1.2. Ретроспективний аналіз та сучасний стан порівняльно- правових досліджень у галузі кримінально-виконавчого права

Порівняльний аналіз кримінально-виконавчого законодавства зарубіжних країн – внесок у розвиток теорії порівняльного правознавства в умовах створення нових міждержавних об’єднань, одним із яких є СНД. Зіставлення позитивного і негативного законодавчого досвіду зарубіжних країн робить висновки більш обґрунтованими. Воно закладає основу нового наукового напряму, в межах якого можна визначити шляхи удосконалення кримінально-виконавчого законодавства України та зарубіжних країн, підвищення ролі інституту покарання в боротьбі зі злочинністю. Порівняльний аналіз нормативно-правових актів у сфері виконання та відбування кримінальних покарань має і прикладне значення. Він може підказати шляхи, форми та методи, які доцільно використовувати при реформуванні національного законодавства. Висновки, зроблені за результатами порівняльного аналізу відповідних норм кримінально-виконавчого законодавства та законодавчих актів зарубіжних країн дозволяють внести необхідні зміни і доповнення в розділи, глави і статті відповідних законів.

Але без ретроспективного аналізу порівняльно-правових досліджень у галузі кримінально-виконавчого права неможливо скласти повну картину їх сучасного стану.

Розглядаючи історію вивчення питання порівняльного кримінально-виконавчого права, насамперед слід назвати роботу італійського вченого Луїджі Дзуппета «Повний курс порівняльного кримінального законодавства», видану в 1852 р. Автор провів порівняльний аналіз систем покарань у Франції, Австрії, Сицилії та інших країнах.

Продовженням розвитку цього вчення стало двотомне видання «Сучасне кримінальне законодавство в порівняльному викладі» (1894, 1899, Німеччина). У ньому викладалася система кримінальних покарань як європейських, так і не європейських країн.

Історії системи установ виконання покарань у порівняльному аспекті присвячена робота Е. Карпентера «Тюрми, поліція та покарання». Описуючи історію каральної системи, він робить висновок про те, що суспільство прийшло до необхідності виправлення злочинця. «Если боязнь наказания устрашает некоторое число людей, которые еще никогда не были в тюрьме, то как она действует на тех, которые уже были там? Ответ – повторение проступка, и как следствие этого – преступники обратно возвращаются в тюрьму». «Привычка к преступлению отнимает даже страх перед тюрьмой. Как бы жестока ни была тюрьма, все-таки она, наконец, порождает свой собственный тип арестанта, который приспособился к тому, что его окружает», – відзначає Е. Карпентер.

В умовах реформи пенітенціарної системи, що проводиться нині в Україні, видається істотним висновок, зроблений автором щодо ролі праці. Порівнюючи організацію праці ув’язнених в Англії і Російській імперії, він вказує, що ув’язнення в тюрму і даремна праця (характерна для англійських тюрем) породжують тільки мстиве почуття, яке прагне зробити з нього закоренілого, невиправного злочинця.

До робіт цього напряму більш пізнього періоду належить багатотомне видання «Сучасне зарубіжне кримінальне право» (1955, Західна Німеччина). Із праць зарубіжних авторів кінця XX – початку XXI ст. слід назвати монографію у двох томах відомого французького пенітенціаріста Ж. Праделя «Порівняльне кримінальне право» (1995, 2002). Порівняльному кримінально-виконавчому праву присвячені роботи таких сучасних зарубіжних учених, як: Н. Крісті, М. Плате, Р. Кінг, В. Стерн.

Слід зазначити, що у дореволюційній юридичній науці історія кримінальних покарань у порівняльно-правовому аспекті має досить давню історію: О. Ф. Кістяківський, М. Д. Сергеєвський, І. Я. Фойницький, М. С. Таганцев.

Зазначимо, що дореволюційне законодавство Російської імперії у сфері застосування покарань певною мірою реципіювало пенітенціарний досвід зарубіжних країн. Зокрема, Кримінальне уложення 1903 року передбачало короткострокове ув’язнення в тюрмі за одиночною системою та довгострокове у виправному будинку за умови тримання протягом перших місяців в одиночній камері, потім – роз’єднання на ніч та на час, вільний від роботи.

