Цивільне_право_Книга_на_всі_теми

громадян з доплатою, безоплатно чи з компенсацією оформляється свідоцтвом про право власності на квартиру (будинок), яке реєструється в органах приватизації і не потребує нотаріального посвідчення. У даному разі відчуження квартири (жилого будинку) від одного власника до іншого (від держави до громадянина) здійснюється у невідомій донедавна організаційноправовій формі — без укладення договору про відчуження у вигляді оформленого належним чином єдиного договірного документа. Хоч законодавець для таких випадків прямо не визначає момент виникнення права власності, можна припустити, що таким має бути момент видачі свідоцтва про право власності, а його реєстрація є лише адміністративним актом.

Спеціальній реєстрації підлягають транспортні засоби, зброя та деякі інші об'єкти. Так, відповідно до ст. 34 Закону України "Про дорожній рух" державній реєстрації та обліку підлягають призначені для експлуатації на вулично-дорожній мережі загального користування автомобілі, автобуси, самохідні машини, сконструйовані на шасі автомобілів, мотоцикли всіх типів, марок і моделей, причепи, напівпричепи та мотоколяски. Власники таких транспортних засобів зобов'язані зареєструвати їх протягом десяти діб після придбання, одержання або виникнення підстав, що потребують внесення змін у реєстраційні документи, в органах державтоінспекції Міністерства внутрішніх справ України. З такою реєстрацією законодавець не пов'язує виникнення у особи права власності. У разі набуття транспортних засобів за договором мають застосовуватися відповідні загальні правила цивільного законодавства про перехід права власності.

Оригінальне вирішена проблема моменту виникнення права власності в Правилах торгівлі у розстрочку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 1 липня 1998 p.1. Згідно з п. 10 Правил "право власності на товари, передані згідно з договором у розпорядження покупця, переходить до нього після кінцевого розрахунку". Наведену норму не можна визнати вдалим рішенням цієї проблеми. По-перше, вона ставить у явно невигідне становище продавця, оскільки на нього покладається ризик випадкової загибелі проданого в кредит товару. По-друге, Кабінет Міністрів України перевищив свої повноваження, адже відповідно до ст. 128 ЦК України момент виникнення права власності у набувача майна за договором визначається договором або законом. Постанови Кабінету Міністрів України не мають статусу закону.

Досить складними є відносини з переходу права власності на акції та інші цінні папери. Тут можливі різні варіанти встановлення моменту виникнення права власності залежно від виду цінних паперів (іменні чи на пред'явника, документарні чи без документарні тощо), від підстави чи способу придбання їх набувачем. При цьому слід враховувати правила спеціальних законодавчих актів, зокрема законів України "Про цінні папери і фондову біржу" та "Про національну депозитарну систему і особливості електронного обігу цінних паперів"1.

В ст. 5 Закону України "Про національну депозитарну систему і особливості електронного обігу цінних паперів" перехід права власності на цінні папери визначається наступним чином:

1.Іменні цінні папери, випущені в документарній формі (якщо умовами емісії спеціально не зазначено, що вони не підлягають передачі), передаються новому власнику шляхом повного індосаменту.

У разі відчуження знерухомлених іменних цінних паперів право власності переходить до нового власника з моменту зарахування їх на рахунок власника у зберігача.

Права на участь в управлінні, одержання доходу тощо, які випливають з іменних цінних паперів, можуть бути реалізовані з моменту внесення змін до реєстру власників іменних цінних паперів.

2.Право власності на цінні папери на пред'явника, випущені в документарній формі, переходить до нового власника з моменту передачі (поставки) цінних паперів.

У разі відчуження знерухомлених цінних паперів на пред'явника право власності на цінні папери переходить до нового власника з моменту зарахування їх на рахунок власника у зберігача.

3.Право власності на цінні папери, випущені в бездоку-ментарній формі, переходить до нового власника з моменту зарахування цінних паперів на рахунок власника у зберігача.

Отже, аналіз чинного законодавства України свідчить про наявність значних, не завжди виправданих розбіжностей та прогалин у підходах до вирішення проблеми моменту виникнення права власності. Тому в новому ЦК України бажано було б сформулювати єдині критерії щодо виникнення права власності залежно від правових підстав придбання майна (створення нового об'єкта, придбання за цивільно-правовими договорами, придбання у порядку приватизації, одержання заробітної плати тощо).

