3_2011_ua

вілізації історично вихідною, первин ною є сфера приватного права. Тобто правова сфера, котра не є продуктом та інструментом державної влади, на роджується спонтанно, з огляду на ви моги самого життя, під його натиском в умовах переходу суспільства до епо хи цивілізації. Досить показовим є те, що ті ж самі чинники (що стимулюва ли виникнення держави і розвиток публічних інтересів. — І. Т.)… (над лишковий продукт і пізніше — приват на власність; відособлення окремої, автономної особи) зумовили не обхідність існування «горизонталь них» юридичних відносин, котрі б будувалися на наявності множини юридично суверенних «центрів», са мостійності суб’єктів, на вільному ви значенні ними умов своєї поведінки» [1, 217].

Лише згодом державні інтереси на бувають самостійного і, врешті решт, домінуючого статусу в суспільстві. На приклад, ще зовсім недавно (в системі радянського права) для згаданого ви ще індивідуального самовизначення майже не залишалося правового про стору. Адже навіть у побутовій царині вимагалася узгодженість поведінки з офіційно ідеологічними стереотипами та «пріоритетними» (зокрема й по відношенню до приватних інтересів) потребами держави. Відповідно, і санк ції за порушення законних прав держа ви та начебто таких же законних прав окремих громадян були істотно від мінними. Так, скажімо, у Кримінально му кодексі 1960 р. злочини проти влас ності були розмежовані за формами останньої: відповідальність за злочини проти державної власності та злочини проти індивідуальної власності грома дян, по перше, нормативно визначала ся різними розділами цього Кодексу, і, по друге, була відчутно відмінною (певна річ, за посягання на державну

власність передбачалися значно су воріші міри покарання).

В умовах сучасної демократії спос терігається досить виразна, так би мовити, «зворотня» тенденція до все більшого проникнення ідеї «пріоритет ності прав людини» навіть у ті сфери, що традиційно вважаються «цитадел лю прав держави». І цей феномен аж ніяк не є випадковим чи викликаним черговою зміною «праводоктринальної моди». З одного боку, така інтеграція зумовлена невід’ємністю як публічно го, так і приватного моментів від самої ідеї права (що підтверджується періо дичними коливаннями правової на лежності у бік домінанти то одного, то другого, та практичною неможливістю абсолютизації якого небудь із них). З другого боку, ступінь суспільного по рядку, досягнутого на базі правового регулювання міжлюдських відносин, істотно залежить від внутрішньої зба лансованості самої системи права, а то му можна, мабуть, стверджувати, що процес подальшого вдосконалення та кого регулювання об’єктивно пов’яза ний із прагненням гармонійного поєднання та «врівноваження» публіч ного й приватного аспектів правової справедливості. А через те, що у будь якому суспільстві епохи цивілізації (хоча, звичайно ж, у різних про порційних відношеннях) співіснують державні та особисті інтереси, то «більш менш розвинуте право тільки й може існувати й мати подальший роз виток у разі наявності двох відповідних сфер — публічного й приватного права. Причому рівень «досконалості» права в цілому, його «якість» значною мірою зумовлена тим, наскільки розвинутою є кожна із зазначених сфер, що вирі шальним чином впливає і на розуміння права як такого, і на стан практичної юриспруденції. Недоліки в цьому від ношенні й тим більше применшення

1960 р. державних інтересів поріняно з приватними наразі вельми інтенсивно компенсуються сучасним криміналь ним законодавством: наприклад, Кри мінальний кодекс України (2001 р.) вже в певному розумінні є «поверну тим у бік людини». Мається на увазі те, що «найважливішими, пріоритет ними об’єктами, які він повинен захи щати, стали життя, гідність, свобода, власність окремого пересічного грома дянина нашої держави, чого не було у попередньому кодексі, який був спря мований насамперед на захист дер жавних інтересів, державної власності тощо» [7, 92].

