шкіл – В. В. Підвисоцького, Л. А. Тарасевича (школа І. І. Мечникова), П. Г. Ушинського (школа В. В. Пашутіна і С. П. Боткіна), В. В. Вороніна (московська школа Фохта) привели до розвитку О. О. Богомольця широкого матеріалістичного світогляду, який знайшов відбиток не лише в його особистих наукових дослідженнях, але й в побудуванні відомої школи О. О. Богомольця, до якої входили визначні вчені – представники багатьох розділів медичної науки.
З 1908 до 1922 рр. кафедру загальної патології, а потім уже патологічної фізіології очолював дуже яскравий вчений-патолог В.В.Воронін, у подальшому академік і Президент АН Грузії. Володимир Васильович Воронін (1870-1960) пройшов довге творче життя, впродовж якого його спіткала слава знаменитого, вельми ерудованого у патології і біології, енциклопедично освіченого лікаря, відмінного наукового керівника, доброзичливого і доступного для усіх людей. В.В.Воронін закінчив Московський університет і здобув освіту в школі видатного патолога А.Б.Фохта. в роки праці в Одесі В.В.Воронін проявив себе не лише як ерудований вчений, але і як визначний організатор, громадський діяч. Під час епідемії чуми в Одесі (1910 р.) він працював у складі комісії по боротьбі з цією страшною хворобою, а також був членом надзвичайної комісії по боротьбі з висипним тифом та холерою. Двічі професора В.В.Вороніна обирали деканом медичного факультету. Особливо багатогранною і плідною була діяльність В.В.Вороніна після революції 1917 р. Він розробляє оригінальні методи по вивченню механізму розвитку запалення, будови сполучної тканини, патології кровообігу та системи крові. Володіючи ґрунтовними знаннями з фізики і математики, В.В.Воронін проводить глибокий аналіз закономірностей, що лежать в основі порушень функцій організму і складає нові уяви про розвиток їх порушень. Монографія В.В.Вороніна «Запалення», яка вийшла першим друком у 1997 р., витримала іспит часом і була повторно перекладена у 1959 році, за що автор здобув премію свого учня академіка О.О.Богомольця. Вчені праці В.В.Вороніна цінні тим, що вони стали основою для розвитку видатних досліджень його учнів. Зокрема, на підґрунті здобутих В.В.Вороніним відомостей про структуру сполучної тканини О.О.Богомолець розкрив сутність і значення цієї тканини в реактивності організму і побудував теорію про фізіологічну систему сполучної тканини, яка зазнала світового визнання. Під керівництвом В.В.Вороніна почалось дослідження відомого і Одесі вченого-терапевта М.О.Ясиновського про біологічне значення еміграції лейкоцитів на слизовій оболонці. Ця праця набула широкого визнання і знайшла застосування в практичній медицині.
З 1950 до 1960 рр. кафедру патологічної фізіології Одеського медичного інституту очолював визначний патофізіолог чл..-кор. АМН СРСР професор М.Н.Зайко. Він є прямим учнем академіка О.О.Богомольця. У 1931 р. після закінчення другого Московського медичного інституту він став аспірантом кафедри патофізіології. І коли після виборів О.О.Богомолець був призначений Президентом АН УРСР і переїхав до Києва, то М.Н.Зайко продовжував навчання в аспірантурі під керівництвом видатного патолога Є.А.Лондона в Ленінграді, де й працював впродовж 18 років. Після захисту кандидатської дисертації М.Н.Зайко працював науковим співробітником Всесоюзного інституту експериментальної медицини, де й виконав докторську дисертацію під керівництвом відомого патолога М.М.Анічкова. Таким чином, М.Н.Зайко отримав відмінну освіту і сприяв найкращим традиціям патофізіологічної школи, які і втілював у життя на всіх етапах своєї діяльності.
З приїздом до Одеси М. Н. Зайко провів докорінну перебудову учбово-методичної і наукової роботи на кафедрі і підняв її на високий рівень. У 1952 році на кафедрі була створена перша в Одесі і одна з перших в Україні, лабораторія радіоактивної індикації, в якій виконувались наукові дослідження по вивченню проникності гістогематичних бар’єрів радіоактивної індикації, дозволяла глибоко досліджувати проникність таких важливих бар’єрів, як гемато-енцефалічний і гемато-офтальмічний (канд.. дис. З.Н.Шмідт, Н.Ф. Шапошникової, Г.М.Бутенко, М.Г.Дяченко, гемато-лабіринтний бар’єр – дис. В.Д.Драгомирецького, гемато-синовіальний бар’єр – дис. І.П.Попеско) та інші. Розроблялась проблема неврогенних дистрофій, під керівництвом М. Н. Зайко виконані кандидатські і докторські дисертації багатьма клініцистами-професорами Одеського медінституту: О.П.Доценко, А.С.Синовець, М.І.Тараненко, В.І.Зоанова, О.Я.Карапатинська та інші.
Тут же на кафедрі патологічної фізіології здобуті відомості про механізми біологічної дії ультразвуку і його терапевтичне застосування, завдяки чому кафедра стала методичним центром по застосуванню його тоді мало відомого фізичного фактора.
За час своєї праці в Одесі проф.. Зайко М.Н. здійснив значну роботу по створенню наукових висококваліфікованих кадрів. Під його керівництвом було виконано і захищено 21 кандидатську і 6 докторських дисертацій. Багато учнів М.Н.Зайко очолюють кафедри і лабораторії в різних містах України.
ГОЛОВНІ НАПРЯМКИ НАУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ КАФЕДРИ
ПАТОЛОГІЧНОЇ ФІЗІОЛОГІЇ ім. В.В.ПІДВИСОЦЬКОГО
ОДЕСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО МЕДИЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ
З 1969 до 1999 рр. професор Р. Ф. Макулькін очолював кафедру патологічної фізіології Одеського державного медичного інституту ім.. М.І.Пирогова.
