Тема4. Філософія хх століття

1. Суттєві риси філософії хх ст. Сайєнтистські та антропологічні напрями

Понад 70 років у нашому світогляді панував поділ сучасної філософії на буржуазну і марксистську (пролетарську). Але реалії сьогодення свідчать, що загально-людські інтереси та уявлення про світ і людину знаходять відображення у різних філософських напрямах, а представники однієї і тієї ж філософської системи можуть дотримуватись різних політичних поглядів.

Тим часом об’єктивна реальність ХХ століття (суперечливі наслідки науково-технічного прогресу, нищівні війни, злидні значної частини населення, моральна деградація: злочинність, наркоманія) потребує різнобічного філософського осмислення, яке не може зробити жодна філософська доктрина, бо всі вони зосереджуються на одних аспектах дійсності, залишаючи поза увагою інші. Невичерпна багатоманітність природної та суспільної реальності й інтересів, потреб різних соціальних верств інтелігенції зумовлює паралельне існування багатьох філософських шкіл і напрямків. Найбільшого поширення і впливу набрали у ХХ столітті марксизм, позитивізм, екзистенціалізм, філософський структуралізм, герменевтика, релігійно-філософські течії.

Загальними суттєвими рисами філософії ХХ ст. є, по-перше, спеціалізація її шкіл і напрямів на вирішення різних проблем науки і людини; по-друге, зосередження зусиль на пошуках свого читача, "споживача" серед різних груп інтелігенції; по-третє, взаємозв’язок плюралізму (як визнання свободи на філософські дослідження, розширення різноманітності підходів до осмислення дійсності) і монізму (як вибір певного, одного якогось першоначала). Одночасно поширюється пошук синтезу різних філософських вчень.

Одним з найпоширеніших виступають сайєнтистські напрями сучасної філософії, які виникли під впливом конкретних наук. Домінантне становище серед цих напрямів посідає позитивізм. Його основоположник О.Конт (1798-1857) вважав, що справжнє (позитивне) знання дають лише спеціальні, перш за все природничі науки. Це знання нейтральне відносно матеріалізму і ідеалізму.

Різновидом позитивізму є емпіріокритицизм. Його засновники Е.Мах (1838-1916) і Р.Авенаріус (1843-1896) в основу пояснення світу поклали досвід, який фактично зводили до відчуттів. Тим самим була поставлена під сумнів сама можливість отримувати об’єктивні знання, пізнавати хоча б елементи абсолютної істини.

З 20-х років ХХ ст. формується неопозитивізм (М.Шлік, Р.Карнап) як логічний позитивізм. Його послідовники досліджували роль логіко-математичних методів та штучних математичних і логіко-математичних мов науки у процесі пізнання. Одночасно вони намагались довести неможливість філософії як раціональної сфери знання. Як підкреслював Р.Карнап, філософія  це все ж не теорія, а лише метод логічного аналізу. Всі твердження науки, що не піддаються верифікації, тобто перевірці відчуттями окремої людини, неопозитивісти оголосили позбавленими смислу.

З початку 70-х років на ґрунті ідей критичного раціоналізму К.Поппера складається постпозитивізм. В ньому замість принципа верифікації запропоновано принцип спростування (фальсифікації) як спосіб перевірки достовірності теорії. Згідно цих поглядів в основі науки лежать гіпотези, із яких за методом дедукції виводяться висновки, які підлягають емпіричному спростуванню.

Різні напрями неопозитивізму формувалися протягом ХХ ст. під впливом досліджень Л.Вітгенштейна (1889-1951). Він вважав, що сама по собі філософія ("метафізика") не спроможна дати ніякого знання, але вона може очистити мову від беззмістовних загальних понять і служити лише "драбиною", що допомагає нам піднестися до етичного, ціннісного бачення світу: "Філософія  то засіб боротьби проти потьмарення нашого розуму за допомогою мови". Проти сайєнтизму виступили представники антропологічних напрямів у філософії, які зосередили увагу на проблемі людини, намагаючись визначити основи людської особистості, розглядати людину як "міру всіх речей", зрозуміти через неї не лише саму людину, а й природу і суспільство. Основи антропологічного принципу в філософії були закладені у XVIII-ХІХ ст. Гельвецієм, Л.Фейєрбахом, М.Г.Чернишевським, Ф.Ніцше, В.Дільтеєм. У ХХ ст. ідеї філософської антропології розробляли М.Шелер, А.Гелен, Х.Плеснер.

Для цих напрямів тією чи іншою мірою характерний ірраціоналізм, що найяскравіше проявився у філософії життя. У Ф.Ніцше (1844-1900) це воля до акумуляції сили, влади, у Бергсона  космічна сила  "життєвий порив". До ірраціоналізму відноситься і екзистенціалізм, що користується значним впливом на Заході (М.Хайдеггер, К.Ясперс, Ж.-П.Сартр, А.Камю). Він виник у 20-і роки як філософська реакція на відчуження людини. Екзистенціалісти поставили питання: "Чи можливо стати людиною у вік абсурду, а якщо так, то як?". Категорія "екзистенція" означає неповторність, унікальність існування окремої людини на противагу його загальній сутності  природній, соціальній. Така екзистенція розглядається як недоступна раціональному пізнанню, як така, що дана лише безпосередньому переживанню.

Головними питаннями філософії для екзистенціалістів є проблеми розрізнення справжнього і несправжнього існування людини, про можливості, межі і способи досягнення справжнього існування. На думку М.Хайдеггера, несправжній спосіб буття  це панування над людьми речей, усереднення, знеособлення людини. За цим криється психологія "бути таким, як інші", а не самим собою. Справжнє буття можливе лише завдяки осягненню людиною своєї конечності і свободи. Цього можна досягти тільки "перед лицем смерті". Кожна людина повинна власними руками розірвати кайдани, які поневолюють її серце та дух. За К.Ясперсом в основі справжнього існування знаходяться любов і дружба, що виключають егоїзм, хитрість, неправду, заздрість, ненависть.

У системі поглядів Ж.-П.Сартра і Камю головне місце посідає концепція індетермінованої свободи. Людина приречена на свободу вибору через свою відповідальність і перед собою, і перед іншими людьми.