6.4. Рецептивна естетика

Цей напрям обґрунтували німецькі літературознавці з Констанцського університету Ганс Роберт Яусс і Вольфганг Ізер у 70-ті роки XX століття. Рецептивна естетика пов’язана з проблемою читача. Вольфганг Ізер (1926 р.) – професор англійської літератури і компаративістики, автор праць «Імпліцитний читач: зразки комунікації у прозі від Буньяна до Беккета», «Акт читання: теорія естетичної відповіді», вважає, що кожен текст наповнений значенням, яке конкретизує рецепція читача; значущість тексту породжує не текст, а реципієнти.

Твір, на думку В. Ізера, є чимось більшим, ніж текст, бо «текст оживає тільки тоді, коли він реалізується, і, крім того, ця реалізація в жодному разі не є залежною від індивідуальних рис читача <...> Сходження в одній точці тексту і читача започатковує екзистенцію літературного твору, і це сходження ніколи не можна точно передбачити, але завжди воно повинне залишатися можливим для здійснення, оскільки не ідентифікується ні з текстуальною дійсністю, ні з індивідуальними уподобаннями читача».

Твір, за словами В. Ізера, «нагадує арену, де читач і автор беруть участь у грі уяви», «потенційний текст незмірно більший, ніж будь-яка його індивідуальна реалізація». Про це свідчить те, що повторне читання тексту нерідко «викликає враження, відмінні від першого прочитання». Причиною цього, на думку В. Ізера, є зміна власних обставин читача. Читання «включає моменти бачення тексту через перспективу».

Рецептивна естетика спростовує думку про те, що художній твір є відображенням дійсності. Р. Яусс (1921–1997 рр.), професор романістики в Констанцському університеті, вважав, що текст має віртуальний зміст. Рецепційні переживання – множинні, вони ніколи не збігаються з переживаннями автора. Твір – це своєрідний подразнювач, який у кожного читача збуджує море думок і емоцій, зумовлених його досвідом. Читання має суб’єктивний характер. В уяві кожного читача постають такі образи і поняття, які не були закладені автором твору. Єдиної інтерпретації твору не існує, інтерпретація не має дна.

У різні часи історії рецепції зміст тексту постає в нових інтерпретаціях. Письменник постійно запрошує кожного читача до гри уяви. В. Ізер вважає, щоб втягнути читача у текст, автор має уникати надмірної повноти і докладності зображення.

Німецький філософ Ганс-Ґеорг Ґадамер (1900–2002 рр.) зазначає, що у процесі читання окреслюється горизонт розуміння світу, тексту і себе, а значення народжується у процесі злиття горизонту тексту і горизонту читача.

Оскільки текст має віртуальний зміст, то до цього треба ставитися критично. Некритичне сприйняття твору може призвести до таких драм, яких зазнали Дон Кіхот і Емма Боварі.

Візія читача як співтворця твору не нова, її основи заклав О. Потебня. Елементи рецептивної теорії є в естетиці Аристотеля, Г. Е. Лессінга і Ф. Шиллера, у працях феноменологічної критики, постструктуралізму, деконструктивізму, послідовників онтологічної герменевтики.

З естетикою рецепції споріднена теорія семіотики італійця Умберто Еко (1932 р.). У праці «Відкритий твір» він поєднує естетику творчості і естетику рецепції. Еко ділить твори на відкриті – такі, що заохочують читача до творення тексту з автором, і завершені, які підлягають розмноженню. Міра відкритості збігається зі свободою інтерпретації. «Незавершені» твори, – зазначає У. Еко, – пропонують інтерпретатору подібне до іграшкового конструктора, і їхнє «завершення» є вже поза увагою автора». Читач і критик розглядають літературний твір як постійну можливість відкриття, невичерпний резерв значень. У кожному прочитанні виявляється особистий світ, який «прагне співвідноситись у дусі згоди зі світом тексту». Всі інтерпретації – екзистенціалістські, теологічні, клінічні, психоаналітичні, вичерпуються лише сферою можливостей твору.

Вияв усвідомленої поетики «відкритого» твору У. Еко знаходить у символізмі другої половини XIX ст., зокрема у вірші Верлена «Поетичне мистецтво»:

Про музику лиш треба дбати

І вірш компонувати так,

Щоб у хисткий його кістяк

Всю душу вкласти без засади.

Відтінки лиш чарують нас, –

Ніяких фарб, лише відтінки!

Вони єднають щохвилинки

І флейту, й річ, і мрію, й час.

Про музику завжди і знову!

Хай вірний вірш крилатий твій

Підносить душу в край новий

Ясного неба і любови.

Нехай твій вірш, як скрізь похмуро,

Летить з ранковим вітром десь.

Від м’яти й кмину п’яний весь.

А інше все – література.

(Переклад М. Терещенка)

Найкращим зразком «відкритого» твору, що має на меті створити образ точного екзистенціального та онтологічного стану сучасного світу, У. Еко вважає твір Дж. Джойса «Улісс».

«В «Уліссі», – зазначає У. Еко, – кожен з розділів створює маленький всесвіт, який можна сприймати під різними кутами зору, де немає вже натяку на поетику Аристотелівської форми, а з нею і про однозначну тяглість часу в однорідному просторі». Вчений твердить, що пізнання світу в науці має свій дозволений шлях, а кожне поривання митця до осяяння завжди має у собі щось двозначне. Окрім того, мистецтво, пізнаючи світ, ще продукує доповнення світу, незалежні форми, «які долучаються до них, які вже існують, виявляючи власні закони і проживаючи власним життям».