За цей період Р.Ф.Макулькін встановив тісний контакт з відомим патофізіологом Радянського Союзу професором Г.М.Крижанівським. завдячуючи ідеям Г.М.Крижанівського про детермінантні та системні механізми невропатологічних синдромів, Р.Ф.Макулькіним і співробітниками кафедри патологічної фізіології створені нові моделі епілептичного синдрому:
Модель багатоосередкової коркової епілепсії у вигляді єдиного комплексу епілептичної активності, який формується єдиним (провідним) осередком епілепсії.
Модель скроневої (гіпокампальної) епілепсії (фармакологічний кіндлінг),
що дозволило отримати принципово нові дані про патогенетичну терапію цих синдромів:
Ліквідація детермінантного осередку епілепсії;
Вплив на епілептичну (патологічну) систему пригніченням активності її зв’язуючих ланок (залежних вогнищ) шляхом застосування комплексної патогенетичної терапії;
Вплив на неї шляхом активації структур мозку, які складають антиепілептичну систему (хвостате ядро, задній гіпоталамус, каудальне ретикулярне ядро мосту, архіпаліоцеребелюм, зубчате ядро мозочка).
Під керівництвом професора Р.Ф.Макулькіна підготовлено 24 кандтдатські дисертації та 4 докторські. Серед його учнів – завідувач кафедри нормальної фізіології ОНМедУ, засл. діяч науки і техніки України, професор О.А.Шандра, завідувач кафедри біофізики, інформатики і медичної апаратури ОНМедУ, професор Л.С.Годлевський, завідувачка лабораторією імунології і патоморфології тканини НДІ очних хвороб і тканинної терапії ім. В.П.Філатова, професор Т.В.Дегтяренко. Професор Р.Ф.Макулькін має понад 350 наукових праць, 5 із яких – монографії, йому належить 15 авторських свідоцтв на винаходи.
З 1 вересня 1999 року кафедру загальної та клінічної патофізіології ОНМедУ очолив Заслужений діяч науки і техніки України, доктор медичних наук, професор Анатолій Іванович Гоженко, з приходом якого до керівництва кафедрою значно активізувалася наукова діяльність на кафедрі. Це позначилося на значному збільшенні кількості захищених дисертацій. Зокрема, під безпосереднім керівництвом проф. А.І.Гоженка за останні 12 років захищено 27 кандидатських і 9 докторських дисертацій, загальна кількість яких у творчому доробку професора Гоженка А.І. складає 46 кандидатських і 14 докторських дисертацій. Серед його учнів завідувач кафедри патофізіології Національного медичного інституту імені О.О.Богомольця проф. М.В.Кришталь, завідувачі відділів різних НДІ проф. М.Л.Кирилюк, проф. В.С.Бєлокриницький, проф. А.О.Авраменко, головний лікар Одеської обласної клінічної лікарні Ю.І.Гульченко та багато інших професійних науковців і практичних лікарів.
Напрямок діяльності кафедри з експериментальної розробки проблеми коркового епілептогенезу на підставі принципів детермінанти і теорії генераторних механізмів невропатологічних синдромів, яка сформульована Г.М.Крижанівським. Дослідження, проведені у цьому напрямку, показали, що в корі мозку епілептичні осередки різної сили об’єднуються в особливу патологічну систему у вигляді єдиного функціонального комплексу під впливом активної детермінантної структури (провідний осередок), який відіграє роль системоутворюючого фактору; це явище має універсальний характер і не залежить від природи епілептогенного осередку і зони його локалізації у корі. Гіперактивна детермінантна структура не тільки посилює і синхронізує активність залежних осередків, але й спроможна повністю перебудувати характер цієї активності, тобто змінити їхню функціональну організацію.
Окрім ролі провідного епілептогенного осередку встановлено значення залежних осередків, які реалізують вплив детермінантної структури у формуванні та стабілізації епілептичного комплексу. Проведені дослідження дозволяють створити нову модель багатофокальної коркової епілепсії.
На підставі відомостей про функціональну різницю осередків епілептичного комплексу і провідної ролі детермінантного осередку розроблено метод диференційного діагнозу епілептогенних осередків за допомогою діазепама. Використання розробленої моделі сприяло розкриттю деяких суттєвих сторін патогенезу епілепсії і розробці загальних принципів патогенетичної терапії. Подальше вивчення механізмів епілептогенезу та питань експериментальної терапії мають надійну перспективу завдяки співробітництву з інститутом загальної патологічної фізіології, а також з кафедрами психіатрії, нервових хвороб, фармакології, нормальної фізіології і лікарськими установами м. Одеси. У розробці вказаної теми беруть активну участь і студенти – члени СНТ, які стають співавторами журнальних статей, доповідей на наукових конференціях і з’їздах, винаходів.
ОСНОВНІ НАПРЯМКИ НАУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ КАФЕДРИ
Патофізіологія нирок і водно-сольового обміну.
Вивчення механізмів порушення ниркових процесів і функцій при гломерулонефриті, токсичних нефропатіях, пієлонефриті та гострій нирковій недостатності. Вивчення ролі і механізмів порушення енергетичного обміну в нирках. Особливості регуляції осмотичного та іонного обмінів при патології нирок.
Патофізіологія регуляторних ситем.
Вивчення стану і ролі ренін-ангіотензин-альдостеронової системи у патогенезі захворювання нирок, серцево-судинної системи, патології вагітності. Простагландини та оксид азоту у па фізіології нирок, серцево-судинної системи і системи крові.