Зазначені нормативні положення не були випадковими у тогочасному кримінальному законодавстві, оскільки наприкінці ХІХ ст. вітчизняна пенітенціарна наука дійшла висновку про те, що одиночне ув’язнення засуджених є найбільш ефективним у справі їх виправлення, оскільки дозволяє найоптимальнішим способом здійснювати диференціацію та індивідуалізацію виконання покарання у виді позбавлення волі. Зауважимо, що зазначене питання продовжує залишатися актуальним і в умовах сьогодення, оскільки перебування осіб в умовах місць позбавлення волі «радянсько-казарменого» типу у приміщеннях по 30–100 осіб сприяє збільшенню кількості професійних злочинців.

Спираючись на зарубіжний досвід кримінально-виконавчої діяльності, вітчизняні вчені С. В. Познишев та С. П. Мокринський значну увагу у своїх працях приділяли науковому обґрунтуванню одиночної системи тримання арештантів. Так, на думку С. П. Мокринського, одиночне ув’язнення: 1) краще всього відповідає цілям покарання – залякуванню, спокутуванню вини через страждання, попередженню злочинів та виправленню; 2) дозволяє вивчати індивідуально кожного арештанта і застосовувати заходи тюремної діяльності з урахуванням особистості, умов і особливостей кожного; 3) виключає будь-які зносини між арештантами, попереджує безладдя та змови проти начальства; 4) робить неможливим взаємне розбещення арештантів, і якщо не встигає виправити арештанта, то, в усякому разі, не випускає його із тюрми більш розбещеним; 5) попереджує знайомства у тюрмі і тим самим утворення злочинних товариств між звільненими з місць ув’язнення; 6) більш або менш швидко приборкує найнепокірніші характери, ставить арештанта поза спроможності чинити зло, відкриває йому шлях до добра і власного виправлення; 7) звільняє тюремне начальство від неприємної необхідності вдаватися до допомоги шпигунства; 8) робить позбавлення волі надзвичайно репресивним і виправним, дозволяє зменшити строки покарання і таким чином скорочує державні витрати на утримання арештантів.

З метою практичної реалізації теоретичних напрацювань 31 серпня 1887 р. були затверджені Правила про порядок тримання ув’язнених у тюрмах, улаштованих за одиночною системою. У них детально регламентувались умови розміщення ув’язнених та обладнання одиночних камер; заходи дисциплінарного покарання та порядок їх застосування і т. п.

Прихильники одиночного ув’язнення стверджували, що за такої системи арештант зберігає свою людську гідність, почуття честі та індивідуальної відповідальності, що неможливо при загальному триманні. Професор С. В. Познишев, підтримуючи цю точку зору, вважав, що розміщення арештантів групами у загальних камерах є найпростішим, але цілком непридатним способом. Згубний, розбещуючий вплив такого порядку не викликав сумніву. За таких умов, на думку С. В. Познишева, неминуче розвивається статева розпуста, процвітає арештантський «майдан» та гра у карти.

Визнаючи індивідуалізацію покарання необхідною умовою виправного впливу тюрми, С. П. Мокринський звертав увагу на нереальність реалізації цієї ідеї у російських тюрмах. Посилаючись на досвід будівництва Петербурзької одиночної тюрми військового відомства, при якому вартість обладнання одиночної камери обійшлася понад 2000 рублів, він вказував, що при середньодобовому складі тюремного населення у 100 тис. осіб переведення на режим одиночного тримання буде вимагати витрат у 225–300 млн. рублів; забезпечення ж тримання максимального складу арештантів в окремих приміщеннях складе 340–450 млн. рублів.

Переконливим супротивником одиночного тримання свого часу виступав Ф. М. Достоєвський. Він писав: «Я твердо уверен, что знаменитая келейная система достигает только ложной, обманчивой, наружной цели. Она высасывает жизненный сок у человека, нервирует его душу, ослабляет ее, пугает ее, и потом нравственно иссохшую мумию, полусумасшедшего представляет как образец исправления и раскаяния».

