3. 3. Література і театр

Базовим поняттям «Поетики» Аристотеля є «мімесис», тобто наслідування, яке однаковою мірою стосується мистецтва слова і театру: «Подібно до того, як дехто наслідує багато речей у процесі їх відтворення у барвах і формах (одні – завдяки мистецтву, інші – за навичками, ще інші – завдяки природному дару), так у всіх названих мистецтвах [епос, трагедія, комедія, дифірамби] наслідування здійснюється у ритмі, слові і гармонії». Поєднання слова і гри (як наслідування) мав на увазі Аристотель, ведучи мову про трагедію: «Трагедія є наслідуванням дії важливої і завершеної, яка має певну міру, наслідуванням за допомогою мови, що в кожній зі своїх частин різноманітно прикрашена, а не розповіді, яка виражає співчуття й очищення від пристрастей».

Слово і дія нерозривно поєднувалися ще в архаїчному мистецтві, зокрема в обрядовій творчості, яка була прообразом театру. Її взяв за основу античний театр. Не обійшовся без неї і театр середньовічний, який переклав мову священного тексту (Святого Письма) на мову містерій (грец. mysterion – обряд, таїнство).

Витоки українського театру – у середньовічній містерії, яка трансформувалася в барокову шкільну драму XVII–XVIII ст. (жанр драматичної літератури, який творили викладачі і студенти тогочасних шкіл і колегіумів).

Поетики, які тоді викладали правила літературної творчості в освітніх закладах, навчали не тільки мистецтву поезії, віршування, а й мистецтву театральному, заохочуючи писати декламації, діалоги, різдвяні та великодні драми. Самобутньою формою драматургії і театральної техніки був вертеп, текстова частина якого охоплювала релігійні вірування і побутову культуру народу.

Початок нової української літератури також пов’язаний із драматичними творами – «Москаль-чарівник» і «Наталка Полтавка» І. Котляревського. До того часу (перша половина XIX ст.) належить зародження українського театру, збагаченого п’єсами Г. Квітки-Основ’яненка. У подальшому своєму розвитку сформувався професійний театр, що був тісно пов’язаний із письменницькою діяльністю М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого, М. Старицького, які тоді займались акторською і режисерською діяльністю.

Історія нового українського театру є й історією української драматургії, найяскравіші сторінки якої – твори Лесі Українки, І. Франка, В. Винниченка, М. Куліша, І. Кочерги, О. Коломійця. Різноманітні за жанрами, вони одержали нове прочитання та оригінальне сценічне втілення, стали вагомим складником багатогранного культурного життя.

Якщо драматичні твори написані спеціально для театральної сцени, то твори інших жанрів призначені для читання, однак і вони іноді надавалися для освоєння мовою театру – інсценізації. У різний час інсценізованими були поема «Наймичка» Т. Шевченка, повісті «Кайдашева сім’я» І. Нечуя-Левицького, «Захар Беркут» І. Франка, «У неділю рано зілля копала» О. Кобилянської, «Щедрий вечір» М. Стельмаха, «Марія» У. Самчука.

Сучасний театр, який багато експериментує, залучаючи можливості інших мистецтв (живопис, музика, світлові ефекти), не може відмовитися від літературного тексту – домінанти театрального дійства. Творцями текстів до п’єс є і поети та прозаїки (Вал. Шевчук, Віра Вовк, В. Діброва, О. Ірванець, Неда Неждана, Я. Верещак та ін.).