3_2011_ua

ності — суб’єктами господарювання, які є зареєстровані в установленому законодавством порядку фізичні осо би — суб’єкти підприємницької діяль ності, а також юридичні особи неза лежно від їх організаційно правової форми та форми власності, які здійс нюють господарську діяльність, у складі яких працює хоча б один оціню вач, та які отримали сертифікат су б’єкта оціночної діяльності [1].

Державне та громадське регулюван ня оцінки майнових прав інтелектуаль ної власності сьогодні здійснюється за вдяки Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» [1] та затвердженим Кабінетом Міністрів Ук раїни Національним стандартам № 1 «Загальні засади оцінки майна і майно вих прав» [2] і № 4 «Оцінка майнових прав інтелектуальної власності» [3]. Зазначеними нормативними докумен тами визначені правові засади здійс нення оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності в Україні, забезпечення створення неза лежної оцінки майна з метою захисту законних інтересів держави та інших суб’єктів правовідносин у питаннях оцінки майна, майнових прав та вико ристання їх результатів. Слід зазначи ти, що оцінка майнових прав — це про цес визначення їх вартості на дату оцінки за процедурою, встановленою зазначеними нормативно правовими актами [1]. Суб’єктами оціночної діяльності виступають не лише суб’єк ти господарювання, що зареєстровані в установленому законодавством по рядку, а й органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які отримали повноваження на здійснен ня оціночної діяльності у процесі виконання функцій з управління та розпорядження державним майном та (або) майном, що є у комунальній

власності, та у складі яких працюють оцінювачі [1].

Оцінка майнових прав проводиться на підставі договору між суб’єктом оціночної діяльності — суб’єктом гос подарювання та замовником оцінки або на підставі ухвали суду про при значення відповідної експертизи щодо оцінки майнових прав. Органи дер жавної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють оцінку майнових прав самостійно або на під ставі наказу керівника.

Договір на проведення оцінки май нових прав укладається у письмовій формі та може бути двостороннім або багатостороннім.

Розмір і порядок оплати робіт з оцінки майнових прав визначаються за домовленістю сторін або у випадках вибору суб’єкта оціночної діяльності на конкурсних засадах — за результа тами конкурсу. Не допускається вста новлення у договорі розміру оплати робіт як частки вартості майнових прав, що підлягають оцінці.

За результатами незалежної оцінки майнових прав складається звіт про оцінку майна, що містить висновки про вартість ОПІВ та підтверджує ви конані процедури з оцінки майнових прав суб’єктом оціночної діяльності. Звіт підписується оцінювачами, які безпосередньо проводили оцінку май нових прав, і скріплюється печаткою або підписом керівника суб’єкта оці ночної діяльності. Акт оцінки майно вих прав затверджується керівником органу державної влади або органу місцевого самоврядування.

При оцінці вартості ОПІВ беруться до уваги діючі охоронні документи (патенти, свідоцтва тощо) та ліцен зійні договори (контракти) з ураху ванням додатків до них, в яких визна чена вартість об’єктів нематеріальних активів та розмір винагороди.

Зазначимо, що при здійсненні роз рахунків вартості ОПІВ світова прак тика напрацювала низку загальних те оретичних підходів (методик), до яких належить доходний, витратний та ринковий методи, які мають багато різновидів (метод прямої капіталізації продуктів, метод непрямої капіта лізації (дисконтування) прибутків; метод роялті (звільнення від роялті); метод первісних витрат; метод вар тості заміщення; метод вартості від творення; метод порівняльного аналі зу продажу тощо) [3].

Кожний підхід має свої методи та методологію застосування. Наведені методи оцінки вартості майнових прав з економіко правових позицій зале жать від природи походження ОПІВ та завдань, які вирішує продавець, ви ходячи зі своєї стратегії та тактики на ринку (друга проблема). Тут слід вра хувати «унікальність» самого ОПІВ як товару, який пов’язаний залеж ністю вартості ОПІВ з особливостями об’єкта, до якого пристосовується (прив’язується) ОПІВ (впроваджен ня, використання). Вибір методів оцінки вартості ОПІВ пов’язаний з механізмом формування ціни (вар тості) ОПІВ. Ставши товаром, ОПІВ набуває не тільки ознаки, властивої товару на ринку, а і правове поле впли ву в процесі купівлі продажу. При цьому слід враховувати, що вартість ОПІВ не може дробитися на окремі частки ОПІВ, тому що це цілісний об’єкт необоротних активів на відміну від окремих матеріальних активів, які надходять дискретно залежно від ви робничого циклу. Потребують сьо годні подальшого розвитку та визна чення методичні підходи до оцінки вартості конкретних ОПІВ. Не завжди прозорими є підходи до оцінки вар тості таких видів ОПІВ, як право на сорти рослин, породи тварин, право на

торговельну марку, право на геогра фічне позначення, право на комерцій ну таємницю, право на раціоналіза торські пропозиції тощо. Наукового обґрунтування потребують напрацю вання ймовірних оціночних шкал — коефіцієнтів новизни техніки, спосо бів, процесів за відповідними ознака ми розробки та ін.