До того ж зміст навіть такого базо вого поняття кримінального права, як злочин, є культурно релевантним, а то му його практично неможливо оста точно визначити в межах самого лише концептуально методологічного апа рату кримінально правової науки. Тут потрібна перманентна «відкритість» останньої для її синтезу з соціальними, економічними, політичними, ціннісни ми, психологічними та іншими виміра ми, що зумовлюють усвідомлення суспільної потреби в застосуванні кар них санкцій до тих чи інших діянь. Ад же добре відомо, що одна й та сама дія

ло бути кримінально карним, і тепер у кримінальному законі взагалі не існує такого поняття» [7, 93].

Узв’язку з цією обставиною, до речі,

всучасній юридичній науці виникають численні дискусії щодо самого предме та кримінального права. Особливо гос трою серед них є та, що стосується ди леми: чи варто включати до цього пред мета певні соціально правові відноси ни, що пов’язані зі злочинністю, чи обмежити цей предмет вивченням за конодавчої бази, котра передбачає відповідальність за злочини.

З одного боку, здавалося б, зазна чені відносини можна «перенести» до предметних сфер кримінології, юри дичної соціології тощо, залишивши тим самим предметові кримінального права виключно нормативну основу регулювання цих відносин. Однак у та кому випадку істотно ускладнювати меться кваліфікація злочинів з позиції кримінально правової теорії, оскільки об’єктом злочину завжди виступають певні суспільні відносини, що охоро няються кримінальним законом.

З другого боку, така кваліфікація уможливлюється лише за умови чіт кого формально нормативного визна чення юридичних ознак, система яких

характеризувала б те чи інше суспіль но небезпечне діяння як злочинне та карне. Тож варто, мабуть, визнати предметом кримінального права не лише абстрактний аналіз будови та трансформацій кримінального зако нодавства, а й узгодження цілей і ме тодів цього аналізу з відповідними соціально правовими відносинами, за хистові та регулюванню яких підпо рядковане це законодавство.

Нарешті, згадаємо ще про одну з фундаментальних кримінально пра вових проблем, вирішення якої також потребує інтегрального підходу. Ця проблема полягає у визначенні й співвіднесенні загальних та спеціаль них ознак злочину як соціального яви ща. Насамперед йдеться про те, на яких підставах ми отримуємо змогу взагалі розрізнювати злочинні та не злочинні дії, диференціювати злочини на тлі інших видів негативної по ведінки (асоціальної, антисуспільної, протиправної, аморальної, девіантної тощо), а також субординувати й коор динувати критеріальні виміри злочин ності як загального поняття з фор мальними ознаками конкретних дій суб’єкта за певних індивідуалізованих обставин.

Як визначено ч. 1 ст. 11 КК України, «злочином є передбачене цим Кодек сом суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину». При цьому ч. 2 цієї статті дає таке уточнююче застереження: «Не є злочином дія або бездіяльність, яка хо ча формально і містить ознаки будь якого діяння, передбаченого цим Ко дексом, але через малозначність не ста новить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі».

Однак щодо вирішення питання про доцільність визнання «суспільної

небезпеки» загальною ознакою злочи ну, виникають певні ускладнення, по перше, через культурно політичну диспозитивність змісту цього поняття. Адже суспільна небезпечність діяння не є його характеристикою, а консти туюється як своєрідна «функціональ на змінна», що, як вже згадувалося, за лежить від часо просторових коорди нат буття соціуму.

По друге, «суспільна небезпека є об’єктивною матеріальною ознакою злочину або іншого правопорушення, що виражає шкідливість такої по ведінки для суспільства» [3, 434]. Тоб то ця ознака не є, власне, «класо вирізняючою» по відношенню до роду діянь, кваліфікованих як злочинні, оскільки вона може бути притаман ною не лише діянням, що передбача ють кримінально карні санкції. До то го ж небезпека для суспільства може бути викликана і тими ситуаціями, що взагалі не підлягають правовому регу люванню (наприклад стихійним ли хом, епідемією тощо).

