Питання для контролю

1. Які особливості обмеження волі як виду кримінального покарання?

2. Характеристика установи виконання покарання у виді обмеження волі?

3. Особливості порядку направлення засуджених до обмеження волі для відбування покарання?

4. Який порядок обчислення строку обмеження волі?

5. Який порядок виконання покарання у виді обмеження волі?

6. Організація нагляду за засудженими до обмеження волі?

7. Які умови праці засуджених до обмеження волі?

8. Обов’язки власника підприємства, установи та організації, де працюють засуджені до обмеження волі, встановлені КВК України?

9. Правове становище засуджених до обмеження волі?

10. Характеристика умов відбування покарання у виді обмеження волі?

Література

8. Бодюл Є.М. Особливості та деякі проблеми виконання покарання у виді обмеження волі за Кримінально-виконавчим кодексом України / Є.М. Бодюл // Проблеми пенітенціарної теорії і практики. – К., 2004. – №6. – С. 241-246.

9. Закон України “Про Державну кримінально-виконавчу службу України“ від 23.06.05 // Офіц. вісник України. – 2005. – №29.

10. Інструкція з організації порядку та умов виконання покарання у виді обмеження волі: затв. наказ. Держ. департ. України з питань виконання покарань від 16.02.2005 року №27.

11. Інструкція про порядок виконання покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань: затв. наказ. Держ. департ. України з питань виконання покарань, МВС України від 19 грудня 2003 р. №270/1560.

12. Конституція України: прийнята п’ятою сесією Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Урядовий кур’єр. – 1996. – 14 липня.

13. Кримінальний кодекс України: Офіційний текст // Мін’юст України. – К.: Юрінком інтер, 2001. – 239 с.

14. Кримінально-виконавчий кодекс України: Наук.-практ. коментар / Степанюк А.Х., Яковець І.С; За заг. ред. А.Х. Степанюка. – Х.: Одіссей, 2005. – 560 с.

15. Кримінально-виконавчий кодекс України. Офіц. видання. – К.: Атіка, 2004. – 96 с.

16. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. 3-тє вид., переробл. та доповн. / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Атіка, 2004. – 1056 с.

17. Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, затверджені наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 25.12.2003 року №275.

Розділ 18. Попереднє ув’язнення як специфічний інститут державного примусу

18.1. Правова природа і підстави застосування попереднього ув’язнення.

18.2. Порядок прийому ув’язнених до слідчого ізолятора та їх розміщення.

18.3. Правове положення осіб, що тримаються у слідчому ізоляторі.

18.4. Режим тримання ув’язнених у слідчих ізоляторах і засоби його забезпечення.

18.5. Підстави і порядок звільнення осіб, ув’язнених під варту.

18.1. Правова природа і підстави застосування попереднього ув’язнення

Попереднє ув’язнення під варту є особливим правовим інститутом, що близький до покарання у вигляді позбавлення волі та являє собою тимчасову примусову ізоляцію особи у відповідності з кримінально-процесуальним законодавством у спеціально призначених для цього установах.

Відповідно до закону, попереднє ув’язнення визначається як запобіжний захід щодо обвинуваченого, підсудного, підозрюваного у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі та засудженого, вирок щодо якого не набрав законної сили³⁴¹.

Інститут попереднього ув’язнення під варту в сучасний період всебічно не досліджений науковцями, і ця проблема є актуальною як в теоретичному, так і у практичному плані, що підтверджується аналізом минулих та сучасних видань.

Наприклад, в «Очерках тюрмоведения» С.В. Познишева попередньому ув’язненню приділялося всього один параграф, який міститься на одній сторінці³⁴².

У підручниках виправно-трудового (кримінально-виконавчого) права, теми пов’язані з попереднім ув’язненням були відсутні, за виключенням окремих публікацій А.Л. Ременсона, М.О. Стручкова, О.М. Джужи та інших авторів.

Зокрема, А.Л. Ременсон писав, що тримання під вартою в слідчих ізоляторах призначається не для здійснення кари і виправного впливу, а для інших цілей, пов’язаних з фактичним недопущенням спричинення взятій під варту особі обмежень і страждань, а наслідок самого факту позбавлення волі повинен суворо обмежуватися рамками необхідності виконання специфічних цілей даного запобіжного заходу³⁴³.

Теоретичні дослідження, присвячені проблемам, пов’язаним із заходами процесуального примусу для забезпечення кримінального судочинства розглядалися значною кількістю науковців (А.Я. Дубинський, М.С. Алексєєв, Л.Б. Алексєєва, В.П. Божев, Б.О. Галкін та інші).