Якщо ОПІВ розповсюджується на умовах ліцензійного договору(ів), то оцінка вартості ще більше усклад нюється, тому що на конкретних під приємствах один і той самий ОПІВ може мати відмінності при застосу ванні та різну ефективність, що впли ває на ціноутворюючі фактори (третя проблема). При оцінці вартості ОПІВ за ліцензійними договорами потребує більш чіткого правового визначення питання, що є ліцензія як об’єкт нема теріальних активів, який аморти зується, або ліцензійний договір, за яким вартість паушального платежу прирівнюється до вартості ліцензії. Правового визначення потребує та кож придбання за рахунок бюджетних коштів ОПІВ за ліцензійними догово рами з використанням тендерної про цедури, коли ще не відомі результати використання ОПІВ (четверта про блема). Ці складові комерціалізації ОПІВ за ліцензійними договорами, у зв’язку з їх невизначеністю, обмежу ють господарську ініціативу та впли вають на формування ціноутворюю чих факторів контрагентів ринку. При цьому слід врахувати, що ціна покуп ця має відповідні обмеження, які пов’язані з загальними витратами і ціною інноваційної продукції, яка про дається на ринку (п’ята проблема). Якщо в ціні продавця фактор впливу вартості інноваційної продукції при застосуванні ОПІВ побічно врахо вується, то в ціні покупця ОПІВ цей фактор може бути домінуючим.

З оцінкою вартості ОПІВ пов’язу ють визначення розміру винагороди їх творцям за використання майнових прав інтелектуальної власності (пау шального платежу, роялті, авторсь ких) з урахуванням обмежувальних факторів формування механізму ціни ОПІВ та податкового законодавства

(сьома проблема). Зазначимо, що в Україні практично не виплачується винагорода від використання ОПІВ у господарській або іншій діяльності, при наданні відповідних послуг, за до помогою якої стимулюється праця на уковців, конструкторів, винахідників та інших спеціалістів, які створюють, упроваджують та використовують ОПІВ. Практика матеріальної, право вої та суспільної підтримки творчої діяльності є надійною основою збере ження інтелектуальної еліти країни, головною складовою інноваційно трансформаційних змін в економіці України, а також важливим кроком у напрямі подолання стереотипів недо оцінки авторського вкладу при ство ренні нематеріальних активів.

Винагорода за ліцензійним догово ром за вибором сторін може бути вста новлена у вигляді фінансованої гро шової суми (паушальний платіж, який не пов’язаний у часі), періодичних платежів (роялті) чи їх поєднання (комбінованих платежів). Розмір ви нагороди визначається за відповідни ми методичними підходами в абсо лютній грошовій сумі на одиницю ви робленої (випущеної) інноваційної продукції (товарів, робіт, послуг) на основі майнових прав інтелектуальної власності. За базу роялті приймають ся як вартісні, так і натуральні показ ники. Ставка роялті розглядається як частка бази роялті, тобто не вся вируч ка від реалізації, обсяг виробленої чи реалізованої ліцензійної продукції в натуральному вираженні, не весь до

хід (прибуток) від реалізації ліцен зійної продукції. Ліцензійна винагоро да визначається у грошовому вимірі. Тут слід застерегти контрагентів рин ку (ліцензійного договору), що роялті не може бути загальним прибутком підприємства (установи) або визначе ним у процентному відношенні до загального прибутку (товарів, робіт, послуг), оскільки розмір роялті знач но коливатиметься у зв’язку із за лежністю від кон’юнктури цін на рин ку, а також від результатів відповідної господарської діяльності. До зазначе них факторів жодного відношення не має використання нових технічних рішень, способів, нових видів про дукції тощо, які пов’язані зі знижен ням собівартості за окремими стаття ми витрат порівняно до і після їх упро вадження. Роялті виступає фіксова ною, абсолютною у грошовому вимірі величиною. Сумарне роялті залежить від обсягів (кількості) виробленої (випущеної) продукції (товарів, робіт, послуг).

Розмір роялті може змінюватись у випадку, коли змінюється ринкова си туація господарювання. У таких ви падках знову здійснюється незалежна оцінка майнових прав інтелектуальної власності, переданих за умов ліцензій ного договору, яка враховує нову ситу ацію, відмінну від попередньої.