Певною мірою розв'язано цю проблему у новому ЦК Російської Федерації 1994 p. (частина перша), ст. 223 якого сформульовано так:

"!. Право власності у набувача речі за договором виникає з моменту її передачі, якщо інше не передбачено законом або договором.

2.У випадку, коли відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації, якщо інше не встановлено законом. "

Практично наведений текст ст. 223 відтворює дослівно текст ст. 135 ЦК РРФСР 1964 р., за винятком п'яти останніх слів ч. 2 "якщо інше не встановлено законом", яких не було у ст. 135. Водночас у новому ЦК РФ з'явилася нова ст. 219 "Виникнення права власності на новостворюване нерухоме майно", в якій записано:

"Право власності на будинки, споруди та інше новостворюване нерухоме майно, яке підлягає державній реєстрації, виникає з моменту такої реєстрації".

У ст. 329 проекту ЦК України знайшли своє підтвердження положення ст. 128 ЦК 1963 p. щодо визначення моменту права власності у набувача майна за договором. Водночас у ній передбачені новели. Так, у ст. 329 проекту ЦК України зазначається, що право власності на річ за договором, який потребує нотаріального посвідчення, виникає у набувача з моменту такого посвідчення, а

якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації — з моменту його реєстрації (п. 4).

Як бачимо, п. 4 ст. 329 проекту ЦК України повторює зміст п. 2 ст. 223 ЦК РФ. Однак є сумніви щодо необхідності введення в Україні норми, аналогічної ч. 2 ст. 223 ЦК РФ у частині приурочення моменту виникнення у набувача права власності до моменту реєстрації угоди про відчуження певного майна. Такий підхід законодавця був підданий критиці ще в літературі соціалістичного періоду, в якій зверталася увага на відсутність у ЦК РРФСР визначеного терміну, протягом якого договір про відчуження, зокрема жилого будинку, має бути зареєстрований у виконавчому комітеті. Щоб уникнути цього недоліку, пропонувалося передбачити певний строк для реєстрації угоди про відчуження жилого будинку'. Однак у новому ЦК РФ ці пропозиції не було враховано.

Російський варіант визначення моменту виникнення права власності у набувача нерухомості може поставити продавця у значно гірше становище порівняно з покупцем, оскільки, крім всього, в ЦК РФ нічого не сказано про те, хто має здійснювати реєстрацію угоди — продавець чи покупець. Наприклад, за договором купівлі-продажу громадянин придбав жилий будинок, у який переїхав для постійного проживання, а продавець виїхав для проживання в іншу країну. Покупець протягом кількох років не зареєстрував нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу (між тим законодавець якраз і не зобов'язує робити це саме покупця). За чинним законодавством, у разі випадкової загибелі будинку ризик має бути покладено на продавця, який продовжує залишатися після нотаріального посвідчення договору власником будинку, хоч фактично він себе таким вже не вважає. Ситуація істотно не зміниться навіть тоді, коли передбачити в законі тримісячний чи шестимісячний строк для обов'язкової реєстрації договорів про відчуження нерухомості, оскільки протягом цього строку зберігатиметься невизначеність правового становища покупця і продавця. За такого підходу можливі три варіанти вирішення цієї проблеми: а) встановити найкоротший термін для здійснення реєстрації угоди набувачем (наприклад, 10 днів); б) зобов'язати обидві сторони чи набувача здійснювати реєстрацію угоди про відчуження нерухомості в день нотаріального посвідчення цієї угоди, що може виявитися практично неможливим; в) зобов'язати нотаріальні контори (нотаріусів) направляти копію угоди до БТІ для реєстрації, що також може ускладнити ситуацію.

На наш погляд, у новому ЦК України варто зберегти випробуваний практикою текст ч. 1 ст. 128 ЦК УРСР. Водночас необхідно врахувати вже введені новими законодавчими актами особливі випадки визначення моменту виникнення права власності, а також окремо передбачити цей момент щодо новостворюваного майна.

§ 6. Правовстановлюючі документи власника

За Законом України "Про власність" власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном (ст. 4). Однак у цьому законі нічого не говориться про те, якими доказами власник повинен підтверджувати належність йому майна на праві власності. Водночас у ст. 49 закону зазначається, що володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом, арбітражним судом, третейським судом.

