6. Основні літературознавчі концепції другої половини хх – поч. Ххі ст.

6.1. Постструктуралізм

Постструктуралізм набув популярності у 70-ті роки XX століття. Він становить своєрідну реакцію на досягнення структуралізму і сформувався завдяки Ж. Дерріді та Ж. Фраю. На розвиток постструктуралізму значний вплив мали ідеї відомого французького культуролога Мішеля Фуко (1926–1984 рр.) – автора праць «Божевілля і культура: історія божевілля в епоху класицизму», «Народження клініки», «Археологія знання», «Історія сексуальності». У формуванні світогляду М. Фуко значну роль відіграли праці Ф. Ніцше і М. Гайдеґґера. У 1970 році М. Фуко очолив кафедру системного мислення. Початком власної системи філософії стала його праця «Слово і речі». М. Фуко одним з перших виступив проти концепції знака, яка домінувала в структуралізмі. Для М. Фуко суб’єкт висловлювання не можна ототожнювати з автором, який є «порожнім місцем». Автор не виражає себе у творі. В есе «Що таке автор?» М. Фуко писав, що автор помер, автор для нього «що», а не «хто», він не творець, а функція.

У художньому творі розчиняється індивідуальність письменника. «Твір, який колись мав обов’язок забезпечити безсмертя, – писав М. Фуко, – сьогодні володіє правом на вбивство, правом бути вбивцею свого автора, як це маємо у випадку із Флобером, Прустом чи Кафкою. І це ще не все: такий зв’язок письма зі смертю спостерігаємо також у затиранні індивідуальних характеристик суб’єкта письма <...> суб’єкт письма затирає ознаки власної індивідуальності». Але якщо немає автора, то хто ж розповідає? На це питання М. Фуко дає таку відповідь: автор не джерело значень, які вибудовують твір, а певна функціональна засада. Автор-функція – це своєрідний вимір дискурсу, в якому діють певні обмеження. Досліджуючи зв’язок дискурсів з поняттям влади, М. Фуко називає автора ідеологічною фігурою. На думку вченого, автор може зупинити розмноження значень у певному джерелі. «Автор дозволяє скоротити злоякісне розмноження значень у світі, він обережно ставиться не тільки до власних ресурсів і багатств, але й також до власних дискурсів та їхніх значень. Автор є, отже, і принципом ощадливості у розмножуванні значень».

М. Фуко вважав, що у процесі суспільних змін «авторська функція може зникнути настільки, що фантазування та його полісемантичні тексти знову стануть функцією, але вже іншого виду, та все ж із системою обмеження, яка не буде тривалішою від автора...». Щоб розвинутися тематично, стилістично, ідеологічно, твір мусить усунути присутність у ньому автора. За М. Фуко, естетична довготривалість твору вимагає радикального розриву з автором.

У всі часи художній твір робив автора безсмертним, а тепер здобув право вбивати його. Отже, текст, як виявляється, може функціонувати поза присутністю автора.

6.2. Деконструктивізм

Цей напрям з’явився у Франції наприкінці 60-х років XX століття. Основоположник деконструктивізму Жак Дерріда (1930–2004 рр.) – автор праць «Про граматологію», «Письмо і різниця», «Розсіювання», «Маргінеси філософії», «Поштова картка: від Сократа до Фройда», «Психея: відлуння іншого». На його світогляді позначився вплив Ніцше, Гайдеґґера, Гуссерля і Левінаса. Основне гасло у працях Дерріди – децентрування структури, відсутність центру, структура не піддається зцентрованій тоталізації у замкнену цілість. За Деррідою, текст – поле гри, плетиво, текстура, не структура. Його можна конструювати, реконструювати, дописати, переписати, описати, розписати. Таким чином, текст не має контексту. Деконструювати, за Деррідою, – значить розібрати, аби у такий спосіб з’єднати знову. Це процес структуралістський і антиструктуралістський: розбирають споруду, артефакти з метою вивести назовні їхні структури, нервову систему або кістяк і ненадійні, схильні до руйнації зчеплення формальної структури.

У деконструктивістській теорії Ж. Дерріди важливе місце належить ідеї маргінесів письмового тексту та його відчитування, яка мала значний вплив на розвиток не лише деконструктивізму, але й фемінізму і постколоніалізму. Французький філософ зосереджує увагу на таких видах «маргінальних» текстів, які, за його спостереженням, позначають межі «головного» тексту, зокрема: заголовки, епіграфи, підписи. Переосмислення маргінесів – важливий аспект постмодернізму.

Ідеї Ж. Дерріди позначилися на розвитку деконструктивізму у США, де сформувалася Бєльська школа (П. де Ман, Дж. Гартман, Дж. Г. Міллер, Б. Джонсон, Г. Блум). «Американський деконструктивізм, – зазначає Л. Левчук, – є результатом взаємодії деррідеанських, та й загалом постструктуралістських, ідей і американської літературної традиції <...> – ретельного прочитання тексту. Але наукові інтереси Бєльської школи лежать у площині не тільки функціонування, а й логіки зародження літературного твору як естетичного та лінгвістичного факту».

Професор Бєльського університету Гарольд Блум (нар. 1930 р.), один із співавторів збірника «Деконструкція та критика» – так званого «Бєльського маніфесту» – дотримується думки, що кожен текст зв’язаний з попередніми і наступними, ще ненаписаними. У праці «Карта неправильного написання» Блум рекомендує враховувати історичні і діалектичні відносини між текстами, вивчати літературу «як традицію та інституцію зі своїми власними «пригодами», таким чином, шукати інтертекст.

«На думку Гарольда Блума, – зазначає Л. Левчук, – всякий оригінальний талант, у тому числі Зигмунд Фройд, відчуває острах впливу – консервативного впливу літературної традиції, в котрій усі місця вже зайняті класиками, і його позасвідомий бунт проти шанованих батьків набирає форми ненавмисного спотворення їхньої спадщини».