Досить складною є оцінка вартості майнових прав інтелектуальної влас ності, яка пов’язана з визначенням розміру збитків від порушення майно вих прав, втраченої вигоди від прода жу контрафактної інноваційної про дукції тощо (восьма проблема). Неви значеними та дискусійними залиша ються правові та економічні підходи до визначення понять та трактування сто совно «майнової шкоди», «втраченої вигоди», «збитків», «моральної шко ди» тощо та до методичних підходів

стосовно визначення розмірів збитків і майнової та моральної шкоди від пору шення майнових прав інтелектуальної власності, що ускладнює роботу судо вих експертів з економіки інтелекту альної власності та при визначенні рівня кримінальної відповідальності, які потребують доказовості за даними бухгалтерського обліку, фінансової звітності, статистичних та інших доку ментів.

Конкретне використання інновацій у вигляді ОПІВ здійснюється безпосе редньо на підприємствах та органі заціях різної правової форми власності. Саме на цьому рівні оформлюються майнові права на інтелектуальну власність, здійснюються заходи, по в’язані з охороною прав інтелектуаль ної власності у встановленому чинним законодавством України порядку.

З прийняттям Закону України «Про бухгалтерський облік та фінан сову звітність в Україні [7] та на основі національних Положень (стандартів) бухгалтерського обліку (П(с)БО) об лік ОПІВ охоплює систему управлін ського і фінансового обліку залежно від господарських операцій. ОПІВ придбаваються, передаються, реалізу ються на підставі договору між влас никами (фізичними — авторами, юри дичними особами) і покупцями. Пере думовою визначення діяльності прид бання та використання ОПІВ є розра хунки бізнес плану, створення, прид бання та впровадження інноваційної продукції на умовах інноваційного підприємництва, визначення еконо мічної вигоди або потенціалу ефек тивності використання окремих видів ОПІВ. На підставі прийнятої обліко вої політики, що відтворюється в на казі, який є довгостроковим наказом керівника підприємства, та відповідно до вимог П(с)БО здійснюється бух галтерський облік ОПІВ у складі не

матеріальних активів в якості окремих інвентарних об’єктів, які відповідають певним ознакам визнання об’єкта бух галтерського обліку та фінансової звітності. Для оприбуткування будь якого ОПІВ на підприємстві та в ор ганізації використовуються Типові форми первинного обліку об’єктів права інтелектуальної власності у складі нематеріальних активів, затвер джені наказом Мінфіну України від 21 листопада 2004 р. № 732 [9]. При зарахуванні на баланс ОПІВ у складі нематеріальних активів підприємства та організації їх вартість дорівнює первісній вартості.

Не зупиняючись на деталях бухгал терського обліку, звернімо увагу на ок ремі економіко правові проблеми, які виникають на межі оціночної та бух галтерської діяльності.

Потребує зняття обмежень питання стосовно визначення первісної вар тості ОПІВ, створених безпосередньо на підприємстві та організації, де не можливо визначити витрати, оскільки відсутні відомості про початок розроб ки (створення) ОПІВ та віднесені на їх створення відповідні прямі й непрямі витрати (дев’ята проблема). Обме ження встановлено п. 17 П(с)БО 8 «Нематеріальні активи» [8]. У такому випадку можна було б використати для оцінки створених ОПІВ справед ливу вартість, що є згідно з п. 4 П(с)БО 19 «Об’єднання підприємств» [10] сумою, за якою може бути здійсне ний обмін активу, або оплата зо бов’язання в результаті операцій між обізнаними, зацікавленими та неза лежними сторонами. Згідно з Націо нальним стандартом № 1 «Загальні за сади оцінки майна і майнових прав» (п. 3) ринкова вартість — вартість, за яку можливе відчуження об’єкта оцінки на ринку подібного майна на дату оцінки за угодою, укладеною між

покупцем та продавцем, після прове дення відповідного маркетингу за умо ви, що кожна із сторін діяла із знанням справи, розсудливо і без примусу.