Описуючи типи тюремних установ, М. Д. Сергеєвський формулює низку висновків, які й нині являють інтерес, зокрема: «1) новейшая одиночная тюрьма имеет мало общего с тем ее первичным типом, который сложился в конце XVIII – начале XIX в.; в целом одиночное тюремное заключение оказалось не только не исправительным, но и вредным в физическом и нравственном отношениях; 2) на обломках старой построена новая система одиночного заключения с обязательными работами в кельях; 3) для русского крестьянина-земледельца келейное заключение приносит не исправление, а одно лишь озлобление, чувство вражды и ожесточения; 4) не говоря о громадных денежных затратах, которые потребуются для постройки келейных тюрем, очевидно, что всякая ошибка в их устройстве может подорвать все дело; 5) из европейских тюрем изгнана система общего заключения. Разрешение вопроса о преимуществах той или другой системы размещения принадлежит будущему».

Зауважимо, що негативні висновки щодо наслідків одиночного тримання засуджених були зроблені вченими за тих часів, коли вітчизняна пенітенціарна система ще не знала розгулу тюремної субкультури, ГУЛАГу та інших феноменів «казармено-табірної» системи виконання та відбування покарання.

Суворе дотримання та реалізація у національній кримінально-виконавчій політиці вимог міжнародних стандартів поводження із засудженими до позбавлення волі на певний строк пов’язане із нагальною та актуальною проблемою будівництва нових пенітенціарних установ, якими, на нашу думку, і спираючись на позитивний зарубіжний та у певній мірі вітчизняний (дореволюційний період, після реформи 1879 р.) досвід, мають стати тюрми. Але тюрми, влаштовані по системі одиночного тримання, за певними виключеннями (наприклад, під час залучення засуджених до суспільно корисної праці, під час проведення соціально-виховної роботи, в інших необхідних випадках, що сприяють досягненню мети їх виправлення і ресоціалізації).

Існуюча система виправних колоній зі збереженими елементами радянської «загонової» системи лише на папері називається виправною. Оцінивши реальність сьогодення вітчизняної кримінально-виконавчої (пенітенціарної) системи із властивою для місць позбавлення волі кримінальною субкультурою, важко не погодитись з тезою про те, що за усю свою історію ця система нікого не виправила (якщо вести мову про моральне, а не юридичне виправлення), на відміну від незліченної кількості скалічених та втрачених для суспільства душ і зламаних доль.

Перевага тюрми над виправною колонією полягає перш за все у максимальному наближенні досягнення мети виправлення засуджених, що ставиться перед кримінальним покаранням, а особливо – у виді позбавлення волі. Тримання засуджених у тюрмах по-одному (одиночне тримання) дозволить вивчити індивідуально кожного засудженого та застосовувати засоби виправлення і ресоціалізації в обсягах та порядку, найбільш сприятливих індивідуальним особливостям кожного із них. Перевага тюрми перед виправною колонією полягає і в тому, що існування цього типу пенітенціарних установ дозволить у повній мірі реалізувати принцип індивідуалізації виконання покарання, що базується на дотриманні таких правил: а) відбуванні засудженими покарання у виді позбавленні волі в межах області; б) відбуванні засудженими усього строку покарання в одній пенітенціарній установі. В силу цього, нині реалізація принципу індивідуалізації виконання покарання у виді позбавленні волі залишається досить проблематичною, що викликано відсутністю на території певних областей системи пенітенціарних установ, визначеної ст. 11 КВК України.

У підтримку нашій позиції наведемо точку зору Заслуженого діяча науки Російської Федерації, професора Ю. М. Антоняна. Будучи прихильником переходу від колоній до тюремного режиму, він спростував думку, що тривале перебування у камері сприяє втраті у людини соціальних інтересів і цінностей. «Абсолютно нет. Необходимое общение у заключенного в тюрьме будет. Он сможет смотреть телевизор, ходить на прогулку, в баню. Но при этом, в отличие от колоний, тюремное содержание предоставляет человеку определенную независимость. Если в отряде с ним круглосуточно находятся несколько десятков человек, то в камере его соседями станут не больше 3–4 осужденных. Человек будет ориентироваться только на себя, а не думать о том, какое мнение о нем сложилось у других арестантов. Ведь принцип отрядного содержания осужденных придуман на заре советской власти, когда стало понятно, что тюрьмы давно переполнены, а всех врагов не уничтожить. Тогда это была вынужденная мера», – наголосив учений.

