4.7. Літературознавство періоду німецького класичного ідеалізму

На початку XIX ст. найвищого рівня розвитку досягла естетична думка в творах класичних німецьких філософів Канта, Фіхте, Шеллінга і Гегеля. Еммануїл Кант (1724–1804 pp.) обґрунтував специфіку естетичного судження і прекрасного. Він вважав, що естетичне судження базується на вільній грі розуму й уяви і має суб’єктивний характер. «Прекрасне є те, що без понять уявляється як об’єкт загального задоволення».

Кант стверджував, що науки про прекрасне нема, є тільки критика прекрасного. Філософ розрізняв прекрасне у мистецтві і прекрасне у природі. Прекрасне у мистецтві – це уява про речі, прекрасне у природі – сама річ. Мистецтво – це вільна гра, ремесло – наймана примусова праця. Кант розширив понятійно-категоріальний апарат естетики, обґрунтував поняття: смак, гра, уява, досконалість, доцільність, витонченість, самоспостереження. Він довів, що у гносеологічному процесі віссю обертання є суб’єкт пізнання з його свідомістю, а не об’єкт, як вважали до нього. До Канта панувало уявлення, що наше мислення осягає речі такими, якими вони є насправді. Заслуга Канта у тому, що він протиставив знане і дійсне, те, що існує в уяві, і те, що існує саме по собі. У Кантовій естетиці немає місця для аристотелівського принципу наслідування дійсності. Вчений писав, що генія треба протиставити духу мімезису, митець не повинен бути рабом зображуваного.

У кантівській теорії центральне місце займає людська суб’єктивність. Розум, на думку філософа, є природно «чистим», незалежним від диктату світу речей. Це відкриття Канта стало справжньою революцією у художньому мисленні, «коперниканським переворотом» у світогляді і світосприйнятті людства. Метафора «коперниканський переворот» належить послідовнику Канта – Шеллінгу. Останній писав: «Подібно до свого співвітчизника Коперника, який переклав рух з центру на периферію, він перший в корені змінив уявлення, згідно з яким суб’єкт є бездіяльним і лише спокійно сприймає, тоді як предмет активний, – відбулася зміна, що, немовби електричним струмом, передалася в усі галузі знання. Коперник вніс радикальну зміну в Птоломеєву геліоцентричну систему, в якій Сонце обертається навколо Землі, довівши, що це Земля обертається навколо Сонця; подібно до того Кант переконав нас, що в гносеологічному процесі віссю обертання є суб’єкт пізнання, а не об’єкт, як вважали до нього».

Найвищого рівня в розвитку естетики німецької класичної філософії досяг Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770–1831 рр.). Свої погляди на мистецтво він виклав у чотиритомній праці «Лекції з естетики». Гегель писав, що абсолютний дух розкриває себе у трьох формах і проходить у цьому саморозкритті три щабля: мистецтво, релігію і філософію. У мистецтві абсолютний дух пізнає себе через вільне споглядання, у релігії – через «благовійні уяви», у філософії – через поняття. Зміст мистецтва – це істина, але істинне відрізняється від прекрасного. Істинне має чисто духовний характер, а прекрасне – конкретно чуттєвий. Краса в природі недосконала, у мистецтві краса більш духовна.

Мистецтво у своєму розвитку проходить три історичні форми: символічну, класичну, романтичну. Символічна форма мистецтва з’явилася на Сході. У цьому мистецтві ідея не знаходить справжнього художнього вираження, вона ще абстрактна. Народження символічного мистецтва Гегель пов’язує із здивуванням. «Людина, яку ще нічого не дивує, – писав філософ, – живе в стані тупості. Її ніщо не цікавить, для неї ніщо не існує, тому що вона ще не відрізняє себе для самого себе і не видокремлює від предметів і їх безпосереднього одиничного існування».

Класичну форму мистецтва Гегель пов’язує зі Стародавньою Грецією. У цьому мистецтві ідея знайшла відповідну форму вираження. «Нічого більш прекрасного бути не може і не буде», – стверджував Гегель.

Змістом романтичної форми мистецтва є «абстрактне внутрішнє життя, а відповідною формою – духовна суб’єктивність, що осягає свою самостійність і свободу». Кінець романтичної форми мистецтва Гегель пояснює тим, що «ані Гомер, Софокл і т. д., ані Данте, Аріосто чи Шекспір не можуть знову з’явитися в наш час. Те, що так вагомо було оспівано, що так вільно було висловлено, – висловлено до кінця; все це матеріали, способи їх споглядання і осягнення, які проспівані до кінця».

Гегель вважав, що з часом мистецтво буде замінене релігією і філософією. У «Лекціях з естетики» вчений розглядає проблеми літературних родів і видів, трьох стилів (суворого, ідеального та приємного) типізації. На думку Гегеля, поезія – найбагатше мистецтво. Епічна поезія близька до образотворчого мистецтва, лірика – до музики, драма є синтезом епосу і лірики. Естетика Гегеля – це вершина західноєвропейської естетичної думки XIX століття.