3. 1. Література і живопис

Архаїчні форми літератури (протолітератури) постали у вигляді піктографічного (від лат. «малюнок») письма, яке було графічним зображенням предметів, понять, що заміняли слово. З розвитком писемної культури піктографія трансформувалася в образні знаки літературного вжитку – ієрогліфи, каліграфічні зображення, а з винайденням друкарського верстата – у книжкову ілюстрацію, поліграфічні прикраси.

За словами І. Франка («Із секретів поетичної творчості»), поезія і малярство мають багато спільного, особливо у їх сприйманні: змальовані пейзажі дають естетичне задоволення, як і поезія – «властивими їй способами репродукувати у душі читача чи слухача ті самі моменти життя (рухи, ситуації), які закріпив у поетичному творі його автор». Є між ними і відмінність: «Коли малярство апелює тільки до зору і тільки посередньо, при помочі зорових вражень, розбуджує в нашій душі образи, які найзвичайніше являються в асоціації з даним зоровим враженням <…> то поезія апелює рівночасно до зору і до слуху, а далі при помочі слів і до всіх інших змислів [відчуттів] і може викликати такі образи в нашій душі, які малярство ніяким чином викликати не може»; «маляр дає нам враження кольорів, поет викликає тільки спомини кольорів; маляр апелює безпосередньо до змислу, поет – до уяви».

У своєму «наслідуванні природи» (Аристотель) література прагнула до мальовничого зображення дійсності, чимало досягнувши у відтворенні пейзажів, людських портретів, інтер’єрів, натюрмортів, батальних і побутових сцен. Такий підхід точно характеризує вираз «малювати словом». Проти такої мальовничості у сучасній йому описовій, статичній, дидактичній літературі виступив Г. Лессінг, переконуючи, що письменство має стати на шлях вивчення живої душі (психології) людини.

І в Нові часи література не відмовилася від живонисно-пластичного зображення дійсності, що яскраво проявилося у творчості письменників-реалістів (Ч. Дікісенс, Л. Толстой, М. Гоголь, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний).

Ще в античну добу поширеними були екфразиси (грец. еkphrasis – виклад, опис) – розкриття засобами слова ідейно-естетичного змісту творів живопису, скульптури, архітектури та ін. Традиція цього риторичного жанру дійшла до сьогодення, охопивши й українську поезію: сонет І. Франка «Сикстинська мадонна»; вірші М. Рильського «Афродіта Мілоська», «Сікстинська мадонна»; Д. Павличка – «Рембрантова “Даная”», «“Раби” Мікеланджело»; М. Вінграновського – «Сикстинська мадонна»; І. Драча – «Над малюнками Вестерфельда».

Нерідко талант до малярства і література поєднувалися в одній особі: Мікеланджело, Тарас Шевченко, Володимир Маяковський, Володимир Винниченко. Не один свій текст проілюстрував Т. Шевченко: ескіз «Селянин слухає бандуриста», етюди до балад «Тополя» й «Утоплена», картина «Катерина», офорти «Дві дівчини», «Старости», «Судна рада», «Дари в Чигирині», пейзажі із зображенням Кос-Аралу.

Компаративне літературознавство останнім часом практикує типологічні зіставлення літератури і живопису, намагаючись з’ясувати особливості трансформацій традиційних мотивів, образів, сюжетів у різних знакових системах, а також розкрити сутність естетичних пошуків письменників і художників.

Були спроби зіставити «Гаргантюа і Пантагрюеля» Ф. Рабле з нідерландським живописом XV–XVI ст., поезію бароко з відповідним стилем в образотворчому мистецтві, стиль М. Коцюбинського з образною специфікою імпресіоністичного малярства, літературний футуризм із поетикою кубізму в живописі тощо. Захоплення специфікою живопису часом впливає на жанрове означення літературних творів: М. Коцюбинський твори «Відьма» та «Вініде!» назвав образками, «Лялечка», «Цвіт яблуні» – етюдами, «На камені» – аквареллю. Термінологію живопису іноді використовують і в назвах літературних творів: цикл віршів «В пленері» І. Франка, повість «Художник» Т. Шевченка, вірші «Акварелі дитинства», «Художник» Ліни Костенко.