Питання 4. Проблема смертної кари

Смертна кара як вид покарання за вчинений злочин з давніх часів досить широко використовується в державах, які належать до різних регіонів та цивілізацій планети.

Нині у 59 країнах світу (США, деякі країни Африки, Південно-Східної Азії та деякі інші) вищою мірою покарання є смертна кара.

У сучасному світі Європа є єдиним регіоном, в якому практично всюди смертна кара заборонена законом. Однак, Білорусь – єдина країна у Європі, де досі можуть засудити до смертної кари. Зокрема, за даними Amnesty International, у 2011 р. у Білорусі стратили двох осіб.

Саме європейські країни раніше за інші почали відмовлятися від цього покарання. Одними з перших європейських держав, які скасували смертну кару, були Португалія (1867 р.) і Нідерланди (1870 р.). Пізніше до них приєдналися Норвегія (1905 р.) та Швеція (1921 р.). В Сан-Марино смертна кара була скасована в 1865 р., а останній вирок був виконаний ще у 1468 р. В Ісландії юридично смертна кара була скасована у 1929 р., але остання смертна кара відбулася ще у 1830 р. У такій мікродержаві, як Ліхтенштейн, остання смертна кара відбулася ще у 1785 р., хоча юридично це покарання було скасоване лише у 1987 р.

Більшість так званих демократичних країн відмінили смертну кару лише останніми роками: Бельгія – в 1996 р.; Швейцарія – в 1992 р.; Італія – в 1994 р.; Іспанія – в 1995 р.; Великобританія – в 1998 р.; Франція – в 1981 р.; Німеччина – в 1987 р.; Греція – в 1993 р. Пізніше за інших смертну кару в Європі скасувала Албанія (2007 р.).

Вступ України до Ради Європи у 1995 р. зумовив скасування такого покарання, як смертна кара. В останні десятиліття ця тенденція стала характерною для більшості країн Західної Європи; там смертна кара скасована повністю, або не застосовується у мирний час. Цьому сприяв вступ держав до Ради Європи, визнання частиною національного законодавства Протоколу № 6 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який стосується скасування смертної кари на території держав-учасниць (Протокол набув чинності 1 березня 1985 р.; Україна підписала Протокол 5 травня 1997 р.).

Однак цій події не можна надати однозначної позитивної оцінки. Прикладом може слугувати справа Онопрієнка, названого «найстрашнішим убивцею ХХ ст.». Анатолія Онопрієнка обвинувачували у вбивстві 52 осіб. Так, лише у селі Братковичі Львівського району маніяк убив більше людей, ніж загинуло у ньому за Великої Вітчизняної війни. Вбивав сім’ями, не жаліючи малолітніх дітей. Незважаючи на оголошений мораторій на смертну кару, Президент України публічно заявив, що не бачить іншого покарання для серійного вбивці Анатолія Онопрієнка, крім винесення смертного вироку. Офіційні особи Ради Європи після цього неодноразово наголошували, що у випадку відмови України від мораторію на смертну кару буде поставлено питання про її членство у Раді Європи.

Скасування смертної кари стало необхідною умовою при прийнятті до Ради Європи. Так, при вступі до Ради Європи у 1996 р. Російська Федерація прийняла на себе ряд зобов’язань, у тому числі скасувати смертну кару не лише де-факто, але й де-юре підписати відповідний протокол (на сьогодні не ратифікований). Починаючи із 1996 р., у РФ смертні вироки до виконання не приводились, покарання у виді смертної кари в РФ відповідно до постанови Конституційного Суду 1999 р. не призначається, у листопаді 2009 р. Конституційний суд Російської Федерації подовжив мораторій на смертну кару на невизначений термін. За офіційними даними, у країнах – членах Ради Європи з 1997 р. не була страчена жодна людина.

Скасування смертної кари у Східній і Західній Європі привело до того, що в багатьох країнах набагато більше злочинців засуджуються до довічного позбавлення волі. Ця тенденція особливо помітна у Великобританії, де засуджених до довічного позбавлення волі більше, ніж у всіх інших західноєвропейських країнах разом взятих. Якщо 30 років тому у Великобританії було 730 осіб, які відбували довічне позбавлення волі, то сьогодні їх більше 4500. У Канаді, Швеції також набагато зросла кількість засуджених до довічного позбавлення волі.

Але більшість громадськості невдоволено сприйняла довічне позбавлення волі, проявом чого стала суспільна думка, яка підтримувала збереження, а інколи і розширення сфери застосування смертної кари. Посилання на громадську думку є досить розповсюдженим доказом прибічників смертної кари.

Виправдання смертної кари громадською думкою більш засновано на недостатньому розумінні відповідних фактів. Посадові особи, відповідальні за політику в цій сфері, зобов’язані не лише прислухатися до громадськості, але і забезпечувати повну її поінформованість. Мабуть, більшість опитуваних, якби мали повні уявлення про факти, що стосуються смертної кари та причин, за якими вона повинна застосовуватися, висловилися б проти її застосування. Людина може помилятися, тому інколи виносяться дискримінаційні чи випадкові смертні вироки і підлягають страті засуджені, у відношенні яких була допущена помилка. Цьому сприяють погано підготовлений захист, відсутність документів або навіть рішення слідства приписати вину обвинуваченому.

Підводячи підсумок, слід зазначити, що нині питання про смертну кару поставлено на порядок денний розвитку світових пенітенціарних систем. Ця проблема не може бути вирішена в однозначному порядку і потребує глибокого дослідження з урахуванням правових, психологічних, соціально-культурних та інших факторів.

Укладач:

Старший викладач кафедри

кримінально-виконавчого права

кандидат юридичних наук

майор внутрішньої служби В.І.Пазиніч

ДЕРЖАВНА ПЕНІТЕНЦІАРНА СЛУЖБА УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОЇ СЛУЖБИ