2. Класифікація мовних норм.

Поняття мовної норми існує вже понад сто років і за цей час зазнало істотних змін. М.Пилинський визначає мовну норму як реальний, історично зумовлений і порівняно стабільний мовний факт, що відповідає системі мови і становить єдину можливість або найкращий для даного випадку варіант, відібраний суспільством на певному етапі його розвитку із співвідносних фактів загальнонародної (національної) мови в процесі спілкування.

Норма літературної мови – це сукупність загальновизнаних правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі суспільної комунікації і є правильними та зразковими на певному історичному етапі.

Норми – історично усталені і соціально закріплені правила, обов’язкові для всіх носіїв літературної мови незалежно від соціальної, професійної, територіальної належності.

Критерії, на основі яких формується і встановлюється літературна норма:

1. системний (ґрунтується на відповідності мовних явищ законам і системі мови);

2. національний (бере до уваги відповідність мовного явища національному характеру);

3. естетичний (базується на закономірностях функціонально-стилістчиної доцільності певної форми, її відповідності вимогам певного стилю);

4. критерій мови авторитетних письменників і визнаних зразків (передбачає нормативність мовних фактів тоді, коли їх можна підтвердити посиланнями на твори авторитетних письменників минулого і сучасності, а також на визнанні зразків, позбавлених виразного авторства – наукова і науково-навчальна література, державно-урядові документи, правописні кодекси і словники, вимова акторів, дикторів);

5. статистичний (грунтується на врахуванні регулярності вживання мовного явища);

6. культурно-історичний (територіальний) (береться до уваги належність мовних фактів до мови населення чітко окресленої території, на якій побутують певні мовно-літературні традиції).

Нормативність мови проявляється на усіх рівнях мовної системи, за якими і здійснюється класифікація мовних норм.

1. Орфоепічні (норми правильної вимови), наприклад:

• тверда вимова шиплячих: чай, чому, Польща (а не чьай, чьому, Польщьа);

• дзвінкі приголосні в кінці слова або складу не оглушуються: гриб, репортаж, любов, раз, лід (а не грип, репорташ, любоф, рас, літ);

• голосний о ніколи не наближається до а : молоко, потреби, дорога (а не малако, патреби, дарога);

• літера щ передає звуки шч: вищий, що (а не висший, шо);

• буквосполучення дж, дз передають злиті звуки: сиджу, кукурудза (а не сижу, кукуруза);

• літера ґ передає звук ґ: обґрунтування, ґатунок (а не обгрунтування, гатунок).

2. Акцентуаційні (норми правильного наголошування), ця норма цілком сформована, але найменш усталена, оскільки є кілька чинників її розхитування: необґрунтоване перенесення діалектних наголосів у літературну мову; вплив сусідніх мов, зокрема російської; надуживання лексемами з ненормативним наголосом, зумовленим ритмомелодійними міркуваннями, в творах сучасних авторів. Наприклад: ненависть, середина, новий, близький, чотирнадцять, текстовий, мабуть, завжди, літопис, байдуже, випадок, ідемо, підуть, разом, приятель, показ.

3. Словотвірні (регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі нового слова). Наприклад: правильно – спостерігач; неправильно – спостерігальник. Порушення СН найчастіше трапляється у дієсловах з суфіксом -ирува- (компостирувати, репетирувати), при творенні іменників на означення назв жителів певного населеного пункту, при творенні присвійних прикметників (Олин, Надин), при творенні прикметникових форм відрізних географічних назв за допомогою суфікса -ськ- (празький, сиваський), при творенні назв осіб за моделлю “людина, яка займається чимось” (людина, яка працює на екскаваторі – екскаваторник; людина, яка переживає за невдачу або успіх гравця чи спортивної команди - уболівальник).