Із зазначених визначень виникає потреба з’ясувати тотожність понять «справедлива вартість» та «ринкова вартість». Мабуть, ключові поняття щодо «обміну активу» при визначенні справедливої вартості й «можливе відчуження» при визначенні ринкової вартості не є тотожним за своїм еконо мічним змістом. Це призводить до правової колізії, а саме в бухгалтер ському обліку оцінка вартості ОПІВ за ринковою вартістю, яка визначена незалежним оцінювачем, не є тотож ною справедливій вартості, яка по суті відповідає принципу бухгалтерського обліку та фінансової звітності стосов но історичної (фактичної) собівар тості, де пріоритетною є оцінка акти вів підприємства, виходячи з витрат на їх виробництво та придбання (ст. 4 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Украї ні»). Ось чому представники бухгал терської сфери не сприймають норма тивні акти щодо оцінки ринкової вар тості. Хоча за формальною ознакою справедлива вартість за суто ринко вим змістом прирівнюється до ринко вої вартості. А методики визначення справедливої вартості для цілей бух галтерського обліку у П(с)БО немає. Тому без оцінювачів тут обійтись неможливо.

У системі бухгалтерського обліку правового регулювання потребує змішана форма власності на інтелек туальний продукт, коли власниками виступають одночасно фізичні та юри дичні особи у відповідному співвідно шенні вартості ОПІВ, і таку власність треба прийняти на баланс під приємств для введення її у господар ський обіг (десята проблема). Якщо

охоронними документами засвід чується змішана форма власності, то таку форму власності не сприймає бухгалтерський облік, оскільки ОПІВ є цілісний об’єкт бухгалтерського обліку і принаймні та за наявності двох власників на цей ОПІВ у складі нематеріальних активів вона в обліку не оприбутковується. У цьому випад ку, щоб залишити одного власника ОПІВ, потрібно здійснити процедуру відчуження частки власності ОПІВ одному з власників, який здійснюва тиме впровадження ОПІВ у госпо дарський обіг.

Це той випадок, коли службові ви находи зі змішаною формою власності вже починають домінувати під впли вом міністерств замовників, а також створених за рахунок бюджетних коштів. Ключовим моментом, який дає змогу залучити весь науково технічний потенціал країни до інно ваційного процесу, є удосконалення системи винагороди всіх учасників цього процесу від фундаментальних ідей та досліджень, через галузеві впровадження, до виробництва інно ваційної продукції та надання послуг.

При цьому монопольне ставлення державних установ і нехтування ними змішаної форми власності на ОПІВ призводить до втрати стимулюючих винахідницьких або науково творчих результатів, які в умовах «бідності» бюджету жодним чином не стимулю ють розробників творів до інновацій на користь замовників. Тут напро шується визначення державного пари тету у відносинах між фізичними та юридичними особами або визнання відповідного співвідношення в обмін на отримання частки продукту від ви користання інновацій, або частки в корпоративних правах тощо.

Отже, окреслені окремі економіко правові проблеми забезпечення оцін

ки та бухгалтерського обліку майно вих прав інтелектуальної власності свідчать про їх актуальність. Автор сподівається на їх розгляд з різних то чок зору та вирішення, що сприятиме подальшому удосконаленню механіз му комерціалізації ОПІВ у господар

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

ській діяльності суб’єктів господарю вання. Це буде сприяти прискоренню інноваційної діяльності в економіці України з урахуванням системи сти мулювання насамперед творців інно вацій, їх авторів.

номічних відносин у сфері промисло вої власності, його здатності адекватно відображати реальні потреби їх учас ників та забезпечувати механізми ефективного розвитку цих відносин. На досягнення такої мети спрямовані норми ГК України та інших законів, які закладають правові основи регламен тації відносин із використання об’єктів промислової власності у процесі госпо дарювання. Втім, враховуючи незнач ний досвід нашої держави в регулю ванні промислової власності на прин ципах ринкової орієнтації, правові за сади щодо цієї важливої для сучасної економіки сфери відносин потребують суттєвого доопрацювання, яке має ґрунтуватись на теоретичних розроб ках питань юридичної кваліфікації цих відносин та з’ясуванні їх місця серед усталених видів господарсько право вих відносин. Останнє зумовлено необ хідністю визначення характеру відпо відного юридичного інструментарію, що має застосовуватися для впорядку вання цієї групи відносин із метою сти мулювання та активізації ефективного, безперешкодного використання су спільно корисних результатів науково технічної творчості задля укріплення економічного становища товаровироб ника як основного учасника госпо дарських відносин.

Зазначені аспекти правовідносин промислової власності не отримали ґрунтовної розробки у науковій літе ратурі. Вченими розглянуто окремі питання щодо правовідносин із вико ристання торговельної марки (Я. Іол кін [2], О. Кашинцева [3], О. Рассо махіна [4]), промислового зразку (Н. Халаїм [5]), а також захисту від не добросовісної конкуренції у сфері промислової власності (О. Безух [6]). Проблеми ж загального системного погляду на природу правовідносин, які складаються з приводу викорис

тання об’єктів промислової власності, та їх місця серед господарсько право вих зв’язків досліджено поверхово.