По третє, нерідко трапляється так, що реальна шкода від заборони того чи іншого діяння, котре має формальні ознаки суспільної небезпечності, є значно більшою для суспільства й дер жави, ніж від його «мовчазної дозво леності» законом. Скажімо, як зазна чає Н. Карпов, «ідеї «сухого закону» зазнали поразки і практично виявили ся базою для формування організова ної злочинності. На сьогодні багато вчених і практиків висловлюють дум ки (а в ряді країн це вже реалізується) про необхідність зняти заборону з ря ду видів діяльності, що нині вважа ються кримінальними, — узаконити проституцію, споживання наркотиків, організацію азартних ігор і т. д.» [5, 66]. Справді, попри безумовну су спільну небезпеку, котру несуть у собі такі явища (при цьому слід також ви

тися на основі чинного карного зако ну. При скоєнні повторного вбивства єдиною мірою покарання повинно бу ти довічне позбавлення волі. У разі ж скоєння вбивства втретє (при втечах, у місцях позбавлення волі тощо) мірою покарання такої невиправної особи може бути лише смертна кара. Автори цієї пропозиції мотивують її тим, що «в судовій практиці відомі приклади, коли помилково карали не винних осіб. Можна іноді припустити ся помилки і вдруге (вкрай рідко), але тричі по відношенню до однієї й тієї ж людини помилитися практично не можливо» [2, 31].

Зумовлена об’єктивними тенден ціями культурно політичного розвитку сучасного суспільства потреба в інтег рації приватного та публічного інте ресів у межах правової нормативності, а також поєднання вираженої в законі владної волі з загальнолюдськими ціннісними орієнтирами стають дедалі більшою мірою притаманними не лише матеріальному, а й, певна річ, процесу альному праву. Скажімо, згадувані ви ще виявлення «повороту» такої галузі публічного права, як кримінальне, в бік врахування прав окремої особи (зокре ма її прав на індивідуальність) шляхом встановлення та законодавчого закріп лення невід’ємності й непорушності ряду прав людини та громадянина про стежуються наразі й у межах криміна льно процесуального закону. Діапазон таких прав визначається домінуючими в суспільстві моральними та іншими культурно гуманістичними цінностя ми, що стихійно формуються в кому нікативному середовищі життя со ціуму. При цьому, як зауважує С. Ста хівський, «провадження у криміналь ній справі є саме тією сферою людської діяльності, де найбільш гармонійно поєднуються норми права і моралі. Правий бік діяльності слідчого висту

пає як такий, що суворо і детально ре гулюється законом, а моральний ніби то не має зовнішніх, офіційних форм вираження. Однак це лише на перший погляд. Взаємопроникнення права і моралі включає в себе й певне коло мо ральних обов’язків, яким надається юридична значимість. А в окремих ви падках норми моралі закріплюються безпосередньо у правових нормах, і це надає їм обов’язковості» [8, 88].

Наприклад, як передбачено ч. 3 ст. 22 КПК України, «забороняється домагатись показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів» (що, безу мовно, є виявом синтезу моральної та правової нормативності). З метою міні мізації порушення людської гідності ч. 2 ст. 20 КПК України надає дозвіл на проведення закритих судових роз глядів у справах про статеві злочини, про злочини осіб, котрі не досягли 16 річного віку, а також у випадках, пов’язаних із можливістю розголошен ня відомостей про інтимні сторони життя осіб, що беруть участь у справі тощо. При цьому тенденція такого інте грування в межах кримінально проце суального законодавства, з одного боку, моральних та правових засад, а з друго го — публічних та приватних інтересів дедалі більше переростає у пріори тетність психологічного здоров’я окре мого індивіда та суспільства загалом перед інтересами навіть якомога ефек тивнішого розкриття злочинів.