4. Морфологічні (норми, що регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів поєднання з іншими словами). До категорії слабких морфологічних норм ввійшли:

1. Слова, у вживанні яких допускаються помилки при визначенні граматичного роду: а) деякі іменники, які різняться за категорією роду в укр. та рос. мовах : біль, путь, степ, Сибір, тюль, ступінь; б) невідмінювані слова іншомовного походження: кабальєро, какаду, поні, цеце, меню, журі, рагу, Сочі, івасі; в) слова з формальними ознаками чол. роду (назви професій, посад, виду роботи), які тепер називають і осіб жін. статі: суддя, прокурор, директор (слова лікарка, викладачка, завідувачка і под. використовуються лише в розмовно-побутовому стилі, але аспірантка, артистка, журналістка, авторка – і в професійному мовленні); г) ім. спільного роду: протеже, підлиза, ледащо, хмарище;

2. Іменники, при утворенні відмінкових форм яких виникають труднощі: а) форми Р.в. однини ім. чол. роду ІІ відміни: предмета, процента, сюжету, колективу, терміна – терміну, фактора – фактору; б) форми Р. й О.в. однини ім. з основою на –р: аптекаря, Ігоря, кобзаря, ветеринара, столяром, слюсарем; в) форми Р.в. множини: болгар, татар, грамів, кілограмів; г) клична форма: Сергію, Олеже, Мотре, Соломіє Василівно, Любове Дмитрівно, Миколо Семеновичу; д) прізвища у різних відмінках: Макогін, Гринів, Швець, Перець; ж) вживання паралельних закінчень іменників у давальному відмінку: декану і деканові, директору і директорові, сину і синові; при цьому, називаючи осіб, слід віддавати перевагу закінченням ові, еві, наприклад: панові Ткаченку, ректорові, але заводу, підприємству, відділу тощо. У випадку, коли кілька іменниківназв осіб підряд стоять у давальному відмінку, закінчення потрібно чергувати: генеральному директорові Науководослідного інституту нафти і газу панові Титаренку Сергію Олександровичу;

3. Чоловічі прізвища на -ко, - ук відмінюються: Олегові Ткачуку (але Олені Ткачук), Василя Марченка (але Мар’яни Марченко), Максимові Брикайлу (але Тетяні Брикайло);

4. Форми непрямих відмінків числівників (п’ятидесяти, семистами, трьохстами замість п’ятдесяти (п’ятдесятьох), сьомастами (сімомастами), трьомастами);

5. Форми ступенів порівняння прикметників та прислівників: дорожчий, найдорожчий (а не більш дорожчий, самий дорогий); швидше, найшвидше, якнайшвидше, щонайшвидше (а не саме швидше, більш швидше, більш швидкіше і т.д.).

6. Використання іменників, прикметників тощо замість активних дієприкметників: завідувач кафедри (а не завідуючий), виконувач обов’язків (а не виконуючий), чинний правопис (а не діючий), відпочивальники (замість відпочиваючі) і т.д.

7. Певні форми дієслів, зокрема такі: а) особові форми дієслів архаїчної групи: дати, відповісти; б) форми наказового способу: наполягти – наполяж, чистити – чистьте. Помилкою буде неправильне утворення особових дієслівних форм полять, мелять, колять, боряться, ходімте замість полють, мелють, колють, борються, ходім.

5. Лексичні (розрізнення значень і семантичних відтінків слів, закономірності лексичної сполучуваності). Мовне багатство людини залежить передусім від уміння користуватися лексичним складом мови (синонімами, антонімами, паронімами, фразеологізмами, запозиченими словами та іншими лексико-семантичними категоріями). Псують мову плеоназми, тавтологія, кальки з російської мови, просторічні елементи, мовні штампи, жаргонізми.