Як відомо, володіння майном може грунтуватися на праві власності на нього або на іншому титульному праві, зокрема на договорах майнового найму, схову,, довірчого управління. Тому можна вважати, що наведене положення ст. 49 Закону "Про власність" стосується будь-якого титульного володіння, у тому числі і того, яке здійснює особа щодо майна, належного їй на праві власності. Таким чином, власник не зобов'язаний у кожному випадку доводити іншим особам правомірність володіння належним майном. Однак у деяких випадках здійснення власником своїх правомочностей може ставитися в залежність від доведеності факту належності майна на праві власності даній особі. Більше того, здійснення окремих правомочностей, особливо розпорядження, можливе лише за умови наявності у власника відповідних документів (правовстановлюючих документів)', що підтверджують належність конкретного майна на праві власності даній особі.

В Законі України "Про власність" відсутній перелік правовстановлюючих власницьких документів. В Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженій наказом Міністерства юстиції України від 18 червня 1994 p. наведено досить широкий перелік документів, 'їа. наявності яких можливе вчинення тих чи інших нотаріальних дій. Так, відповідно до п. 49 Інструкції при нотаріальному посвідченні договорів про відчуження жилого будинку, а також іншого нерухомого майна, що підлягає реєстрації, нотаріус вимагає подання документів, що підтверджують право власності на зазначене майно у осіб, які його відчужують,

асаме:

—нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу, довічного утримання, дарування, міни;

—договір купівлі-продажу, зареєстрований на біржі;

—свідоцтво про придбання жилого будинку (частини будинку) з прилюдних торгів;

—свідоцтво про право приватної власності на будинок (частину

будинку);

—свідоцтво про право власності, яке видається відповідним органом при приватизації житла, об'єктів незавершеного будівництва, автозаправних станцій, що реалізують пально-мастильні матеріали виключно населенню тощо;

—свідоцтво про право на спадщину;

—свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя;

—договір про поділ майна;

—рішення суду, арбітражного суду тощо;

—державний акт на право колективної чи приватної власності на землю.

Дещо по-іншому сформульований подібний перелік в Інструкції про порядок державної реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб, затвердженій наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 9 червня 1998 p. В ній до правовстановлювальних документів, на підставі яких проводиться державна реєстрація права власності на об'єкти нерухомого майна, віднесені:

1.Договори купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання, посвідчені державними нотаріальними конторами та приватними нотаріусами.

2.Свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя, що їх видають державні нотаріальні контори та приватні нотаріуси.

3.Свідоцтва про право на спадщину, видані державними нотаріальними конторами.

4.Свідоцтва про придбання житлових будинків з прилюдних торгів, видані державними нотаріальними конторами та приватними нотаріусами

5.Свідоцтва про придбання об'єктів нерухомого майна на аукціонах з реалізації заставленого майна, видані державними нотаріальними конторами та приватними нотаріусами.

6.Свідоцтва про право власності на об'єкти нерухомого майна, видані органами місцевої виконавчої влади чи місцевого самоврядування.

7.Свідоцтва про право власності, видані органами приватизації наймачам квартир у державному житловому фонді.

8.Свідоцтва про право власності на спадщину та свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя, оформлені консульськими установами України.

9.Договори купівлі-продажу, міни, зареєстровані біржею.

і0. Договори відчуження між юридичними особами недержавної форми власності.

! 1, Рішення судів, арбітражних судів про визнання права власності на об'єкти нерухомого майна.

і 2. Акти про денаціоналізацію (демуніципалізацію) будівель.

13.Витяг із нотаріально посвідченого договору, укладеного між житловобудівельним колективом або членом цього колективу і виконкомом міської (районної) ради депутатів трудящих, про безстрокове користування відведеною земельною ділянкою і про будівництво багатоквартирного будинку з правом власності на окрему квартиру, за наявності акта про прийняття будинку в експлуатацію.

14.Рішення товариського суду про розподіл майна колишнього колгоспного двору.

15.Мирова угода, затверджена ухвалою суду.

16.Накази органів Фонду державного майна з додатком — переліком об'єктів нерухомого майна про передачу у власність цих об'єктів акціонерним товариствам. '

17.Копія виконавчого листа щодо конфіскації об'єкта нерухомого майна та копія опису нерухомого майна, затвердже-"а суддею.

Дублікати правовстановлювальних документів, видані но-; 'ріальними конторами, приватними нотаріусами, органами

•:риватизації, державними архівами.