Думки про необхідність реформування вітчизняної пенітенціарної системи у напрямі скасування «казарменого типу» умов тримання засуджених та доцільності одиночного тримання зустрічаються і серед практичних працівників системи. У зв’язку з цим, начальник сектора соціально-виховної роботи управління ДДУПВП у Запорізькій області Павло Кравчук відзначає: «Коротая подобным образом время, арестанты обмениваются бесценным опытом преступной деятельности и думают во сто голов о путях развития уголовной среды. Казарма способствует этому, ей чужда нравственность. Она создана для порядка. Те из осужденных, кто поумнее, изучают на расстоянии вытянутой руки слабости своих сотоварищей. В нужный час, за решеткой или на воле, эти уязвимые места обязательно станут предметом спекуляций… Вполне возможно защитить свое достоинство перед лицом одного варвара, но если тебе противостоит целая шайка, ты обречен».

Продовжуючи порушену проблему доцільності інституту одиночного тримання, наведемо влучні слова практика: «В дореволюционную эпоху данная проблема была понята и осмыслена. В результате развитие получила концепция одиночного содержания преступников. Она умело подрывала абсолютную власть тюремного коллектива над личностью. Образцовым воплощением идеи одиночного заключения стали архитектурные ансамбли центральных тюрем в Петербурге (1892 г.) и Одессе (1894 г.). Их талантливый автор Антоний Томишко умело обратил гуманные помыслы современников в практичность камня. Никогда более человеколюбие тюремного ведомства не проявлялось в таких масштабах. В силу исторических катаклизмов отечественная тюрьма деградировала в лагеря и колонии. Казарма взяла верх”.

Враховуючи викладене вище, в основу реформи вітчизняної пенітенціарної системи повинно бути покладено перегляд ставлення вітчизняного кримінально-виконавчого законодавства в частині розміщення засуджених по «загоновій моделі». У майбутньому реформа повинна передбачати ліквідацію виправних колоній та перехід від «колонійської» до «тюремної» системи виконання покарання у виді позбавлення волі на певний строк, а також впровадження принципу суворого дотримання ідеї сепарації, тобто роздільного тримання осіб з різним ступенем суспільної небезпечності. Зазначений принцип відображатиме класифікацію засуджених не лише при призначенні виду установи виконання покарання, але і в процесі виконання покарання шляхом розширення видів режиму відбування покарання. Запропоновані нововведення, за нашим переконанням, мають знизити негативний взаємовплив засуджених і привести до ліквідації неформальної субкультури серед засуджених.

Слід зазначити, що перші спроби у цьому напрямі позитивно відобразилися у Концепції державної політики у сфері реформування Державної кримінально-виконавчої служби України. Зокрема, однією зі складових розв’язання проблеми є «забезпечення переходу від тримання засуджених у гуртожитках казарменого типу до блочного (камерного) їх розміщення зі збільшенням норми жилої площі на одного засудженого шляхом технічного переоснащення і реконструкції установ виконання покарань, будівництва нових та реконструкції існуючих слідчих ізоляторів, упровадження енергозберігаючих технологій».

Продовжуючи ретроспективний аналіз порівняльно-правових досліджень у галузі кримінально-виконавчого права, зазначимо, що докладна порівняльно-правова характеристика систем покарань у Російській імперії та зарубіжних країнах міститься у «Вченні про покарання» (1888 р.) І. Я. Фойницького. У зазначеній роботі описуються римська, канонічна, давньогрецька, англійська, західноєвропейські континентальні системи покарань. Автор зазначає: «Многообразие карательных мер появляется под влиянием идеи о необходимости внешнего или внутреннего соответствия между наказанием и родом преступного деяния, наказанию подлежащего. Идея внешнего соответствия, или талиона, свойственная эпохам более ранним, идея внутреннего соответствия – эпохам позднейшим: у нас согласно наказу Екатерины II преступник должен быть лишаем того именно блага, которое он хотел отнять своим преступлением. Новое время выставило противоположный взгляд, по которому наказание должно соответствовать не роду преступления, а только тяжести его... Выбор карательных мер определяется состоянием культуры, государственными и общественными условиями данной эпохи».

Роботи, присвячені порівняльному кримінально-виконавчому праву, є у відомого російського та українського вченого А. А. Піонтковського. У них викладається історія та сучасний стан умовного засудження в Америці, Австралії, Англії, Норвегії, Північній Америці. Умовне звільнення розглядається стосовно Європи, Балканського півострова, Фінляндії, Мексики, Північно-Американських Сполучених Штатів, Уругваю, Бразилії, Японії.