До типових помилок відносяться такі порушення лексичних норм: розкрийте, розгорніть зошити, книжки (нормативно - відкрийте), положіть, поставте ручки (нормативно - покладіть), переверніть сторінку (нормативно - перегорніть), листати сторінки (нормативно – перегортати, гортати), не мішай (нормативно – не заважай), другим разом (нормативно – іншим), приведіть приклад (нормативно - наведіть); а також:

• Уживання слів у невластивому їм значенні: вірна відповідь, музикальна освіта, воєнна форма, тактична поведінка замість правильна відповідь, музична освіта, військова форма, тактовна поведінка;

• Змішування компонентів у близьких за значенням фразеологізмах: відіграє велике значення замість має велике значення, але відіграє роль;

• Вживання ненормативних слів і фразеологічних сполучень на зразок столова, обіжатися, остановка, приймати участь, кидатися в очі замість їдальня, ображатися, зупинка, брати участь, впадати у вічі.

Правильно: Неправильно:

зіставляти співставляти

численний багаточисельний

нечисленний малочисельний

збігатися співпадати

наступний, такий слідуючий

навчальний учбовий

триденний трьохденний

протягом, упродовж тижня на протязі тижня

добре ставлення добре відношення

вживати заходи приймати міри

брати участь приймати участь

брати до уваги приймати до уваги

передплачувати підписуватися на газети

захід міроприємство

витяг із протоколу виписка з протоколу

вважати помилкою рахувати помилкою

принаймні по крайній мірі

висновок заключення

укладати угоду, підписувати договір заключати договір

складати іспит здавати іспит

накреслити, запланувати намітити

скеровувати, спрямовувати направляти

навичка навик

оголошення об’ява

для унаочнення для наглядності

з’ясувати вияснити

колишній бувший

відгук відзив

завдати шкоди нанести шкоду

6. Синтаксичні (норми правильної побудови речень і словосполучень, уживання прийменників). До слабких синтаксичних норм належать:

• складні випадки керування іменників (пам’ятник Франкові, завідувач відділу), прикметників (властивий кому, чому, характерний для кого, чого), дієслів (запобігати чому, оволодіти чим, опанувати що);

• побудова прийменникових сполучень, особливо з прийменником ПО: по бажанню (нормативно – за бажанням), по вимозі (на вимогу), по ініціативі (з ініціативи, за ініціативою), по відомостях (за відомостями), по вині (з вини), по мірі (в міру).

Розрізняють помилки:

• порушення синтаксичних зв’язків між словами (норм керування і узгодження): екзамен по математиці, згідно наказу, властивий для нього замість екзамен з математики, згідно з наказом, властивий йому;

• неправильне вживання дієприкметникових і дієприслівникових зворотів: Проїжджаючи повз висоту 805, увагу Шури привернула могила, що виднілася здалеку замість Коли Шура проїжджала повз висоту 805, її увагу привернула могила, що виднілася здалеку;

• неправильна побудова речень з однорідними членами: горджуся і люблю свою школу замість я люблю свою школу і горджуся нею;

• порушення порядку слів у реченні;

• порушення порядку розташування частин складного речення;

• змішування прямої і непрямої мови тощо.

Правильно: Неправильно:

згідно з наказом згідно наказу

відповідно до інструкції у відповідності з інструкцією

проректор з наукової роботи проректор по науковій роботі

лекція з математики лекція по математиці

повідомити факсом повідомити по факсу

робота за сумісництвом робота по сумісництву

після розгляду заяви по розгляді заяви

незважаючи на це не дивлячись на це

досвід (щодо) розроблення досвід по розробці

комісія з питань комісія по питанням

на замовлення по замовленню

за формою по формі

за допомогою при допомозі

за наявності, у разі при наявності

тому що, оскільки так як

деякою мірою в деякій мірі

завод, що виробляє завод по виробництву

залежно від в залежності від

7. Стилістичні (регулюють доцільність використання мовно-виражальних засобів у конкретному лексичному оточенні, відповідній ситуації спілкування). СН обмежують використання літературно унормованої одиниці (слова, форми) певним стилем літературної мови. Наприклад, стилістичною нормою для слів заява, протокол, резолюція є їх використання в офіційно-діловому стилі. Використовуючись в іншому стилі літературної мови, вони також несуть у собі забарвлення офіційності. Нестягнені (золотая, веселая, золотії, веселії) і короткі (зелен, ясен) форми прикметників вживаються у художньому стилі (фольклорі, поезії), і це є їх стилістичною нормою. В інших стилях літературної мови вони можуть використовуватися тільки за умови, якщо їхнє народнопісенне забарвлення буде стилістично виправдане (не порушить СН).