Звичайно, що юридична чи фізична особа, яка значиться ' одному з вищезгаданих документів власником об'єкта нерухомості чи його набувачем повинна вважатися законним во-

•тодільцем допоки у судовому порядку не встановлено інше. Відтак власникові з такими правовстановлювальними документами не може бути відмовлено державними чи іншими органами у здійсненні ним правомочностей лише з міркувань сумнівів у достовірності їх видачі.

Порядок видачі правовстановлювального документа на окремі об'єкти нерухомості передбачається окремими законодавчими актами, зокрема Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду", Земельним кодексом України. У таких випадках правовстановлювальні документи (свідоцтво право власності на приватизовану квартиру чи будинок, державний акт на право колектвної чи приватної власності на землю тощо) мають відповідати вимогам цих законів, оскільки їх недодержання може бути підставою для визнання правовстановлювального документа недійсним.

Крім об'єктів нерухомості, у власності фізичних і юридичних осіб, держави і територіальних громад може бути і будь-яке інше майно (рухоме, індивідуально-визначене або визначене лише родовими ознаками тощо). Щодо такого майна також може виникати потреба у встановленні його належності конкретному суб'єктові. Однак законодавче ці відносини допоки врегульовано недостатньо, за деякими винятками. Так, при відчуженні автомобілів, автобусів, самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів та мотоколясок нотаріусу можуть бути подані свідоцтва про реєстрацію, технічні паспорти, реєстраційні талони, а при відчуженні тракторів, самохідних шасі, самохідних меліоративних, дорожньобудівних машин і тракторних причепів — свідоцтва про реєстрацію машин. Однак при цьому необхідно враховувати, що безпосередньою правовою підставою виникнення у особи права власності на транспортні засоби є договори купівлі-продажу, міни, дарування, успадкування та інші правові підстави, за якими вчиняється їх державна реєстрація та визначається особа власника, а відтак свідоцтво про реєстрацію, технічний паспорт, реєстраційний талон водночас набувають ознак правовстановлювального документа.

Державна реєстрація цивільних повітряних суден, морських торговельних суден визначається відповідно до Повітряного кодексу України, Кодексу торговельного мореплавства України та спеціальних нормативно-правових актів.

Згідно з п. 4 ст. 5 Закону України "Про національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні" підтвердженням права власності на цінні папери є сертифікати, а в разі знерухомлення цінних паперів чи їх емісії в бездокументарній формі — виписка з рахунку у цін

них паперах, яку зберігач зобов'язаний надавати власнику цінних паперів. Однак для переважної частини рухомих майнових об'єктів законодавець не передбачає певних правовстановлювальних документів. У такому разі право

власності може підтверджуватися різноманітними доказами, зокрема договорами, свідоцтвом про право власності на спадщину, актами передачіприймання майна, розписками. При цьому юридична сила щодо підтвердження належності рухомого майна може бути різною, що залежить від багатьох обставин. Так, письмовий договір купівлі-продажу щодо рухомого індивідуально-визна-ченого майна матиме усі ознаки правовстановлювального документа, але лише за умови визначення в договорі особи набувача (власника) та індивідуалізації предмета купівлі-продажу. Такої юридичної сили, притаманної правовстановлю-вальному документу, не матиме договір купівліпродажу щодо рухомого майна з родовими ознаками, оскільки за таких обставин, як правило, неможливо зафіксувати юридичну належність такого майна саме даному власникові. Тому у разі спору щодо належності рухомого майна з родовими ознаками суд має встановити усю сукупність доказів, щоб виявити його законного власника.

В роздрібній торгівлі, у сфері побутових послуг певне доказове значення для виявлення власника придбаного товару можуть мати квитанції, чеки, накладні, технічні паспорти, замовлення тощо.

У підприємницькій практиці досить часто постає питання про правове значення для встановлення права власності взяття юридичною особою майна "на баланс". В судово-арбітражній практиці та юридичній літературі взяття майна на баланс розглядається як бухгалтерсько-облікова операція, а не як безспірний правовстановлювальний документ. Такий підхід заслуговує на підтримку, адже рішення про зарахування майна на баланс приймається юридичною особою в односторонньому порядку.

Таким чином, усі документи, що підтверджують право власника на належне йому майно можна поділити на ті, які безпосередньо засвідчують особу власника (правовстановлювальні), і ті, які лише опосередковано підтверджують право власності особи на майно (правопідтверджувальні).