Аналізуючи інститут умовного засудження, автор визнає його одним із доцільних засобів боротьби зі злочинністю. «При построении этого института... включение его в карательную систему могло бы содействовать улучшению последней, целесообразному построению дела борьбы с случайным преступным людом»¹, – зазначає А. А. Піонтковський.

Допускаючи можливість і необхідність запровадження інституту умовного звільнення в Російській імперії, А. А. Піонтковський пропонував покласти в його основу такі засади: «1) допустить применение условного освобождения при присуждении к лишению свободы свыше одного года; 2) предоставить право этого применения суду; 3) поставить возможность этого применения в зависимость от следующих условий: а) отбытие определенной части назначенного заключения, б) согласие осужденного, в) такое поведение осужденного в карательном учреждении, которое могло бы служить ручательством, что он, по освобождении, не вступит снова в коллизию с законом, г) возмещение осужденным, по мере возможности, причиненного его преступной деятельностью вреда и д) возможность для заключенного устроиться по освобождении; 4) установить для условно-освобожденных обязательное место жительства; 5) продлить период условной свободы для присужденных к срочному заключению до истечения срока причитающегося заключения, с тем однако, чтобы этот период не был менее двух лет, и допустить в исключительных случаях возможность сокращения продолжительности этого периода; 6) определить продолжительность условной свободы для присужденных к пожизненному заключению в 10 лет; 7) связать возможность обратного возвращения в карательное учреждение с совершением в период условной свободы нового преступного деяния, самовольным оставлением назначенного места жительства, уклонением от возмещения причиненного вреда; 8) связать с обратным возвращением в карательное учреждение отбытие полностью не отбытой еще части заключения; 9) право возвращения в карательное учреждение предоставить суду; 10) допустить применение условного освобождения к молодым преступникам, содержащимся в исправительно-воспитательных учреждениях, предоставив право этого применения всецело усмотрению администрации этих учреждений; 11) подчинить молодых преступников в период условной свободы специальному надзору и руководству признать их дурное поведение достаточным основанием для обратного возвращения их в места заключения». При цьому автор зазначає, «что принятие условного освобождения задержит рост и развитие преступности, так как этот рост и развитие обусловливаются главным образом недочетами в условиях социальной среды, устранение которых путем мер карательного свойства немыслимо; нельзя думать, что принятие условного освобождения устранит все недостатки карательного механизма и тем вполне обеспечит успех непосредственной борьбы с преступностью, так как карательный механизм – механизм сложный, и в интересах его успешного функционирования необходимо, чтобы каждая из его частей соответствовала своему назначению, условное освобождение вовсе, например, не касается тех частей этого механизма, которые предназначаются для борьбы со случайным преступным людом; тем не менее принятие условного освобождения – крупное явление в эволюции карательного механизма, заметный шаг в прогрессивном его развитии.

Если условное освобождение не в состоянии предохранить человека от вступления на путь преступлений, то оно в состоянии, по крайней мере, содействовать возрождению павшего, уничтожению присущих ему преступных наклонностей, усилению его добрых намерений и тем предохранению его в будущем от рецидива».

Розглядаючи різні види кримінальних покарань, М. С. Таганцев здійснив їх порівняльний аналіз. Зокрема, ним наводяться способи розміщення арештантів, дострокове звільнення, тюремні роботи, порядок утримання арештантів.

Порівнюючи систему покарань у різних країнах, умови їх відбування, автор формулює висновки, що до правильно влаштованої сучасної тюрми можна ставити вимоги не лише негативні, щоб вона не була школою пороку і злочинів, не випускала злочинця гіршого і зіпсованішого, ніж він був, але й позитивні – хорошого впливу на ув’язненого; тюрма може привчити арештантів до порядку, належного розподілу свого часу, фізичної охайності та моральної порядності, до праці; навчити арештанта володіти собою, дисциплінувати його; розширити його розумовий і моральний кругозір шляхом повчання, школи, розумно підібраного читання.

М. С. Таганцев вважав, що режим знеособлює злочинця, стирає його індивідуальність, робить його пасивним виконавцем чужої волі, тюремної регламентації, в силу чого вплив тюрми є неміцним, скоропроходящим, але це не має принципового характеру: його може бути якщо не усунуто, то ослаблено введенням перехідних тюрем, патронатства, дострокового звільнення. На думку вченого, позбавлення волі може і повинно зберігати своє репресивне значення. Це полягає не тільки в самому факті позбавлення волі, але і в умовах утримання.