Стилістичними помилками будуть:

• невмотивовані використання в одному функціональному стилі мовних засобів, що характерні для іншого стилю;

• зловживання лексикою і фразеологією ділового стилю (так звані “канцеляризми”) або спеціальними термінами в текстах ненаукового характеру;

• невмотивоване вживання нелітературної лексики (діалектизмів, просторічних слів);

• стилістично невиправдане вживання експресивних засобів, що створює зайву, інколи фальшиву емоційність.

Неправильно: Правильно:

залишилося лише залишилося тільки

пам’ятний сувенір сувенір, пам’ятний подарунок

моя автобіографія автобіографія, моя біографія, життєпис

захисний імунітет імунітет

глухий тупик глухий кут, тупик

8. Графічні (норми передавання звуків і звукосполучень на письмі);

9. Орфографічні – загальноприйняті правила передачі звукової мови (слів і їх форм) на письмі (приміром, правил написання слів окремо, разом чи через дефіс, правил вживання великої літери і т.д.). Найчастіше порушуються такі орфографічні норми, що стосуються:

• вживання апострофа (зв’язок, бур’ян, свято, торф’яний, під’їхати);

• правопису власних назв (Міністерство освіти України, Народний рух України, Нобелівська премія, Академія наук України, ахіллесова п’ята);

• правопису префіксів з-, с- (зшиток, зцідити, сфотографувати);

• правопису префіксів роз-, без- (розхитати, безшумний);

• правопису префікса пре- (пред’явити, премудрий);

• правопису слів іншомовного походження (шасі, Ватикан, Сицилія);

правопису прислівників (віч-на-віч, з дня на день, з давніх-давен, рік у рік). (норми написання слів);

10. Пунктуаційні (норми вживання розділових знаків). За допомогою ПН здійснюється структурне і смислове членування писемної мови на значущі частини, що дає змогу читачеві усвідомити зміст тексту відповідно до задуму автора. Українські пунктуаційні норми базуються на граматичній та змістовій основі і враховують інтонацію.

Останні три типи мовних норм (графічні, орфографічні, пунктуаційні) називаються правописними.

Мовні норми можуть відрізнятися сферою застосування. Наприклад, орфографічні та пунктуаційні норми стосуються лише писемної мови, а орфоепічні – реалізуються тільки в усній. Частина норм є актуальною як для писемної, так і для усної мови. Такими є норми, які стосуються лексичного складу та граматичної будови: за будь-яких умов спілкування необхідно вживати слово відповідно до його значення або утворювати форму чи будувати речення згідно з граматичними правилами.

Усе, що не відповідає мові, належить до ненормативної мови. Саме унормованістю літературна мова протистоїть іншим формам національної мови (діалектам, жаргонам, просторіччю), які становлять усну сферу загальнонаціональної комунікації – народнорозмовну мову.

Мовні норми характеризуються:

- системністю (наявні на всіх рівнях мовної системи);

- історичною зумовленістю (виникають у процесі історичного розвитку мови);

- соціальною зумовленістю (виникають у зв’язку з потребами суспільства);

- стабільністю (не можуть часто змінюватися).