Зокрема, теоретичне узагальнення проблем заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, здійснено В.В. Рож новою,³⁴⁴ на думку якої, «державно-правовий примус – це нормативно закріплений вплив держави на суб’єктів суспільного життя, з метою забезпечення їх належної поведінки, який у вигляді встановлених законом правообмежень здійснюється компетентними органами під час правозастосовної діяльності, а також що цей вид примусу у сфері кримінального судочинства виступає як різновид процесуальної відповідальності і процесуальних санкцій»³⁴⁵.

Тому, сутність кримінально-процесуального примусу у сфері кримінального судочинства, слід розглядати як вихідне поняття для подальшого дослідження цих примусових заходів з позиції дослідження їх кримінально-виконавчої природи, яка є похідним поняттям від природи зазначених кримінально-процесуальних заходів.

Отже, правова природа виконання примусового заходу – взяття під варту у виді попереднього ув’язнення характеризується тим, що:

а) відрізняється від позбавлення волі на певний строк і довічного позбавлення волі:

- у визначенні мети і завдань застосування названих інститутів (ст. 1-6 КВК України та ст.ст. 155 КПК України, 1-2 Закону України «Про попереднє ув’язнення»);

- у визначенні правових підстав взяття під варту та строках тримання;

- у визначенні правового статусу осіб;

б) має схожі риси і ознаки позбавлення волі з усіма обмеженнями та наслідками, небажаними для особи;

в) має фактичну наявність кримінально-карного аспекту (ч.1 ст.72 КК України – повністю зараховується в строк позбавлення волі).

Таким чином, попереднє ув’язнення серед запобіжних заходів, що передбачені чинним кримінально-процесуальним законодавством України, займає особливе місце та має специфічну правову природу одного з найбільш суворих видів державного примусу, що застосовується до особи, яка в судовому порядку ще не визнана винною у вчинені злочину.

Відповідно до вимог статті 1 Закону України від 30.06.1993 року “Про попереднє ув’язнення”³⁴⁶ цей захід застосовується до підозрюваного, обвинуваченого та підсудного у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі, та засудженого, вирок щодо якого не набрав законної сили.

Як зазначено в ст.ст. 148 та 155 Кримінально-процесуального кодексу України (у подальшому – КПК) та в ст. 2 вищезазначеного закону, метою попереднього ув’язнення є запобігання можливому ухиленню особи, взятої під варту, від слідства і суду, перешкоджання встановленню істини в кримінальній справі або зайняттю злочинною діяльністю, а також забезпечення виконання вироку.

Прийняття рішення про обрання цього найбільш суворого заходу процесуального примусу покладено на місцеві суди, що відповідає принципу змагальності та відкритості при обрані запобіжного заходу. Нині діючий порядок взяття особи під варту, що закріплено у КПК України приведено у відповідність Конституції України, в ст. 29 якої сказано наступне: “Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах і в порядку, встановлених законом”. Таким чином, національне законодавство відобразило найбільш принципові положення Конвенції про захист прав людини та основних свобод про обрання запобіжних заходів у чіткій відповідності із законом³⁴⁷. Іншим позитивним моментом у нині встановленому порядку ув’язнення особи під варту є його відповідність міжнародним стандартам в контексті реалізації можливості звільнення обвинуваченого або підсудного у вчиненні злочину з-під варти на час розслідування та розгляду його справи судом, якщо не існує прерогативи державних інтересів, які б вимагали тримання такої особи під вартою³⁴⁸.

Проте, реформування національного законодавства дотепер не зняло питань перед практиками і науковцями, через неоднозначність їх вирішення у законі³⁴⁹.

Як вірно зазначають ряд вчених, дана проблема є досить важливою, “оскільки і для закону, і для практики, і для науки не байдуже, які умови існують у місцях попереднього ув’язнення, де утримуються особи, які ще не визнані винними у вчинені злочину на підставі вироку суду, який вступив у законну силу”³⁵⁰.

Вказана позиція ґрунтується на вимогах міжнародного права, норми якого по певних напрямках ратифіковані Україною. Так, у пунктах 2,3 Мінімальних стандартних правил поводження з ув’язненими закріплено положення про те, що підслідні ув’язнені не вважаються винними і з ними варто поводитись відповідно. За умови дотримання законоположень, що стосуються свободи особи або процедури поводження з підсудними ув’язненими, до цих ув’язнених варто застосовувати відповідний режим тримання.