Видається сучасним і судження М. С. Таганцева стосовно того, що тюрма втратила характер покарання, а є привабливим притулком для всіх безпритульних. Він вважав, що прихильники цієї позиції надмірно узагальнюють поодинокі випадки.

Позитивно оцінюючи тенденції гуманізації кримінальних покарань та приведення процесу їх виконання у відповідність до міжнародних вимог, не варто забувати про кару як сутність покарання, особливо у виді позбавлення волі. Свого часу відомий представник російської дореволюційної правової науки, тюрмознавець Д. В. Краінський з цього приводу дуже влучно застерігав: «По природе своей тюрьма являлась наказанием и следовательно в направлении филантропическом должен быть известный предел, с нарушением которого тюрьма могла бы превратиться из карательного учреждения в богадельню».

Питання порівняльного кримінально-виконавчого права знайшли своє місце у працях С. В. Познишева. У підручнику з кримінального права 1909 р. ним викладено короткий історичний нарис стану тюрем на Заході та в Російській імперії до початку XIX ст.: організація тюремного ув’язнення, арештантська праця, тюремна освіта, тюремне управління, патронат та інші аспекти. Вчений дійшов висновку про те, що на розвиток тюремної системи в Європі вплинули пенітенціарні системи Америки: пенсильванская, філадельфійська і оборнська.

Для радянського часу було характерним, що порівняння систем покарання, порядку їх відбування, органів і установ виконання покарань проводилося, як правило, за такими групах країн: буржуазні країни; країни, що розвиваються; країни соціалістичної співдружності. До однієї із перших наукових робіт з порівняльного кримінально-виконавчого права за радянських часів слід віднести дослідження професора П. І. Люблінського „Умовне засудження в іноземному та радянському праві”. Надаючи великого значення застосуванню порівняльно-правового методу при проведенні досліджень у галузі пенітенціарного права, поіменований вчений третину зазначеної наукової праці присвятив аналізу умовного засудження в Америці, Англії та законодавстві країн континентальної Європи.

За напрямом порівняльно-правових досліджень у пенітенціарній сфері радянського періоду слід відзначити роботу О. І. Бажанова, М. О. Стручкова, І. Б. Ускова «Обговорення пенітенціарних проблем на міжнародному рівні» (1977 р.). У зазначеній роботі містяться положення, які пояснюють необхідність міжнародного співробітництва не тільки на момент її видання, а й нині. «Зарождению международного сотрудничества по пенитенциарным проблемам в какой-то мере способствовали структура и динамика преступности. В условиях империализма, как известно, преступность быстро и неудержимо растет, превратилась в событие, волнующее все страны, она стала всеобщим явлением в капиталистическом обществе... На зарождение международного сотрудничества по пенитенциарным проблемам оказал свое влияние и объективный процесс сближения законодательства разных стран... Международное сотрудничество в области исполнения наказания и пенитенциарного дела позволяет использовать основные силы и средства, которыми располагают разные страны, в интересах предупреждения преступности, выработать общие критерии в борьбе с преступностью и правонарушениями... Обсуждение проблем исполнения наказания на международном уровне обогащает национальный опыт. Вместе с тем научный подход к этому делу позволяет предупредить отдельные ошибки, имевшие место в борьбе с преступностью в той или иной стране.

Дослідження з порівняльного кримінально-виконавчого права на різних етапах розвитку Української держави і зарубіжних країн знайшли своє продовження в пострадянський період. Серед їх авторів О. С. Міхлін, B. О. Уткін, В. Є. Квашис, М. Л. Грєков, C. Є. Тарабріна . Слід назвати порівняльно-правове дослідження, проведене групою авторів у 2003 р., а також роботи українських учених В. А. Льовочкіна, А. В. Савченка, М. І. Хавронюка.

Підводячи підсумок історичного екскурсу в пенітенціарну компаративістику щодо покарань, слід констатувати, що у вітчизняній науковій літературі відсутні дослідження, які мали б узагальнюючий характер і комплексно розкривали в порівняльному плані кримінально-виконавчі засади покарань у зарубіжних країнах.

Укладач:

Старший викладач кафедри

кримінально-виконавчого права

кандидат юридичних наук

майор внутрішньої служби В.І.Пазиніч