Існує поняття варіантності літературної норми, пов’язане з наявністю у мові кількох однозначних або синонімічних паралельних елементів. В українській мові виділяють: хронологічні (діахронічні) варіанти: перст-палець; регіональні: міліціонер-поліцейський; акцентуаційні: беззáхисний-беззахúсний; орфоепічні: бе[зп]печний-бе[сп]ечний; фонематичні: онук-внук; морфологічні: мотузок-мотузка, ходитиму-буду ходити; синтаксичні: заява прокурора-прокурорська заява; стилістичні: поліцейський-коп варіанти. Нормативні варіанти вимови, написання потрібно відрізняти від порушень норм, що кваліфікуються як мовні помилки. Отже, літературна норма, з одного боку, є незмінною і стабільною, з іншого – розвивається і поступово змінюється.

ОЗНАКИ ЛІТЕРАТУРНОЇ НОРМИ – 1)відповідність ЛН системі мови; 2)стабільність; 3) варіантність; 4) стилістична диференціація; 5) кодифікованість.

Закріплені норми літературної мови (фонетичні, лек­сичні, граматичні, стильові, стилістичні) формують у мовців відповідний мовний смак і спонукають до дотримання норм. Порушення мовних норм сприймається гра­мотними мовцями вже як несмак, поганий смак, відсут­ність смаку. Проте повної відповідності між мовною нор­мою і мовним смаком немає. Норма є традиційнішою і стабільнішою, а смак — сучаснішим і рухливішим. Окрім норми, на смак впливають мінливі умови суспільного й особистого життя мовців, соціальні запити на мову, ідеали і цінності, особливо естетичні. У сукупності це становить систему ідейно-естетичних і психолінгвістичних орієнта­цій суспільної групи мовців (чи окремого мовця) щодо мо­ви, її використання. Таку систему орієнтацій і називають мовним смаком.

Основою мовного смаку є чуття мови. Воно формуєть­ся в процесі оволодіння мовою, засвоєння мовних знань, під впливом мовного і соціального досвіду та свідомого оці­нювання і переживання мовних явищ. Отже, мовне чут­тя — це індивідуальна система підсвідомих оцінок, що ґрунтується і на літературних нормах, і на мовних ідеалах.

3. Легітимність ненормативності: мовні ігри в рекламі

Мовна гра - це свідоме порушення мовних норм, правил мовної поведінки, перекручення (викривлення, спотворення) мовних кліше з метою надання повідомленню більшої експресивної сили. Мовною грою намагаються зробити рекламу оригінальною. На думку фахівців, саме мовна гра допомагає встановити теплий, неформальний контакт з реципієнтом.

До прийомів мовної гри відносять:

1) Графічні виділення назви товару чи фірми (створюють можливість подвійного прочитання), наприклад: «Чоловікам потрібно бути «ІМПУЛЬСивними» (реклама дезодоранту «Імпульс»); «СЕНСація, на яку Ви чекали!» (реклама комп'ютерів марки «Сенз»); «СМАКуйте життя!» (реклама фірми «СМАК»).

2) Графічні виділення ключових слів у тексті. За їх допомогою можна створити «подвійний» текст (з двома рекламними повідомленнями). Спершу читається виділене графічно коротке повідомлення, сконструйоване з фрагментів, які входять до другого - довшого повідомлення, наприклад: «Ми пропонуємо те, що БУДУЄМО» (реклама будівельної фірми).

3) Спеціально зроблені орфографічні помилки (на думку спеціалістів вони допомагають ввести додаткові ко­нотації (відтінки у значенні): «Бережи жуби ж дитинства»,

4) Творення неологізмів: «Не гальмуй! Снікерсуй», «Пепсизм-коланізм».

5) Неправильне сполучення слів: «Породисті меблі», «Віскас знає і розуміє кішок», «Кожен віник мріє стати пилососом «Ровента», «Син за батька не автовідповідач», «Людина - не кактус, їй треба пити» тощо.