Глава 19. Право приватної власності

§ 1. Загальні положення

Право приватної власності є головною правовою формою індивідуального привласнення благ в усіх країнах з ринковою економікою. Однак в Україні радянського періоду, як і в інших республіках колишнього Союзу РСР, таке привласнення забезпечувалося інститутом права особистої власності.

Жовтнева революція 1917 p. започаткувала появу нової соціалістичної суспільно-економічної формації, основною метою якої стало знищення насильницькими методами зароджуваних в Росії та в інших республіках колишнього Союзу РСР відносин капіталістичної приватної власності і поширення режиму соціалістичної власності на знаряддя праці та засоби

виробництва. Для громадян основною індивідуальною формою привласнення певних матеріальних благ стала особиста власність.

Норми цивільного законодавства про особисту власність базувалися на відповідних ідеологічних постулатах марксистсько-ленінського вчення про власність у соціалістичному суспільстві. Основоположники марксизмуленінізму визначили основні ознаки особистої власності та її місце в соціалістичній економіці, розглядаючи таку власність як індивідуальну форму присвоєння результатів своєї праці лише з метою задоволення особистих потреб. При цьому К. Маркс і Ф. Енгельс особисту власність визначали як особисто придбану своєю працею, що створює основу особистої свободи. Отже,

вмарксистсько-ленінському вченні про особисту власність у соціалістичному суспільстві визначальними стали ідеї про її трудове походження і споживчий характер. Саме ці ознаки знаходили своє адекватне юридичне оформлення у всіх законодавчих актах. Відповідно дозволялося мати в особистій власності лише предмети вжитку особистого споживання, комфорту і підсобного домашнього господарства, жилий будинок і трудові заощадження.

На деякі об'єкти права особистої власності громадян у законодавстві передбачалися обмеження щодо їх кількості або розмірів (наприклад, щодо жилих будинків, нежилих будівель, продуктивної і робочої худоби, дозволених дрібних засобів виробництва). І хоч для переважної більшості об'єктів права особистої власності законодавець не встановлював прямих кількісних обмежень, можливості громадян у створенні особистої власності безпосередньо залежали від чітко визначених розмірів оплати праці в суспільному секторі народного господарства, яка в умовах соціалізму вважається головним регулятором міри праці і споживання.

Здійснення громадянами права особистої власності та обсяг їхніх правомочностей повністю підпорядковувалися суто особисто-споживчому призначенню такої власності. Формально на відносини власності громадян поширювалося загальне правило ст. 86 ЦК УРСР 1963 р. про те, що "власникові належать права володіння, користування і розпорядження майном у межах, встановлених законом". Тобто, діяло правило: власник має право вчиняти правомочності щодо майна лише в межах, окреслених законом. Відповідно громадяни могли примножувати своє майно лише за підставами, переліченими

взаконодавчих актах, під загрозою неможливості виникнення на таке майно права власності, набуте за іншими підставами.

Особливу роль у недопущенні "збагачення" громадян відігравала норма про те, що особиста власність не повинна "служити для одержання нетрудових доходів, використовуватись на шкоду інтересам суспільства" (ч. З ст. 88 ЦК УРСР). Громадянам заборонялося займатися приватнопідприємницькою діяльністю і використовувати для цього власне майно, здавати його за договорами найму за плату в розмірах, що перевищували граничні межі, встановлені законодавчими ак-

тами. Звертає на себе увагу відсутність конкретних критеріїв для визначення дійсного змісту понять "нетрудовий доход" і "використання майна на шкоду інтересам суспільства". Не мали вони однозначного тлумачення ні в судовій практиці, ні в юридичній науці. Така невизначеність сприяла застосуванню зазначеної норми в інтерпретації, що змінювалася залежно від коливань в ідейно-політичному курсі керівництва СРСР і союзних республік і що в кінцевому підсумку призводило до істотних порушень майнових прав громадян (наприклад, у період так званої кампанії "боротьби з нетрудовими доходами", проведеної відповідно до Постанови ЦК КПРС "Про заходи по посиленню боротьби з нетрудовими доходами" від 15 травня 1986 p. і прийнятих на її розвиток законодавчих актів)'. Громадянам дозволялося лише займатися визначеними в законодавстві деякими видами індивідуальної трудової діяльності. Основним же джерелом формування особистої власності для переважної більшості громадян слугувала праця в соціалістичному громадському секторі економіки.