Хоча найбільш небезпечні для су спільства правопорушення підпада ють під регулятивну сферу криміналь ного та кримінально процесуального законодавства, не менш гострою нині є проблема реформування адміністра тивного права України. Аналогічно то му, як галузь цивільного права вико нує своєрідну системоутворюючу

функцію в царині приватного права, адміністративне право виконує таку саму роль у публічно правовій сфері. Разом з тим чинне адміністративне за конодавство України «сьогодні не відповідає за своїм змістом не лише потребам формування громадянсько го суспільства, побудови соціальної, демократичної правової держави, але, крім того, не відповідає й потребам здійснення адміністративної рефор ми». Тож «необхідно з’ясувати підхо ди до побудови внутрішньої структу ри нормативної системи адміністра тивного права. При цьому важливо враховувати потреби збереження, з одного боку, її галузевої цілісності, єдності адміністративного права, а з другого — поглиблення його внутріш ньогалузевої диференціації» [4, 15].

Початок здійсненню адміністра тивної реформи в нашій державі було покладено прийняттям Указу Прези дента України «Про заходи щодо впровадження Концепції адміністра тивної реформи в Україні» від 22 черв ня 1998 р. До базових цільових напрямів цієї Концепції, що була роз роблена Державною комісією з прове дення в Україні адміністративної реформи, насамперед належить раціо налізація структури, функцій та мето дів діяльності органів виконавчої вла ди, спрощення й скорочення зайвих галузей управління з метою створення додаткових свобод та правового про стору для приватної ініціативи. Крім того, стратегічними завданнями в цьо му плані постають: дерегуляція та вдосконалення системи управлін ських послуг, що надаються на різних рівнях виконавчої влади; впроваджен ня дієвої системи державного контро лю та оптимізація адміністративних процедур; реформування системи під готовки та перепідготовки управлін ських кадрів, механізму державної

служби; оновлення законодавчої бази адміністративних правовідносин (на засадах, котрі передбачають зміщення акценту від домінанти публічно влад них повноважень адміністративних органів та посадових осіб до пріорите ту законних інтересів громадян та інших правосуб’єктів); організаційно правове забезпечення розвитку адмі ністративної юстиції тощо.

Згідно з розглядуваною Концеп цією, практична реалізація адмінре форми має здійснюватися на основі вироблених світовою практикою осно воположних принципів функціону вання виконавчої влади в демократич них державах. Йдеться, по перше, про пріоритетність законодавчої регла ментації функцій, повноважень та по рядку діяльності органів виконавчої влади (тобто про підпорядкування влади праву, як це передбачає інтегра тивна орієнтація на узгодженість дер жавно правового регулювання з акту альними для України демократични ми перетвореннями її політико со ціального устрою).

По друге, необхідним є забезпечен ня максимально можливої функціо нальної незалежності органів вико навчої влади від органів законодавчої та судової влади в межах, визначених Конституцією України. В іншому ви падку, звичайно, створюються істотні перешкоди (пов’язані з надмірною адміністративною централізацією) щодо ефективності сприяння цієї гілки влади здійсненню законних прав фізичних та юридичних осіб.

По третє, принциповою є відпо відальність органів виконавчої влади, їхніх посадових осіб за свої рішення, дії та бездіяльність перед громадяна ми, права яких були порушені.

По четверте, це забезпечення пар ламентського та судового контролю за функціонуванням органів виконавчої влади та їхніх посадових осіб [4, 16].

Отже, узагальнюючи викладене, за значимо, що інтегральний підхід до реформування галузей та інститутів публічного права України передбачає зорієнтованість на синхронізацію в до сягненні таких цілей:

• правового забезпечення реалі зації тих державних інтересів, котрі є узгодженими з актуальними потреба ми суспільства та загальнолюдськими й демократичними цінностями;

• блокування можливостей реа лізації незаконних суб’єктивних інте ресів, діючи від імені держави чи суспільства (користуючись посадови ми повноваженнями, державними чи громадськими фондами тощо).

При цьому всі перелічені цільові орієнтири просякнуті прагненням гар монійного поєднання й узгодженості засобами права між приватними та публічними інтересами, сущим та на

адміністративних, правозахисних, пра воохоронних та громадських органів щодо їхнього сприяння здійсненню за конних прав фізичних та юридичних осіб, а також передбачення адекватної відповідальності за порушення цих прав;

правами та обов’язками, свободою та відповідальністю тощо, оскільки без такого інтегрування сама ідея право вої справедливості перетворюється на фікцію.