6) Гра слів (каламбур):

а) використовують слово, у якому одночасно реалізовано в контексті два його значення, унаслідок чого ви­никає семантичне мерехтіння (у свідомості реципієнта актуалізується і пряме, і переносне значення), наприклад: «Людина на 70% складається з води. Фільтруєш?» - Речення Фільтруєш? вжито у двох значеннях: 1) ви­користовуєш фільтр?; 2) міркуєш?;

б) використовують прийом, коли є перехід від одного значення слова до іншого в межах невеликого відрізка мовлення, наприклад: «Піднімаємо все! Навіть настрій» (реклама автонавантажувачів); «Плодіть і розмножуй­те» (реклама копіювальних апаратів).

7) Стильовий контраст - використання мовних засобів, що не характерні для певної комунікативної ситуації, наприклад: «Так, це мій банк!» (реклама банку).

8) Переробка відомих виразів, прислів'їв, приказок тощо: «Перпетум меблів», «Карл для Клари купує в «Кора­лі», «Прийшов, побачив, повечеряв».

3. Культура мови і мовлення

Зростаюча увага до питань соціолінгвістики, зокрема до питань мовної комунікації, принципів моделювання комунікативного акту, функціонування мови у всіх сферах суспільної діяльності є однією з важливих особливос­тей сучасного і зарубіжного мовознавства. У колі цієї загальної проблематики досить важливим є також вивчення мовленнєвого етикету - правил мовленнєвої поведінки. Ці правила закріплені у системі стійких висловів, прийня­тих даним колективом носіїв цієї мови на певному етапі розвитку суспільства в особливих ситуаціях спілкування.

Головна особливість спілкування як процесу - взаємодія. Процес спілкування охоплює соціальну взаємодію членів суспільства - їх спільну діяльність, інтеракцію і власне комунікацію. Упорядкованість досягається за до­помогою правил і норм, які регулюють характер спілкування залежно від його мети і засобів. Спілкуючись, інди­віди повинні рахуватися з соціальними нормами, звичаями, традиціями, що існують у даному суспільстві. Така необхідність нормативного регулювання спілкування, на думку Л.М.Архангельського, продиктована потребою «забезпечення цілісності суспільства як системи, стійкості взаємопов'язаних видів соціальної діяльності».

Культура мовлення - це система вимог, регламентацій стосовно вживання мови в мовленнєвій діяльності (ус­ній чи писемній).

Культурою мови називають дотримання усталених мовних норм усної і писемної літературної мови, а також свідоме, цілеспрямоване, майстерне використання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спіл­кування.

Головним завдання культури мови є:

- виховання навичок літературного спілкування;

- пропаганда й засвоєння літературних норм у слововжитку, граматичному оформленні мови;

- у вимові та наголошуванні;

- неприйняття спотвореної мови або суржику.

Людина з низькою культурою мовлення порушує правила слововживання, граматики, вимови та наголошення, написання.

Якщо ж людина володіє культурою мовлення, то про неї кажуть, що це людина розвинутого інтелекту і висо­кої загальної культури.

У чому ж виявляється культура мовлення? Насамперед, у таких аспектах, як: нормативність, адекватність, естетичність, поліфункціональність мов­лення.

Жодна суспільна формація не обходилася без норм людської поведінки і спілкування. На певному етапі історичного розвитку, приблизно за часів Людовіка XIV (XVII ст.) норми зовнішньої культури поведінки - правила пристойності, гарного тону - отримали загальну назву «етикет».

Слово етикет французького походження і на початках по­значало товарну етикетку, згодом так називали церемоніал при дворі, тобто правила чемності й норми поведінки. Саме з цим значенням (після прийняття французького церемоніалу при Венському дворі) слово етикет почало функціонувати в німецькій, польській, російській та інших мовах.

Етикет - це кодекс правил поведінки, що регламентують взаємини між людьми у різних ситуаціях.

Нині узвичаєно виокремлювати за сферою використання діловий етикет - норми поведінки і спілкування різних соціальних груп. Ви­значальна ознака його - співпраця і взаємопорозуміння.

Основну частину етикету загалом становить мовний, мовленнєвий і спілкувальний етикет.