Зогляду на викладене вище, метою цієї статті є з’ясування місця право відносин щодо використання об’єктів промислової власності серед госпо дарсько правових відносин.

Суспільні відносини у сфері про мислової власності представлені ши роким спектром різних за своїм харак тером та суб’єктним складом змістом відносин. При цьому їх центральний вид, «серцевину» становлять саме відносини, пов’язані з використанням об’єктів промислової власності. Про цеси використання винаходів, про мислових зразків, торговельних марок втілюються у діяльності суб’єкта гос подарювання, зміст якої становлять дії щодо виготовлення, застосування, зберігання, пропонування до продажу, продажу, іншого введення до госпо дарського обороту продукції, що міс тить охоронюваний об’єкт промисло вої власності. Завдяки такій діяль ності відбувається реалізація інтересів суб’єкта господарювання в отриманні економічних результатів і конкурент них переваг від виробництва та реалі зації нової або вдосконаленої про дукції, її належної індивідуалізації. Економічна сутність цих відносин відображена у положеннях теорії «ге роїчного підприємця» Й. Шумпетера, відповідно до якої новатор, що впрова джує винахід, порушує ринкову рівно вагу, внаслідок чого отримує тимчасо вий надприбуток до відновлення рівноваги на новому рівні з розповсю дженням нововведення [7, 12].

Знаведеного вбачається, що пра вовідносини у сфері використання об’єктів промислової власності за га лузевою належністю слід визнавати господарсько правовими, однак така позиція наразі є дискусійною, а тому

потребує додаткового обґрунтування. Запропонована кваліфікація названих відносин зумовлена повною їх відпо відністю ключовим ознакам госпо дарських правовідносин. По перше, використання об’єктів промислової власності здійснюється виключно у сфері господарювання у процесі виго товлення та реалізації товарів, вико нання робіт, надання послуг. Госпо дарська спрямованість діяльності з використання науково технічних до сягнень прямо або опосередковано за безпечується комплексом правових вимог стосовно умов правової охоро ни винаходів, промислових зразків, торговельних марок, принципів їх ви користання. Так, обов’язковими умо вами правової охорони встановлено: «промислова придатність» — для ви находів, корисних моделей, промисло вих зразків; «придатність для виділен ня товарів (послуг)» — для торговель них марок; «не введення в оману відносно діяльності особи» — для комерційних найменувань. Про обо в’язковість фактичного (реального) господарського використання об’єктів промислової власності свідчать і нор ми, які встановлюють негативні для правоволодільця наслідки (наприклад у вигляді дострокового припинення свідоцтва на торговельну марку) у разі невикористання об’єкта без поважних причин. Крім того, об’єкти промисло вої власності, як правило, є невід дільними від продукції, в якій вони втілюються. Як слушно наголошують з цього приводу економісти, «изобре тение не обретает самостоятельного бытия на рынке товаров, его ценность “растворена в ценности объекта техни ки”» [7, 12]. По друге, особа, яка здійснює використання об’єктів про мислової власності, повинна мати статус суб’єкта господарювання — гос подарської організації або індивіду

ального підприємця. По третє, проце си використання винаходів, промис лових зразків, торговельних марок у виробництві тісно переплетені з інши ми відносинами господарського ха рактеру (інноваційними, у сфері планування), вони набувають, як пра вило, тривалого характеру, поєднують майнові, організаційні, технічні аспек ти здійснення господарської діяль ності та підпорядковані загальній меті виробничого процесу — досягненню економічних і соціальних результатів.

Таким чином, сфера існування, суб’єктний склад та мета правовідно син у сфері використання суб’єктами господарювання об’єктів промислової власності підтверджують їх належ ність до господарських правовідносин. При цьому доречно нагадати, що й за часів радянської економіки викорис тання результатів науково технічної діяльності вважалося сферою регулю вання саме господарського права, зок рема, у системі радянського госпо дарського права В. Лаптєвим вио кремлено таку її складову, як «правові форми створення та впровадження но вої техніки» [8, 142, 144].

На користь зазначеного висновку свідчить і позиція І. Зеніна, який хоча й не називає відносини у сфері викорис тання науково технічних досягнень господарсько правовими, втім аргумен тує положення, які сприяють такому висновку. Вчений доводить, що ор ганізація та промислове впровадження технічних досягнень не має жодного відношення до цивільного права, ци вільно правовий механізм не пристосо ваний для задоволення таких потреб та наголошує, що цивільно правові норми тільки закріплюють принцип вільного використання винаходів і тим самим лише створюють передумови для мак симально широкого застосування цих об’єктів у виробництві [9, 54].