Разом з тим, сьогоднішня практика застосування попереднього ув’язнення в Україні свідчить, про те, що за змістом вона є однією із форм позбавлення волі³⁵¹, хоча і носить тимчасовий характер та реалізовується у спеціально визначених для цього державою установах (ст. 4 Закону України від 30.06.1993р. “Про попереднє ув’язнення”). Більш того, встановлена пряма залежність даного запобіжного заходу кримінально-процесуального характеру з позбавленням волі – одним із видів кримінальних покарань: перший певною мірою тяжіє над судом при обранні даного виду покарання, у зв’язку з тим, що санкцію на арешт дає суд³⁵². Тривожить й інший факт – питома вага обвинувачених, щодо яких обрано запобіжний захід у вигляді взяття під варту, в структурі інших примусових кримінально-процесуальних заходів в Україні постійно зростає і фактично сягає 30%, що є майже однаковою з кількістю засуджених до позбавлення волі³⁵³.

Однією з причин такого положення справ є те, що слідчі, прокурори й судді в теперішніх умовах не можуть подолати стереотипів щодо застосування запобіжних заходів і надання переваги крайнім із них.

Чинне кримінально-процесуальне законодавство України (ст. 148 КПК) надає право, а не зобов’язує органи дізнання, досудового слідства, прокурора, суддю чи суд застосовувати відповідний запобіжний захід. Проте каральна політика, що склалась у роки радянської епохи, зумовила формування відповідної психології сучасних правоохоронців і суддів, що є досить поширеною та такою, що гальмує процеси реформування національної системи права в напряму цивілізованих алгоритмів цієї діяльності. Тим більше, що закон не надає переваги якомусь одному з існуючих запобіжних заходів.

Іншою умовою, що формує теперішню практику ув’язнення осіб під варту, є неоднозначне тлумачення дізнавачами, слідчими, прокурорами та суддями підстав застосування даного запобіжного заходу.

Підтвердженням даного висновку є наступна статистика: згідно офіційних даних Державного департаменту України з питань виконання покарань (ДДУПВП) через слідчі ізолятори (СІЗО) щорічно в Україні проходять більше 700 тисяч громадян, у той час, коли засуджується в цілому за цей період тільки до 200 тисяч осіб³⁵⁴.

Як відомо, відповідно до чинного КПК України запобіжний захід у виді взяття під варту застосовується за наявності достатніх підстав вважати, що підозрюваний, обвинувачений, підсудний чи засуджений намагатиметься ухилятися від дізнання, слідства чи суду, або від виконання процесуальних рішень, перешкоджатиме встановленню істини у справі або продовжуватиме злочинну діяльність. Про наявності таких підстав можуть свідчити: дані про особу підозрюваного, обвинуваченого, підсудного та наявність у нього численних судимостей, не погашених і не знятих у передбаченому законом порядку; ухилення від слідства та суду в минулому; перебування в розшуку; придбання квитків чи відкриття візи з метою виїхати з постійного місця проживання чи за кордон; т.ін. Крім того, вирішуючи питання про застосування запобіжного заходу у виді взяття під варту, слід дотримуватися вимог кримінально-процесуального закону про те, що потрібно враховувати при цьому не лише тяжкість злочину, у вчиненні якого підозрюється чи обвинувачується особа, але й її вік, стан здоров’я, сімейний і матеріальний стан, вид діяльності місце проживання та інші обставини, що її характеризують.

Аналіз зарубіжного законодавства з означеної тематики свідчить, про те, що там, де такий перелік обставин чітко визначений, у законі кількість судових помилок щодо обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою зведена до мінімуму³⁵⁵.

Таким чином, правова природа попереднього ув’язнення пов’язана не тільки з об’єктивною необхідністю застосування різноманітних форм державного примусу до осіб, які підозрюються чи обвинувачуються у вчиненні злочину, але й з суб’єктивною практикою реалізації норм закону, яка відображає рівень правової культури та індивідуальної правосвідомості дізнавачів, слідчих, прокурорів і суддів.

Єдиною підставою для попереднього ув’язнення, ц відповідністю зі ст. 3 Закону України “Про попереднє ув’язнення”, є вмотивоване рішення суду про обрання як запобіжного заходу взяття під варту, винесеного відповідно до Кримінального і Кримінально-процесуального Кодексів України. Правда, і тут законодавець не визначився з позицією, так як з норм КПК України не ясно, чи вправі суд вищої інстанції, скасувати рішення нижчого рангу про відмову в обрані запобіжного заходу у виді попереднього ув’язнення, сам взяти особу під варту, і чи має в такому випадку бути присутній при цьому підозрюваний, обвинувачений або підсудний. На думку більшості вчених і практиків, нині діюча судова ієрархія дозволяє судам вищої інстанції вчиняти такі дії, а участь осіб, щодо яких обирається вказаний запобіжний захід, є обов’язковою, так як це є передбачена законом форма їх захисту від обвинувачення у вчинені злочину.