Мовний етикет - це сукупність правил мовної поведінки, які репре­зентуються в мікросистемі національно специфічних стійких формул і виразів у ситуаціях установлення контакту зі співбесідником, підтрим­ки спілкування в доброзичливій тональності. Ці засоби ввічливості «орієнтовані на вираження поваги до співрозмовника та дотримання власної гідності. Вони є органічною частиною культури спілкувальних взаємин, соціальної культури загалом».

Дотримання мовного етикету людьми так званих лінгвоінтенсивних професій - чиновниками всіх рангів, лікарями, юристами, працівни­ками зв'язку, транспорту тощо - має ще й виховне значення, мимоволі сприяє підвищенню як мовної, так і загальної культури суспільства. Але найбільш важливим є те, що неухильне, ретельне додержання правил мовного етикету членами колективу навчального закладу, підприємства, офісу, інституції підтримує позитивний імідж, престиж усієї установи.

Які ж чинники визначають формування мовного етикету і його використання?

1. Мовний етикет визначається обставинами, за яких відбувається спілкування. Це може бути ювілей університету, нарада, конфе­ренція, прийом відвідувачів, ділові перемовини та ін.

2. Мовний етикет залежить від соціального статусу суб'єкта і адре­сата спілкування, їх фаху, віку, статі, характеру, віросповідання.

3. Мовний етикет має національну специфіку. Кожний народ ство­рив свою систему правил мовного етикету. На цю його осо­бливість указує Радевич-Винницький: «За етикетом упізнають „своїх" етнічно (національно) і/або соціально (віком, родом занять, релігією тощо)».

Мовленнєвий етикет - реалізація мовного етикету в конкретних актах спілкування, вибір мовних засобів вираження.

Мовленнєвий етикет - поняття ширше, ніж мовний етикет і має індивідуальний характер. Мовець вибирає із системи словесних формул найбільш потрібну, зважаючи на її цінність. Якщо ми під час розповіді надуживаємо професіоналізмами, термінами і нас не розуміють слу­хачі, то це порушення мовленнєвого етикету, а не мовного.

У постійних системних відношеннях із словесними формулами ввічливості перебувають немовні (невербальні) засоби вираження. Сукупність мовних і немовних засобів спілкування, якими послугову­ються у різних комунікативних ситуаціях, становить спілкувальний етикет.

Спілкувальний етикет - це гіперпарадигма, яку мовці відтворюють за правилами, узвичаєними в певній мовній спільноті. Йому властива національна своєрідність, ідіоетнічність. В українців, наприклад, здавна побутує пошанна форма звертання на Ви до старших за віком, посадою, незнайомих, до батьків: Ви, тату..., Ви, мамо.... Ця граматична форма висловлення ввічливості - давня риса української мови: «недарма бо так запопадливо виполювали манкрути цю націоналістичну рису, ствер­джуючи, що пошанна множина є яскравим відбитком патріархальних стосунків на селі, виявом повнокровного націоналізму в мові, а отже, приречена на зникнення».

Суттєвою диференційною ознакою мовного етикету українців є вживання кличного відмінка у звертанні, наприклад: Петре, Надіє, товаришу.

Мовлення людини – це своєрідна візитна картка, це свідчення рівня освіченості людини, її культури, а разом з тим, через сукупну мовленнєву практику мовців - це і показник культури суспільства.

Український народ здавна відзначався культурою мовних стосунків. Так, турецький мандрівник Евлія Челебі, після перебування в 1657 р. в Україні писав, що українці - це стародавній народ, а їхня мова всеосяжніша, ніж перська, китайська, монгольська. До речі, його цікавили лайливі слова у різних мовах. Так от, у цій «всеосяжній» українській мові йому вдалося знайти аж чотири лайливих вирази: «щезни, собако», «свиня», «чорт», «дідько».