Наступною важливою ознакою особистої власності громадян був її похідний характер від соціалістичної власності, що безпосередньо зазначалося у преамбулі ЦК УРСР. Отже, існування в СРСР і УРСР особистої власності було зумовлено пануванням соціалістичної власності, соціально-державним устроєм та всеохоплюючою дією комуністичної ідеології.

Однак наприкінці 80 — на початку 90-х pp. стали відбуватися такі соціально-економічні та політичні процеси, які засвідчили подальшу безперспективність соціалістичного шляху розвитку суспільства, започаткували умови для кардинального реформування правового регулювання відносин власності в СРСР і УРСР.

У результаті цих процесів на основі Декларації про державний суверенітет України Верховна Рада України 3 серпня 1990 p. прийняла Закон "Про економічну самостійність Української РСР"2, у ст. 4 якого передбачалися три форми власності: державна, колективна та індивідуальна (особиста і приватна трудова). Детальну правову регламентацію власність громадян дістала в Законі України "Про власність". При) цьому індивідуальна (особиста і приватна трудова) власність за своїм розміщенням передувала іншим формам власності*.

Індивідуальна власність громадян, як одна з форм власності в Україні, проіснувала недовго. 7 липня 1992 p. Верховна Рада України прийняла Закон України " Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України2, яким замість права індивідуальної власності було запроваджено нову форму власності — "право приватної власності", що знаменувало перемогу прихильників ринкових реформ. Введення приватної власності, однак, не призвело до істотних змін у переліку об'єктів права власності, визначеного Законом України "Про власність" (у первісній редакції) стосовно права індивідуальної власності, що засвідчило притаманність останній усіх ознак приватної власності.

Таким чином, у 1992 p. остаточно завершилося юридичне визнання приватної власності в Україні. Проте, це не зняло гостроту проблеми

подальшого врегулювання відносин власності громадян, оскільки відповідні норми ЦК України не зазнавали змін, адекватних суспільно-економічним відносинам. Переважна частина норм цього кодексу фактично вступила в суперечність з новим законодавством про власність, що породжувало небажаний правовий вакуум у регулюванні важливої сфери цивільних правовідносин. Лише 16 грудня 1933 p. Верховна Рада України прийняла закон про внесення змін до ЦК України та деяких законодавчих актів3. Зокрема, з ЦК України були виключені глави 7, 8, 9, статті 87, 87', 88, 100—104, 106, 108, 111, 117, 120—127. Ст. 86 була викладена в редакції ст. 2 Закону України "Про власність" з введенням до неї нової ч. 6, у якій зазначається, що відносини власності регулюють Закон України "Про власність", ЦК України, інші законодавчі акти. Цілком зрозуміло, що головним джерелом правового регулювання відносин власності громадян став Закон України "Про власність", а інші законодавчі акти набули значення субсидіарних. Їх аналіз дає певне уявлення про поняття права приватної власності в сучасний період.

Необхідними економіко-правовими ознаками для визначення сутності приватної власності, як і будь-якої іншої існуючої форми власності, насамперед можуть слугувати: її об'єктний склад; її суб'єктний склад; обсяг правомочностей власника; характер співіснування приватної власності з іншими формами власності.

Відповідно до ст. 13 Закону України "Про власність" об'єктами" права приватної власності (у первісній редакції — індивідуальної власності) є жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення (п. 1). Крім того, об'єктами права власності громадян є твори науки, літератури, мистецтва, відкриття, винаходи, промислові зразки та інші результати інтелектуальної праці(п. 2).

З правової точки зору особливої потреби в законодавчому закріпленні такого деталізованого орієнтовного переліку об'єктів права приватної власності громадян не існує. Проте введення його до Закону України "Про власність" відіграло певну соціально-політичну роль в адаптації суб'єктів цивільних правовідносин до нових відносин власності. Оскільки ця мета фактично вже досягнута, в новому ЦК України перелік об'єктів права приватної власності громадян має бути сформульований за узагальнюючими критеріями, а саме:

об'єкти особисто-споживчого призначення; об'єкти виробничопідприємницького призначення; об'єкти інтелектуальної праці. В принципі таке майно може належати суб'єктам будь-якої іншої форми власності.

У проекті ЦК України в редакції від 25 серпня 1996 p. запропоновано таку норму: "У власності фізичних осіб — суб'єктів права приватної власності

— може перебувати будь-яке майно, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть належати фізичним особам" (ст. 321). Цей підхід до визначення об'єктного складу приватної власності громадян, хоч і відрізняється від його визначення в Законі України "Про власність", але має