Запобіжними заходами є заходи примусового характеру, які за стосовуються з метою попере дження можливих правопорушень у сфері державного управління, які мо жуть призвести до порушень громад ського порядку і суспільної безпеки. Наприклад, припинення ліцензії на право здійснення певного виду госпо дарської діяльності не є адміністра тивним покаранням, а є спеціальним запобіжним заходом, безпосередньо

пов’язаним із цією діяльністю. Аналіз чинного законодавства дає

змогу зазначити, що процесуальні за ходи попереджувального характеру є найпоширенішими у фінансовій діяльності держави. Їх призначення — попередження фінансових правопору шень, яке починається з етапу фінан сового контролю. Ефективність фі нансово правового примусу як засобу профілактики фінансових правопору шень визначається систематичним здійсненням фінансового контролю і своєчасністю реагування на порушен ня фінансово правових норм.

© А. Монаєнко, 2011

У сучасній теорії фінансового пра ва під фінансовим контролем розу міється «спеціальний спосіб забезпе чення законності у фінансовому праві» і наголошується, що «основни ми напрямами фінансового контролю є перевірка дотримання суб’єктами фінансового права законодавства і за безпечення доцільності фінансової діяльності держави».

Академік НАПрН України, профе сор Л. Воронова дає таке визначення фінансовому контролю: фінансовий контроль — це регламентована право вими нормами діяльність державних і муніципальних та інших публічних органів з перевірки своєчасності й точ ності планування, обґрунтованості й повноти надходження коштів у відпо відні фонди, правильності та ефектив ності їх використання [1, 54].

Професор Л. Савченко дає таке визначення: фінансовий контроль — це діяльність державних органів і не державних організацій, наділених від повідними повноваженнями, що спря мована на забезпечення законності,

фінансової дисципліни, раціональ ності в ході мобілізації, розподілу і використання фінансових ресурсів держави» [2, 217].

О. Козирін стверджує, що «під фінансовим контролем слід розуміти здійснювану з використанням спе цифічних організаційних форм і ме тодів діяльність державних органів, а в певних випадках і недержавних орга нізацій, наділених законом відпо відними повноваженнями з метою встановлення законності і достовір ності фінансових операцій, об’єктив ної оцінки економічної ефективності фінансово господарської діяльності і виявлення резервів її підвищення, збільшення доходів до бюджету і збе реження державної власності» [3, 42].

На думку С. Шохіна, під фінансо вим контролем слід розуміти багатоас пектну міжгалузеву систему нагляду наділених контрольними функціями державних і суспільних органів за фінансово господарською діяльністю підприємств, установ і організацій з метою об’єктивної оцінки економічної ефективності їх діяльності, встанов лення законності доцільності госпо дарських і фінансових операцій і вияв лення резервів доходів Державного бюджету [4, 6].

Можна також сказати, що фінансо вий контроль визначається як діяльність уповноважених державою органів влади та організацій за дотри манням законності у процесі збиран ня, розподілу, перерозподілу і викори стання грошових фондів держави й органів місцевого самоврядування з метою здійснення ефективної фінан сової політики в суспільстві для забез печення прав і свобод громадян.

Тут необхідно зазначити, що фінан совий контроль і притягнення до юри дичної відповідальності за виявлені під час фінансового контролю пору

шення взаємопов’язані, перш за все, єдиною спрямованістю на дотримання правових приписів. Але в той же час очевидна їх автономність. Багато ви дів юридичної відповідальності, на приклад матеріальна, адміністративна, фінансово правова, пов’язані із зазда легідь здійснюваними контрольними заходами з боку уповноважених орга нів держави. Але це не характерно для кримінальної відповідальності. Це оз начає, що така межа, як зв’язок з кон тролем, не має значення для інституту відповідальності. Крім того, не можна не відмітити, що контроль і притяг нення до відповідальності часто реалі зуються в рамках різних правовідно син (наприклад фінансове правовід ношення у сфері контролю і карно процесуальне у сфері притягнення до відповідальності, якщо виявлені пору шення, що є підставами для притяган ня до кримінальної відповідальності). Це означає, що одне правовідношен ня — контрольне — має завершитися, а інше — щодо притягнення до відпо відальності — розпочатися.