Культура мовлення суспільства - це чи не найяскравіший показник стану його моральності, духовності, куль­тури взагалі. Словесний бруд, що заполонив мовлення наших співгромадян, мовленнєвий примітивізм, вульгар­щина - тривожні симптоми духовного нездоров'я народу.

Сьогодні культура і мова виявилися об'єднаними в царині духовних вартостей кожної людини і всього суспі­льства. Мабуть, ніхто не буде заперечувати, що через низьку культуру мови виявляються виразні ознаки бездухо­вності.

Мовна неграмотність, невміння написати елементарний текст, перекласти його з української мови на російсь­ку чи навпаки чомусь перестали сприйматись як пляма на службовому мундирі.

Обов'язковою ознакою високої мовної культури є володіння лексичним багатством рідної мови. Кожна культурна людина з вищою освітою має вчитися глибше пізнавати тонкощі рідної мови, сприймати гру відтінків рідного слова (учитися серцем сприймати красу слова). Адже українська мова може здивувати і захопити. Зверніть увагу на:

- її синонімічне багатство (напр.: синоніми до слова «бити» - вдарити, відшмагати, вгріти, випарити, випо­роти, висікти, віддухопелити, врізати, впекти, всипати, вшкварити, гамселити, гатити, гепнути, дзвякнути дубасити, духопелити, затикати, заїхати, калатати, катувати, клепати, кокнути, кулачити, мазнути, місити, молотити, обамбурити, одшкварити, спороти, періщити, пороти, потрошити, свиснути, сікти, стукнути, тарахнути, телепнути, товкти, тріснути, тюжити, ударити, усмажити, уперіищти, урізати, хвоськати, хльоскати, цьвохнути, частувати, чухрати, шмагати, шкварити, шмагнути, шмиргнути);

- багатство фразеологічних зворотів та крилатих висловів (байдики бити, дивитися чортом, Богу душу віддати, брати за барки, вивести на чисту воду, витрішки продавати, втерти носа, дати гарбуза, вашими устами та мед пити, валити з хворої голови на здорову, в гречку скакати, втопити в ложці води, сидіти на шиї. Але потрібно пам'ятати, що подібні вирази можна використовувати в розмовно-побутовому мовленні і забороне­но - в офіційному);

- багатство українських прізвищ (свідчать про спостережливість, гумор народу. Білозір, Ведибіда, Верниго-ра, Вирвтвіст, Вівчарик, Волоцюга, Гарний, Гречкосій, Гуляйвітер, Дармограй, Дзига, Забіяка, Закусило, Зали-цяйло, їжакевич, Киця, Кривошия, Круть, Макодзьоб, Морикінь, Неїжборщ, Нетудихата, Салогд, Терпеливець тощо);

- багатство прислів'їв і приказок про всі сторони життя, напр.: про шлюб і кохання: «Сухарі з водою, аби серце з тобою», «До любої небоги нема далекої дороги», «Кому як мара, а кому як зоря», «Я його так люблю, як сіль в оці, а кольку в боці», «Вона за ним сохне, а він і не охне», «Жінка чоловікові подруга, а не прислуга», «Не заглядайся на чужих жінок, бо свою згубиш» та інші.

- лексичне багатство. Українська мова може звучати на найрізноманітніших регістрах: по-простацькому і найвишуканіше. Нею можна передавати найтонші настроєві гами, надається вона й до найповажнішого інтелек­туального мислення й творення.

Висока культура мовлення - не інтелігентська забаганка, а життєва необхідність для народу.

Крім цього, існує чимало типових спілкувальних ситуацій, для яких характерна впорядкована парадигма мовних знаків (формул), вибір яких є дуже важливим в етикетному мовленні.

5. Стандартні етикетні ситуації. Парадигма мовних формул.

Авторитетний фахівець з проблем спілкувального етикету Ярослав Радевич-Винницький чітко визначає певні етикетні ситуації, що репрезен­туються парадигмою мовних формул, якими варто послуговуватися і добре їх знати.