Відповідно до чинного законодавства України рішення суду про попереднє ув’язнення виконується в наступних установах:

• ізоляторах тимчасового тримання органів внутрішніх справ (ІТТ ОВС);

• слідчих ізоляторах ДДУПВП;

• виправних колоніях максимального рівня безпеки;

• гауптвахтах Військової служби правопорядку у Збройних Силах України;

• дисциплінарних ізоляторах (карцерах), виправних та виховних колоній ДДУПВП.

Крім названих місць, за наказом ДДУПВП від 30.12.2003 р. №280, створено «дільницю слідчого ізолятора на території виправної колонії», а також затверджено Положення про дану дільницю, яке погоджено з Верховним Судом України 30.12.2003 р. і Генеральною прокуратурою України 26.12.2003 р. та зареєстровано в Міністерстві юстиції України 17.01.2004 р. за №65/8664.

Згідно даного документа ця дільниця розташовується на території виправних колоній мінімального із загальними умовами тримання та середнього рівнів безпеки, де тримаються засуджені до покарання у виді позбавлення волі на певний строк, вироки щодо яких не набрали законної сили, у яких закінчився встановлений ст.349 КПК України строк для подання апеляції та яким рішенням комісії з питань розподілу, направлення та переведення осіб, засуджених до позбавлення волі, територіального органу ДДУПВП визначено відбування покарання в установах відповідного рівня безпеки.

Попереднє ув’язнення застосовується щодо таких категорій осіб:

а) підозрюваного, тобто до особи, до якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченого (п. 2 ч. 1 ст. 43¹КПК України);

б) обвинуваченого – особи, щодо якої винесена постанова про притягнення до відповідальності як обвинуваченого (ч. 1 ст. 43 КПК України);

в) підсудного – особи, вирок щодо якої не вступив у законну силу (ст. 343 КПК України).

У СІЗО можуть знаходитись й інші особи, які залишені там на законних підставах, а саме:

• засуджені, які залишені для роботи з господарського обслуговування місця попереднього ув’язнення (ст. 89 Кримінально-виконавчого кодексу України (КВК));

• засуджені, які чекають відправки в колонію;

• засуджені, які тимчасово залишені в слідчому ізоляторі або переведені туди з арештного дому, виправного центру, дисциплінарного батальйону або колонії, при необхідності провадження слідчих дій у справі про злочин, вчинений іншою особою або цією ж особою, за який вона не була засуджена, чи у зв’язку з розглядом справи в суді (ст. 90 КВК);

• засуджені, яких переводять з однієї колонії в іншу ( так звані “транзитно-пересильні”).

При цьому правовий статус та умови тримання цих категорій осіб є відмінними від ув’язнених під варту, тому що визначається не тільки нормами КПК України, але й КВК України.

Як підсумок розглянутих питань слід зазначити таке:

• Правова природа попереднього ув’язнення випливає із загальновизнаних юридичних характеристик, що ґрунтуються на нормах міжнародного та вітчизняного права, даний інститут діє переважно в усіх країнах світу і є специфічним інструментом протидії злочинності.

• Цей запобіжний захід є одним із видів державного кримінально-процесуального примусу, що застосовується до чітко визначеної законом категорії осіб, перелік яких є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає.

• Тримання під вартою має тимчасовий характер, строк якого враховується при призначенні покарання або при винесенні виправдувального вироку для визнання розміру матеріальної та моральної шкоди, яку вправі отримати особа, звільнена з-під варти.

• Єдиною підставою для ув’язнення особи під варту є вмотивоване рішення суду, яке може бути оскаржене в суді апеляційної інстанції особою, взятою під варту.

• Нині діюча практика застосування вказаного запобіжного заходу в Україні потребує удосконалення щодо відповідності її загальноприйнятим міжнародним нормам, а також підвищення правового регулювання положень чинного кримінально-процесуального законодавства та усунення усталених стереотипів кримінально-правової та кримінально-процесуальної політики в нашій країні, що мають не завжди виправдані тенденції карально-репресивного характеру, обумовлені історичними, соціально-економічними та юридичними факторами розвитку української державності.

• За змістом попереднє ув’язнення в сучасних умовах є однією із форм позбавлення волі, що свідчить про проблематичний характер правової природи вказаних видів державного примусу та обумовлює необхідність удосконалення і реформування цієї галузі суспільної практики.