Слід зазначити, що у процесі здійс нення фінансового контролю функ ціонують контрольні правовідносини, які є правовим зв’язком між контро люючим і підконтрольним суб’єктами з метою створення найбільш сприят ливих умов для реалізації правових приписів у поведінці, діяльності під контрольних суб’єктів, забезпечення ефективності правового регулювання, відновлення стану законності та пра вопорядку у випадках їх порушення.

Контрольні правовідносини мають державно владний характер. Кон трольним відносинам завжди власти вий владно вольовий момент. Це оз начає, що кожен суб’єкт контролю за безпечується відповідними владними повноваженнями, необхідними для виконання цілей, поставлених перед

контролем. Фінансовий контроль по ширюється на всі сфери фінансової діяльності. Не заглиблюючись в ана ліз класифікації видів фінансового контролю, зазначимо, що в літературі розглядаються різноманітні види фінансового контролю: бюджетний, податковий, валютний, митний, а та кож банківський і страховий нагляд.

Проведення фінансового контролю в бюджетній сфері має на меті дотри мання законності на всіх стадіях бю джетного процесу для ефективного виконання державою й органами міс цевого самоврядування своїх функцій і завдань. Цій меті відповідають певні завдання, що стоять перед фінансово бюджетним контролем, до яких може бути віднесений контроль за дотри манням бюджетного законодавства на стадіях складання проекту бюджету, його розгляду і затвердження, на ста дії виконання бюджету, а також скла дання і затвердження звіту про його виконання.

Академік НАПрН України Л. Воро нова, професор М. Кучерявенко та про фесор Н. Пришва зазначають, що за лежно від часу проведення контроль поділяється на: попередній, поточний і наступний. Попередній фінансовий контроль проводиться до виконання фінансових заходів (як правило, пе ревірка законності документів для одержання коштів). Попередній кон троль скеровано на перевірку фінансо вих документів у зв’язку з мобілізацією, розподілом і використанням коштів. Це стосується проектів бюджетів, кошто рисів, фінансових планів. Попередній контроль здійснюється розпорядником бюджетних коштів, головним бухгалте ром при підписанні відомості на за робітну плату, коштів під звіт та інших грошових документів [1, 56].

Поточний фінансовий контроль провадиться у процесі одержання і ви

дачі коштів за чеками або при зараху ванні на рахунки перерахованих чи пе реказаних сум, наприклад за платежа ми у бюджет [1, 56].

Наступний фінансовий контроль провадиться після здійснення грошо вих операцій. Він втілюється шляхом ревізій і перевірок при розгляді й затвердженні звітів про виконання бюджету, перевірок правильності та ефективності використання коштів, списанні матеріальних цінностей. За допомогою наступного контролю ви являються порушення законності й фінансової дисципліни, викриваються недоліки та застосовуються заходи для їх усунення [1, 57].

Представницькі органи влади здійснюють такі форми фінансового контролю: попередній контроль — під час обговорення і затвердження про ектів законів (рішень) про бюджет; по точний контроль — під час розгляду окремих питань виконання бюджетів на засіданнях комітетів, комісій, робо чих груп представницьких органів влади; подальший контроль — під час розгляду і затвердження звітів про ви конання бюджетів.

Податковий контроль як вид фі нансового реалізується за допомогою процедурно процесуальної діяльності податкових органів, основу якої ста новлять обґрунтовані конкретні при йоми, засоби або способи, що викори стовуються при здійсненні контроль них функцій. Податкова перевірка — це процесуальна дія податкового орга ну з контролю за правильністю обчис лення, своєчасністю і повнотою спла ти (перерахування) податків та зборів. Так, наприклад, допит свідка, огляд (обстеження) використовуваних плат ником податків для отримання доходу або пов’язаних із утриманням об’єктів оподаткування приміщень або тери торій, інвентаризація, витребування