55.Шляхи подолання деструктивності сучасної людини.

Деструктивність - руйнування, що виходить від людини і спрямоване зовні, на зовнішні об'єкти, або всередину, на самого себе.

Як уберегти людство від такого роду діянь? Як не допустити повторення помилки цієї самої абсолютно негативної деструктивності? Відповідь очевидна: отримавши досвід такої поведінки сформувати закони, правила, норми в суспільстві, які не допустять повторення помилки («абсолютно» негативної деструктивності). Виходить, що в такому разі ми пожинаємо плоди цієї «хворої» деструктивності, але  маємо позитивний ефект на майбутнє. Немає ні поганого, ні хорошого в деструктивності, а міра оцінки залежить лише від самої людини. Ми народжені руйнувати. Вид людини розумної вижив, бо став руйнувати природу і продовжує це робити далі. Життя людини це боротьба з природою, зі стихією. Борючись (руйнуючи) ми будуємо, ми будуємо щось нове, більш потрібне для нашого виду. Людина знищувала природу впродовж всього свого існування, чого не робив жоден вид тварин (в таких масштабах). Зрозумівши, що людство зживає деякі види тварин (проявляє деструктивність), воно створило умови і технології, які дозволяють підтримувати існування зникаючих видів. Людство зробило висновки і не допустила прогресію деструктивності. Без такої руйнації чи можливо взагалі говорити про гуманне людство? Виникло б воно, якби жило за правилами природи, як це роблять інші тварини? Деструктивність це одна із якостей людини, що робить  її людиною. Ця якість, очевидно, притаманна кожному. Варто подивитися на дітей в ранньому віці, як вони руйнують побудовані ними замки з піску в пісочниці. Несвідомо вбиваючи метеликів або павучків. А бійки в дитинстві, адже у кожного виникали. Кожна дитина, маючи таку можливість, пробувала розібрати іграшку. Руйнуючи, людина пізнає, руйнуючи людина творить. Перестань людина пізнавати, чи з'являться нові відкриття? Напрошується питання тоді про міри деструктивності, міри або межі після якої деструктивність можна вважати злом або добром. Якщо деструктивність набута якість, то чи варто боротися з нею чи залишити без уваги? Відповідь - нема межі і немає кордонів, всі вони відносні і в будь-якому з випадків міра добра і зла деструктивності залежна від часу, суспільства і доступних для огляду результатів, бо це баланс між творінням і руйнуванням. 

Виходячи з такого розуміння природи деструктивного потягу, Фрейд прийшов до висновку, що з гуманістичної точки зору цілком зрозуміле бажання позбавити людину його агресивних схильностей є не більш ніж ілюзією і практично нездійсненно. Тому мова може йти не про те, щоб повністю усунути з життя людини його потяг до деструктивності, руйнування, а про те, щоб спробувати відвернути цей потяг від прояву і реалізації в таких крайніх формах, як війни. Для досягнення даної мети необхідно використовувати опосередковані шляхи боротьби з війнами і, зокрема, направити проти деструктивного потягу його одвічного противника, Ерос. Це означає, що даному потягу має протистояти все те, що об'єднує між собою почуття людей. Перш за все маються на увазі зв'язки, засновані на почуттях любові, а також потягів розуму. Не багато психоаналітиків поділяли думки Фрейда про деструктивность. Деякі з них взагалі не сприйняли його «метапсихологічні спекуляції» про деструктивність, агресії, інстинкт смерті, вважаючи за краще обходити мовчанням пов'язані з цим проблеми. Інші піддали критиці подібні теоретичні положення класичного психоаналізу 

Некрофілія, за Фроммом, є пристрасть до руйнування життя і прихильність до всього мертвого. Одним із симптомів некрофілії Фромм вважає властиве техногенному суспільству витіснення інтересу до живого інтересом до артефактів. Розвиток некрофілії зв'язується ним з певними генетичними передумовами, а проте власне характер некрофіла формується під впливом гнітючої, позбавленої радості атмосфери в сім'ї і - в першу чергу - "злоякісними" кровозмісними узами. Прикладом "клінічного випадку некрофілії" Фромм вважав А.Гітлера. Анатомія людської деструктивності, виступила одним з прецедентів багатовимірного психоаналітичного підходу до аналізу соціальної проблематики, сприяла подальшому відпрацюванні методології соціологічного психологізму